Крах чорних гномів [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично, страница - 3

Думаєш, лише одного тебе? Я тут таких сповідей наслухався — попом можу стати… Все, друже, минеться, і сам сміятимешся зі своїх терзань. У гарячці бою нічого не боїшся. Нам, правда, гарячкувати протипоказано, та людина не може перестати бути людиною.

Тепер, згадавши слова підполковника, Кирилюк подивувався їх точності. Ще в літаку хвилювався, а зараз піймав себе на тому, що забув, де знаходиться: нібито ця лінія електропередачі йде не на Берлін чи Дрезден і з лісу може вийти не жандармський патруль, а білява дівчинка в сарафані з повним козубом опеньок.

Кирилюк склав парашут, закопав його, охайно прикрив землю дерном і, звірившись з компасом, попрямував лісом до Дрезденського шосе.

Небо посвітлішало, йти стало легше. Ліс був рідкий, лише де-не-де шлях перетинали чагарникові хащі. Петро по можливості обминав їх, аби не забруднитися чи, борони боже, порвати модне пальто з драпу мишачого кольору.

Йшов, часто зупиняючись і озираючись довкола. На випадок краще перечекати десь у гущавині —не так то й просто пояснити, чому багатий комерсант у зовсім не туристському одязі вдосвіта блукає лісом та ще й од-далік від шосейних доріг і великих населених пунктів. Щоправда, до автостради, як виявилось, було не так уже й далеко. Через півгодини Петро зовсім несподівано для себе побачив за кілька кроків кілометровий стовп і широку стрічку асфальту — отже, льотчик трохи помилився у розрахунках.

Кирилюк звірився з картою: стовп був чудовим орієнтиром — за півтора кілометра на південний схід автостраду перетинала залізниця. Тут, біля мосту, буде зручно дочекатися машини.

Лісовою стежкою Петро вийшов на путівець, який з’єднував автостраду з сусіднім селом. Не поспішаючи, дійшов до мосту. Під навісом автобусної зупинки ще не було нікого — Кирилюк полегшено зітхнув і поставив свій шкіряний саквояж на велику лавку для пасажирів.

Проїхало кілька вантажних машин, але жодна не зупинилась. На шаленій швидкості промайнув чорний закритий “опель-адмірал”, і, нарешті, вдалині показався автобус: стара, пошарпана машина з високими балонами газогенераторів.

Автобус ледь сунувся, лишаючи за собою шлейф чорного диму. Все ж, примостившись на задньому сидінні, Петро відразу відчув полегшення — приємно почувати себе пасажиром, особливо коли в тебе надійні документи, в кишені солідна сума, а в саквояжі ще кілька пачок крупних банкнот та коштовності в секретному відділенні.

Не дивлячись на кондукторку, Петро сунув їй гроші, акуратно порахував здачу і сховав у шкіряний гаманець. Ще вчора, одержуючи здачу в московському трамваї, він недбало кидав монети в кишеню пальта. Але так міг робити Петро Кирилюк, а тепер приймав гроші солідний комерсант Карл Кремер, який у цих папірцях вбачав сенс життя і добре знав, що за марки він може купити все, починаючи від цього автобуса і кінчаючи бозна-чим.

Заховавши гаманець, Карл Кремер натягнув на пальці з акуратно зрізаними, полірованими нігтями рукавички, сперся на палицю з срібною головкою і задрімав. У всякому разі, так вирішила кондукторка, котра відразу відчула повагу до цієї ще молодої, але такої респектабельної людини.

Автобус, чмихаючи і шарпаючись, рушив. Одвернувшись до вікна, Карл Кремер крізь напівзаплющені вії спостерігав за дорогою. Жодних населених пунктів, автостраду винесено за міста і села, — лише ліси з пожухлим листям, клаптики полів.

Рух поступово посилювався. По шосе мчали переважно вантажні машини. Карл Кремер проводжав їх уважним поглядом, намагаючись відразу розпізнати і запам’ятати характер вантажів.

Цього вчив Карла капітан Сєров. Вони виїжджали на околицю Москви, і Сєров, лише глянувши на машину, називав, чим вона навантажена. Він рідко помилявся. Спеціально, аби перевірити капітана, Петро кілька разів зупинявся біля КП і приєднувавсь до патрулів, що перевіряли машини. Сєров лише підсміювався — мовляв, давай, хлопче, якщо не віриш. Але Кирилюк сам скоро зрозумів: перевіряти, власне, нема чого, краще постаратися перейняти в капітана хоча б мінімум його професійних навичок.

Тепер, побачивши важкий “мерседес”, він міркував: “Третій грузовик з мінами. Так, міни, помилки не може бути, саме в таких ящиках їх перевозять. До того ж у кожній машині — охоронець. Отже, десь поблизу виготовляють міни. Чи не там, праворуч від шосе, де заводський димар? Саме звідти виринула вантажна машина, точнісінько така, як і ті, котрі він бачив раніше. Знак, що в’їзд заборонено. Значить, військовий об’єкт. Стривай, який це кілометр? На сто тридцять сьомому кілометрі Дрезденського шосе на схід від автостради завод по виготовленню мін…”

Карл Кремер знав — про сто тридцять сьомий кілометр він вже не забуде. В школі розвідників його вчили запам’ятовувати десятки цифр, лише зирнувши на них.

— Хороша пам’ять — наша найперша зброя, — любив повторювати підполковник Левицький, — без неї розвідникові важко, майже неможливо працювати.

У Карла потеплішало на серці від згадки про Левицького.