Крах чорних гномів [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать онлайн

Ростислав Самбук Крах чорних гномів

Перед ранком упав густий туман. Одразу зробилось вогко й холодно. Фрідріх Ульман підняв комір старенької форменої тужурки, зіщулився.

Кепська погода — і так промерз до кісток, а тут ще й починає накрапати. Тепер би чарку шнапсу, яєчню з шинкою і під теплу ковдру. Від згадки про яєчню засмоктало під грудьми. Коли він востаннє їв яєчню з Шинкою? Певно, ще до війни. Е-е, для чого ж брехати самому собі? Минулого року на різдвяні свята Марта таки почастувала їх яєчнею. Справжньою, з підрум’яненою запашною свининою.

Ульман потупцював на місці, помахав електричним ліхтариком. Чорт, у такому тумані все одно за десять метрів нічого не побачиш. Витяг свисток, засюрчав пронизливо.

Здалеку долинув довгий гудок паровоза. Туман пом’якшував звуки, і Ульманові здавалось, що це гуде не старенький маневровий паровоз, а якийсь хлопчина бавиться з іграшковою свистілкою. Такою ж, яку Ульман подарував колись синові.

Згадавши про це, старий посміхнувся у вуса. Горстові тоді не було й двох років. Він сидів на нічному горщикові, рожевий, опецькуватий, у сорочці, котра ледь сягала пупа, і переможно дудів у щойно подаровану трубу. Дудів, майже не стихаючи, кілька годин, поки мати не відібрала іграшку. Але цим Марта наробила ще гірше: Горст заревів голосніше за трубу. Потім учепився в материну спідницю, загорлав:

— Моя музика!.. Віддай музика!..

Марта для годиться ляснула Горста по пухкому заду. Та малюк не випускав спідницю і голосно верещав — вона, зрештою, вимушена була капітулювати. Горст заліз під ліжко і, певно, на знак протесту засурмив так, що Марта затулила вуха і втекла на кухню.

З туману повільно насувались вагони. Ульман скочив у тамбур переднього і щосили засвистів. Паровоз уповільнив хід, брязкнули буфери. Зчепивши вагони, Фрідріх швидко попрямував поміж колій до паровоза.

— Вже п’ята, Клаусе, — мовив стиха сивому машиністові, який висунувся у віконечко. — Він має бути за півгодини…

Машиніст кивнув і зник у будці. Паровоз натужно запахкав і, набираючи швидкість, щез у тумані.

Ульман трохи постояв, наче збирався з думками, і подався до диспетчерської.

У невеличкій кімнаті перед диспетчерською, де робітники переодягались та обідали, старий Фрідріх затримався на кілька хвилин. У кутку сидів чоловік з хворобливим поморщеним обличчям. Він кинув на Ульмана невидющий погляд і не відповів на вітання.

— Що з тобою, Курте? — запитав Ульман, але той відвернувся.

— Не чіпай його, — порадив хтось з робітників, які курили біля дверей. — Погана звістка про сина…

“Тепер у Курта…” — подумав Фрідріх і раптом спіймав себе на тому, що ця новина майже не схвилювала його. Сприйняв її як щось цілком природне, звичайне — і жахнувся.

“Здається, його Генріх молодший за Горста на рік, — пригадав. — Отже, хлопцеві було вже дев’ятнадцять… Але ж у Курта є ще двоє…”

Підсів до старого, поклав на плече важку, загрубілу руку.

— Не роз’ятрюй себе, — мовив стиха, мало не пошепки. — Це легше за все — роз’ятрити…

Курт подивився на Фрідріха нерозуміюче.

“Він постарів на десять років”, — подумав Ульман, забачивши синці під очима товариша.

— Не треба побиватися, — повторив. — Тут уже нічим не зарадиш.

— Генріх був кращим учнем у гімназії, — уголос продовжив свої думки Курт, — і коли б він втратив лише пальці, як твій Горст, він міг би стати непоганим математиком…

Фрідріхові зробилося ніяково, наче він завинив перед другом, що його син повернувся додому. Розумів безглуздість такої думки, і все ж ніяковість не зникала. Не міг знайти слів, аби втішити пригнічену горем людину. Лише поплескав Курта по плечу, важко підвівся й вийшов надвір.

Ульман постояв кілька хвилин біля воріт, дочекався, коли з будки визирнув вахтер, перекинувся з ним кількома словами. Попросив у вахтера прикурити, угостив його сигаретою і, насунувши на лоба капелюха, швидко попрямував уздовж високого паркана.

За рогом раптом припав до мокрих дощок, сторожко озирнувся навколо. Кілька секунд постояв, прислухаючись, рвонув погано прибиту шальовку і ледь протиснувся крізь вузьку щілину.

За парканом, у тупику, стояли покалічені товарні вагони. Ульман проліз під ними, проминув будку стрілочника і обережно, аби не навернутись кому на очі, пішов до маневрового паровоза, що пахкав на запасній Колії.

Побачивши Фрідріха, сивий машиніст кивнув йому і почав випускати з котла пару. Біла хмара закрила маленьку постать, що притулилась біля вагона.

Минуло з п’ять хвилин. Ульман напружено вдивлявся в темряву, але ніщо, крім дихання паровоза, не порушувало тишу.

— Клятий туман, нічого не видно, — сердито пробуркотів, але тут же вилаяв себе. Адже туман ховав і його — про таку погоду можна було тільки мріяти, а він, старий дурень, ще незадоволений.

Здалеку долинули голоси. Ульман чортихнувся і сховався в тамбурі. Люди виринули з туману зовсім близько, пройшли, розмахуючи ліхтарями та голосно розмовляючи. Знову тиша. Нарешті, здається, він…

Ішов, високий і незграбний, висвистуючи веселу пісеньку. В Ульмана тьохнуло серце. Зіскочив з вагона, щойно постать порівнялася з паровозом.

— Це ти, Фрідріху? — запитав високий, чомусь здригнувся і відступив на крок.

— Привіт, Рапке, — подав руку Ульман. — Ти чого злякався?

— Стрибаєш, як чорт у пеклі. Під самісіньким носом, — вимучено всміхнувся Рапке.

— Не думав, що ти такий нервовий…

— Тепер нерви у всіх знаєш які….

Вони рушили вузьким коридором між вагонами На мить озирнувшись, Ульман піймав уважний погляд машиніста і зробив йому непомітний знак рукою.

— Ти почав про нерви… — знову до Рапке. — Що маєш на увазі?

— Вчора народився, чи що? — відповів той запитанням.

— Голова полисіла вже, а не збагну… — вдавано здивувався старий Фрідріх.

Рапке сторожко озирнувся, зупинився, уважно подивився Ульманові у вічі.

— Чув учорашнє зведення ставки фюрера? Росіяни наступають…

— Ну й що ж? — байдуже мовив Ульман. — Наші скорочують лінію фронту.

— Скільки ж можна скорочувати?

— Кордони рейху недоторканні. Згадай останній виступ фюрера!

— І ти віриш у це?

Ульман, не відповідаючи, повернувся й пішов геть. Рапке поспішив за ним, чіпляючись ногами за вогкі шпали.

— Ти розумна людина, Фрідріху, — почав, гаряче дихаючи Ульманові в потилицю, — і не можеш не розуміти, що все починає розвалюватись…

Фрідріх озирнувся через плече — ліворуч, постукуючи по коліях, швидко накочувався товарняк.

— Ти маєш на увазі… — багатозначно почав.

— Колись ти, здається, був лівим, — швидко прошепотів Рапке, — і мені казали, що й зараз не змінив своїх поглядів.

Ульман різко зупинився.

— Хто казав?

Рапке обмацав Ульмана уважним поглядом, на мить озирнувся. Передній вагон майже порівнявся з ними. І саме цієї секунди Фрідріх штовхнув Рапке в груди. Намагаючись утриматись, той схопився за плече старого, але Ульман ударив його коліном у живіт і штовхнув просто під вагон.

Рука Рапке ковзнула по буферу, та вагон уже звалив його, колеса накотились… Рапке ще встиг закричати, але в ту ж мить засвистів паровоз.

Не озираючись, Ульман пірнув під вагони, що стояли на сусідній колії, пробіг кілька десятків метрів, знов проліз попід вагонами, намацав щілину в паркані, обережно визирнув. Темрява й туман, хоч в око стрель…

Ульман звернув у перший завулок, ішов швидко, засунувши руки в кишені й важко дихаючи. Лише тепер згадав — йому вже давно хотілося пити. Спрага мучила старого, і він облизував губи. Здається, за рогом, на сусідній вулиці, колонка. Ульман прискорив крок.

Вода текла тонкою холодною цівкою — Фрідріх пив жадібно, голосно сьорбаючи, і ніяк не міг напитися.

Кирилюк відстебнув парашутні стропи і обдивився довкола. За сотню метрів — рідкий листяний ліс, зовсім недалеко — лінія високовольтної передачі. Зіщулився — коли б трохи лівіше, упав би якраз на дроти…

Ноги грузли в торф’янищі. Петро потяг парашут до невеличкого горбка під лісом. Там було сухіше і, в разі чого, можна заховатися в чагарнику.

Почав складати парашут. Працював швидко і вправно, як учив інструктор. Усміхнувся про себе — такою ж роботою займався і вчора, на підмосковному аеродромі…

Досі Петро лише уявляв собі години приземлення в далекій ворожій Німеччині і кожного разу зовсім по-іншому. Та завжди його охоплювало якесь складне почуття рішучості, зібраності й страху. Це не був той страх, від якого люди полотніють. Усе ж Кирилюк ніяк не міг позбутися чогось важкого, що лежало біля серця і мало не щодня нагадувало про себе. Раніше все було значно простіше: отут поруч з тобою ворог, у тебе нема іншого виходу, і ти, не звертаючи уваги на небезпеку, спокійно робиш усе, аби подолати цього ворога, і, зрештою, звикаєш до цього.

Тепер — багатолюдна столиця, салюти, присвячені перемогам, поруч — милі й рідні чорні очі. А що чекав там? Може, візьмуть першого ж дня і вже ніколи не побачиш Катрусю, не почуєш її голосу, не пройдеш повз оцей сірий височезний будинок, на дасі якого встановлено зенітку.

Клубок під серцем розростався й душив, це мучило Петра, він погано спав. Нарешті вирішив звернутись до Левицького.

Підполковник уважно вислухав і щиро розреготався. Його брезклі від безсоння щоки тремтіли. Ляскав долонями по колінах і хитався од сміху.

— А я… дурний… — можна було ледь розібрати, — думаю… чого він… хворий, чи що… А він от що…

Оговтавшись, узяв Петра за гудзик, покрутив і спитав:

— Ти в атаку ходив?

— Так.

— Страшно?

— Страшно, — відповів Петро. — Особливо спочатку. Власне, перед атакою. Потім забуваєш про все.

— Правильно, — ствердив Левицький. — Ми, коли штурмували Перекоп… Але не в тому справа, — махнув рукою. — Ти зараз перед атакою, і цілком природно, що тебе мучитимуть і сумніви, і страх, і чортзна-що. Думаєш, лише одного тебе? Я тут таких сповідей наслухався — попом можу стати… Все, друже, минеться, і сам сміятимешся зі своїх терзань. У гарячці бою нічого не боїшся. Нам, правда, гарячкувати протипоказано, та людина не може перестати бути людиною.

Тепер, згадавши слова підполковника, Кирилюк подивувався їх точності. Ще в літаку хвилювався, а зараз піймав себе на тому, що забув, де знаходиться: нібито ця лінія електропередачі йде не на Берлін чи Дрезден і з лісу може вийти не жандармський патруль, а білява дівчинка в сарафані з повним козубом опеньок.

Кирилюк склав парашут, закопав його, охайно прикрив землю дерном і, звірившись з компасом, попрямував лісом до Дрезденського шосе.

Небо посвітлішало, йти стало легше. Ліс був рідкий, лише де-не-де шлях перетинали чагарникові хащі. Петро по можливості обминав їх, аби не забруднитися чи, борони боже, порвати модне пальто з драпу мишачого кольору.

Йшов, часто зупиняючись і озираючись довкола. На випадок краще перечекати десь у гущавині —не так то й просто пояснити, чому багатий комерсант у зовсім не туристському одязі вдосвіта блукає лісом та ще й од-далік від шосейних доріг і великих населених пунктів. Щоправда, до автостради, як виявилось, було не так уже й далеко. Через півгодини Петро зовсім несподівано для себе побачив за кілька кроків кілометровий стовп і широку стрічку асфальту — отже, льотчик трохи помилився у розрахунках.

Кирилюк звірився з картою: стовп був чудовим орієнтиром — за півтора кілометра на південний схід автостраду перетинала залізниця. Тут, біля мосту, буде зручно дочекатися машини.

Лісовою стежкою Петро вийшов на путівець, який з’єднував автостраду з сусіднім селом. Не поспішаючи, дійшов до мосту. Під навісом автобусної зупинки ще не було нікого — Кирилюк полегшено зітхнув і поставив свій шкіряний саквояж на велику лавку для пасажирів.

Проїхало кілька вантажних машин, але жодна не зупинилась. На шаленій швидкості промайнув чорний закритий “опель-адмірал”, і, нарешті, вдалині показався автобус: стара, пошарпана машина з високими балонами газогенераторів.

Автобус ледь сунувся, лишаючи за собою шлейф чорного диму. Все ж, примостившись на задньому сидінні, Петро відразу відчув полегшення — приємно почувати себе пасажиром, особливо коли в тебе надійні документи, в кишені солідна сума, а в саквояжі ще кілька пачок крупних банкнот та коштовності в секретному відділенні.

Не дивлячись на кондукторку, Петро сунув їй гроші, акуратно порахував здачу і сховав у шкіряний гаманець. Ще вчора, одержуючи здачу в московському трамваї, він недбало кидав монети в кишеню пальта. Але так міг робити Петро Кирилюк, а тепер приймав гроші солідний комерсант Карл Кремер, який у цих папірцях вбачав сенс життя і добре знав, що за марки він може купити все, починаючи від цього автобуса і кінчаючи бозна-чим.

Заховавши гаманець, Карл Кремер натягнув на пальці з акуратно зрізаними, полірованими нігтями рукавички, сперся на палицю з срібною головкою і задрімав. У всякому разі, так вирішила кондукторка, котра відразу відчула повагу до цієї ще молодої, але такої респектабельної людини.

Автобус, чмихаючи і шарпаючись, рушив. Одвернувшись до вікна, Карл Кремер крізь напівзаплющені вії спостерігав за дорогою. Жодних населених пунктів, автостраду винесено за міста і села, — лише ліси з пожухлим листям, клаптики полів.

Рух поступово посилювався. По шосе мчали переважно вантажні машини. Карл Кремер проводжав їх уважним поглядом, намагаючись відразу розпізнати і запам’ятати характер вантажів.

Цього вчив Карла капітан Сєров. Вони виїжджали на околицю Москви, і Сєров, лише глянувши на машину, називав, чим вона навантажена. Він рідко помилявся. Спеціально, аби перевірити капітана, Петро кілька разів зупинявся біля КП і приєднувавсь до патрулів, що перевіряли машини. Сєров лише підсміювався — мовляв, давай, хлопче, якщо не віриш. Але Кирилюк сам скоро зрозумів: перевіряти, власне, нема чого, краще постаратися перейняти в капітана хоча б мінімум його професійних навичок.

Тепер, побачивши важкий “мерседес”, він міркував: “Третій грузовик з мінами. Так, міни, помилки не може бути, саме в таких ящиках їх перевозять. До того ж у кожній машині — охоронець. Отже, десь поблизу виготовляють міни. Чи не там, праворуч від шосе, де заводський димар? Саме звідти виринула вантажна машина, точнісінько така, як і ті, котрі він бачив раніше. Знак, що в’їзд заборонено. Значить, військовий об’єкт. Стривай, який це кілометр? На сто тридцять сьомому кілометрі Дрезденського шосе на схід від автостради завод по виготовленню мін…”

Карл Кремер знав — про сто тридцять сьомий кілометр він вже не забуде. В школі розвідників його вчили запам’ятовувати десятки цифр, лише зирнувши на них.

— Хороша пам’ять — наша найперша зброя, — любив повторювати підполковник Левицький, — без неї розвідникові важко, майже неможливо працювати.

У Карла потеплішало на серці від згадки про Левицького. Цей літній уже підполковник поставився до нього, як батько. Правда, він вимагав від Петра Кирилюка майже неймовірного: на протязі двох — трьох місяців засвоїти хоча б частину того, що в нормальних умовах люди опановували роками. Сім годин сну — весь останній час відводився для занять. Левицький давав Кирилюкові лише два вільних вечори на місяць. Можна собі уявити, як чекав на них Петро, — адже в ці вечори він зустрічався з Катрусею.

Вона працювала у військовому шпиталі. Жодного разу не запізнилась на побачення — може, знала, що в Петра розрахована кожна хвилина, а може (хлопець тішив себе цією думкою), приходила навмисно раніше, бо сама не могла дочекатися цього короткого вечора.

Вони блукали московськими вулицями або просиджували аж до одинадцятої, коли Петрові слід було повертатися, десь на лавочці в парку. Петро не любив ходити з Катрусею в кіно чи до театру — все одно мало не весь час дивився тільки на неї. Йому дуже й дуже подобалося слухати дівчину, отак просто сидіти, дивитися й слухати. Про що б не розповідала вона — про своїх поранених чи неприємну сутичку з головним лікарем, про лист від Богдана чи враження від останнього фільму…

Слухав і уявляв собі лікаря, який не погоджувався з Катрусею, неприємною, черствою людиною. Коли сказав про це дівчині, вона весело розсміялась і почала переконувати Петра, що їхній головний лікар — симпатичний і розумний чоловік. Він підтакував їй, але все-таки до кінця не міг позбавитись першого враження.

Особливо любив хвилини, коли Катруся читала листи бід Богдана. Не лише тому, що Богдан був другом Кирилюка і кожна звістка від нього хвилювала й радувала, — бачив, як світиться од щастя Катруся, читаючи аркуші, списані крупним письмом.

Богдан засмучувався тим, що йому не вдалося після звільнення міста піти в армію. Дорошенко, який почав працювати в міськкомі партії, влаштував так, що Богдана рекомендували секретарем міськкому комсомолу, і тепер їхній здоровань цілими днями бігав по місту — організовував молодь на роботи по розчищенню вулиць, створював первинні організації, агітував іти на виробництво, аби скоріше налагодити випуск необхідної фронту продукції. Спочатку Богданові здавалося, що всю цю його бурхливу діяльність не можна порівняти навіть з невеличким боєм. Та скоро, описуючи, як їм удалося налагодити ремонт танків, визнав: і в тилу можна бути корисним.

А місто, де на колишній вулиці Капуцинів, у приміщенні колишнього ювелірного магазину німецького комерсанта Карла Кремера, відкрили робітничу їдальню, справді вже стало далеким тилом: радянські війська підходили до кордонів Німеччини. Мало не кожного вечора Москва розцвічувалась вогнями, салютуючи на честь усе нових і нових перемог.

Під час одного з таких салютів Левицького та Кирилюка викликав генерал.

Він сидів за масивним дубовим столом — сухенький, коротко підстрижений. Величезний стіл робив генерала ще меншим, ніж він був насправді. Здалеку його постать виглядала мало не ляльковою, і Кирилюк піймав себе на думці, що для такої посади можна було б дібрати постать більш солідну. Та йому відразу стало соромно за своє хлоп’яцтво — генерал працював ще з Дзержинським і відзначався не лише розумом, а й безмежною хоробрістю: у дев’ятнадцятому році в одній із сутичок з есерівськими заколотниками він був зрешечений кулями і вижив чудом. Правда, ногу врятувати не вдалося. Протезів тоді не робили, і повернувся Сашко Роговцев із шпиталю на милицях. Кажуть, Дзержинський запитав, де він хотів би тепер працювати, але, побачивши, як сполотнів Сашко, поговорив з ним кілька хвилин і згодився лишити в ЧК.

Він не помилився. Олександр Роговцев став одним з найкращих і найдосвідченіших чекістів. Його шанувало начальство й любили підлеглі. Любили не за потурання та вдаваний лібералізм, яким люблять покрасуватися деякі начальники, — ні, генерал Роговцев бував і суворим, і навіть жорстоким з підлеглими, — а за рівну вдачу, розум, уміння та бажання завжди захистити підлеглого від несправедливих нападок чи, більше того, звинувачень. Кого-кого, а підлеглих генерала Роговцева при бажанні можна було звинуватити в усіх смертельних гріхах. Та й час був такий: і звинувачувати модно, і захищати наче незручно — самому можна накласти головою.

Над Роговцевим не раз збиралися хмари. Та обходилось. Кожного разу перед начальством поставала дилема: кого замість нього? Хто зможе тримати в пам’яті сотні прізвищ, тисячі й тисячі фактів, хто зможе блискавично оцінити ситуацію і знайти єдино вірне рішення? Хто краще од нього знає найсекретніших агентів, методи роботи “Інтелідженс сервіс”, “Абвера”, “Сігуранци” та інших? І генерала Роговцева залишали в спокої.

Генерал глянув спідлоба на Левицького та Кирилюка, махнув рукою, запрошуючи сідати.

— Як справи у старшого лейтенанта? — запитав.

— Просуваються, — ледь поворушив губами Левицький, — думаю, за пару місяців, зважаючи на військові обставини, буде готовий.

— Значить, за два місяці? — перепитав генерал. — А чи не можна прискорити?

Підполковник розвів руками:

— І так темпи неймовірні…

— Шкода, шкода… — наче замислився Роговцев. — І все ж доведеться ставити крапку… Ви не заперечуєте, старший лейтенанте?

Кирилюк з шумом відсунув стілець, підвівся:

— Слухаюсь, товаришу генерал!

— Сидіть, сидіть… — поморщився той. — І взагалі краще б ви забули про це. В нас стройова підготовка — не головне.

Левицький обережно всміхнувся. Йому була відома слабкість генерала: Роговцев любив справжніх підтягнутих військових. Водночас генерал знав, як важливо іноді розвідникові не показувати своєї військової виправки.

— Карл Кремер, — примружився Роговцев, — ніколи не служив в армії. До того ж, здається, він ходить з паличкою і такі, — генерал клацнув пальцями, — фіглі-міглі можуть йому дорого коштувати.

— Але ж з Карлом Кремером покінчено три місяці тому, — почав Кирилюк, — і…

— В тому-то й справа, що не покінчено, — перервав його генерал. — Ювелір Кремер знов повинен з’явитись на обрії. Звичайно, за інших обставин і в іншому місці.

Роговцев дістав з шухляди папку з паперами, погортав їх.

— Ви знаєте, де знаходиться зараз групенфюрер СС фон Вайганг? Але ж звідки вам знати? Так от, колишній губернатор фон Вайганг тепер особливий уповноважений рейхсфюрера СС у Саксонії!

Генерал підвів очі, аби побачити, яке враження справили його слова.

Підполковник сидів, недбало відкинувшись на спинку стільця, неначе ніщо в світі його не цікавило — тим більше якийсь групенфюрер СС. Лише по тому, як постукував пальцями по столу і дивився на генерала, зсунувши брови, можна було визначити: повідомлення глибоко схвилювало Його. Кирилюк ще нічого не втямив. Широко розплющеними очима дивився то на генерала, то на підполковника.

— Дозвольте? — насмілився він нарешті порушити мовчанку. — Ви маєте на увазі колишнього губернатора дистрикту, мого, так би мовити, опікуна й покровителя?

Роговцев кивнув. Петро більше не ставив запитань, знаючи, як цінується тут стриманість.

Генерал сам скаже все, що треба сказати. Справді, ще раз переглянувши папери, Роговцев задоволено гмикнув і почав:

— Фон Вайганг одержав від Гіммлера, певно, першочергове завдання. Які є підстави робити такий висновок? По-перше, наші агенти повідомляють: резиденція групенфюрера нагадує не звичайний особняк високопоставленого гітлерівського чиновника, а якусь засекречену установу. Посилена есесівська охорона., підозріло часті візити офіцерів СС та співробітників СД, постійні контакти з засекреченими науковими інститутами та представниками великих фірм, що виготовляють зброю. Вже одне це багато важить. На жаль, нам не вдалося зачепитися за жодну нитку, яка вела б у цю віллу. Ви, певно, зрозуміли, що до чого?..

Кирилюк подивився просто у вічі генералові.

— Я готовий, — тільки й мовив.

Левицький не змінив пози, лише пальці частіше забігали по столу.

— Я впевнений, Олександре Яковичу, — почав, — що ви продумали все до дрібниць, та вимушений нагадати обставини, за яких Кирилюк кинув свій ювелірний магазин і подався до партизанського загону. Гестапо натрапило на слід схованки, котрою користувались підпільники для передачі Кирилюкові своїх повідомлень. Де гарантія, що служба СД не дізналась, хто насправді крився за особою Карла Кремера? В такому разі… — підполковник не закінчив і лише знизав плечима.

Генерал слідкував за ним з цікавістю. Витяг з папки кілька папірців, подав Левицькому.

— Ознайомтеся-но, Іване Олексійовичу!

Підполковник читав, тримаючи аркуші у витягнутій руці, — хизувався своєю далекозорістю.

— О-о!.. — мовив мало не урочисто. — Це зовсім міняє справу.

— Ознайомте старшого лейтенанта, — наказав Роговцев. — Ці папери знайшли наші хлопці в канцелярії шефа гестапо штандартенфюрера СС Отто Менцеля. Гестапівці тікали так, що не встигли знищити свій архів.

Левицький підсунув аркуші до Петра. Це була доповідна таємного агента гестапо Модеста Сливинського, котрий діяв під прізвиськом “Референт”, про те, як він натрапив на партизанську схованку, а також протоколи допиту заарештованого Євгена Степановича Заремби. Щоправда, протоколами їх можна було назвати лише умовно, оскільки всі запитання лишалися без відповіді.

Кирилюк знав про арешт Євгена Степановича — Богдан повідомив їх, — але дальша доля Заремби була невідома. Напевно, гестапівці розстріляли його перед відступом.

Переглядаючи папери, Петро уявляв брудну, забризкану кров’ю кімнату і бороданя, якого катують есесівці. Губи в нього затремтіли, пальці стиснули папір. Генерал розуміюче перезирнувся з Левицьким. Кирилюк не помітив їхніх поглядів. Він уже опанував себе і взявся за доповідну Сливинського.

Гестапівський агент детально описував, як він запідозрив дівчину, що відвідувала парадне на вулиці Ратушній, і в результаті натрапив на схованку; Він повідомляв прикмети дівчини, і Петро зрозумів — агент не позбавлений спостережливості: навіть хода і звичка Катрусі розмахувати правою рукою були підмічені напрочуд точно. Але з самої доповідної і поміток на ній Кирилюк зрозумів: гестапо втратило слід дівчини (він добре знав — чому) і схопило лише Євгена Степановича.

— Все ясно? — запитав генерал і, не чекаючи відповіді, продовжував: — Підсумуємо. Гестапо не знало ні прізвища, ні місця роботи, ні адреси Катрі Стефанишиної. Лише прикмети. Отже, з цього боку позиції Карла Кремера бездоганні і його від’їзд був передчасний.

Петро засовався на стільці. Роговцев глянув на нього:

— Я кажу передчасний, оцінюючи ситуацію з точки зору сьогоднішнього дня, і ні в чому не звинувачую вас. Тоді ваше рішення було правильним. Тепер, щоправда, воно створює додаткові труднощі — маю на увазі раптове зникнення Карла Кремера. Тут наше вразливе місце…

— Майже всі німецькі комерсанти на той час уже виїхали до фатерлянду, — заперечив Кирилюк.

— Але ви перед від’їздом могли хоча б попрощатися з губернатором. Принаймні з його дружиною. Здається, вона добре ставилася до вас?

— Так.

— Доведеться розробити вмотивовану версію, — втрутився підполковник.

— Розраховую на вас, Іване Олексійовичу, та зважте — у нас нема часу. — Генерал відсунувся від столу, підхопив милицю і в два кроки спритно подолав відстань до сейфа. Витяг карту, розклав на столі. — Агентурна розвідка донесла, що ось тут, недалеко від Дрездена, знаходиться підземний завод синтетичного пального. Один з найбільших у гітлерівців. Цей завод — також ваше завдання, Кирилюк. Якщо нам удасться висадити його в повітря, ми зробимо дуже й дуже велику справу. Важко навіть уявити її наслідки. Фашистські літаки й механізовані частини задихаються без пального, а ми зменшимо і так уже доведений до мізеру ліміт. Треба розвідати систему охорони заводу, підступи до нього, транспортні артерії, а втім, ви одержите детальні інструкції. Там є наші люди, але вони ніяк не можуть проникнути на завод. Ви повинні допомогти їм. Ну, і фон Вайганг. Тут ми вас не обмежуватимемо часом. Дійте на власний розсуд. До речі, ваш старий знайомий Рудольф Рехан продовжує перебувати при особі групенфюрера. Він у нас на гачку, та й гроші ви матимете — гадаю, через нього зможете добути деякі відомості. Платіть йому щедро, марок у нас досхочу, та будьте обережні — ця сволота завжди може підставити ніжку.

Роговцев бережно склав карту.

— На детальну розробку операції п’ять днів вистачить? — звернувся до Левицького.

— Сподіваюсь, так.

— Не заперечуватиму, якщо ви скоротите строки, — зайняв своє місце генерал. — Знаєте, скільки пального виготовляється щодня на тому заводі? Ешелон цистерн. Підрахуйте кількість танків, які зможуть заправитись цим бензином…

Підполковник підвівся.

— Дозвольте йти, товаришу генерал?

Роговцев перегнувся через стіл, потиснув Левицькому і Петрові руки.

— Ідіть. Тільки прошу вас, Іване Олексійовичу, — мовив на прощання, — не вважати мого побажання відносно скорочення строків за наказ. Ні — то ні, ніхто вас у три вирви не жене: все треба добре продумати і вивірити. Зрештою, я покладаюсь на вас. Про хід підготовки прошу доповідати щовечора…

Дивлячись на дбайливо оброблені клаптики полів обабіч автостради, на побілені і розцяцьковані кілометрові стовпи, червоні черепичні дахи селищ, що виглядали з-за дерев, Петро раптом усвідомив, що ця розмова з генералом Роговцевим видається йому давньою-предавньою, ніби відбулася вона не на минулому тижні, а хто його зна коли — може, місяць, а може, й півроку тому…

Воістину незбагненні закони сприйняття часу людиною. Іноді минають роки, а якась зустріч чи розмова стоїть перед очима, як учорашня, таж, що відбулася годину тому, вже встигла вивітритись з пам’яті. Кирилюк виразно пам’ятав кожну деталь бесіди в кабінеті генерала, міг відтворити навіть інтонації Роговцева. Але дивне відчуття того, що вона відбулась бозна-коли, не полишало його. Може, тому, що весь час перед очима стояло останнє побачення з Катрусею.

Левицький відпустив його лише на дві години, і трапилось так, що Петро не зміг своєчасно попередити Катрусю. Він подзвонив у шпиталь, але там відповіли, що лікар Стефанишина сьогодні не працює. Відчувши, як обірвалося серце, Кирилюк набрав номер телефону гуртожитку. Невже не доведеться побачитись? Лише почувши Катрусин голос, трохи заспокоївся.

Видно, дівчині передалося хвилювання Петра, бо дозволила приїхати до себе. Вона жила в кімнаті з літньою жінкою-лікарем і, цінуючи її спокій, ніколи не запрошувала Петра до гуртожитку. Правда, попередила, що якраз прибирає помешкання — аби хлопець не дивувався і вибачив її. Та він уже не слухав. Збіг, стрибаючи через сходинки, на вулицю, де на нього вже чекала викликана підполковником “емка”, і за чверть години так само стрибав через сходинки, піднімаючись на четвертий поверх гуртожитку.

На його обережний стукіт ніхто не відповів. Петро легенько потяг на себе двері.

Катруся стояла на підвіконні і розвішувала фіранки. Звелась навшпиньки, намагаючись дотягтися до високо забитого цвяха. В усій її постаті було стільки грації, що Петро застиг, боячись ворухнутися, аби не сполохати дівчину.

Навкісні промені осіннього сонця зазирали в кімнату, виблискували на віконному склі, і ці грайливі сонячні зайчики дивно контрастували з темним силуетом Катрусі. Секунда та здалася Петрові довгою-предовгою — наче дівчина закам’яніла навшпиньках: тоненька, зі стрімким пагінням грудей. Ледь-ледь ворушився легкий ситець сукні — вітер бавився, підкреслюючи і без того чудові лінії дівочого тіла.

Катруся зачепила нарешті фіранку. Мабуть, протяг підказав їй, що хтось відчинив двері, — озирнулася. Побачивши Петра, кинула фіранку і стрибнула на підлогу.

Кирилюк продовжував стояти, спершись на одвірок. Чомусь йому здалося, що потрапив у казку, і ця дівчина, простоволоса, у ситцевій сукенці,— дивне створіння потойбічних сил.

— Причини двері! Протягне ж…

Навіть ці зовсім реальні слова не вивели його з заціпеніння. Машинально причинив двері, обіймав поглядом Катрусю. Ніколи ще не була така близька і бажана.

— У тебе щось трапилось? — почала дівчина, але, зазирнувши Петрові у вічі, все зрозуміла. Підійшла, поклала обидві долоні йому на груди, притиснулася до них щокою. — Вже?

— Так, — нахилився до дівчини Петро.

— Коли?

— Певно, завтра…

Більше Катруся ні про що не розпитувала. Знала — рано чи пізно вони розлучаться. Можливо, надовго. А може, назавжди. Дівчина не тішила себе ілюзіями, але цей день здавався далеким та нереальним. І ось — сталося…

— Я повернусь, Катрунцю, — якомога бадьоріше мовив Петро.

— Звичайно, повернешся, — відірвалась від нього Катруся, намагаючись дивитись весело. Петро зрозумів, чого коштувала їй ця удавана бадьорість, і знову ніжно пригорнув дівчину.

— Чекатимеш на мене? — запитав.

Катруся нічого не відповіла, лише глянула з докором. Гарячою долонею пестила йому щоку, потім пробігла пальцями по його вустах, підборіддю, наче не вірила, що це справді він, і ці зморшки біля губ — його, і прямі густі брови, і круте підборіддя — його… Боялась — відніме руку, і Петра не стане. Але невже таке може бути? Боже мій! Як недоладно все влаштовано на світі!

Петро знав: через півтори години він мусить іти. Півтори години — до смішного мало. Але ж це дев’яносто хвилин, ні — це кілька тисяч секунд, а кожна секунда для нього зараз — як вічність. І все ж вони спливають, ці секунди. Майже фізично відчував, як течуть вони повз нього і Катрусю, сміються, бавляться, показують язика — тисячі маленьких, кумедних, пустотливих секунд. Вони стукають йому в скроні, а може, це просто розбурхалась кров? Стук… стук…

Чомусь Петрові стало шкода самого себе. Уперше за весь час пожалкував, що так швидко випало йому від’їжджати. Чому саме завтра, а не через тиждень чи місяць? Він подумав про це зовсім мимоволі. Розумів: вона дрібненька, ця думка, але не міг її позбавитись. Це сердило його, порушувало душевну рівновагу, не давало можливості зосередитись і сказати Катрусі все, що хотів би сказати.

Дівчина зрозуміла його, вірніше, відчула щось, бо раптом мовила:

— Не хвилюйся, любий, усе буде добре…

Петро зітхнув. Як вона це зрозуміла? Звичайне слово — воно відразу зняло всі його сумніви. Так, він просто хвилюється, він не може не хвилюватись — це природно і до безглуздя просто. Йому боляче розлучатися з Катрусею, і він ще не знає, як зробити це. Та зробить, — він мусить це зробити.

Але ж як швидко спливають секунди! Стук… стук…

Карл Кремер потер підборіддя пальцями, обтягнутими тонкою лайкою. Краще зараз не думати про Катрусю, не згадувати про неї. Він не може дозволити собі найменшого попуску, він повинен знову стати, Карлом Кремером. Тепер навіть думки його будуть “солідні” і неквапливі. Петро згадав слова Левицького, мовлені на прощання:

— Необережний рух, слово, міміка — все може виказати тебе. Все залежатиме від того, наскільки ти влізеш у шкуру Кремера. Раніше поруч були Галкін і Катря, все-таки легше. Тепер ти один — Кремер і лише Кремер, навіть сни тобі повинні снитися, — усміхнувся, — обичайні. Бажано щось про комерцію, банківські операції…

Милий Іване Олексійовичу! Я все пам’ятаю… Але ж ви так і не знаєте, про що думав я, розлучаючись з Кат-рею. Тоді.допомогло мені Катрусине слово. Тепер я не хвилююсь і уважно слідкую за дорогою, а думками там — за тисячі кілометрів. Ніяк не можу забути прощальний погляд дівчини, ніяк не можу позбавитись сорому за дрібненьке, почуття, що сколихнуло мене тоді. Картаю себе за нього, а воно жевріє. Та не хвилюйтеся, Іване Олексійовичу, це не завадить мені; і згадайте — ви ж також любили колись…

Мабуть, я не зможу до кінця виконати ваше побажання — обичайні сни не снитимуться мені, та я буду обережний і сміливий, розсудливий і наполегливий. Я не відступлю ні на крок і в разі потреби піду на будь-який риск, бо не зможу повернутися до Катрусі з фальшинкою в душі. Доки потрібно, я носитиму машкару Кремера, рахуватиму марки і гендлюватиму діамантами, усміхатимуся фрау Ірмі і підтакуватиму фон Вайгангу.

Я робитиму все…

“Чи все? — подумав Петро. — Обманювати, бути жорстоким, підступним? Може, не вистачить духу?”

Карл Кремер зняв капелюха, витер спітніле чоло, усміхнувся самовпевнено. Облуда, підступність, хитрість — без цього порядний комерсант збанкрутує через місяць. І хто поважатиме Карла Кремера, коли в нього не буде мертвої хватки?

Шосе в’юнилося між луками, відчувалась близькість річки. “Скоро місто”, — вирішив Карл. Справді, за поворотом відкрилася панорама Дрездена. Кремер ніколи не був тут, але йому прокрутили кілька кінофільмів, він знайомився з численними фотографіями міста — і відразу впізнав його. Над будинками височів старовинний королівський замок, далі — неповторні обриси палацу Цвінгер…

Автобус спустився з пагорба, палац заховався за будинками — в’їхали в передмістя.

Побачивши будку телефону-автомата, Кремер попросив кондукторку зупинити машину. Звірився, з записом у блокноті і, не поспішаючи, набрав номер. Відповіли відразу.

— Покличте пана Рудольфа Рехана! — мовив тоном наказу.

Зсунув капелюха на потилицю, зробив нудьгуючий вигляд, але долоня спітніла.

Біля входу до пивної, обійнявши стовп ліхтаря, погойдувався кремезний есесівець. Він подивився на Ульмана порожніми осовілими очима, плюнув і раптово запропонував:

— Д-давай вип’ємо… Я сьогодні д-добрий і пригощаю…

Але відразу ж забув про Ульмана, погрозив кулаком ліхтарю:

— Т-ти довго ще будеш гойдатися, наволоч?..

Фрідріх обійшов есесівця і штовхнув важкі двері. У ніс вдарив важкий запах пива, міцного тютюну та людського поту. Гладка офіціантка ледь не зачепила Ульмана підносом, заставленим високими кухлями, повела на нього сердитим оком, та, пізнавши, привітно усміхнулась.

— Принесеш мені пива, Лізо, — попросив Ульман і почав пробиратися в куток, до столика, зайнятого залізничниками.

— Ти знаєш про нещасний випадок, Фрідріху? — зустрів його запитанням рудий, довгий, наче жердина, помічник диспетчера Петер Фогель.

Ульман стенув плечима.

— Невже не знаєш? — зрадів той. Видно, йому дуже кортіло розповісти, бо смикнув себе за вуса, відсунув кухоль і перехилився через стіл до Ульмана. — Серйозно, не знаєш? Вранці загинув Рапке!..

Ульман зняв у Лізи з підноса кухоль. Відпив половину і лише тоді глянув на Фогеля:

— Хто вигадав цю нісенітницю?

— Але ж він не бреше, — сказав сусіда Фогеля, — сьогодні вранці Рапке потрапив під поїзд…

— Ну?.. — жахнувся Ульман.

— На смерть… — скоромовкою почав Фогель. — Я думаю, він не помітив вагонів… Вранці був такий туман…

— Еге ж, вранці за кілька кроків нічого не можна було розібрати, — ствердив Ульман. — Коли я йшов додому…

— От-от… — перебив його Фогель. — Рапке, певно, переходив через колію, коли на нього накотились вагони! Бідолаха і крикнути не встиг. Його підчепило буфером і кинуло якраз на рейки…

— Ти розповідаєш так, ніби був свідком смерті Рапке. Звідки в тебе такі відомості?

— Все це тепер уже не має значення. — Машиніст Клаус Мартке погрюкав кухлем по столу. — Лізо, пива! Рапке все одно не воскресити! — Ульману здалося, що Клаус якось дивно глянув на сусідній столик, де куняв погано одягнений чоловік. — Шкода Рапке, був хороший товариш і чесний робітник!

— Ти перебільшуєш, Клаусе, — почав Ульман, та Мартке не дав йому договорити.

— Помовч, Фрідріху, дай мені закінчити. Ми з Рапке довго працювали разом, і мені шкода, що він потрапив саме під мій поїзд…

— Яке це має значення, Клаусе! — Фогель відсунув порожній кухоль, гукнув офіціантку. — Ми всі чули, що ти подавав сигнали. Твій ешелон розтягнувся метрів на двісті, а в цьому клятому тумані і за десять кроків нічого не було видно. Ти не винен — це визнав навіть той, з гестапо…

— До чого тут гестапо? — насторожився Ульман.

— Еге ж, ти нічого не знаєш! — зрадів Фогель. Нахилився до Фрідріха, зашепотів: — Спочатку приїхав звичайний слідчий, склав акт, допитав свідків. Усе як годиться. А надвечір прибули двоє в цивільному. Знову допити, огляд місця пригоди. Диспетчер сказав мені, що вони з гестапо. Цікаво, що їм було потрібно?

Ульман непомітно перезирнувся з Мартке. Клаус високо підняв брови, вказуючи на одиноку постать за сусіднім столиком. Підвівся і пішов навскіс, через зал до туалету. Фрідріх подався за ним.

В туалеті нікого не було. Мартке почав мити руки, ставши так, аби можна було спостерігати за дверима.

— Обережно, Фрідріху, — попередив, — той за столиком, по-моєму, з гестапо. Придивись, куртка засмальцьована, а манжети сорочки свіжі і запонки дорогі. Таких у нашого брата не побачиш.

— Отже, заворушились… — Ульман потягнувся за рушником. Витирав пальці повільно. — Наше рішення вірне — Рапке став агентом гестапо і Штурмбергер загинув через нього. Добре, що в старого Гейслера певне око і він одразу розгадав, з ким зустрічався Рапке вечорами. Тепер необхідна особлива пильність. Штурмбергер натякнув Рапке, що на вузлі існує організація, і гестапо намагатиметься розплутати клубок. Попередь товаришів: зараз — жодних зустрічей. Можливо, гестапівці знають більше, ніж ми думаємо.

— Ти не залишив слідів? — Побачивши здивування Ульмана, Мартке пояснив: — Ну, з цим, Рапке…

— Усі можуть засвідчити, що я пішов додому за півгодини до того, коли це сталося. Навіть вахтер. А він — наці…

— Собаці — собача смерть! — Виходячи, Мартке зштовхнувся у дверях з чоловіком у засмальцьованій куртці. Агент удавав п’яного, та очі дивились тверезо. Ульман вішав рушник і не бачив, як гестапівець обмацав його вивчаючим поглядом. Обернувшись, навмисне штовхнув агента, ввічливо пробачився і попрямував до залу.

Прийшов Курт Гейслер — той самий робітник, в якого загинув син, і Фогель учепився в нього, розповідаючи про смерть Рапке. Ульман непомітно перевів розмову на інше. Цей Петер Фогель — страшенний балакун, ніхто не може поручитися, що він не утне якоїсь дурниці. Тим більше, що гестапівець знов “куняє” за сусіднім столиком.

— Щойно я чув по радіо, — умисне голосно почав Ульман, — що наші війська в Польщі контратакують росіян. Може, це початок нашого наступу?

— Стільки жертв, стільки жертв… — прошепотів Гейслер. Він випив горілки, виснажене обличчя почервоніло, очі сльозилися. — Мій син також загинув у Польщі…

— Твій Генріх — герой! — вигукнув Фогель. — Він віддав життя у священній боротьбі, і народ ніколи не забуде його подвигу!

Мартке ледь помітно посміхнувся.

— Так, ми ніколи не забудемо! — мовив голосно, та закінчив зовсім тихо, мало не пошепки: — І не простимо!..

— Генріха нагороджено залізним хрестом другого ступеня, — не вгамовувався Фогель. — Юнаки нашого селища заздрять йому!

— Я ніколи вже не побачу свого сина… — закрив руками обличчя Гейслер. — Мого маленького Генріха…

— Не можна бути егоїстом, Курте, — повчаюче мовив Фогель. — Смерть однієї людини нічого не варта в порівнянні з вищими інтересами суспільства.

“А сам тремтить за свою шкуру, як останній боягуз, — подумав Ульман. — Став націстом лише для того, щоб одержати тепленьке місце помічника диспетчера”. Патякання Фогеля розізлило Ульмана, і він відійшов до стойки, аби випити маленьку чарку горілки. Він давненько не пив — не тому, що не мав грошей чи не було нагоди, — просто сам собі заборонив пити, одного разу піймавши себе на тому, що після зайвої чарки сказав кілька слів. Слів, які можна було витлумачити по-всякому. Правда, компанія була порядна, інші висловлювали більш ризиковані думки, та вони могли це робити, а він — ні, бо належавне тільки собі і відповідав не лише за себе. Крім того, хто-хто, а Ульман був досвідченіший за інших і знав, що невчасно сказане слово іноді призводило до таких наслідків, котрі важко було передбачити. Гестапо — серйозний супротивник, і те, що старий німецький комуніст Фрідріх Ульман за стільки років не потрапив у пастку, пояснюється не лише особливим ставленням до нього підступної богині Фортуни…

Та сьогодні він усе-таки вип’є чарчину. Лише одну і тільки для того, аби нарешті його перестало морозити. Хоч той Рапке і був мерзотник, але Фрідріх ніяк не міг забути його останнього погляду — великі, банькаті очі. сповнені смертельного жаху, муки і ненависті…

Неприємно, моторошно і досі, коли згадаєш, тремтять руки. Та він не мав іншого виходу — під загрозу ставилась уся організація, і комусь треба було розрахуватись з провокатором.

Ульман випив шнапс і стояв, спершись на стойку та оглядаючи зал.

У дальньому кутку, зіставивши два столики, пиячила компанія есесівців — вони голосно співали націстські пісні і горлали на всю пивну. Недалеко від есесівців, біля стіни, сиділи двоє в солдатських мундирах — один весь час щось утовкмачував іншому, а той, ще зовсім хлопчина, погойдувався і, здається, не слухав товариша. Безперервно грюкали вхідні двері — одні пили пиво просто біля стойки, інші займали столики й гукали Лізу.

Агенту гестапо, певно, набридло патякання Фогеля, і він також підійшов до стойки, замовив горілку. Випив і курив, прислухаючись до розмови залізничників, які щойно зайшли, пили пиво та розповідали хазяїну останні новини.

Гестапівець стояв поблизу Ульмана, і Фрідріх мав змогу добре розгледіти його. Сумнівів не було — шпиг. Засмальцьована і полатана куртка так контрастувала з вгодованим, чисто поголеним обличчям, що Ульман не міг стримати посмішку. Крім того, навіть пивний чад і тютюновий дим не забили запах дорогого одеколону: так пахне людина, котра звикла щодня брати ванну і після гоління користуватись дорогими парфумами.

Ульман скрутив товсту цигарку і попросив у гестапівця прикурити. Так і є, палить дорогі запашні сигарети, яких робітники й не бачили з початку війни.

Фрідріх глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. Ситуація справді комічна. Він прикурює в агента, а той і не підозрює, що прислужив людині, за затримку якої одержав би величезну нагороду.

Лише кілька робітників на вузлі знають, хто такий насправді Фрідріх Ульман. Цього до кінця не знає навіть його син Горст, а Горст — член нелегальної комуністичної спілки молоді Німеччини. Бідний хлопець. Фрідріх бачить, як важко доводиться синові: мало, зовсім мало молоді поділяє його погляди. Що ж поробиш, ще з пімпфів у юні голови втовкмачуються всілякі дурниці…

Непомітно для самого себе Ульман зітхнув: оце його турбувало найбільше — в деяких наслідних пролетарів, його товаришів і друзів, виростали діти, задурманені націстською пропагандою. А що можна було вдіяти, коли доводилося вивіряти кожний крок, а у фашистів — гітлерюгенд, у школі вчителі втовкмачують юнакам і дівчатам, що лише Гітлер відродить рейх, що вони повинні бути солдатами цього рейху, мужніми й відданими, що пожертвувати життям для фюрера — найбільше щастя. У школах співають “Вперед, легіонери”, у кінотеатрах ідуть бойовики на зразок “Кольберга”, молодь марширує в колонах, озброєна ножами, на ручках яких чорніють написи: “Кров і честь”.

Яких великих зусиль коштувало Ульманові вберегти Горста від усього цього шаленства! Він мусив посилати його до школи, зрештою, син повинен десь вивчати алгебру і фізику, але ж щовечора розмовляв з Горстом, розповідав про Шіллера, Шекспіра, Діккенса й Толстого, про Леніна й Тельмана, про справжніх комуністів — своїх друзів.

Тутешні наці косо дивились на старого Фрідріха, його викликав навіть ортсгрупенляйтер і допитувався, чому син Ульмана не член гітлерюгенду. Треба було бути слизьким, як вугор, навіть прикидатися дурником, аби ортсгрупенляйтер нічого не запідозрив.

І досі Ульман не знає, як усе це в нього вийшло. Але син виріс, слава богу, хорошим, та й на нього — старого — ніхто не звертає уваги. Може, тому, що він ніколи не сперечався з начальством, ретельно виконував усі розпорядження і був зовні лише пристаркуватим, сивим робітником, звичайним зчіплювачем вагонів, який не цікавиться нічим, крім своєї заробітної платні, пайка, городу біля будиночка, а ввечері любить посидіти в компанії за кухлем пива. Отак, як сьогодні.

Розчинилися двері, і в пивну, хитаючись, ввалився отой самий п’яний есесівець, котрий підпирав ліхтар перед входом до бірхалле.

— Го-го!.. — загукали з-за зсунутих столів. — Герберт повернувся. Давай сюди, старина. Давай сюди!

Есесівець зробив кілька невпевнених кроків до товаришів, як раптом його увагу привернули двоє солдатів за столиком під стіною.

— Тилова наволоч, — мовив і погрозив солдатам кулаком. Зупинивсь, похитався кілька секунд, Ульман був певен, що есесівець упаде, але він якимсь чудом зберіг рівновагу. — Т-тилова наволоч, — повторив і нараз ударив себе у груди та вигукнув: — А я йду на фронт!

Один із солдатів скосив на есесівця очі, інший так і продовжував сидіти, поклавши голову на руки та погойдуючись.

— Хайль Гітлер! — есесівець викинув руку і присунувся до самого столика. — Ви чули, я йду на фронт! Воювати з росіянами!

У бірхалле запанувала тиша — запахло бешкетом, усі принишкли вичікуючи.

Солдат, що погойдувався, підвів голову. Ульман побачив широко розставлені очі, рівний ніс і пухкі юнацькі губи.

— Невже? — обличчя юнака скривилося в іронічній посмішці. — І на який фронт збирається доблесний ротенфюрер?

— Ми битимемо більшовиків! — заревів есесівець. — Ми битимемо їх всюди, де тільки зустрінемо!

— Ротенфюрер уже має досвід? На якій дільниці фронту ви воювали? Під Москвою, Сталінградом чи, може, під Варшавою?

Есесівець засукав рукав, помахав величезним кулаком:

— Ось мій досвід! Клянусь честю, ця рука не знала втоми!..

— А-а… — протягнув солдат, — ви воювали, так би мовити… Але тепер вам доведеться мати справу з іншим супротивником. Маю на увазі, що він також буде озброєний…

— Мені наплювати на те, що ти маєш на увазі! — Ротенфюрер стукнув по столу кулаком так, що підскочили кухлі.— Наша частина стояла в Італії, і ми вже зустрічалися з ворогом…

— Прекрасні місця! — знущально посміхнувся юнак. — Середземне море, пляжі, гарні дівчата і для розваги іноді невеличка стрілянина. Кажуть, сутички з ворогом приписуються там лікарями для загального збудження організму!

— Цуценя!.. — задихнувся есесівець, піднісши кулак під самісінький ніс солдата. — Посмій мені ще раз гавкнути, і ти познайомишся з оцим!

— Я пробачаю вам цю прогалину у вашому вихованні, ротенфюрер, — засміявся юнак, — і роблю це лише тому, що незабаром у вас буде можливість наочно усвідомити свої помилки. Звичайно, якщо в першому ж бою більшовики не підстрелять вас, як куріпку.

— Що?!. — захлинувся від люті есесівець. — Що ти белькочеш?

— Дай йому в пику, Герберте! — голосно порадив хтось з товаришів ротенфюрера. — Аби не вів провокаційних розмов…

Есесівець сперся на край столу, розмахнувся. Солдат підвівся і раптом штовхнув ротенфюрера так, що той утратив рівновагу та, хапаючи руками повітря, впав на підлогу.

За столами есесівців зчинився галас.

— Затримати його, — загорлав хтось, — він відповість перед трибуналом!

Кілька чоловіків метнулись до солдата. Він нахилився, витяг з-під стола милиці, сперся на них, різким рухом відсунув стілець і зробив крок назустріч есесівцям.

— Беріть, що ж ви зупинились! — вигукнув насмішкувато. — Думаєте, я злякаюсь трибуналу?

Есесівці відступили. Один з них підійшов до юнака, ляснув його по плечі.

— Так би й казав відразу… — промимрив. — Хто ж його зна, що ти за птиця…

Спочатку Ульман нічого не второпав і, лише глянувши на ноги солдата, зрозумів, у чому справа: юнак стояв, неприродно виставивши вперед ногу, і навіть з першого погляду було зрозуміло, що він спирається на протез. А над кишенею мундира виблискував залізний хрест першого ступеня.

— Я пробув на Східному фронті мало не три роки, — видихнув солдат, зневажливо дивлячись на есесівців, — і плювати хотів на піжонів, котрі не нюхали справжнього пороху!..

— Хо, виявляється, він — своя людина! — ротенфюрер усе ще намагався підвестись. — Ти — справжній хлопець, і давай вип’ємо!.. Хазяїн, пляшку горілки!

Хазяїн метнувся за стойку, але солдат, важко спираючись на милиці, попрямував до виходу.

— Він не п’є горілки, — запопадливо усміхнувся його товариш. — Бачите, йому і так важко ходити…

— Фріце, — зупинився юнак, — я забороняю тобі вибачатись за мене!

Солдат ще раз винувато всміхнувся і пошкандибав за товаришем.

— Чорт з ними, — розрядив атмосферу хтось з есесівців, — без них наша компанія лише виграє!

— С-справді, — ледь вимовив ротенфюрер. Він, нарешті, підвівся і стояв, спираючись на чиєсь плече. — Залізний хрест іноді ні про що не говорить. Мені доводилося розстрілювати сволоту, яка мала й вищі нагороди…

— Ми винищимо всіх, хто сумнівається в нашій перемозі! Хайль Гітлер! — вигукнув здоровань з нашивками унтершарфюрера.

— Хайль! — загорлали есесівці.

Перелякані відвідувачі пивної почали розходитись. Одним з перших вислизнув надвір Фогель. Побачивши, що гестапівець пішов за помічником диспетчера, Ульман підморгнув Мартке і вийшов з бірхалле.

Мартке наздогнав його в темному завулку. Фрідріх ішов, важко човгаючи ногами по сирому асфальту тротуару. Підняв комір куртки, руки засунув до кишень. Здавалося, літній, стомлений робітник, трохи напідпитку, повертається без особливого бажання додому, де на нього чекають сварлива жінка, нетоплена кімната і склянка давно прохололої кави.

Кілька хвилин ішли плече в плече, не розмовляючи, заглибившись кожний у свої думки. Нараз Ульман зупинився, прислухався і, схопивши Мартке за руку, потягнув убік. Вони присіли за кущами — залишками живоплоту навколо зруйнованої бомбами вілли, — Ульман підніс палець до вуст. Почулися швидкі кроки, мимо пройшла людина в насунутому на чоло кашкеті. Робітники впізнали свого сусіду по бірхалле.

На перехресті агент завагався, озирнувся, та, вчувши далекі кроки, мало не побіг вулицею, що вела до центру селища. Ульман стиха вилаявся.

— Ще раз попереджаю, — мовив, покусуючи обламану гілочку, — поки вони не заспокояться, жодних зустрічей і справ. Єдине, що треба зробити, — присунувся до Мартке, зашепотів на вухо, — завтра спіймай Панкау. Його поставили на чехословацьку лінію, і на тому тижні він іде у рейс. Необхідно побачити празьких товаришів. Даси йому адресу явки й пароль. Там приготували для нас листівки. Нехай забере і поки що потримає в себе.

— Зрозуміло. Більш нічого?

— Все.

Ульман визирнув з-за кущів. Закурили, кілька секунд постояли мовчки і розійшлися по домівках.

Фон Вайганг приймав заступника шефа гестапо штурмбанфюрера СС Густава Ерлера. Вони походжали доріжками саду, край якого стояла триповерхова вілла фон Вайганга.

Господар її, видно, полюбляв квіти. Клумби врізалися навіть у заасфальтований майданчик перед будинком, де стояли автомобілі, квітники тягнулись уздовж алей, а на відкритих для сонця місцях, усюди, де було хоча кілька метрів вільної землі, росли кущі троянд, величезні жоржини-повняки, різнокольорові айстри.

Осінь уже торкнулася листя дерев, але ще цвіли хризантеми. Фон Вайганг зупинявся біля клумб, обривав зів’яле листя, милувався величезними хризантемами, рідкісними, мало не чорними квітками жоржин.

— Оцю квіточку, — ніжно погладив химерне переплетіння сніжно-білих пелюстків, — я вивів ще до війни. І зветься вона “Балерина”. Ця квітка справді нагадує пачку балерини, чи ж так?

Ерлер, порівняно молода ще людина, років тридцяти п’яти, але огрядна і малорухлива, ледь устигав за групенфюрером. Він би на місці цих квітників посадив картоплю чи ріпу — все-таки якась користь. Але підтакував фон Вайгангові і голосно висловлював своє захоплення.

— Я ніколи в житті не бачив таких розкішних квітів, як у вас, групенфюрер. Навіть на виставках.

— На виставках ви нічого й не могли побачити, — зневажливо поморщився фон Вайганг. — Я можу перерахувати на пальцях усіх справжніх садоводів Німеччини.

— І жоден з них нічого не вартий у порівнянні з вами, шеф. — Ерлер добре знав вразливе місце групенфюрера і бив у ціль без промаху.

Справді, фон Вайганг прийняв відверте підлабузництво штурмбанфюрера за чисту монету — обличчя його розпливлося від задоволення. У глибині душі фон Вайганг вважав свою політичну кар’єру справою другорядною, котра, на жаль, забирала багато часу і відволікала від улюбленої справи. Коли б не це, ім’я фон Вайганга напевно стояло б у ряду видатних ботаніків. І зараз з його теоретичними працями та практичними досягненнями в квітникарстві знайомі в усій Європі, більше того, з ним рахуються і до його думок прислухаються навіть прославлені голландські майстри. Але все це фон Вайганг вважав лише прелюдією до справжньої праці, він мріяв про послідовні експерименти на науковій основі, про Зовсім нові види квітів, котрими він колись здивує світ.

За кілька метрів від алеї, де зупинився групенфюрер, тяглася до сонця величезна червоно-чорна жоржина. Червоний колір ледь вгадувався, пелюстки лише трохи відливали червоним, — і це робило квітку похмурою та важкою, якоюсь траурною. Все ж групенфюрер любив її чи не найбільше. Такі екземпляри, кажуть, зустрічалися лише у Луврському парку. І фон Вайганг не повірив своїм очам, побачивши жоржину в скромному садочку одного з західноукраїнських квітникарів. Боже, як зрадів він, — то були найкращі хвилини під час його Перебування на Україні.

Старий дурень квітникар, дізнавшись про відвідини губернатора, намагався знищити жоржину. Це була підлість, навіть злочин — старий заслужив концтабір і був відправлений туди. Фон Вайганг ніколи не жалкував про це, хоча й листувався з квітникарем перед війною. Але ж він не міг тоді передбачити, що ця людина підніме руку на чудо природи…

Групенфюрер почав перевіряти, чи добре розпушена земля навколо квітки. Ерлер стояв поруч, намагаючись не виказати задухи. Чорт, групенфюрер старший од нього років на двадцять п’ять і так легко рухається. 1 наверзлося ж йому тягти Ерлера у сад, до цих жалюгідних хризантем! У кабінеті такі зручні крісла, до того ж у фон Вайганга завжди готують чудову каву…

Фон Вайганг підняв очі на Ерлера і помітив, як важко той дихає. “Багато їсть і не рухається, — подумав. — Скоро зовсім зажиріє”. Але, зрештою, яке йому діло до способу життя штурмбанфюрера. Головне, що Ерлер сяк-так справляється зі своїми обов’язками і ніколи не насмілиться діяти через голову свого начальства. Фон Вайганг вважав, що беззаперечна відданість начальству є одною з найкращих якостей підлеглих, і не дуже любив, коли вони проявляли власну ініціативу.

— Сідайте, Ерлере, — кивнув на лавку, що стояла за кілька кроків. — Вам не жарко? Можете розстебнути комір.

— Дякую, в мене все гаразд, — спробував зберегти пристойність Ерлер, але з задоволенням сів на низеньку садову лавку. Трохи подумав і розстебнув комір. Чорт забирай, осінь, а така спека…

Фон Вайганг скоро приєднався до нього. Коротко підстрижений, без капелюха, у простенькому домашньому костюмі, він виглядав менш імпозантно, ніж Ерлер — у мундирі з залізним хрестом та блискучих чоботях. Лише призвичаєне око відрізнило б начальника від підлеглого. Групенфюрер сидів, вільно відкинувшись на спинку лавки і простягнувши ноги. Вся ж огрядна фігура Ерлера являла чекання та готовність будь-якої секунди скочити і стати струнко.

— Я задоволений тими заходами, яких ви вжили для посилення охорони підземного заводу, — почав групенфюрер. — Система перепусток, багатоступінчасті контрольні пости виключають проникнення кого б то не було на територію об’єкта. Єдине вразливе місце — залізниця. Маю на увазі ешелони з вугіллям і цистерни для вивезення готової продукції. Закопавшись у вугілля, можна потрапити на склад.

— Ми передбачили це, групенфюрер, — заперечив Ерлер. — Ешелони на території складів відразу оточуються і розвантажуються під наглядом охорони. Після цього вугілля подається системою транспортерів відразу під землю.

— А залізнична обслуга? — примружив очі фон Вайганг. — Мене хвилюють листівки, котрі з’являються в робітничому селищі. Значить, там діють комуністи. Не виключено, що вони спробують потрапити на об’єкт.

— Передбачено й це, мій групенфюрер. Перед подачею ешелонів на територію об’єкта ми повністю замінюємо обслугу паровоза — її місце займають наші люди. Але ми врахуємо ваші зауваження і посилимо охорону заводу.

— Ви на льоту схоплюєте мої думки, Ерлере, — з задоволенням мовив фон Вайганг. — Але що ви можете сказати з приводу листівок? Це робиться у вас під носом, а ви спокійно спостерігаєте за ворожими акціями.

Групенфюрер говорив спокійно, ба навіть байдуже, та в його словах можна було вловити приховану загрозу. Ерлер відчув її, — його червоне масне обличчя вкрилося краплинами поту.

— Наші агенти, — упередив, — роблять усе можливе, аби натрапити на слід комуністичної організації в селищі. Але там, якщо така організація існує, досвідчені конспіратори. Я, правда, схильний думати, що організації нема, просто два — три чоловіки, котрі роблять листівки.

— Мене дивує ваша недбалість, — поморщився фон Вайганг. — Свідченням цього є історія з вбивством агента.

“Боже, — жахнувся Ерлер, — він знає і про це…”

— Я не доповідав вам, — зробив спробу викрутитись, — бо впевнений: це нещасний випадок. Був дуже густий туман і…

— Облиште, — фон Вайганг зробив невдоволений жест. — Ви прогавили свого агента і прогавили тоді, коли він почав намацувати нитки, що ведуть до організації. Комуністи розкусили його і негайно прибрали.

— На жаль, — почав виправдовуватись штурмбанфюрер, — ми запізно одержали повідомлення про смерть Рапке, і наші люди прибули на місце пригоди тоді, коли там не залишилось жодних слідів.

— Це не виправдання, — сказав фон Вайганг, — а ще одне звинувачення проти вас. Я повинен зауважити вам, штурмбанфюрер, на недостатню енергію та оперативність у боротьбі з ворогами рейху. Досі я закривав на це очі, враховуючи ваші минулі заслуги. Але надалі не потерплю, щоб поруч з нами діяла зграя політичних злочинців.

— Ми вживаємо заходів, мій групенфюрер, — Ерлер вимовив ці слова якомога бадьоріше, — і я певен, що найближчим часом покладемо край діяльності комуністичних агітаторів. Ми кинули у селище кращих співробітників. Очолює групу гауптшарфюрер СС Еміль Мауке.

— Я чув це прізвище. Він відзначився в Польщі у боротьбі з партизанами?

— Так точно! Мауке — перспективний працівник, і ми доручаємо йому найбільш делікатні й заплутані справи.

Фон Вайганг стомлено махнув рукою.

— Мене не обходить, хто там у вас працюватиме. За селище персонально відповідаєте ви. Даю вам місяць строку, штурмбанфюрер. Через місяць ви або рапортуватимете про ліквідацію підпільників, або, — знов махнув рукою, — самі розумієте…

— Сподіваюсь рапортувати раніше! — Ерлер намагався триматися впевнено, хоч серце тенькнуло. Знав — фон Вайганг не розкидається словами, а перспектива фронту не вабила штурмбанфюрера.

Фон Вайганг ліниво підвівся. Ерлер на диво легко виструнчився перед ним.

— Не смію вас більше затримувати, — подав руку фон Вайганг. — Певно, у вас багато справ…

— Жодної вільної хвилини, — поскаржився штурмбанфюрер. Відступив на крок, підняв руку в націст-ському вітанні. Йшов алеєю, намагаючись прямо тримати своє гладке тіло. Лише за поворотом дозволив собі витягти хусточку і витерти спітніле чоло. Чорт, справді роботи багато, та він домовився з друзями пообідати в ресторані “Гамбург”.

Шофер, побачивши Ерлера, завів машину. Штурмбанфюрер зручно відкинувся на задньому сидінні. Що діяти? Розмова з групенфюрером налякала його, але ж у “Гамбурзі” готують чудові котлети…

Ерлер проковтнув слину.

— У місто! — наказав шоферові.

Карл Кремер відпустив таксі і останній квартал пройшов пішки. Ще здалеку побачив довгу постать Рехана. Руді стовбичив біля входу в парк, нетерпляче поглядаючи на перехожих. Карл помахав йому затиснутими в кулак рукавичками, вказав на ресторан. Руді перебіг вулицю і, не вітаючись, попрямував до дзеркальних дверей.

— Я був кращої думки про вашу чемність, гер Рехан, — усміхнувся Кремер.

Руді зло блиснув очима, огризнувся:

— Свого часу я також вважав вас за порядну людину.

— Але ж взаємна антипатія не повинна заважати справам. Це — перша заповідь ділових людей.

Рехан нічого не відповів, з силою штовхнув двері. Вони зайняли столик у кутку величезного залу. Ресторан був порожній, і Кремер не боявся, що їхню розмову хтось підслухає.

Замовляючи обід, косо поглядав на Рехана. Той сидів наїжачившись. Видно, поза Руді сподобалась Карлові, бо задоволено поплямкав губами і замовив пляшку шампанського. Коли офіціант відійшов, нахилився до Рехана.

— Ви не дуже зраділи, побачивши мене, — сказав спокійно. — Я передбачав це, але, на жаль, не міг відмовити собі в приємності пообідати у вашому товаристві.

Рехан подивився Карлові у вічі важким поглядом, процідив крізь зуби:

— Облиште, Кремере! Краще скажіть, що вам потрібно? Та мушу попередити: я не ворухну й пальцем, аби допомогти вам.

— Не треба так категорично, Руді. Я чомусь певен, що ми домовимось…

Карл побачив, як тремтять пальці Рехана. Значить, злякався. Кремер здогадувався, що Руді боятиметься. Більше того, він твердо знав, що Руді смертельно ненавидить його — і все ж був спокійний. Боячись і ненавидячи, Рехан чіплятиметься за Кремера, бо надто цінує своє життя та благополуччя, аби поставити їх під загрозу. Адже ж добре знає, що чекає на нього, якщо СД дізнається про розписку, котра зберігається в сейфах радянської розвідки. І ще — Руді любить гроші, а сто тисяч марок лише розпалили його апетит.

— Не дивіться на мене так вороже, гер Рехан! — Кремер удавано зітхнув і повторив: — Так, я не помилився — певен, що ми домовимось.

— Ви завжди були надто самовпевнений, Кремере! Рехан налив у фужер мінеральної води, жадібно випив. — Боюсь, на цей раз ви помиляєтесь.

— Я комерсант, Руді, і нюх ділка рідко коли зраджує мене. Скажіть, у вас залишилось щось від тих ста тисяч?

— Яке це має значення?

— Ви не відповіли на моє запитання.

— Ми придбали невеличкий особняк…

— Який треба умеблювати?

— Я не люблю людей, що пхають носа не в свої справи.

— Ви завжди були невихованим типом, Руді. Але бути нечемним з тим, хто хоче вам допомогти!..

— Під три чорти вашу допомогу! Потім не спи ночами…

— Я не вимагатиму від вас неможливого.

— Усі так кажуть. — Рехан розстебнув комір сорочки і знову випив води. — До того ж зараз я навряд чи зможу стати вам у пригоді.

— Бачите, я маю рацію, Руді, — Кремер примусив себе посміхнутись, — ви все-таки ділова людина. Я платитиму вам, в основному, за мовчанку і доброзичливе ставлення до мене.

— Я б не хотів, аби ви втягували мене в якісь авантюри, — сказав Рехан раптом жалісно. — У мене наречена, і я надто люблю її…

— Любіть насамперед себе, Руді, — повчально мовив Карл, — це ніколи не пошкодить!

Рехан глянув на Кремера з повагою:

— Ви здорово граєте свою роль, Карле. Де вас так натаскали?

— Надмірна цікавість ніколи не прикрашала людину… — Карл засміявся. Він виграв свій перший невеличкий бій. Знав, що виграє, мусив виграти, але лише тепер відчув полегшення. Витяг сигарету. Рехан запалив сірника. Прикурюючи, Кремер піймав його запитальний погляд і зрозумів: зараз Руді почне торгуватися. Можливо, він ще показуватиме зуби, але робитиме це для того, щоб набити собі ціну.

Карл запитав:

— Як вам живеться в Дрездені? Я чув, що вілла фон Вайганга стоїть на самотині і там зелена нудьга…

— Це не зовсім так, але доля істини в цьому є. Фон Вайганг багато працює і любить завантажувати своїх підлеглих. Та він не аскет і розуміє, що іноді слід розважитись…

— Багато помічників у групенфюрера?

Рехан іронічно подивився на Кремера. Поторохтів коробочкою з сірниками, недбало кинув її на стіл… Запитав:

— Що вас цікавить, Кремере? Ви підкрадаєтесь до мене, як кіт до горобця. Уся ця розмова нічого не варта, поки я не маю певних гарантій…

— Мені соромно за вас, Руді! Ви не перший день знаєте мене.

— Але ж!.. — заперечливо похитав головою Рехан. Карл підсунув йому пачку сигарет.

— Візьміть, — мовив. — Тут чотири купюри по п’ятсот марок. — Побачивши, як мимоволі посміхнувся Рехан, додав: — Це — аванс.

Офіціант приніс обід, і Кремер схилився над тарілкою. Спідлоба глянувши на Рехана, помітив: той не виймає руку з кишені, куди заховав гроші.

— Ви не відповіли на моє запитання, — відклав ложку Карл. — Чи багато у фон Вайганга помічників?

— На це запитання важко відповісти, — підняв очі Рехан. — Фон Вайганг — особливий уповноважений рейхсфюрера СС Гіммлера, і йому фактично підпорядковані служби СД і гестапо не лише Дрездена, а й навколишніх районів.

— Це загалом… Але ж фон Вайганг, певно, виконує якесь конкретне завдання?

Рехан знизав плечима:

— На жаль, це мені не відомо. У групенфюрера є окрема канцелярія, що розташована у флігелі за садом. Але навіть я не обізнаний з її справами.

— Хто очолює канцелярію?

— Гауптштурмфюрер СС Шрікель. Він з помічниками там і мешкає.

— І все-таки, чим займається Шрікель?

У Рехана опустились куточки губ:

— За надмірну цікавість у нас можна накласти головою. Я не маю бажання лізти туди, де можна обпектись…

Карл проковтнув кілька ложок супу. Витер губи серветкою, відсунув тарілку. Мовив вагомо:

— Тепер доведеться лізти. — Побачивши заперечливий жест Рехана, додав: — Я не вимагатиму від вас неможливого, повторюю. Не треба стрибати вище голови. Але все, що стосується канцелярії Шрікеля і може потрапити до ваших рук, не повинно йти іншими каналами. Запам’ятовуйте все, навіть дрібниці. Ця інформація оплачуватиметься по найвищій ставці.

— Якоюсь мізерією тут не відбудетесь, — косо посміхнувся Рехан. — Риск великий…

Кремер обірвав його:

— Врахуйте, без моєї згоди ви не повинні цікавитись жодною справою, яка не входить у коло ваших службових обов’язків.

— Не думайте, Карле, що маєте справу з закінченим йолопом, — засміявся Рехан. — Я не такий уже користолюбець, і гроші цікавлять мене остільки-поскільки…

— Розумію вас. Так би мовити, задоволення мінімальних потреб. Але ви ніколи не зможете переконати в цьому будь-яку вродливу жінку. А ваша наречена, наскільки мені відомо, навіть дуже вродлива…

— Хільда любить мене, — зробив спробу заперечити Рехан, та заперечення прозвучало непереконливо, — він сам зрозумів це і розсердився. — Зрештою, мої стосунки з Хільдою вас не обходять.

— Звичайно, — примирливо всміхнувся Кремер, — але, турбуючись про вас, я турбуюсь про себе. Це ви можете збагнути?

Рехан нахилив голову.

— От і добре! — Карлові чомусь зробилося весело, він відкоркував пляшку шампанського, оббризкавши вином скатерку. — За вашу наречену, Руді!

Рехан мовчки спорожнив келих.

— Що ви збираєтесь тут робити? — запитав.

— Комерція — моя стихія… — Карл поставив бокал на стіл. — Потроху торгуватиму, можливо, стану акціонером якоїсь перспективної фірми.

— Не морочте мені голову, Кремере!

Карл подивився на Рехана з неприхованою цікавістю. Цей оберштурмфюрер надто знахабнів. Секунду подумав — чи варто відразу поставити його на місце? Вирішив: варто. Сперся ліктями на стіл, уткнувся підборіддям у переплетені пальці, мовив, пильно дивлячись у вічі Реханові:

— Мені не подобається ваш тон, Рехане! Це — перше. По-друге, я не дозволяю вам ставити запитання. Це можу робити я і лише я. По-третє, ми щедро оплачуватимемо вашу роботу, але пам’ятайте — найменша спроба обдурити або зрадити нас стане вашим кінцем. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати — чому?

Руді кивнув. Кремер витяг з кишені невеличкий блокнот, розкрив і простягнув Реханові.

— Це — розписка про одержання вами двох тисяч марок, — пояснив. — Розпишіться.

— Мені не хотілося б… — почав Рехан.

— А я не збираюсь питати вашої згоди, — обірвав його Карл.

Рехан мерзлякувато знизав плечима, витяг авторучку з золотим пером і, крадькома озирнувшись, підписався. Для годиться зробив ще якісь помітки в блокноті і лише після цього повернув його Карлові. Налив собі повний келих, та ковтнув лише раз. Покрутив келих, взявшись за високу тонку ніжку.

— Отже, так… — протягнув невизначено.

— Саме так, — ствердив Кремер. Відкинувся на спинку стільця, випростав під столом ноги. — Як почуває себе фрау Ірма?

— Вона кілька разів згадувала вас. Чимось припали до душі, — криво посміхнувся Рехан, — Ну що ж, вона — молодиця в соку…

— Облиште, — гидливо поморщився Карл, — самі ж не вірите в це…

— Недовідомі шляхи господні!

— Саме тут усе відомо! — розсердився Кремер. — Але я питаю вас зовсім про інше. Чи не здивувало її моє раптове зникнення?

— Фрау Ірма просила мене розшукати вас. Я дзвонив у магазин, і мені відповіли, що ви кудись терміново виїхали. Звичайно, я знав куди, — примружив очі Руді, — та не знайшов за потрібне розголошувати це. А потім почався наступ росіян, і нікому ні до чого не було діла. Фрау Вайганг вилетіла військовим літаком у перший же день. А ми з шефом трималися до останнього. — Обличчя Рехана потемнішало. — Було якесь шаленство!.. За два дні російські танки увірвались у місто!..

— Вони скоро будуть тут, Руді, — мовив Карл упевнено.

Рехан вимучено усміхнувся.

— Я ніяк не можу призвичаїтися до думки, — промимрив, — що об’єктивно сприяю вашій перемозі.

— Мине зовсім небагато часу, — пообіцяв Карл, — і ви дзвонитимете про це на всіх перехрестях. Правда, навряд чи згадуватимете про деякі суми, що їх одержали, так би мовити, для заохочення.

— Але ж, — спробував вколоти Рехан, — матеріальна зацікавленість не відкидається і вашим суспільним ладом…

— Ну, ну, Руді! — зсунув брови Карл Кремер. — Я прошу вас не забуватись!

— Та й ви не будете заперечувати, що також одержуєте винагороду…

Карл перегнувся через стіл. З ненавистю глянув у зеленкуваті, з великими зіницями, очі оберштурмфюрера. Гнівні слова готові були зірватися з язика, та вчасно опам’ятався.

“Чорт з ним, — вирішив, — нехай думає, що хоче. Все одно його не переробиш”.

— Не будемо сперечатися, гер оберштурмфюрер, — наголосив на останньому слові. — Коротше, можете повідомити фон Вайганга, що ми з вами випадково зустрілися в місті і відсвяткували цю приємну зустріч. Фрау Ірмі дзвонитиму сам. Сподіваюсь, завтра побачимось у вітальні групенфюрера.

Рехан кілька секунд дивився на Карла не відповідаючи. Обмірковував, як краще вчинити — застерегти цього пройду чи нехай борсається, як може? Але ж, якщо він тонутиме, потягне за собою і його, Рехана.

Сказав рішуче:

— Будьте обережні з гауптштурмфюрером Шрікелем. Він обнюхує за півкілометра кожного, хто наближається до фон Вайганга. Крий боже, щоб у нього виник хоча б найменший сумнів щодо вас. Він піде по сліду і докопається, хто ви…

Карл зітхнув:

— Думаю, ви переоцінюєте цього Шрікеля. Та все ж, чи нема в нього якихось вразливих місць? Скажімо, схильність до жінок? Він не п’є?

Рехан похитав головою:

— Не людина, а суцільна доброчесність. Хоча на його місці і я був би таким.

— Чому? — вирвалося в Карла.

— Я не можу стверджувати цього, але чув: у біографії Шрікеля — якась темна пляма. Він з прибалтійських німців, і батько чи брат залишився у вас та активно працює на комуністів.

— Не думаю, що це могло б пошкодити йому, — задумливо протягнув Кремер.

— Не знаю, не знаю… Можливо, ці чутки нічого й не варті. Та Шрікель неохоче згадує свою молодість. Я колись спробував було розпитати його про Ригу — відмовчався.

— Мабуть, усе це пусте, — заперечив Кремер. — На таку посаду, як у нього, людей з плямами не допускають.

— Я не можу нічого довести, — мовив Рехан раптом зі злістю, — розповів вам те, що чув…

Аж почервонів. Кремер здивовано глянув на нього і все зрозумів: Рехан заздрить Шрікелю. Заздрить, бо Шрікель відсунув його на другий план, зайняв місце, на яке розраховував Руді. Що ж, на цьому можна зіграти.

— Дай боже, аби ваші припущення виявились небезпідставними, — мовив якомога бадьоріше. Хитро зиркнув на Рехана й додав: — Тоді ми разом прочитаємо відхідну молитву гауптштурмфюреру Шрікелю. Не знаю, як ви, а я зроблю це з задоволенням. — Покликав офіціанта. — Рахунок…

Рехан потягся за гаманцем. Карл зупинив його рішучим жестом:

— Сьогодні плачу я. В честь нашої зустрічі.

Будиночок Ульмана стояв на пагорбку, з якого відкривалася перспектива селища: прямі вулиці й дахи, дахи між клаптиками садків та городів.

Будиночки в селищі здебільшого стандартні, з дешевих блоків. Дехто прибудував біля ганку скляну веранду — влітку тут чудово спати: все ж якесь повітря і садок навколо… Колись Ульман також мріяв про веранду, та ніяк не міг зібрати грошей. Строки будівництва все відсувались, а потім почалася війна.

Сьогодні Ульман ішов у нічну зміну — день видався вільний, і старий заходився обкопувати на зиму фруктові дерева. Не поспішав: не сад, а сміх — шістнадцять дерев…

Встромляючи лопату в м’яку землю, Ульман тихенько муркотів пісеньку, яку любила наспівувати в кухні Марта. Ото б здивувались товариші, почувши, як завжди мовчазний і похмурий Фрідріх розспівався. Важко повірити: старий буркотун — і сентиментальна пісенька. Але ж лопата так легко врізається в грунт, а ранок такий прозорий, і пісенька така мелодійна… Ульман навіть чортихнувся: клятий мотивчик, прив’язався — не відчепиться…

Старий присів на лавку під. грушею, витяг сигарету, акуратно переполовинив і закурив.

Здається, все заспокоїлось. Гестапівські шпиги вже не стовбичать біля диспетчерської, на прохідній і в депо. Все-таки грубо працює гестапо, — агентів розпізнавали навіть робітники, що не мають жодного відношення до організації. Одного, що прийшов у депо під личиною монтера, “випадково” так притисли вагонеткою до стіни, що ледь віддихався. Ще й посміялися — треба знати техніку безпеки й не лізти, куди не слід.

Ульман легко зітхнув і замуркотів — знов той клятий мотивчик. Взяв сокиру й заходився поправляти паркан біля хвіртки. Давно вже слід було оновити його — дошки залишавіли, потріскалися, — та де візьмеш лісу? Зрештою, справа не в ремонті — старому захотілося побавитися дзвінливою й замашною сокирою: хоч уже й за шістдесят і голова сива, та руки ще міцні, аж грають…

Попрацювавши кілька хвилин, Ульман встромив сокиру в колоду, що лежала біля паркана. Щось стурбувало його — аж закурив сигарету, залишену на післяобідній час. Викурив за кілька затяжок, акуратно притоптав недопалок і знову взявся за сокиру. Тепер уже. не наспівував, в очах згас веселий огник. Обтесував дошку й лаяв себе. Розспівався, як хлопчисько, — зрадів, що все обійшлося. Забув, як колись його попереджали досвідчені товариші: часто спокій буває оманливий, гестапівці створюють ілюзію безпеки, намагаючись притупити їхню пильність, а без пильності не зробити й кроку.

Ульман умів зважувати кожний крок. Певно, саме тому й тримається їхня організація — вже скільки років і в яких умовах! Навіть необережне слово загрожувало провалом, а вони вистояли. І не лише вистояли, а продовжували боротися. Щоправда, не обійшлося й без втрат, і остання — Штурмбергер. Та ядро організації збереглося. Невеличке це ядро, зате міцне, — кожному товаришеві Ульман довіряв, як собі. І все ж, довіряючи, жодного разу не зрадив найсуворіших правил конспірації — про належність старого Фрідріха до організації знали лише кілька чоловік. У селищі його мали за відлюдкувату, з дивацтвами людину, а дехто навіть вважав трохи пришелепуватим. Ульманові ця слава на руку — він сам сприяв поширенню таких чуток і з задоволенням помічав, як зневажливо дивилося на дурнуватого зчіплювача начальство.

Фрідріх переїхав у селище за кілька тижнів до путчу і не встиг навіть познайомитися з місцевим партійним керівництвом. Це відбилося на його долі. Партія пішла у підпілля. Всі документи, з яких націсти могли б дізнатися про належність Ульмана до партії, були знищені, і Фрідріх одержав завдання створити підпільну організацію на залізничному вузлі.

З того часу минуло десять років. Десять років, балансування над прірвою…

Іноді Ульманові не спалося ночами. Лежав з розкритими очима і все думав, думав… Поруч важко дихала Марта. Стара вже стала його завжди весела й добра Марта. За п’ятдесят перевалило. Та Фрідріхові вона завжди здавалася молодою — не помічав ані зморщок на обличчі, ані сивини. Марта завжди розуміла його і вміла підтримати душевну рівновагу та спокій. А щоб він робив, коли б ще й дома не мав спокою?..

Лежав і думав. Про товаришів, яких штурмовики брали вночі просто з ліжок. Хто з них зараз живий? Одних розстріляли в тюрмах, інші — за колючим дротом.

Невже це його Німеччина?

Якось Ульману довелося побувати в Берліні на мітингу, де виступав сам фюрер. Рев натовпу і тисячі піднятих рук. Зіг хайль!.. Зіг хайль!.. Істеричні вигуки жінок, несамовите горлання чоловіків… Божевільні очі… Зіг хайль!.. Зіг хайль!..

А здається, лише вчора йшли гамбурзькими вулицями з піднятими кулаками. Рот фронт!.. Рот фронт!.. Тисячі й тисячі піднятих міцних кулаків!

Боже мій, що сталося з батьківщиною?..

У такі хвилини Ульманові було нестерпно боляче. І він вгамовував цей страшний біль, до крові кусаючи пальці.

Сам не знав, звідки бралися сили після таких ночей. І все ж ішов на роботу, люб’язно вітався з вахтером, який один з перших вступив у штурмові загони, спокійно дивився на павучу свастику…

Що тримало його? Може, короткі розмови з товаришами, а може, впевненість, у тому, що робить? Але ж для кого він робить і коли воно прийде?

Іноді Ульман почував себе мікроскопічно малою частинкою в цьому морі піднятих рук і божевільних очей — холодна зневіра вповзала у серце, і волосся від жаху піднімалося на голові. Тоді починав думати про товаришів — машиніста Клауса Мартке, стрілочника Ялмара Шуберта, старого шахтаря Йоганна Нітрібіта… Не ті, що горлали “хайль”, а вони — Ялмар і Йоганн — справжні німці, і треба мати ясний розум, аби зрозуміти це. Зрештою, серед тих — тисяч і тисяч — більшість не відає, що творить. Колись вони зрозуміють це, та страшним буде похмілля…

Фрідріхові знов захотілося курити, але пересилив себе: розкис, як дурне дівчисько. Адже ж відразу слід було збагнути — у спокої, що, здається, настав у селищі, і криється небезпека. Певно, гестапівці щось придумали — не можуть вони подарувати листівки та вбитого агента.

До речі, як же бути з листівками, що їх привіз з Чехословаччини Панкау?

Ульман вирішив: з Панкау він зустрінеться ввечері сам. Георг Панкау — один з небагатьох, котрі знають, хто такий насправді старий Фрідріх: разом, десять років тому, створювали підпільну організацію. Не вірити Панкау — не вірити собі, і все ж не вільно йти до нього додому. Вони навіть на роботі, зустрічаючись, не розмовляють, лише мимохідь здоровкаються. Та листівки не можуть більше лежати. Сьогодні пакунок треба заховати в тайнику біля кладовища старих вагонів, а завтра їх переправлять далі — листівки адресовані солдатам і повинні потрапити до військових ешелонів.

До того ж треба нагадати товаришам — спокій у селищі оманливий…

Ульман опустив сокиру. Біс з ним, з парканом, краще він подасться до центру: ввечері в клубі виступатиме лектор з Дрездена, кажуть, якийсь націстський бонза, — слід подивитись, що там робиться.

— Хвилинку, гер Ульман!

Це його? Озирнувся здивовано, адже ж на вулиці не було нікого.

— Добрий день… — З-за паркана висунулось обличчя, зрите зморшками. Уважні очі дивляться допитливо, з-під коричневої партійної форми випинається горб.

— Добрий день… — Ульман зупинився, спідлоба дивлячись на горбатого. Цей тип завжди наче підкрадається до людей. Ішов, мабуть, попідтинню, тому Фрідріх і не помітив його.

— Я хотів би побалакати з вами, гер Ульман.

Фрідріх мовчки вказав на двері будинку.

— А Марта вдома? — посунувся до хвіртки горбань.

Ульман кивнув.

— Хороша погода. Може, посидимо в садку?

Фрідріх, не відповідаючи, повернув до груші, де стояла лавка, підняв лопату, звільняючи місце для гостя.

Думав: який вітер заніс до нього ортсгрупенляйтера? Цього пройдисвіта, який завжди знає, де пахне смаленим?

Колись Магнус Носке був комірником у депо і навіть користувався серед робітників популярністю — дивився крізь пальці на випадково зіпсований інструмент, ішов на всілякі дрібні потурання слюсарям і токарям. Ніхто й не здогадувався, що горбань Магнус — член націонал-соціалістичної партії. Дізнались про це лише тоді, коли Носке призначили ортсгрупенляйтером.

Те, що Магнус Носке — розумний і серйозний ворог, Ульман знав давно. Він вів з ортсгрупенляйтером своєрідну гру, добре усвідомлюючи, що один неправильний хід у цій грі може йому багато коштувати. Власне, Фрідріх нічого не робив, лише намагався всіма способами утвердити Носке у думці, якої дотримувалась більшість мешканців селища: він, Фрідріх Ульман, — старий дивак, людина розумово неповноцінна, людина, котра не цікавиться нічим, окрім роботи та пива.

Ульман розумів — якщо Носке розгадає його, то насамперед поставить перед собою запитання: для чого старий дивак морочить усім голову? Від цього запитання до правильної відповіді небагато, і хто-хто, а Магнус Носке знайде відповідь.

Ортсгрупенляйтер сів на лавку, незручно спершись горбом на грубо пофарбовану спинку. Фрідріх стояв перед ним, втупивши погляд у землю.

— Сідайте, гер Ульман, — привітно мовив Носке, поплескавши долонею по дошках лавки.

Фрідріх глянув на Магнусову руку — білу, з довгими пальцями й жовтими нігтями. “Як у мертвяка”, — подумав. Рішучим жестам встромив лопату в землю біля самісіньких ніг Носке — аж той відсахнувся, — і сів поруч.

— Ви до мене? — запитав, намагаючись усміхнутися.

— А до кого ж? — спочатку здивувався ортсгрупенляйтер, та, згадавши, з ким має справу, мовив м’яко: — Звичайно, до вас, мій друже. Йшов мимо, давай, думаю, завітаю до старого Ульмана. Може, і в нього є діло до нас. Може, потребує якоїсь допомоги?

Вичікувально подивився на Фрідріха.

Ульман невідповів. Кілька секунд панувала тиша, лише чути було лебеніння води в канаві на вулиці.

— Не будете ж ви допомагати мені лагодити паркан? — раптом запитав Ульман. — Чи обкопувати дерева? Все селище померло б від заздрощів: сам ортсгрупенляйтер працював у саду в Ульмана!..

— Я мав на увазі інше, — зверхньо посміхнувся Носке. — Вашому синові не потрібні ліки? Я можу це влаштувати…

— Рана в нього загоїлась, — буркнув Ульман.

Носке похитав головою.

— Ваш син пролив кров за велику Німеччину, і це згодом відплатиться йому.

— Це був його патріотичний обов’язок! — з гордістю мовив Ульман, напружено обмірковуючи, для чого з’явився тут цей лис у коричневій сорочці? Зрозуміло, не для благодійності. Може, гестапо натрапило на якусь нитку й намагається розплутати клубок? Та гестапівці навряд чи б відкрито використовували ортсгрупенляйтера — це лише б насторожило підпільників. А якщо Носке взявся за цю справу з власної ініціативи?

Так і не знайшовши відповіді, Ульман зітхнув. Зрештою Носке, як не крутитиме хвостом, відкриється. Коли вже прийшов, відкриється.

Ортсгрупенляйтер витяг з кишені масивний срібний цигарник, розкрив перед Ульманом. Старий насторожився. Якщо Носке пригощає сигаретами, справа серйозна.

— Я гадаю, Фрідріху, — якось непомітно Магнус перейшов на “ти”, — що для тебе давно вже час підшукати якусь більш пристойну роботу. Людина з твоєю головою, — продовжував, ледь помітно іронізуючи, — заслуговує на більше, ніж зчіплювати вагони…

Ульман, наскільки міг, зобразив на обличчі задоволення. “Ого! — подумав. — Багатообіцяючий початок”.

— Але ж, — вів далі Носке, — ми повинні мати докази і твоєї спритності та відданості. — Певно, вирішив не церемонитись з цим пришелепуватим Фрідріхом і відразу взяти бика за роги. — Ти повинен довести свою любов до фюрера й рейху.

— Як? — коротко запитав Фрідріх.

Носке з цікавістю подивився на старого. Ульман зіщулився — здавалося, хитрі оченята наскрізь просвердлили його. Але тільки здалося, бо наступної миті Носке присунувся до Фрідріха, зашепотів, гаряче дихаючи старому в підборіддя:

— У нашому селищі є вороги фюрера. Вони хочуть, аби ми програли війну. Тобі не траплялися їхні листівки?

— Ні, — витримав пронизливий погляд Фрідріх, — не траплялися.

— Вони ненавидять усіх справжніх німців, — продовжував пошепки ортсгрупенляйтер, — особливо тих, які чогось варті! — наголосив і запитав раптом: — Ти нічого не чув про смерть Рапке?

— Дурень, поліз під вагони, — Ульман хрьопнув кулаком по лавці. — А вагони в нас, — дурнувато всміхнувся, — котяться…

— Хе… хе, — реготнув Носке. — Кажеш, котяться. Але ж, — зробив таємниче обличчя, — ти не чув, може, хтось з робітників каже: так, мовляв, йому й треба, цьому Рапке?..

“Ого, куди націлився”, — подумав Ульман. Нараз йому зробилося весело. Якби Носке хоч на мить уявив, з ким насправді розмовляє! Цікаво, який би в нього був вираз обличчя?

Фрідріх туди-сюди глипнув очима, нахилився до вуха ортсгрупенляйтера, прошепотів:

— Чув…

— Що ж? — стрепенувся той.

— Кажуть: так і треба… Цей Рапке нехтував правилами безпеки…

— Хто казав?

Фрідріхові здалося — вухо Магнуса Носке заворушилося від нетерпіння.

— Інженер Герлах… — назвав прізвище начальника депо.

Носке розчаровано шморгнув носом: кого-кого, а Герлаха запідозрити важко — старий член СА.

— Певно, так воно і є, — мовив, удаючи байдужість. — Інженер не збреше.

— Поважна людина, — погодився Ульман.

І знову Фрідріхові здалося, що горбань дивиться на нього з якоюсь особливою цікавістю. Витримав погляд гострих пронизливих очей. Сказав якомога відвертіше:

— Чому ви так дивитесь на мене, ортсгрупенляйтер? Невже я не догодив вам?

— Чому ж… — Носке потарабанив довгими пальцями по Ульмановому коліну. — Мені завжди приємно розмовляти з розумною людиною.

— І мені… — Фрідріх заховав іронію в широкій посмішці.

— Бачиш, розумні люди завжди порозуміються! — з радістю вигукнув Носке. — Я чекав цього і щиро жалкую, що раніше так рідко зустрічався з тобою.

— Для мене це честь! — Ульман пошкрябав усією п’ятірнею підборіддя і запросив: — Заходьте до мене частіше. Може, хочете чарку шнапсу?

— Не треба, — затримав його ортсгрупенляйтер. — Іншим разом… Я навідуватимусь до тебе. — Озирнувся на всі боки. — А ти дивись і слухай. Можливо, почуєш щось про листівки чи взагалі — хтось незадоволений… Тоді відразу до мене…

— Угу! — ствердив Ульман і так поплескав своєю величезною рукою по плечі горбаня, що той відсахнувся.

— Ведмідь! — зло блиснув очицями, та відразу опанував себе. — А сила в тебе того… ще є… — мовив з повагою. — То ми домовились?

Ульман кивнув. Дивився, як обережно ступає Магнус Носке між грядками, аби не забруднити блискучі чоботи, Плюнув йому вслід. Відчував гидливість до цього незугарного чоловіка з довгими, до колін, руками — і знівеченим тілом під коричневою сорочкою. Ульман ніколи б не дозволив собі навіть у думках покепкувати з фізичної вади1 людини, навпаки, завжди симпатизував людям, обділеним природою, але тут не міг перебороти себе. Носке нагадав йому тарантула. Хоч Фрідріх ніколи й не бачив тарантула, але саме таке порівняння чомусь виникло в нього.

Добре, що ортсгрупенляйтер не озирнувся цієї миті, — на обличчі Ульмана прочитав би багато. Коли ж причинив за собою хвіртку й глянув з-за паркана, Фрідріх оговтався — усміхався і навіть привітно махнув рукою на прощання.

Знову довелося викурити незаплановану сигарету: старому треба було зібратися з думками. Стояв кілька хвилин, спершись спиною на грушу, потім гукнув Марту, аби винесла піджак, і непоспішливо попрямував до центру селища.

Біля клубу ще здалеку побачив сина. Горст стояв в оточенні юнаків і, певно, розповідав щось, бо розмахував рукою.

Ця звичка жестикулювати, розмовляючи, завжди дратувала старого Ульмана і принесла Горстові їв дитинстві багато неприємних хвилин. І все ж викорінити її Фрідріхові не вдалося — Горст був упертий ’ хлопчисько, і гримання батька лише пробуджували в нього підсвідомий опір.

Ульман зупинився за кілька кроків від молоді, ставши так, аби син не бачив його, а він сам міг чути кожне Горстове слово. Удав, що розглядає вітрину магазину.

Розмова точилася навколо вчорашньої кінохроніки, присвяченої операціям вермахту в Польщі. Фрідріх скоса зирнув на сина, і обличчя його мимоволі розпливлося в гордовитій усмішці. Що не кажи, а хлоп’я виросло розумне: розповідає так, що навряд чи сам Гіммлер причепився б до нього, — і в той же час не без задньої думки. Знає, хто його слухає, — хлопчаки, котрі не сьогодні-завтра підуть в армію, — і навмисно згущує фарби. Зовні Горстові слова звучать цілком патріотично — солдат вмирає, не злякавшись смерті, — та варто уважно глянути у вічі слухачів… Мабуть, не дуже їм хочеться вмирати…

А Горст уже перескочив на власні фронтові спогади. Старий усміхнувся: послухаєш хлопчиська, і незрозуміло, що б робив бідний рейх без такого солдата!

А ті розкрили роти… Та й як не слухати, коли Горст Ульман воював мало не рік у Росії. Там, десь біля Дніпра, йому відірвало пальці на руці. Але що таке пальці, коли груди прикрашає залізний хрест другого ступеня — найзаповітніша мрія усіх п’ятнадцяти- і шістнадцятирічних!

Горст усе розмахує та розмахує руками. Цікаво, куди він гне?

— Без руки чи ноги, — просторікує, — я ще солдат. То дурниці, що мене списали в тил. Коли росіяни підійдуть до кордонів рейху, такі, як ми, ще згодимося…

Ульман задоволено примружився. Непогано мовив хлопчисько: може, хтось і замислиться — війна все ближче посувається до кордонів Німеччини, і що чекає рейх, коли виникне потреба навіть у безруких солдатах?

— Але ж, — веде далі Горст, — у руку рідко коли влучають. А якщо куля не зачепить кістки, то це взагалі, — зневажливо хитнув головою, — не поранення. Справжня рана — це коли в груди чи в живіт. Правда, після такої мало хто одужує, та це ніколи не лякало солдатів фюрера!..

Хитрий цей Горст: розповів, як умирав у шпиталі сусіда по ліжку — унтер-офіцер. У нього була важка рана — в живіт. П’ять днів мучився в агонії, зчорнів. Уже несло від нього мертвечиною, а скрипів зубами й кричав, що хоче жити. Тільки жити! А для чого?..

Горст повчально підняв палець:

— Певно, хотів повернутись на фронт! Правда, іноді лаяв свого ротного командира, та, гадаю, робив це несвідомо…

— Він вижив? — злякано запитав хлопчак років п’ятнадцяти з задерикуватим, як у півника, чубом.

Горст поплескав його по щоці.

— Звичайно, помер, але яке це має значення? Краще, правда, коли куля влучить одразу сюди, — тицьнув пальцем юнакові в чоло, — та, на жаль, це від тебе вже не залежить…

Хлопчина злякано відсахнувся, машинально провівши рукою по чолу. Видно, не поділяв Горстової думки, бо тихенько посунувся назад, сховавшись за спинами товаришів.

— Гей! — махнув раптом рукою Горст. — Іди-но сюди, Вернере! Розкажи цим шмаркачам, як ти втратив ногу.

До клубу прямували двоє. Старий Ульман упізнав їх. Правда, юнак уже був без милиць, спирався на товсту палицю з гумовим наконечником, але не впізнати його Фрідріх не міг — настільки вкарбувалась у пам’ять сцена в пивній, коли цей хлопчисько насмілився відштовхнути ротенфюрера.

Юнак ще не звик до протеза: йшов, важко викидаючи вперед ногу і перевалюючись тулубом з боку на бік.

— Що тут відбувається? — обвів поглядом юрбу.

— Виховую шмаркачів, — недбало мовив Горст. — У порядку шефської допомоги керівництву гітлерюгенда. Фронтові спогади і таке інше… Приєднуйся…

— У них все попереду, — юнак витяг зубами сигарету з пачки, — будь-який фельдфебель виховає їх за пару місяців так, що не впізнаєш…

— Але ж наш досвід… — заперечив Горст.

— Облиш, — спокійно зупинив його Вернер, — цей досвід не зберіг тобі пальців, а мені… — постукав палицею по протезу.

— Ви, мабуть, здорово відзначились у бою! — захоплено мовив білявий хлопчина в шкіряній тужурці, — Хрест першого ступеня дають не кожному!

Вернер зміряв хлопчину зневажливим поглядом.

— У тебе є всі шанси здобути такий же, — відповів, — звичайно, коли штани залишаться сухими…

— Го-го! — зареготали навколо. — Оце підчепив!..

Хлопчина почервонів, здавалося, кров бризне з його пухких щік.

— Не думайте, що лише вам пофартило, — сказав з викликом. — І ми битимем ворогів рейху!

— Ти? — глузливо втупився в нього Вернер. — А мама тебе відпустить?

— Мені вже п’ятнадцять років…

— Невже? — Вернер зробив здивоване обличчя. — А я думав — чотирнадцять з половиною…

— П’ятнадцять! — наполягав хлопчина. — І наш учитель казав, що ми вже можемо бути солдатами.

— Нут якщо сам учитель, — іронічно скривився Вернер, — то я піднімаю руки…

Вернер усе більше подобався Ульманові. Було в цьому хлопцеві щось безпосереднє, що відрізняло його від однолітків, вихованих гітлерюгендом: певно, простота поводження і наявність власних думок та суджень. Приваблював також іронічний склад розуму Вернера, — Фрідріх вгадував сильний характер. Не сподобалася йому лише манера мружити очі і спідлоба обдивлятись довкола. У такі секунди Вернерове обличчя загострювалося, а очі ставали колючими.

“Видно, багато пережив, — подумав Ульман, — і трохи озлобився”.

Старий Фрідріх не вважав це за особливу ваду. “Тепер нам усім потрібна невелика дещиця хорошої злості, — розмірковував, — адже боротьба йде не на життя, а на смерть. Гуманізм — справа хороша, та після перемоги, а м’якотілі не перемагають!”

Горст узяв Вернера під руку, і вони попрямували до клубу. Фрідріх гукнув сина.

— Ти коли додому? — запитав, аби щось сказати. Адже знав — Горст звільниться лише після лекції. Він був одним з перших інвалідів, які повернулися в селище, і Магнус Носке, враховуючи його фронтові заслуги, влаштував недавнього солдата до клубу.

— Сьогодні пізно, — кивнув на афішу Горст. — Це — мій батько, — сказав Вернерові. — Познайомся.

Юнак зробив крок до Ульмана, міцно потис старому руку.

— Вернер Зайберт, — представився.

— Я бачив вас нещодавно в бірхалле, — сказав Фрідріх невизначено.

— А-а… Це тоді, коли я побешкетував з п’яним ротенфюрером, — посміхнувся Зайберт. — А я вас не пригадую.

Він примружив очі, і Ульманові чомусь здалося — сказав неправду.

— Я сидів з робітниками в кутку.

— З залізничниками?

— Так.

— Працюєте на вузлі?

— Зчіплювачем.

Юнак оглянув Ульмана з цікавістю. Та, може, це тільки здалося Фрідріхові, бо відразу байдуже відвернувся.

— А це мій знайомий, Фріц… Як твоє прізвище? — запитав Вернер раптом. — Ніяк не можу запам’ятати. Керер? Прекрасно, Фріц Керер. Фронтовик, одержав відпустку після шпиталю і хоче ощасливити ваше селище.

Фріц виглядав старшим за Вернера, мав уже під тридцять. У нього був довгий ніс, худі щоки, куточки губ обвисли — все це робило обличчя витягнутим і сумним. Ліва повіка в нього весь час сіпалася, око дивилось холодно й неприязливо, а праве, з великою чорною зіницею, застигло — здавалось, очі Керера дивляться в різні боки.

У клубі вимили підлогу і постелили в проході між стільцями килимову доріжку. Масивна трибуна височіла над рядами, і старий Ульман уявив, як розпинатиметься на ній невдовзі фашистський лектор.

— Ви прийдете на лекцію?

Ульман не відразу зрозумів, що питання адресоване йому. Але око Фріца дивилося на нього очікуюче, і старий відповів:

— На жаль, у мене робота.

— Кажуть, буде один з кращих берлінських лекторів.

Тепер Ульманові здалося, що Фріц підморгує йому.

— Можливо, — лицемірно погодився, — чорти б забрали ту нічну роботу. Та Горст переповість мені все у деталях.

— Горст — розумник, — Вернер поклав руку на плече його сина, і цей дружній жест розчулив старого. — Коли б усі були такими, як ваш Горст!

— Досить патякати!.. — перервав його молодий Ульман, та Фрідріх зрозумів — син не байдужий до цієї похвали. Що ж, дай боже! Вернер — хлопець хороший, і Горст, може, нарешті матиме товариша.

— Де ви оселились? — запитав.

— Поки що у фрау Фрейсдорф. Поблизу пивної, аби недалеко було, — засміявся Вернер. — Та Фріц кидає мене…

— Не подобається у фрау Фрейсдорф? Але ж у неї пристойний будинок…

— Фріцові не імпонує вік фрау Фрейсдорф, — пояснив Зайберт. — Він вирішив зробити ласку одній справжній німецькій дівчині і подарувати фюрерові ще одного солдата.

— Для чого ж так грубо? — поморщився Фріц. — Вона мені подобається, та і я їй не байдужий. До того ж мені набридли борделі… хочеться чогось чистого… Ну, для душі…

— Особливо припали тобі до душі її стегна, — засміявся Вернер. — Жінка з такими стегнами повинна народжувати здорових дітей!

— А що тут поганого? — заблимав лівим оком Фріц. — Фюрер сказав, що майбутнє Німеччини в здоровому поколінні. Ми з Гертою дбатимемо про рейх…

— Я заздрю вам, — жартівливо вклонився Вернер, — ви знайшли чудовий спосіб довести свій патріотизм!

— Нікому це не заказано, — одказав Фріц так спокійно, що Горст не витримав і зареготав.

— Досить вам, — мовив примирливо, — хто-хто, а Герта на цьому виграє…

— Чому? — не зрозумів старий Ульман.

— Який же ти наївний, тату! В теперішні часи погрітися біля здорового і, — підморгнув, — красивого чоловіка — таке щастя випадає не кожній жінці. Мужчини нині в особливій ціні.

— Тож, дивлюся, ти пізно додому повертаєшся, — насварився пальцем на сина Ульман. — Застарою звичкою і паском можна…

— Так, так… — підлив масла у вогонь Вернер, — тільки паском… Щоб не смів сам лазити до дівчат… А брав з собою товариша…

Усі троє зареготали.

— Жеребці! — вилаявся старий Ульман. — І як не соромно!

— А ви замолоду не грішили? — єхидно запитав Фріц.

— А тобі яке діло? — огризнувся сердито старий, та продовжувати суперечку не став. Вирішив ще зазирнути в бірхалле і попрямував до виходу. У дверях зустрівся з Петером Фогелем. Той поспішав так, що спіткнувся об поріг.

— Чули новину? — запитав і, не чекаючи відповіді, виклав: — Гестапо заарештувало Панкау.

Ульман стиснув пальцями капелюха. Невже взяли Панкау? Може, його вислідили в Празі?

— Якого Панкау? — запитав.

— Невже ти не знаєш Панкау? — здивувався Фогель. — Старого Панкау, аптекаря…

— А-а… — мало не зрадів Фрідріх. Натяг на чоло капелюха. — Котрий бавиться травами?

— За що його? — втрутився Вернер.

Ульман побачив на його обличчі гримасу невдоволення.

— Порушив зону біля підземного заводу, — охоче пояснив Фогель. — Збирав там трави.

— Якого заводу? — перепитав Вернер Зайберт.

Фогель осікся. І чорт його штрикнув вилізти з цим заводом. Правда, всі у селищі знають, що за старими шахтами збудовано підземний завод синтетичного бензину, але ж об’єкт засекречений, і за розмови про нього чекають неприємності.

— Який завод? — забелькотав розгублено. — Я нічого не казав… Адже так, Фрідріху?

— Чорт з ним, з цим аптекарем! — перервав його Фріц. — Заарештували, то й правильно. Нехай старий дурень не вештається, де заборонено.

— Але ж він міг просто заблудити, — заперечив Вернер Зайберт.

— Нікого це не обходить! — не здавався Фріц. — Зона є зона, і кожен повинен дотримуватись порядку. Зараз війна, і суворий порядок — конча потреба. Сьогодні — аптекар, а завтра чортзна-хто.

Ульманові було шкода аптекаря. Він завжди привітно зустрічав робітників і відпускав ліки в борг. Шкода, за порушення забороненої зони старого засудять на кілька років. Зрештою, все залежатиме від гестапо: можуть обмежитись штрафом, суворо попередивши.

Наче відповідаючи на Ульманові думки, Фріц Керер сказав:

— Якщо ця медична, шкапа справді випадково потрапила до зони, їй нічого не загрожує. Потримають для острашки кілька днів у тюрязі й випустять. Але одним аптекарем більше, одним менше — яке це має значення?

— Позавчора, коли тебе пронесло — аж за штани цілий день тримався, ти був іншої думки, — спокійно зауважив Вернер.

— Все одно, аптека не залишиться без якоїсь швабри. Як на мій смак, краще б там сиділо якесь гарненьке дівча. — Фріц скривився, поворушив тонкими безкровними губами і мовив по-блазенськи: “Мені, фройляйн, будь ласка, таблетки від поносу…” А вона: “Ось вам найкращі. Ковтайте на здоров’ячко…” — Зареготав. — Люблю культурне поводження…

Вернер спалахнув:

— Заткни пельку!

— А що?

— Гидко! — мовив Горст, який досі не втручався в розмову.

Фріц здивовано повів очима довкола і розвів руками:

— Ви жартів не розумієте, чи що?

— Гаразд, гаразд, — задріботів Фогель, — це прекрасний жарт, я його зрозумів відразу. Але скажіть, ви справді вважаєте, що провина Панкау не така вже й велика? Невже його відпустять?

— Я нічого не вважаю, — сухо обірвав його Керер. Дивився на Фогеля, і його ліве око сіпалося швидше, ніж звичайно. Ульманові чомусь здалося: злякався чи розізлився. — Звідки я можу щось знати? У вас я людина нова, та й взагалі мене не обходить вся ця історія…

У Фогеля зблід кінчик носа, він одсахнувся від Керера.

— Хочеш випити кухоль пива? — запитав у Фрідріха.

Ульман кивнув.

— Іди, я тебе наздожену. Горст, проведи мене.

— Звідки цей Керер? — запитав сина, коли вийшли на вулицю.

— З Ганновера. Його рідні загинули під час’ бомбардування. Лежав у Дрездені в одному шпиталі з Вернером, і той загітував його провести відпустку в нашому селищі.

— Будь з ним обережний. Не подобається він мені…

— Мені також.

— Постеж за ним. Тільки обережненько. Не дай боже, аби він щось помітив.

— Хо! Ми ж, як-не-як, друзі, — клацнув пальцями Горст, — по-дружньому й постежимо…

— Чому цей Вернер водиться з ним?

— Казав, уже хоче спекатися…

— Гляди, аби не бовкнув щось Вернерові, — насупився старий.

— Ти ще й досі вважаєш мене хлопчиськом!..

— Ні, ти вже жеребець… — нагрозився на сина пальцем Фрідріх. — Та про це ми ще поговоримо!

Горст спробував перевести розмову на інше:

— Тобі сподобався Вернер?

— Я бачив, як він обробив у пивній п’яного ротенфюрера. На таке не кожен відважиться, але ж, — знову насварився пальцем, — жодного слова… Придивляйся до нього.

— Вернер може стати хорошим товаришем. Іноді в нього проривається… Я не стверджую цього, та, по-моєму, він ненавидить фашизм.

Старий зупинився.

— От що, — мовив, стиснувши синові зап’ястя, — нагадую тобі про конспірацію. Без мого дозволу жодного слова, жодного натяку.

— Знову пішло-поїхало… — образився Горст. — Не маленький…

— Але ще зовсім дурний… — Фрідріх ласкаво дивився на сина. Слава богу, хлопець гарний. Трохи гарячкуватий, та хто ж не гарячкує в його віці? Ледь підштовхнув Горста. — Ну, гаразд, іди. Зустрічай свого лектора. В мене ще справи.

Пиво було свіже, і Фрідріх з задоволенням цмулив його маленькими ковточками, аби насмакуватися. Фогель нашіптував щось на вухо, Ульман кивав головою, та не слухав, обмірковуючи події сьогоднішнього дня.

Відвідини ортсгрупенляйтера стривожили старого — лише тепер, поновлюючи в пам’яті розмову з Носке, Ульман зміг оцінити всю серйозність намірів горбаня. Зрозуміло, таку розмову Носке провів не лише з Ульманом, і нема гарантії, що хтось не клюне на щедрі обіцянки ортсгрупенляйтера. А що може бути гірше за удар свого ж брата — ніколи не знаєш, хто й коли його завдасть. Слід передати по ланцюгу: обережність, обережність і ще раз обережність. Жодного зайвого слова. Гестапо продовжує блукати в темряві: випадковий арешт аптекаря — ще одне свідчення цього. Та до якихось заходів вони, звичайно, вдаються.

Невже Фріц Керер агент? А може, не він один?

Ульман неввічливо перервав Фогеля на півслові. Нехай Петер пробачить, та в нього розболілася голова.

Голова й справді була важка. Йдучи додому, старий спробував не згадувати про справи, та неспокійні думки не лишали його. Цей Фріц Керер таки здорово скидається на агента. Тепер, коли він у них на гачку, Керер не такий уже й страшний, але хто ще? Намагався відкинути від себе ці думки — все одно не зможе знайти відповіді. Та знав: вони мучитимуть його і не даватимуть спати…

Ввечері пішов дощ. Марта, яка щойно повернулася з крамниці, сердито бубоніла, а Фрідріх радів. Натягнув важкий брезентовий плащ з каптуром, що зовсім закрив його обличчя, і обережно вислизнув на двір. Коли б Марта вийшла слідом, здивувалася б: старий наче у схованки грався під дощем. Причаївся за рогом будинку, тоді, зігнувшись, перебіг до кущів, що у кінці саду. Рипнула хвіртка, яка вела на городи, і незграбна постать розчинилась у темряві.

Зробивши велике коло, Фрідріх завулками дістався до оселі Георга Панкау. Проминув будинок, завернув відразу за ріг. Там притулився до дерева. Жодного перехожого, лише краплі шурхотять, стікаючи з неопалого ще листя. І все ж Ульман не зайшов до Панкау з вулиці. Крекчучи, переліз через невисокий паркан, стиха вилаявся, зачепившись за колючий дріт, і дістався, ховаючись за фруктові дерева, до будиночка з задвірка.

На кухні хтось порався. Світло через вікно падало на ганок, і Ульман не ризикнув зайти. Дочекався, крізь зуби лаючи дружину Панкау, коли та вимкнула світло, і тихенько піднявся сходинками.

Відчинив сам Георг. Фрідріх втиснувся у вузький коридорчик.

— Заходь, чого зупинився? — привітно всміхнувся хазяїн.

Ульман приклав пальця до губ:

— У тебе нікого нема?

— Нікого. Дружина лягла вже…

— Ти пробач, що завітав, та нема іншого виходу. Сьогодні треба переправити листівки. Давай швидше.

— Почекай….

Панкау натяг куртку й вискочив надвір. Фрідріх чекав на нього хвилин з п’ять. Стояв, привалившись до стіни, і з відразою дивився, як з брезентовика на чисто вимиту підлогу передпокою стікає брудна вода.

Повернувся Панкау. Передав Ульманові дбайливо загорнутий у церату пакуночок.

— Я їх під дровами переховую, — пояснив.

— Спасибі, друже… — почав Фрідріх.

— Може, ти не розводитимеш церемоній? — буркнув Панкау.

Ульман поклав йому на плече руку.

— Зараз треба бути дуже обережним, Георге. Гестапо не подарує вбивства Рапке.

Коротко розповів про останні події.

Георг загасив світло і перший вийшов надвір. Постояв біля хвіртки, лише після цього випустив Фрі-дріха.

Похолодало. Вітер гуляв дрезденськими вулицями, жбурляв жовте опале листя, зривав капелюхи. Карл Кремер дивився з вікна готелю, як вітер кепкував над перехожими. Мав хороший настрій: щойно йому дзвонила фрау Ірма. Запросила на вечір; буде інтимне товариство — можна потанцювати, пограти в карти. Карл з задоволенням прийняв запрошення, але поцікавився, як поставиться до його присутності на вечірці фон Вайганг.

Фрау Ірма розсміялась.

— Ви друг нашого дому, — мовила докірливо.

— Але ж групенфюрер обіймає таку посаду, що не завжди може керуватися особистими смаками…

— Ну, якщо ви вже так, — розсердилася фрау Ірма, — то знайте ж: Зігфрід сам просив подзвонити вам.

— Мене дуже тішить це, але, їй-богу, не можу збагнути, чим заслужив таку шану.

— Не прибіднюйтесь, мій дорогий, ви ж знаєте, Зігфрід ставиться до вас, як до сина. А про, мене дарма й казати…

Поклавши трубку, Карл довго ходив по номеру, смокчучи сигарету за сигаретою. Він помітив — фон Вайганг не те щоб зрадів, побачивши його, але зустрів надзвичайно люб’язно, всім своїм виглядом показуючи, як приємно йому знову бачити племінника свого друга. Така люб’язність здивувала і насторожила Карла, адже навіть раніше, коли Кремер був завсідником їхнього дому, фон Вайганг рідко виявляв йому свою прихильність. Інтуїція підказувала Карлові — за цим щось криється. Запрошення і тон фрау Ірми ще раз підтверджували цю здогадку. Але він ніяк не міг збагнути — що.

Сьогодні на другу годину в Кремера було призначено побачення. Приїхавши до Дрездена, він того ж дня відправив листівку до запитання. Звичайну листівку — з привітами, поздоровленнями та родинними новинами. А позавчора одержав на поштамті відповідь. Лист був сугубо діловий: ювелірові Кремеру пропонували купити столове срібло. О другій годині дня він міг побачити його — вказувалася вигадана адреса. Справжню Карл запам’ятав ще в Москві.

На початку першої Кремер підвівся — закортіло трохи повештатися по Дрездену.

Підставив пружному вітру обличчя, непоспішливо почвалав до Альтштадта. На мосту вітер шмагав так, що йти можна було лише зігнувшись. Але у вузьких і кривих вуличках старого міста йому не було де розгулятися — лише іноді, на перехрестях, підкрадався й кидався на перехожих з подвоєною люттю. Люди піднімали коміри й куталися в шарфи, Карлу ж було чомусь весь час жарко — з насолодою підставляв вітрові груди, ледь прикриті легким шовковим кашне.

Потинявшись понад годину, Кремер завернув у вузьку вулицю з високими будинками, що потемніли од часу. Підняв комір, ішов зігнувшись, без поспіху — мав про запас ще сім хвилин.

Біля брами темного п’ятиповерхового будинку, заховавшись од вітру, стояли два чоловіки. Один у шкіряному пальті, інший — у широкому, демісезонному. Оступилися, коли Карл проминав їх. Чоловік у шкірянці навіть відвернувся, але Кремер устиг вловити його уважний погляд. Чомусь ці двоє не сподобались Карлові, і він прискорив крок. Коли ступив на сходи, почув, як грюкнули двері. Зиркнув скоса: ті двоє йдуть слідом.

Першої секунди Кремер не надав цьому значення — зустрілися двоє мешканців будинку, постояли біля брами, розмовляючи, а тепер повертаються додому. Але згадав погляд того, у шкірянці: чоловік наче вивчав і запам’ятовував його…

Карл уповільнив крок, зробилося холодно, мерзлякувато пересмикнув плечима. А якщо це пастка?

Один з тих, що йшли позаду, засміявся. Кремер зітхнув: здається, він стає полохливим. Якщо кожного перехожого вважати гестапівцем, слід відразу складати зброю.

Четверта квартира на другому поверсі. Двері праворуч. На них повинна бути поштова скринька, з якої стирчатиме журнал у синій обкладинці. Це — умовний знак: усе гаразд і можна заходити.

Ступивши на останню сходинку, Кремер повів оком на двері четвертої квартири. Біла цифра “чотири”, бронзова пластинка з прізвищем і порожня поштова скринька…

У Карла тенькнуло серце. Розгубившись, на якусь невловиму мить зупинився, але наступної секунди опанував собою, байдуже проминув двері і, спираючись на поруччя, ступив на сходи, що вели вгору.

Так, пастка, і він зараз ледь не потрапив у неї. Варто було ще на мить завагатись, і ті двоє вже не випустили б його.

Але чи випустять тепер? Йдуть слідом, стиха перемовляючись.

І знов Карлові зробилося холодно. Отак безглуздо влипнути! Правда, він може подзвонити в якусь квартиру, пробачитись, мовляв, переплутав адресу, але ж ці фокуси їм відомі — в гестапо не повірять жодному його слову, навіть не дуже досвідчений слідчий заплутає його і викриє за кілька годин. І не допоможе ні бог, ні диявол, ані сам фон Вайганг.

А коли обернутися й стріляти? Спробувати прорватися на вулицю? Карл потягся до кишені, де лежав пістолет. Але ж там, у четвертій квартирі, гестапівці. Почувши постріли, вони перекриють усі виходи з будинку.

Третій поверх. Проминувши майданчик, Кремер почав підніматися на четвертий. Ішов, відчуваючи порожнечу в грудях і ледь переставляючи налиті свинцевою втомою ноги.

Ось уже четвертий поверх. Двері з стандартними бронзовими табличками. Боже мій, попереду лише один поверх.

Чи багато кроків залишилося зробити? Цікаво, скільки тут сходинок між поверхами?

Карл спіймав себе на цій думці і мимоволі усміхнувся: за плечима гестапівці, навіть чути їх дихання, а його цікавить, скільки сходинок між поверхами…

Вже минаючи майданчик, глянув на крайні двері і враз зупинився. А якщо?.. Серце застукало гучніше — так, це єдиний шанс на порятунок. Ступив крок уперед і рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

І як він одразу не згадав про це? Адже на стіні будинку біля брами бачив вивіску — чорні літери на білій емалі: “Лікар-стоматолог Гюнтер Фольк. 4-й поверх”.

Ті двоє проминули його. Навіть спиною Карл відчув їхні погляди, — повільно почали підніматися на п’ятий поверх. На середині сходів зупинилися, прикурюючи. Карл, схопившись рукою за щоку, байдуже зиркнув на них і ще раз подзвонив. Відчинив низенький лисий чоловічок у білому халаті.

— Прошу, прошу, — заметушився, — заходьте… Кремер переступив поріг. Лікар причинив двері,

Карл сперся рукою на стіну. Лише тепер відчув, чого коштували йому ці останні секунди. Здається, ноги не витримають обважнілого тіла…

— Болить? — по-своєму сприйняв його рух лікар. — Нічого, потерпіть трохи. Роздягайтеся і проходьте…

У приймальні сиділа якась огрядна жінка.

— Сідайте, — кивнув лікар на крісло під стіною. — Зараз я відпущу пацієнта, потім черга фрау. Сподіваюсь, потерпите півгодини?

Карл у відповідь лише кивнув. Сів, втупивши сліпий погляд у журнали на низенькому столику. Він одержав півгодини відстрочки…

За дверима шуміла бормашина, хтось кректав од болю. Чорт, у Карла, як навмисне, ніколи не боліли зуби. Цей тип у білому халаті відразу зрозуміє все і подасть знак гестапівцям. Не треба мати дуже мудру голову, аби збагнути, чому завітала до стоматолога людина, яка симулює зубний біль. Напевно ж знає, що трапилось у четвертій квартирі. Його могли й спеціально попередити, передбачивши таку ситуацію.

Карл визирнув у вікно. Лише тепер помітив: напроти, у під’їзді, стовбичила постать з піднятим коміром. Гестапівці облягли будинок за всіма правилами своєї науки. Отже, у СД здогадуються, кого взяли. Що ж, вони мають рацію: шкурка варта вичинки. Арешт опереткової співачки Марлени Пельц, знають вони чи не знають, хто насправді криється під цим прізвищем, — відчутний удар по радянській розвідці, і ніхто не може передбачити, які будуть його наслідки.

З вікна не видко, чи зайняли гестапівці свій пост біля брами. Напевно — там, що їм робити під дверима стоматолога? А якщо зараз непомітно вислизнути в коридор? Цікаво, чи встигне він вийти з будинку, поки лікар підніме тривогу?

Наче у відповідь відчинилися двері. Стоматолог люб’язно попрощався з пацієнтом і запросив до кабінету жінку.

Карл пересів на стілець біля виходу. Знав, треба перечекати п’ять — сім хвилин, аби гестапівці не звернули на нього уваги. А якщо лікар одразу відпустить цю фрау?..

Втупив погляд у годинник і очима підганяв секундну стрілку. Чому вона так повільно рухається?

Коли минала четверта хвилина, за дверима кабінету загула бормашина. У Кремера відлягло од серця. Навшпиньках вийшов до передпокою. Спокійно, наче був у гостях, одягся. Замок клацнув, як постріл. Затуливши щоку шарфом, швидко збіг сходами. Уже за брамою ледь не зіткнувся з гестапівцями. Пробачився, навмисне кілька секунд постояв, наче вагався — куди йти, і повернув ліворуч. Там, за сотню метрів, майдан і трамвайна зупинка.

Трамвая не було, та Кремер, легко загубившись у юрбі, повернув у перший завулок. Ішов навмання, поки крута вулиця не вивела його до палацу Цвінгер. Лише тут схаменувся і тверезо обдумав ситуацію. Якщо стоматолог зчинив галас, гестапівці, у крайньому випадку, матимуть лише опис його прикмет: середній на зріст, у модному пальті мишачого кольору та чорному капелюсі. Власне, все. Отже, негайно змінити одяг! Підкликав таксі й поїхав до готелю.

Портьє вклонився Карлові ще здалеку.

— Дзвонив ад’ютант групенфюрера фон Вайганга, — повідомив. — За вами вислали автомобіль.

На столі перед фон Вайгангом стояла лита, старовинної бронзи попільничка. Групенфюрер загасив сигарету, спитав люб’язно:

— Чи не бажаєте, мій друже, подихати свіжим повітрям? Я завжди в цей час роблю моціон, і ви можете скласти мені компанію.

Карл Кремер поштиво нахилив голову.

— Я буду щасливий, генерале…

Подумав: “Заради цієї прогулянки, певно, і влаштовано вечірку. Групенфюреру щось потрібно…” Насторожився.

Вийшли на ганок і спустилися до саду. Фон Вайганг звернув ліворуч, де між клумбами й молодими фруктовими деревами починалася вузька, вимощена червоною цеглою алея. Обабіч цієї червоної доріжки стояли, наче вартові, бронзові гноми.

Карлики були точно такі, як їх малюють у дитячих книжках: присадкуваті, в смішних ковпаках і великих черевиках, з довгими бородами. Кремер одразу звернув увагу на цих маленьких чорних чоловічків. З першого погляду вони були схожі один на одного, як дві краплини води. Та це лише перше і поверхове враження. Відливав гномів, безперечно, здібний скульптор: у кожного карлика був свій неповторний вираз обличчя, кожен мав свій характер, кожен дивився на світ власними очима.

Перший гном глянув на Карла підозріливо і наче запитав: що це, мовляв, за нова персона з’явилася на алеї? Зате другий підморгнув і порадив: плюнь на цього старого пройду! В нього розлилася жовч, і він гнівається на весь світ. Третій сміявся — щиро й весело, взявшись руками за боки. Життя явно подобалося йому. Четвертий замислився. Певно, був філософ і навіть не дивився ні на кого, заглиблений у свої думки.

Біля кожного чорного чоловічка Кремер уповільнював крок. Фон Вайганг помітив це.

— Вам подобаються гноми? — запитав. — Їм уже мало не двісті років. Відлиті у вісімнадцятому столітті.

— Чудові. Я не здивуюсь, коли вони зараз почнуть говорити.

Групенфюрер нахилився над гномом. Карлик дивився спідлоба, застережливо піднявши палець.

— Щоразу, — мовив фон Вайганг, — я знаходжу у виразі їхніх облич щось нове. Ну, чого ти сердишся на мене? — дав гномові щигля. — Давайте посидимо, — вказав Карлу на низеньку лавку.

Кремер почекав, поки вмоститься фон Вайганг, і сів до нього трошки боком. Витримав довгий і пильний погляд групенфюрера. Раптом той м’яко всміхнувся, спитав зацікавлено:

— Ви не дуже багато втратили, ліквідуючи справи на Україні?

— Наступ росіян переплутав мені всі карти, — з прикрістю відповів Карл. — Звичайно, я дещо заробив там і перспективи були непогані, але… — розвів руками. — Тепер доводиться починати все спочатку.

Кремерові здалося: задоволена посмішка майнула на обличчі фон Вайганга.

— Кажете, починати все спочатку? — Групенфюрер сидів, затулившись од вітру, і ліниво погойдував носком блискучого чорного черевика. — І що ж ви думаєте робити?

— Мене чекає досить сильна конкуренція, — почав Кремер. — Ювелірні фірми в Німеччині мають свою клієнтуру і міцно зв’язані між собою. Вони повстануть проти новачка, який осмілився розраховувати хоча б на крихти від їхнього пирога. Я не тішу себе ілюзіями, та спробувати все ж доведеться. — Примружив очі і сказав упевнено: — Сил та енергії в мене вистачить, решта залежатиме від фортуни. Сподіваюсь, ви будете клієнтом фірми “Карл Кремер”.

— Дай боже, — зітхнув фон Вайганг. Нараз поклав Карлові руку на плече, сказав доброзичливо: — Мені подобається твій сприт. Так і потрібно в наші часи. Майбутнє за діловими й сильними людьми…

Групенфюрер зробив паузу. Карл мовчав, усім виглядом показуючи, що згоден із словами фон Вайганга. Оцей раптовий перехід на “ти” і порадував, і одразу насторожив його.

— Я лише хотів порадити тобі, — продовжував фон Вайганг конфіденціально, — не поспішати і добре обдумати перший крок. До речі, — запитав, — ти не ділився своїми планами з дядьком?

Карл був готовий до цього запитання. Він знав, що фон Вайганг міг бачитися чи розмовляти по телефону з Гансом Кремером, і тому не став брехати.

— Я не зустрічався з дядьком уже цілу вічність, — пояснив. — З того самого часу, як потрапив у кляте українське місто. Та, думаю, дядькові зараз не до мене. Я не хотів би бути пророком, — мовив і сам злякався своїх слів: все ж розмовляє з групенфюрером СС, — але російський фронт зупинився надто близько від Бреслау…

Фон Вайганг зрозумів його.

— Можеш бути зі мною цілком відвертий, — сказав. — Забудь про моє звання і посаду, мені хотілося б, аби ти бачив у мені лише друга.

— Я завжди відчував вашу батьківську опіку, — відповів Карл украдливо, — і ваші поради та бажання завжди були для мене найціннішими.

Мовив і подумав — чи не пересолив? Та обличчя фон Вайганга розпливлося у вдоволеній усмішці.

— Мені дуже приємно, — вів далі, — що ти саме так сприймаєш мої поради. До речі, недавно я розмовляв по телефону з твоїм дядьком. Він вживає заходів, щоб покласти основний капітал у надійні сейфи. Між іншим, — фон Вайганг майже не змінив тон, — старий Ганс не дуже хорошої думки про твій комерційний талант.

— Дядько все ще вважає мене лобурем, — невдоволено пересмикнув плечима Карл. “Чого ще наговорив старий скнара про мене? — подумав. — Можливо, фон Вайгангові потрібні докази моєї відвертості?” Удав, що вагається, і все ж мовив: — Хоча в дядька є всі підстави для цього. Він ніяк не може примиритися, що я кинув на вітер батькову спадщину. Але ж дядько не знає, що я сам ніяк не можу простити собі цього. Ті гроші ще й як стали б мені у пригоді!..

Групенфюрер подивився на Кремера задумливо.

— Коли я розповів Гансові про твої успіхи, — одповів, — він не хотів вірити.

— Дядько неохоче міняє свої погляди. Для цього йому потрібні вагомі докази.

— А хіба це погано?

— Як-не-як, а прикро, — поскаржився Карл. — Хоч з шкіри лізь, а тебе все мають за хлопчиська й марнотрата.

— Це не смертельно, — поблажливо всміхнувся групенфюрер, — аби не навпаки…

Фон Вайганг знову помовчав, наче збирався з думками, тоді повернувся до Карла і, дивлячись йому просто у вічі, заговорив:

— Я хотів, аби ти був відвертий зі мною. І сам не критимусь від тебе. Звичайно, сподіваюсь на твою скромність…

— Ви можете не сумніватись, — вкинув Карл, — я краще проковтну язика, ніж бовкну хоч слово.

— Вірю тобі, мій хлопчику. Хоча, — мовив жорстко, — у мене завжди знайдуться засоби, аби примусити замовкнути будь-кого!

“Натяк зрозумів”, — подумав Карл, та нічого не відповів, лише схилив голову на знак згоди.

— Так ось, мій любий, — різко змінив тон фон Вайганг, — сподіваюсь, ти здатний аналізувати події і бачиш, що ситуація для нас складається е-е… — завагався, підшукуючи слова, — не так, як би нам хотілося. Можливі різні варіанти, і лише люди розумні й обачливі виграють за будь-якого випадку. В наші неспокійні часи єдиною гарантією від усіх житейських негод може бути солідний рахунок у солідному банку. — Групенфюрер замовк, витер хусточкою очі, що засльозилися від вітру, продовжував, не зводячи погляду з Кремера: — А коли цей банк розташований на території нейтральної країни, скажімо, Швейцарії, то гарантії зростають у кілька разів.

Карл полохливо озирнувся. Присунувся до групенфюрера, мовив з повагою:

— Рахунок у швейцарському банку? Про це можна лише мріяти…

— Ці мрії не такі вже нездійсненні, — сказав, також озирнувшись, фон Вайганг. Продовжував пошепки: — Більше того, є реальні можливості зробити це найближчим часом…

— Що? — удав щире здивування Карл. — Відкрити рахунок у швейцарському банку?

Фон Вайганг кивнув.

— Але як? — В очах Кремера засвітилася щира цікавість.

— Все можна зробити, — відповів групенфюрер, — якщо слухатимеш мене… Саме тому я й хотів порадити тобі на деякий час відкласти свою комерцію та зайнятися перспективнішими справами. Мені потрібна довірена особа, якій би я зміг доручити вирішення е-е… делікатних, так би мовити, питань…

— І ви впевнені, що я впораюся з цим? — зробив спробу заперечити Карл.

— Треба лише чітко виконувати мої вказівки. Гарантую двісті—двісті п’ятдесят тисяч доларів. За умови повної таємниці… Ти переїздиш до мене, — кивнув у бік вілли, — і виконуєш особливі доручення. Звичайно, — зітхнув, — доведеться й самому поворушити мозком. Мені потрібний діловий і кмітливий помічник, тому й вибрав тебе. Згода?

У Карла груди розпирало від радощів.

— Я дуже вдячний вам, — почав, не дивлячись на фон Вайганга, аби не виказали очі. Випадково глянув на гнома, що стояв поруч. Чорний чоловічок застережливо підняв палець і дивився з докором. Карл осікся. А як би поставився до пропозиції фон Вайганга справжній комерсант? Чи не занадто ризикована ця гра для Карла Кремера?

— Я дуже вдячний вам, — повторив, відчуваючи, що пауза затяглася, — але ж я повинен знати, хоча б у загальних рисах, який характер матимуть ваші доручення. Пробачте, я не звик з зав’язаними очима кидатися у вир. Іноді краще задовольнитися меншим, ніж утратити все.

Групенфюрер зсунув брови.

— Я був доброї думки про тебе, — мовив з повагою, — але лише тепер можу по-справжньому тебе оцінити. І все ж до з’ясування певних обставин я не маю змоги відкрити всі карти. Доведетьсяповірити мені на слово.

Карл подумав і сказав:

— Якщо це зв’язано з вивезенням валюти за кордон, то я вимушений відмовитись.

— Чому? — стрепенувся групенфюрер. — Є закони рейху, а є й закони комерції…

Та Карл уже знав, що робить.

— Моральний бік справи мене не обходить, — мовив упевнено, — але за вивезення валюти за кордон у військовий час можна накласти головою.

— Навіть коли дає гарантії групенфюрер СС? — з образою запитав фон Вайганг.

— Пробачте, гер групенфюрер, але ви нічим не зарадите, коли мене візьмуть люди Мюллера.

— Чудова обізнаність, — скривився фон Вайганг. — Та ви забули, що рейхсфюрер СС — мій добрий друг, і я завжди зможу замовити слово…

— Але чи схочете? — нахабно перебив його Кремер. Він розумів, що заходить далеко — групенфюрер може розцінити його слова, як зухвальство, — але якесь внутрішнє відчуття підказувало, що діє він вірно, що саме так, а не інакше, розмовляв би з групенфюрером справжній Карл Кремер. — Пробачте за відвертість, — зробив спробу пом’якшити свої слова, — але трапляються випадки, коли клопотатися, навіть за найближчого друга, або незручно, або це пахне ускладненнями… Тим більше, валюта — делікатна річ. Ні, генерале, я не хочу, аби ви, — хитро примружився, — потрапили в кепське становище…

Фон Вайганг дивився на Кремера задумливими і, здавалося, сумними очима. Почав з сумом у голосі:

— Я думав, ти більше довірятимеш другові свого дядька. У наші часи священні ідеали дружби й товариства панували в світі (“Мерзенний лицемір… — подумав Карл. — Рвали горлянки за пару марок”.), і ми звикли довіряти один одному. Не ті часи, не ті часи, — зітхнув, — нинішня молодь ні в що не вірить…

— Чому ж, ми віримо фактам і документам, — усміхнувся Карл.

— На жаль, — зробив безнадійний жест фон Вайганг. — Ну що ж, мій хлопчику, коли ти вже так хочеш, можу завірити: ми не займатимемося валютними операціями.

— Лише це турбувало мене, — полегшено зітхнув Карл. — Тоді я згоден і мушу подякувати за виявлене довір’я.

— Я був упевнений в тобі, — відповів групенфюрер, простягаючи Карлові руку. — Кін у нашій грі безпрограшний, і совість буде чистою.

“Щодо совісті — річ сумнівна”, — подумав Карл, та мовив упевнено, мало не патетично:

— Чиста совість — сказано прекрасно. Я б додав, це — основа нашої комерції, а рушійна сила її — здорова й чесна конкуренція…

Фон Вайганг підвівся, але відразу знову сів.

— Мені не хотілося б, — мовив невпевнено, — аби начальник моєї канцелярії гауптштурмфюрер Шрікель здогадався про характер наших стосунків. Чим менше свідків, тим краще, — скривив губи в штучній посмішці, і Карл зрозумів: фон Вайганг побоюється гауптштурмфюрера. — Пропозицію переїхати до нас зробить тобі фрау Ірма. Як давньому другові… Без близьких знайомих та світського товариства вона сумує і, цілком природно, хоче частіше бачити свого хлопчика. Ти мені байдужий, і я іноді просто не помічаю тебе…

— Зрозумів вас, генерале. Так справді буде краще.

— І з Шрікелем будь обережний, — попередив фон Вайганг. — Хитре бидло, я б давно позбувся його, та добре знає справу… — Групенфюрер позіхнув: — Гості вже, певно, збираються. Треба вертатися.

Уже зовсім смеркло, в кінці алеї у флігелі гауптштурмфюрера Шрікеля світилися вікна. “Шрікель, Шрікель, — думав Карл. — Що ж, повоюємо…” Раптом у два кроки перетнув алею, присів перед гномом.

У темряві ледь вгадувалися риси обличчя бронзового чоловічка, але Карл був певний, що тепер гном дивиться на нього доброзичливо, наче підбадьорює його.

“Я стаю зовсім дитиною, — майнула думка, — граюсь у ляльки…” Але від цієї думки не зробилося соромно, навпаки, він з ніжністю погладив гнома по жорсткій бронзовій бороді, так, як гладить дитина ляльку. Нараз Карлові захотілося і справді стати дитиною — аби ніщо не хвилювало, і найбільшою подією була усмішка старого гнома. Розумів, ця секундна слабість є результатом складних перипетій сьогоднішнього дня. Про розмову з групенфюрером фон Вайгангом слід буде повідомити Центр, але після провалу Марлени Пельц доведеться чекати, поки Центр сам установить з ним зв’язок.

Ускладнювалась ситуація і з підземним заводом. Він повинен був розвідати підходи до нього і через Марлену викликати диверсійну групу. Правда, є ще один варіант…

— Я бачу, тобі припали до душі ці гноми. Та на нас чекають.

Карл попрямував за групенфюрером. Ішли мовчки. Раптом Кремер чомусь уявив, як вдиралися гестапівці до квартири Пельц. Бідолашна Марлена! Якщо її взяли живою, погано їй…

Карл піймав себе на тому, що подумав про Марлену Пельц якось байдуже. її арешт не завдав йому стільки болю, як за провалу Богдана. Звичайно, було шкода Марлени, він уявляв собі дівчину, що мужньо стоїть перед гестапівцями, але образ її був нечіткий, весь час розпливався. Певно, тому, що Кремер бачив лише портрет Марлени, — Левицький показав йому фото дівчини, звичайне, офіційне фото, яке робиться в школі розвідників.

Карл намагався оживити це фото, та марно — не міг уявити, як розмовляє вона, як ходить, а поза, в якій він бачив її перед гестапівцями, була чомусь підкреслено плакатною: високо піднята голова, гнівні очі, розідрана кофтина, з-під котрої виглядає біле плече.

Ось вона повертається до нього — і знову лише фото: м’які лінії підборіддя, здивовані очі і сукня в горошок…

Бідолашна Марлена… Її катують, а він зараз питиме вино і розмовлятиме з вродливими жінками…

У вітальні було затишно й тепло, пахло дорогими парфумами.

Фрау Ірма познайомила Карла з гостями: старий поміщик із зморщеними, мов печене яблуко, щоками, кілька підлеглих фон Вайганга в мундирах і цивільному, музика в чорному сурдуті, два комерсанти. І жінки — молоді і старі, вродливі і зовсім негарні, але всі повбирані та причепурені.

Одна з них привернула пильну увагу Кремера. Середня на зріст, тоненька блондинка, вона виділялась серед інших жінок. Усміхалася, показуючи рівні зуби, і кокетливо мружила сірі, з синюватими переливами очі. Очі в неї і справді були гарні — великі, наївні, вони контрастували з вузькуватими злими губами. Мабуть, блондинка знала це, бо підмальовувала губи так, аби вони здавалися повнішими.

— Хільда Браун, — представила її фрау Ірма, — наречена нашого Рудольфа Рехана.

Карл подивився на дівчину з цікавістю. Вона відчула це, бо відразу прикрила очі довгими пухнастими віями і ледь помітно, зневажливо пересмикнула губами.

“То ось ти яка, дрезденська вертихвістка, — подумав Карл. — Тепер зрозуміло, чому втрачає розум цей довготелесий телепень”.

— Я багато чув про вас, фройляйн Браун, — мовив ввічливо, — та дійсність перевершила всі мої сподівання. Руді — просто щасливчик!

Знову дівчина зробила ледь помітну гримасу.

“У неї характер, — відзначив Кремер. — Триматиме Рехана під черевиком”.

Руді з’явився через кілька хвилин. Разом з ним до вітальні зайшов товстий рожевощокий офіцер в есесівському мундирі. Гість ледь діставав Рехану до підборіддя, і Руді весь час нахилявся, розмовляючи з ним.

Ад’ютант, побачивши Хільду, весь засвітився і потяг есесівця через вітальню.

— Ви вже знайомі з моєю нареченою, Карле? — гукнув до Кремера, роблячи наголос на слові “наречена”. — Уже встигли? Ви не втрачаєте часу… Хоча вродливі жінки завжди чомусь прихильно ставилися до вас!..

Рехан був трохи напідпитку, алкоголь розв’язав йому язик, і Карл зрозумів: Руді дуже хочеться, аби всі помічали вроду його нареченої.

— Я вже казав фройляйн Хільді, — підмастив він, — що зачарований нею. На фройляйн важко дивитися, можна осліпнути.

Дівчина наморщила носа, та комплімент сподобався — лукаво блиснула очима. Руді потер руки.

— А ви не дивіться, Кремере, — сказав так жалібно, що його супутник зареготав:

— Не будьте ревнивцем, Рехане, це вам не пасує. З вас би вийшов непоганий Ромео, хоча, — зміряв Руді поглядом з ніг до голови, — скоріше два Ромео…

Дотеп сподобався Карлові.

— Ви небезпечна людина, — обернувся він до товстуна, — я не хотів би потрапити вам на язик.

— Пусте, — благодушно махнув той рукою, — ви переоцінюєте мої можливості. Якщо не помиляюсь, гер Кремер?

— Пробачте, — схаменувся Рехан, — хіба я не познайомив вас? Гауптштурмфюрер СС Артур Шрікель. Любимчик фортуни і фрау Ірми Карл Кремер. Так би мовити, нова зірка німецької комерції.

Гауптштурмфюрер присунувся до Карла, ледь не вперся в нього круглим черевом.

— Вам можна лише позаздрити, — мовив, і все його масне обличчя розпливлося в доброзичливій усмішці, — у ваших руках — майбутнє країни. На зміну військовим приходять промисловці та комерсанти, і від їхньої спритності залежить розквіт нації.

— Не зовсім згоден з вами, — заперечив Кремер. — Майбутнє рейху грунтується на силі, і перше слово завжди лишатиметься за військовими. Шкода, що не можу служити в армії, бо лише армія наведе порядок на цьому світі. Сили Німеччини невичерпні — ми розіб’ємо американців та англійців на Заході, а потім розтрощимо і російські армади. Комерсанти йтимуть за військовими та допомагатимуть їм цивілізувати нові землі великої Німеччини.

— Зніматимете паніку… — зареготав Рехан.

— Для чого ж так грубо?.. — поморщився Шрікель. — Гер Кремер багато в чому має рацію. Зараз, у важкі для нації часи, ми повинні віддати все, аби зміцнити нашу армію.

— Я заздрю чоловікам, які вмирають за фюрера, — втрутилась в розмову фройляйн Хільда. — Шкода, що жінок не пускають на фронт. Скажіть, гауптштурмфюрер, мені б личив мундир?

— Я б із задоволенням служив під командою такого чарівного офіцера, — з невластивою для товстунів жвавістю повернувся той до дівчини. — Але потрапити у вашу роту було б важко.

Хільда здивовано підняла тонкі рисочки брів.

— Чому?

— Через великий наплив волонтерів. Усе краще лицарство Німеччини хотіло б підлягати вам.

— Ви неможливий лестун, — закопилила губу Хільда. — В Німеччині багато вродливих жінок…

— Але не таких хоробрих, як фройляйн!

— Ви зіпсуєте мені наречену! — вигукнув Рехан. — Вона думатиме, що скромний оберштурмфюрер…

— Як тобі не соромно, Рудольфе! — обірвала його Хільда.

— Чому ж, він не такий уже далекий від істини, — зауважила раптом дівчина, що сиділа поруч з Хільдою.

Лише тепер Карл звернув на неї увагу. Одягнена в модну блискучу сукню, що шамшила при кожному її русі, з коштовними перснями на тонких пальцях, вона все ж не привертала уваги чоловіків. Дівчина нагадувала птаха: довга шия, гострий ніс і скошене підборіддя.

“Її не назвеш вродливою”, — подумав Кремер. Наче вгадавши його думки, дівчина холодно глянула на Карла. Кремер відвів очі.

— Ваша врода, Хільда, — продовжувала дівчина, — починає лякати гера Рехана, і я розумію його…

— Нічого ви не розумієте! — спалахнув раптом Руді.

— Будьте обережні, гер Рехан! — застережливо гойднула головою дівчина, — і її брильянтові сережки заграли веселкою.

— Чи не хочете ви сказати?.. — гнівно обернулася до неї Хільда.

— Ні, не хочу… — обірвала дівчина, підводячись.

— До речі, — прошепотів хтось на вухо Карлові, — дочка Краузе.

— Якого Краузе? — Кремер обернувся й побачив Шрікеля.

— Того, що володіє третиною саксонської текстильної промисловості. За цією пташкою дадуть не менше двох мільйонів!

— Невже? — удав здивування Карл.

— Ернестіна Краузе — найбагатша відданиця в Дрездені. Вона може купити десяток таких, як оберштурмфюрер Рехан, — зневажливо мовив Шрікель.

— І така невродлива… — зітхнув Кремер.

— Врода для мільйонерші — зайва розкіш.

— Але ж… — Карл з жалем провів поглядом дівчину.

— Що — але ж?.. — Шрікель фамільярно обійняв Карла. — Коли б вона була вродливою, то ого-го! — покрутив пальцем. — А за нинішнього стану справ, — легенько підштовхнув Кремера, — і ви можете…

— Гадаєте? — запитально глянув на нього Карл. “А цей гауптштурмфюрер справді горішок, — подумав. — Відразу не розкусиш!”

— Спробуйте…

“А що, коли справді спробувати?” — ця думка не здалася Карлові зовсім безглуздою. Не пошкодить, коли він зуміє увійти в дім Краузе. Таке знайомство лише піднесе його в очах місцевого бомонду. Звичайно, те, на що натякає гауптштурмфюрер, справжнє божевілля — Карл уявив себе на мить щасливим володарем мільйонів Краузе і ледь не розреготався. “Стривай, — зупинив раптом себе, — це зовсім не так уже й смішно. Принаймні кожний з присутніх…” Так, він дозволить собі трохи позалицятись до фройляйн Краузе. Це розв’яже йому руки і виправдовуватиме від’їзди з дому групенфюрера.

Карл вибрав зручний момент і попросив фрау Ірму:

— Познайомте мене з фройляйн Краузе.

Жінка з цікавістю подивилася на нього:

— І ви туди?

Кремер удав, що знітився.

— Нічого, нічого, — підбадьорила його фрау Ірма, — Ернестіна — дівчина розумна і з характером. Але врахуйте, відмовила вже кільком претендентам на руку й серце.

“Вірніше, на мільйони”, — подумав Карл, та сказав цілком серйозно:

— Тоді я складаю зброю. Мені не хотілося б бути смішним в очах товариства.

Фрау Ірма також посерйознішала.

— Спробуйте, — мовила, — Ернестіна розпитувала про вас, а це — непогана ознака…

Вона підвела Кремера до дівчини.

— Сподіваюсь, — сказала манірно, — ви не нудьгуватимете в компанії мого хлопчика… — Фрау Ірмі подобалось грати роль покровительки Карла. — Він нікого не знає в Дрездені і відсутність товариства…

— О-о! — неввічливо перебила фрау Ірму дівчина. — Не може бути! Я починаю заздрити геру Кремеру!

— Ви перебільшуєте, Ерні! У вас збирається така приємна компанія… — зауважила фрау Ірма.

— Можливо… — блиснула дівчина своїми вирлатими очима. — А мене вона втомлює.

— Але ж ви зовсім не схожі на самітницю, — докинув Карл.

Дівчина подивилась на нього запитально. Кремер опустив очі.

— Я маю на увазі, — знайшов за потрібне пояснити, — що ця сукня й сережки більше пасують вам, ніж пелерина черниці.

— Хто знає?.. — задумливо протягнула Ернестіна, та Карл помітив, як мимоволі провела долонею по блискучому шовку сукні.

“А вона, певно, не вважає себе невродливою, — подумав. Зрештою, це було б антиприродно”. Від цієї думки стало чомусь весело, якесь бісеня вселилося у нього. Уважно дивлячись на дівчину, Карл промовив:

— Крім того, церква у вашій особі одержала б надто коштовний подарунок.

Ернестіна закліпала очима:

— Ви маєте на увазі, що з мене вийшла б сумлінна служниця богу? Але…

— Я маю на увазі, — заперечив Карл, — ваш посаг, який би прибрали до рук святі отці.

Дівчина спалахнула, гнівно підвела голову, та раптом голосно зареготала:

— Ви перший, хто сказав мені правду в вічі! — з цікавістю зиркнула на Карла і додала: — Мені подобається ваша відвертість.

— А мені не подобається ваш посаг, — засміявся Карл, — він обтяжує вас. Можете вважати мене найостаннішим нахабою, але в кожному, хто робить вам компліменти, ви, напевно, бачите охочих до посагу…

— Ви жартуєте, мій хлопчику! — не витримала фрау Ірма.

— Я ніколи ще не був таким серйозним.

Ернестіна дивилася на Карла уважно, здавалося, її очі зробилися скляними.

— А вас не цікавить посаг?

Кремер відчув підводний риф у цьому запитанні. Але спантеличити його було важко.

— Чому ж, я серйозно ставлюсь до грошей і вважаю, що вони роблять життя приємнішим, ніж воно є насправді. Крім того, я комерсант, а зайві гроші ніколи не шкодили комерції.

— Ви хочете сказати, що за певну суму пожертвували б своїми переконаннями і…

Карл заперечливо підняв руку.

— Я не казав цього, фройляйн.

— Але ж…

— Ви не так зрозуміли мене. Я вважаю посаг приємним додатком, вірніше, знахідкою. Проте лише дурні розраховують на знахідки.

Ернестіна хотіла щось відповісти, та підійшли Шрікель і ще якийсь офіцер.

— Відразу видно дамського догідника, — грубувато засміявся гауптштурмфюрер. — Рехан відкрив мені

таємницю. Виявляється, ви, гер Кремер, чудово граєте у карти.

Карл стенув плечима.

— Фортуна — іноді дуже підступна жінка… — пробурмотів.

— Чи не складете нам компанію?

— Але ж…

— Не наважуюсь більш затримувати вас, гер Кремер, — пишномовно почала Ернестіна, та закінчила в зовсім іншому тоні: — Сподіваюсь, ми ще продовжимо розмову. Заходьте до мене без церемоній.

Карл уклонився.

Шрікель, коли вони сідали за стіл, напівсерйозно-напівжартома зауважив:

— Я далекий від того, аби вважати себе ясновидцем, та думаю: на нашого молодого друга чекає велике майбутнє.

— Що ви маєте на увазі? — запитав хтось з партнерів.

— Фройляйн Краузе просила гера Кремера попросту відвідувати її.

— Облиште, Шрікеле, — незадоволено мовив Карл. — Уявіть собі, я наговорив фройляйн безліч недоречностей…

На обличчі гауптштурмфюрера знов засяяла сліпуча усмішка, та маленькі очі не сміялися.

— Дивлячись, як подати недоречності… — сказав невизначено. — Іноді така тактика відразу дає наслідки…

— Ви вже вважаєте мене і тактиком? — поморщився Карл.

— А хіба це погано?

— Тактика потрібна всюди. — Карл узяв карти. — Ви — мій партнер і, сподіваюсь, також непоганий тактик…

— Ми це відчуваємо на власних кишенях, — не витримав офіцер, що сидів праворуч від Кремера.

Карл зробив хід. Спідлоба зиркнув на Шрікеля. Безперечно, цей товстун — небезпечний ворог, і взагалі слід було б триматися від нього на відстані. Але ж це означає — триматися на відстані од флігеля за алеєю чорних гномів. Для чого ж він тут? Не для того ж, щоб фліртувати з дочкою мільйонера і грати у карти з есесівцями!

Отже, треба ближче зійтися з гауптштурмфюрером. Звичайно, небезпечно, але ж на фронті небезпечніше. Карл на мить заплющив очі, уявив неглибоку траншею, бліндаж під трьома брусованими стелями, зосереджені обличчя солдатів у касках. Важкий снаряд підняв у повітря сосну, що височіла на пагорбку, заверещали осколки. Солдати припали до землі, і один не підвівся. Карл бачив навіть його обличчя — молоде, безвусе, викривлене гримасою болю.

— Ваш хід, колего, — почув наче здалеку. Розплющив очі: Шрікель схилився над картами, майже умкнувши в них масне червоне обличчя; партнер праворуч нетерпляче смикав себе за гудзик мундира.

— Ваш хід, — повторив, витягти шию з акуратно випрасуваного комірця.

Карл недбало кинув карту. Дійсність не обрадувала його, серце тенькнуло, і десь глибоко в грудях ніяк не вщухав тупий, ниючий біль.

Зранку Ерлер почував себе погано: давався взнаки ревматизм, який штурмбанфюрер схопив кілька років, тому внаслідок ускладнення після грипу. Навіть нагримав на ротенфюрера, який приніс холодний чай, хоча цей недотепа й божився, ніби чайник щойно закипів. Потім прискіпався до секретарки — чому не встигла передрукувати термінові папери. Даремно дівчисько виправдовувалось — мовляв, одержала їх лише вчора увечері, — Штурмбанфюрер перестав відчитувати її лише після того, як побачив сльози під густо нафарбованими віями.

— Йдіть! — мовив сердито. — Зараз потече вся ваша краса!..

Ерлеру не хотілося навіть обідати: сидів у кабінеті і з роздратуванням дивився на вікна, по яких нудно тарабанив холодний листопадовий дощ. Навіть гидко бачити таке неподобство — вже третій день хлюпає й хлюпає…

Боже мій, як крутить йому суглоби!

Двері рипнули, і в щілину насмілився просунути носа ротенфюрер.

— Ну, що там? — роздратовано крикнув Ерлер.

— Донесення гауптшарфюрера Мауке.

— Що ж ви стовбичите у дверях? — загорлав штурмбанфюрер. — Давайте його сюди!

Два густо списані аркуші паперу. Ерлер простяг ноги під столом, відкинувся на спинку стільця. Цікаво, що нового в гауптшарфюрера?

“Штурмбанфюреру СС доктору Ерлеру”, — машинально пробіг очима перший рядок. Усе це — формалістика. Де ж суть? Ага…

“Після того, як мені стало відомо, що на території протекторату Чехії і Моравії працівниками таємної поліції знайдено листівки, видрукувані німецькою мовою, я зацікавився цією справою. Празьке гестапо у відповідь на наш запит повідомило, що в Празі знешкоджено підпільну групу, котра вела широку прокламаційну кампанію. Мною було одержано кілька примірників нелегальних комуністичних відозв, адресованих німецьким солдатам. Встановлено, що ці листівки тотожні прокламаціям, знайденим два тижні тому в поїздах, призначених для перевезення солдатів на Східний фронт. Листівки надруковані однаковим шрифтом і на папері однакової структури. Адресовані “Німецьким пролетарям у військових шинелях”.

Вважаю за необхідне викласти коротко зміст прокламацій. Говориться, що війна провадиться не заради інтересів і прав німецького народу. Навпаки, чесних німців фюрер нібито катує і ув’язнює в концентраційних таборах. Німецькі солдати не повинні забувати, що справжній вождь німецького робітничого класу Ернст Тельман мучиться у катівні”.

— Бач, до чого докотилися! — не витримав штурмбанфюрер і вдарив кулаком по столу. Заскавчав від болю — чорт, він зовсім забув про цей клятий ревматизм. Але ж яке нахабство! Згадувати Тельмана!

Заспокоївся і продовжував читати:

“Празьке гестапо повідомило, що один з заарештованих підпільників свідчить: прокламації надруковані другого листопада. П’ятого листопада органи таємної поліції провели арешти членів підпільної організації і ліквідували друкарню. Отже, листівки були переправлені з Праги до Дрездена в один з днів від другого до п’ятого листопада.

Мною встановлено, що в цей період з Дрезденського залізничного вузла до Праги відправлялися два вантажних ешелони прямого сполучення. Машиністами на них були Георг Панкау і Франц Шніцер.

Георг Панкау. 63 роки. Безпартійний. У комуністичній та соціал-демократичній партіях не перебував. Дисциплінований і кваліфікований робітник. Характеристика від шефа депо позитивна. Від політики далекий. На доброму рахунку в місцевої адміністрації. Нічого підозрілого за ним не помічалося.

Франц Шніцер. 59 років. В минулому — член соціал-демократичної партії. Кваліфікований робітник, характеристика від шефа депо позитивна. Має двох синів, обидва на фронті. Лояльний. Висловлювань проти державної політики не помічалося. Бере участь у заходах, що проводяться ортсгрупенляйтером.

Прошу встановити нагляд за Георгом Панкау і Францом Шніцером. Не виключено, що їхня лояльність — лише маскування ворожої діяльності проти рейху. Необхідно вивчити коло їхніх знайомств, дати можливість знову побувати в Празі, завчасно попередивши празьке гестапо. Доручити цю справу прошу найкращим агентам.

Слід мати на увазі — не виключений інший шлях транспортування листівок з Праги у Дрезден. Але, враховуючи те, що прокламації були знайдені в поїздах уже сьомого листопада, вважаю таку версію мало-прийнятною. Крім того, характер розповсюдження листівок свідчить, що це — справа залізничних робітників: прокламації знайдено не в казармах, а у військових поїздах.

Гауптшарфюрер СС Еміль Мауке”.

Штурмбанфюрер відклав доповідну і нервово заходив по кабінету. Дощові патьоки за вікном уже не дошкуляли йому. Він знав, що Мауке — здібна людина, але отак от відразу напасти на слід підпільної організації! Звичайно, заслуга його, Ерлера, в тому, що саме Мауке було доручено цю справу!

Ерлер нетерпляче зірвав телефонну трубку.

— З’єднайте мене з групенфюрером фон Вайгангом! — наказав. — Біля телефону його ад’ютант? Добрий день, Рехане. Як себе почуваєте? Я — не дуже: клятий ревматизм… Шеф у себе? Є важливе повідомлення…

Останні дні були важкими для Карла Кремера: треба було налагоджувати зв’язки, втрачені після провалу Марлени Пельц.

Ще в Москві Кремер згадав, що в Дрездені повинен працювати фельдфебель Штеккер, — він казав Катрусі про наказ, згідно з яким його перекидали в залізничну комендатуру саме цього міста. Карл порадився з Левицьким, і вони вирішили тримати цей варіант про запас. Зв’язуватись з Штеккером Кремеру дозволили лише в крайньому випадку, адже це могло поставити під загрозу, з одного боку, організацію німецьких товаришів, у котру, напевно, входить Штеккер, з іншого — виконання завдання, одержаного Карлом.

Такий “крайній випадок” настав тепер.

Спочатку Карл думав доручити розшуки фельдфебеля Реханові, але відмовився від цього. Хто його зна, як обернеться з Руді! Кремер не сумнівався: в разі чого оберштурмфюрер викладе все, що знає, на першому ж допиті.

Через Рехана Кремер з’ясував лише номер телефону приймальні коменданта. Подзвонив і попросив покликати фельдфебеля Штеккера.

— Штеккера? — перепитали на тому кінці дроту, і Карл злякався: невже марні всі його сподівання? — Одну хвилину, переключаю.

Хрипкий голос у трубці:

— Фельдфебель Штеккер слухає.

Кілька секунд Кремер не міг вимовити жодного слова.

— Я слухаю вас! — знов загуло в трубці.

— Фельдфебель Штеккер, — нарешті почав Карл, — мене просили передати вам привіт від фройляйн Кетхен.

Тепер замовкли на тому кінці.

— Фройляйн просила передати вам, що й досі вважає себе в боргу за копірку.

— А-а… Це така дрібниця, про яку слід уже давно забути…

— І все ж вона просила мене передати вам невеличку посилку. Де я можу зустрітися з вами?

— Хвилинку, — зрозумів Штеккер, — ви зможете сьогодні о шостій годині бути на площі Єдності біля кінотеатру “Одер”?

— Звичайно.

— Я чекатиму на вас біля входу.

Кремер побачив фельдфебеля, лише підійшовши до самого кінотеатру. Зупинився поруч, зробив вигляд, що розглядає афішу.

— Фельдфебель Штеккер? — запитав.

Той ледь помітно кивнув.

— Я від Катрі.

— Ідіть за мною. На відстані, — не повертаючи голови, мовив той.

Штеккер простував не поспішаючи, роздивлявся довкола. Несподівано завернув на зруйновану бомбардуванням вулицю і, обравши зручний момент, югнув у руїни. Навіть Карл не помітив, як він зник. Першої миті розгубився, та все зрозумів, почувши тихий свист з-за купи цегли і пошматованого бетону.

Фельдфебель постояв з хвилину, спостерігаючи за вулицею, і лише після цього зробив Карлові знак слідувати за ним. Спустились у темний, вогкий підвал. Фельдфебель присвітив ліхтариком.

— Чудове місце для зустрічей, — сказав напівіронічно-напівсерйозно. — Головне: звідси є вихід на іншу вулицю. Що хотіла передати мені фройляйн Кетхен? І чим ви можете довести, що саме вона послала вас?

— Катря казала вам, що має нареченого?

Штеккер кивнув.

— Він перед вами власною персоною.

— Докази?

— П’ятдесят четверту стрілецьку дивізію передислоковано у район Житомира. Одинадцятий танковий корпус відведено для переформування. Четвертого червня в район Шепетівки прийшло два ешелони з танками. Мені відомо, хто передавав Катрі цю інформацію. Які ще потрібні докази?

— Вистачить. Навіть забагато… — Кремерові здалося, що фельдфебель сміється. На мить спалахнув ліхтарик, вирвавши з темряви саморобну лавку: дошка, підперта цеглинами. — Сідайте.

Сіли. Штеккер витяг сигарети, запропонував Карлові. Мовив просто:

— Ніколи не гадав, що ви розшукаєте мене. І хто — наречений фройляйн Кетхен! Вам пофортунило, юначе. Я вже літня людина, а таку дівчину зустрів уперше…

У Карла стислося серце. Що робить зараз Катруся? Зазирнути б у рідні очі!

— Катря нині в Москві, товаришу Штеккер, працює в шпиталі. Ну, а вас я розшукав, сподіваючись на допомогу. Мій дзвінок не завдав вам клопоту? У вас все гаразд, не було ніяких ускладнень?

— Коли б вони були, ми не сиділи б тут, — ображено відповів Штеккер. — Я ніколи б не дозволив собі зустрітися з вами.

— Пробачаюсь, але…

— Ви маєте рацію, товаришу, — раптом повеселішав фельдфебель, — у нашій справі обачливість лише на користь. Дуже радий познайомитися з вами. Є кілька цікавих повідомлень, які згодяться для вашого командування.

— На жаль, — зітхнув Кремер, — я зараз утратив зв’язок.

— Що ви кажете! — засмутився Штеккер. — А я думав…

Карл торкнувся ліктя фельдфебеля:

— Мені хотілося б обговорити з вами одну справу. Можливо, щось порадите…

Розповів про підземний завод і завдання, яке, власне, й привело його сюди.

Штеккер довго мовчав, попихкуючи сигаретою. Карл не квапив його. Нарешті фельдфебель заговорив:

— Я знаю про цей завод… Не можу не знати, — усміхнувся, — бо ешелони з пальним проходять через наш вузол. Неважко здогадатись, коли щодня — ешелон порожніх цистерн до маленької станції, а звідти — повні… Тут і дитині зрозуміло… Але ж об’єкт під землею і підходи до нього суворо охороняються. Проникнути туди важко, я б сказав, неможливо. Працюють на заводі в’язні концтабору, самі розумієте, як їх обшукують, перш ніж спустити під землю. Цим шляхом вибухівку на завод не доставиш…

Штеккер знову замислився.

— Я сподівався, — почав Карл, — через вас встановити зв’язок з рухом Опору. Можливо, ваші товариші мають контакти з антифашистами табору, звідки беруть робітників на завод. Ці товариші підказали б нам вихід.

— На жаль… — похитав головою Штеккер. — Звичайно, коли не знайдемо нічого ліпшого, доведеться скористатися і з цього. Але в мене виникла ідея… Розумієте, тут біля міста розташоване робітниче селище. Залізничний вузол і шахти потребують робочої сили. А на основі старих, закинутих шахт і створено цей клятий завод. Здогадуєтесь?

— Трохи…

— Я познайомлю вас з одним чолов’ягою. Гадаю, він стане нам у пригоді. Вас влаштовує зустріч тут післязавтра о шостій годині?

— Так.

— Виходитимемо іншим ходом. Запам’ятали, як потрапити сюди?

— На все життя.

— Ну, це занадто… На місці цих руїн ми поставимо нові будинки… — Штеккер рушив до виходу. Вже на вулиці знайшов за потрібне пояснити: — За фахом я муляр, руки, знаєте, знудьгувались за справжньою роботою.

Було темно, сіяв дрібний холодний дощ. Штеккер зіщулився, підняв комір шинелі. Мовив буркотливо:

— Паскудна погода, скоріше б сніг. — Тихенько, в рукав, засміявся. — Хоча я саме за таку погоду. Порядний шпиг носа на вулицю не висуне. Отже, післязавтра…

Через день відбулася зустріч Карла Кремера з Фрідріхом Ульманом.

Карл спустився в підвал, але нікого не побачив. Освітив ліхтариком облуплені стіни, глянув на годинник. Шоста… За спиною хтось ворухнувся. Кремер загасив ліхтарик, метнувся у глиб підвалу.

— Не хвилюйтесь, це ми, — глухо донісся з темряви хрипкий голос фельдфебеля. — До речі, ідіть-но сюди, це вам, можливо, згодиться.

Штеккер освітив біля сходів вузький, мов щілина, закапелок, напівзавалений битою цеглою.

— Зручна позиція, — пояснив. — Я стою отут. Ви входите й нічого не бачите, навіть підставляєте свою спину.

— А у вас усе це здорово продумано! — з повагою мовив Карл.

— До ваших послуг, — усміхнувся Штеккер.

З глибини закапелка на Карла суворо і, здавалося, відчужено дивився чоловік у куртці та старому, з обвислими крисами, капелюсі. А може, лише здалося — потиснув руку міцно, наче випробовував силу. Від нього пахло машинним маслом, іржею та міцним тютюном. Карл згадав: саме так пахло від Заремби, і одразу відчув приязнь до цього кремезного чоловіка в робочій куртці.

— Товариш Ульман у курсі справ, — почав Штеккер, коли вони розмістилися на дошці попід стіною. — Він з того самого селища. Можете довіряти йому, як мені.

Ульман кашлянув.

— Я виростаю у власних очах, — мовив. — Але до діла. Вам треба розвідати підходи до заводу синтетичного палива? Я вірно зрозумів товариша Штеккера?

— Вірніше, намацати його вразливе місце, — пояснив Кремер. — Щодня завод дає ешелон бензину. Нам треба припинити це неподобство.

— Це — мета, — Ульман поклав Карлові на коліно руку; навіть через сукно відчувалося, яка ця рука тверда й мозоляста, — а нам слід знайти шляхи до її здійснення. Сьогодні я навряд чи зможу сказати щось втішне — все це для мене несподіване… Є, правда, один варіант…

Ульман замовк, потягся до сигарет. Карл запропонував свої.

— Генеральські… — сказав Ульман, не то схвалюючи, не то засуджуючи. — Варіант такий… Живе в нас у селищі один старий — штейгер на пенсії. Людина гарна, нашого гарту. Коли будували завод, його мобілізовували. Повинен знати розташування підземних галерей, усі там входи й виходи. — Знову помовчав, лише спалахувала й гасла в темряві червона цяточка сигарети. — На тій території були шахти. Більшість з них давно вироблені, закинуті й завалені. Старий Гібіш знає їх як свої п’ять пальців. Можливо, він і виведе нас…

Карл кілька секунд обмірковував пропозицію Ульмана. В цьому плані щось крилося — невизначене, туманне, але перспективне. Кремер накрив долонею руку Ульмана — велику, шорстку.

— Коли можна чекати на результати?

Ульман підвівся, покликав за собою Карла. У закапелку біля входу підняв цеглину. Вузький промінь ліхтарика освітив під цеглиною добре замаскований тайник.

— Навідайтесь сюди за три — чотири дні, — мовив. — Тут знайдете повідомлення про дату й годину зустрічі.

— Але справа не терпить, — почав Кремер. — Щодня — ешелон цистерн з бензином!..

— Вони проходять через наш, вузол, юначе, — поплескав його по плечу Ульман. — Я сам формую потяги й відправляю їх далі. Гадаєте, це солодко?

Дощі припинились, повіяв вітер і висушив мокру землю. Кінець листопада, вже б і снігу випасти, а зимою й не пахне. Тепло, трава зеленіє…

Ульман лежав під колючим ожиновим кущем, що на ньому червоніли буйні ягоди. Треба було підійти на два кроки, аби помітити Фрідріха, — він знав тут кожну стежку ще з дитинства: разом з іншими хлопчаками обтрушував дикі груші, до крові дряпав руки й обличчя, дістаючи тверді, кислі ожинини, влаштовував на пологих схилах горбів справжні військові баталії.

Як давно це було! І не віриться, що було… Невже це він тоді швендяв у коротких штанцях і сандаліях з грубої шкіри, які чомусь щомісяця розвалювались, викликаючи гнів і нарікання батька? Потім, коли у Горста розвалювались сандалії, Фрідріх намагався не гніватись, хоч іноді й хотілося шмагнути ремінцем кирпате хлопча, котре не вміє й не хоче дбати про речі…

Ульман повернувся на інший бік. Тепер добре видно стару дичку, з якої він колись упав і розбив голову. Текла кров, хлопчаки злякались, а йому зовсім не було страшно й навіть хотілося сміятись.

Тоді тут, за півкілометра, була шахта. Іноді, коли набридали ігри, вони сиділи на горбку й дивилися, як машина-підойма випльовує пару, як крутяться зверху колеса, намотуючи троси, як пихкають паровози, що котять потяги з вугіллям.

Від подвір’я шахти залишилися тільки купи порослої травицею цегли, рейки давно зняли, і тільки старожителі могли відрізнити колишній залізничний насип від звичайних нерівностей тутешнього ландшафту.

З-за шипшинових кущів почулося сопіння: хтось видирався крутим схилом. Фрідріх визирнув із своєї схованки, тихенько свиснув. Гібіш вилаявся:

— Бісове місце!

Ліг горілиць, підмостивши під голову теку. Відпочивши, запитав:

— Харчів узяв з собою?

Ульман поплескав долонею по мішку.

— Маю трохи…

— А лопата?

— Все, як домовились! — розсердився Фрідріх. — Чого прискіпався?

— Бо йдемо під землю, — рівним тоном відповів Гібіш, — і невідомо, що на нас там чекає…

Ульман закинув за плечі мішок.

— Рушили?

Штейгер ішов попереду. Пробиралися між кущами обережно, зігнувшись. Починалася заборонена зона, і можна було випадково наштовхнутись на есесівський патруль.

— Отам, за горбком, — вказав рукою Гібіш. Зупинився, витер піт з чола. — Відпочинемо.

Попереду стриміли вершини, голі, з рідкими соснами. Порізана байраками нерівна місцевість переходила в плоскогір’я. Праворуч, унизу, проглядалася асфальтова стрічка шосе.

Вони обійшли пагорб. Гібіш постояв, озираючись, і поліз у хащі ожини. Ульман, затуливши обличчя від колючих стеблин, продирався слідом. За хащами починалася галявина. Збоку, між низькими деревцями, — піщаний схил з ледь помітним отвором печери. Гібіш заліз туди, поманив Ульмана. Печера лише зовні здавалася маленькою: хід розширювався і зникав у темряві. Повіяло вогкістю, повітря було густе, й дихалося важко.

Гібіш поклав теку на сухий пісок біля виходу.

— Тут ми в цілковитій безпеці, — мовив і ліг просто на землю. — Перекусимо, відпочинемо і в дорогу…

Фрідріх розв’язав мішок, видобув хліб, маргарин та повидло. Приготував бутерброди. Гібіш дістав дві пляшки пива. їли мовчки, не поспішаючи. Допивши пиво, Гібіш поставив пляшки на видноті.

— Аби не забути, — пояснив. — Не тягти ж їх з собою у шахту.

Він сидів так, що світло падало на лівий бік обличчя. Ульман бачив лише одне око, волохату брову, щоку, зриту зморшками, вухо, з якого стирчали сиві і, певно, жорсткі волосини. Гібішеві вже сімдесят, а виглядає не дуже старим. Дивно: половину життя провів під землею.

Запитав:

— Людвігу, і що в тебе за секрет? Виглядаєш, як молодий…

Штейгер задоволено почухав потилицю.

— Дивись, усі помічають. Навіть молодиці задивляються. А що? — невесело пожартував. — Молодих зараз обмаль, то й ми з тобою, хоч і підтоптані, але ж чоловіки…

Ульман дістав сигарету, хотів уже переполовинити її, та передумав: все одно — остання перед дорогою; під землею палити не можна, і він має повне право викурити всю сигарету.

— Чоловіки, кажеш, — підхопив останні слова Гібіша. — А чи буває в тебе, Людвігу, таке відчуття, що ти взагалі не людина? Що все навколо існує само по собі, а ти лише жуєш, як худоба, йдеш, куди женуть… Що худоба в кращому, ніж ти, становищі: реве і хвицається іноді, а ти й мукнути не смієш…

— Буває і в мене, — погодився Гібіш, — та я жену такі думки. Адже недовго залишилося, Фрідріху, розумієш — недовго. Я зранку виходжу з селища та йду в ліс або в поле. Простуєш, навколо анікогісінько — й жити хочеться, ой, як хочеться! Як уявиш собі, що скоро кінець коричневим, — співаєш. Десять років собаці під хвіст пішло, розумієш, десять років, — дай боже ще стільки прожити! І думаю: невже я, старий дурень, не побачу такого життя, про яке мріяв, за котре ми з тобою, Фрідріху, всі сили віддали? Ні, думаю, побачу. З коричневими покінчимо — і вже дзуськи, все в свої руки візьмемо! І жити хочеться, аби одним оком це побачити. Тому й молодію… — закінчив, усміхнувшись ніяково і навіть сором’язливо.

Ульман мовчав — думав. Потім мовив стиха:

— Таке відчуття, Людвігу, певно, не лише в тебе. Насувається гроза, одні бояться її, зачиняють вікна й ховаються в підвали, а інші виходять назустріч. Ти розумієш мене, Людвігу?

Старий не відповів. Сидів біля вузького входу до печери й дивився на червоне, мов кров, небо. Багряні відблиски грали на кам’яних стінах, вони здалися Ульманові символічними, наче провіщали народження нового дня.

— Мені зараз здається, — продовжував, — ніби потрапив на волю після ув’язнення. Кажу, що хочу, і не боюся, що хтось підслухає, не озираюсь, чи йде за мною гестапівська пика. Якось спокійно на душі в мене сьогодні. — Ульман потягнувся. — Навіть у тілі легкість з’явилася… Рушатимемо?

— Чекай.

Гібіш витяг з мішка дбайливо згорнуту брезентову спецівку, переодягся. Куртка стовбурчилася на ньому, відразу зробивши старого значно повнішим. Фрідріх критично огледів його, мовив єхидно:

— Як на мій розсуд, то пенсію тобі платити зарано. Країна вимагає від народу жертв, і фюрер просить вас, штейгере Людвіг Гібіш, знов спуститися під землю, аби своєю самовідданою працею хоча б на один день відстрочити падіння тисячолітнього рейху…

— Плювати я хотів і на рейх, і на фюрера! Зараз ми спустимось під землю для того, щоб на кілька днів прискорити кінець цього паршивого рейху. Аби не дорікали нам колись, що сиділи два старих дурні склавши руки і чекали, поки хтось інший дасть стусана під зад Адольфу Гітлеру.

Ульман почав одягати старі, витерті до блиску і не раз уже штопані штани, а штейгер розклав пожовклу від часу карту.

— Дивись, — тицьнув нерівним нігтем, — отут вхід до вентиляційного штреку. Оце печера… Штрек тягнеться ось сюди, — окреслив місце, — а ось тут є хід до підземної печери. Над нею починаються галереї заводу. Якщо хід не завалило, вийдемо саме туди, куди потрібно. Печера тут звужується і проходить на два — три метри нижче галерей. — Задумливо постукав по карті нігтем. — Сам розумієш, абсолютної точності бути не може, але, гадаю, не схибимо.

— Аби не завалило хід. Оце мене найбільше турбує.

— Таке вже діло… — розвів руками Гібіш. — Од бога…

Він перевірив ліхтарик, глибше насунув потертий шкіряний кашкет. Ульман озброївся відточеною солдатською лопаткою, мерзлякувато знизав плечима, підняв комір старенької куртки і рушив за Гібішем у темряву.

Дні минали для Карла Кремера в тривожному чеканні: прокидався і думав про ешелон цистерн, які сьогодні прогуркотять по рейках на Схід. Уявляв, як бензин з цих цистерн переливається в баки танків і літаків, як шалено мчать танки на траншеї, стріляючи в людей з червоними зірками на кашкетах. Може, тому — як не намагався бути завжди рівним і привітним у стосунках з оточуючими — іноді мимоволі в Карла проривалися нотки роздратування. Одного разу й сам помітив, що надто різко відповів комусь за вечірнім бриджем, але відразу опанував себе і поскаржився:

— Нерви в мене, панове, не витримують. Не знаю, як вас, а мене мучить ця невизначеність на Східному фронті. Здається, у нас там досить сил, щоб вибити росіян хоча б з Польщі!..

Шрікель, який став постійним партнером Карла, мовив розсудливо:

— Бережіть нерви, Кремере, бо навряд чи наш наступ почнеться до весни. Ми вже маємо сумний досвід війни в зимових умовах, і фюрер не дозволить генералам устряти ще в одну авантюру.

Після замаху на Гітлера есесівці були настроєні різко вороже до армійського генералітету, і в домі фон Вайганга відкрито критикували керівництво вермахту.

— Якщо б фюрер менше довіряв цим бундючним ослам у мундирах, — докинув третій партнер — есесівський офіцер, помічник Шрікеля, — ми б уже давно були в Москві.

— Не можна так огульно, панове, — втрутилася фрау Ірма. Сама вона не грала, та любила посидіти біля картярів. — Генерали Гудеріан і Манштейн довели…

— Таких, як Гудеріан і Манштейн, — перервав її чоловік, — можна перерахувати по пальцях. А ми маємо на увазі генералітет у цілому, який не виправдав сподівань нації.

Фон Вайганг, хоч грав погано, але любив іноді посидіти з підлеглими за зеленим столом. Цим він, по-перше, доводив свою демократичність, по-друге, лоскотав собі нерви. За натурою групенфюрер був азартною людиною, та балансування на службових сходинках навчило його тримати себе в руках.

Після розмови в алеї гномів він, як і попереджав,досить стримано ставився до Кремера, уникав залишатися з ним наодинці і взагалі по можливості був підкреслено байдужим до нового мешканця вілли. Фрау Ірма, навпаки, носилася з Карлом і була одержима ідеєю поєднати Кремера з Ернестіною Краузе. Правду кажучи, вона вже добре набридла Карлові, та він був завжди люб’язний і привітний з господинею, розуміючи, що в цьому домі лише вона по-справжньому добре ставиться до нього і це створює навколо його особи атмосферу доброзичливості, нехай і показну. На більше Кремер поки що й не розраховував.

Дивні стосунки склалися в Карла з Шрікелем. Зовні вони були друзями. Мало не кожного вечора сідали за традиційний бридж, гауптштурмфюрер привітно всміхався до Кремера при зустрічах, одного разу Карл навіть випадково підслухав, як той хвалив його в колі близьких знайомих фон Вайгангів. Та все ж якась невидима перепона стояла між ними.

Пам’ятаючи настанову фон Вайганга, Кремер контролював кожне своє слово в розмовах з Шрікелем, свідомо обминав теми, пов’язані з роботою гауптштурмфюрера. Якось навіть обірвав одного з його помічників, коли той у його присутності завів розмову про документи, що мали надійти і десь затримались.

— Я просив би вас, — сказав, — перенести цю розмову в інше місце. Не люблю, коли втручаються в мої справи, і сам намагаюсь триматися подалі від того, що не стосується мене.

— Унтерштурмфюрер якраз не казав нічого секретного, — підтримав Шрікель свого помічника, — та я згоден з вами, гер Кремер. Кожен повинен цікавитись лише своїми справами.

Одного вечора Карл, нудьгуючи, вийшов до саду подихати свіжим повітрям. Зупинився на червоній доріжці біля гнома-філософа. Недавно Кремер з подивом відчув, що його тягне до цих чорних чоловічків. Учора він знайшов у тайнику записку від Ульмана, зрадів і сів біля карлика, який сміявся, взявшись руками за боки. Сьогодні важкі думки не залишали його — зупинився проти гнома-філософа. Карлик наче казав: не хвилюйся, все влаштується, бери з мене приклад, набирайся терпіння.

“Тобі добре, — заперечив Карл. — Уже двісті років дивишся на світ. Що для тебе день чи два? А два дні — два ешелони…”

“І все ж життя вічне, — вів мовчазний діалог гном. — Я пережив чортзна-скільки війн, бачив переможців і переможених — і що? Ось так, як і сто років тому, небо голубіє над світом. Нічого не змінилося, та й що може змінитися?”

“Дурню ти, дурню! Старий сибарите й відлюднику! Поставити б тебе десь у концтаборі, не дивився б так спокійно. Не витримало б твоє бронзове серце…”

Карлову розмову з гномом- перервали досить нетактовно:

— Ці чорні гамадрили діють мені на нерви, — сказав хтось за спиною. — Групенфюреру вони подобаються, а я переплавив би їх на метал. Все ж якась користь!

Кремер озирнувся й побачив Шрікеля.

— Мені вони також подобаються! — відповів з викликом.

— Хочете сказати, що поділяєте думку групенфюрера, а не мою? Воно, звичайно, певніше…

— Не робіть з мене дурника, Шрікель! — грубо обірвав його Кремер. — Я не звик грати такі ролі!

Гауптштурмфюрер відступив на крок, обличчя пересмикнулось, та наступної миті він уже всміхався, як завжди, доброзичливо.

— Ну, чого ви скипіли?..

Кремер різко повернувся й хотів піти геть, та Шрікель не пустив його.

— Пристаньте до нас у спілку, — запропонував. — Сьогодні субота, і ми вирішили трохи відпочити.

— Але ж фрау Ірма чекатиме на мене, — спробував заперечити Карл, хоч йому дуже хотілося прийняти запрошення: коли ще трапиться нагода проникнути до таємничого флігеля!

— Я щойно звідти, — махнув рукою в бік вілли Шрікель. — У фрау Вайганг — мігрень.

— Ну, коли так… — нерішуче почав Кремер.

— Жодних вагань, — підхопив його під руку гауптштурмфюрер, — сьогодні ви в нашому розпорядженні.

Флігель був двоповерховий; на першому поверсі жили Шрікель і два його помічники. Одного з них — лисого флегматичного унтерштурмфюрера Мюллера — Кремер знав добре: він був їхнім постійним партнером по бриджу. Другого, молодого, з нахабними очима, Шрікель відрекомендував:

— Шарфюрер СС Дузеншен.

Шарфюрера в домі фон Вайгангів не приймали — мабуть, фрау Ірму не влаштовував його унтер-офіцерський чин, — але у флігелі він тримався на рівних, і Карл зрозумів: Дузеншен — повноправний працівник канцелярії Шрікеля.

У великій кімнаті, яка правила за вітальню, стояв накритий стіл. Видно, есесівці не звикли обмежувати себе — на столі стояли пляшки з ромом і коньяком, французькими лікерами й винами, тарілки з ковбасою, шинкою, смаженою рибою, всілякими консервами…

— Почекаємо хвилин п’ять — десять, — звернувся до Карла Шрікель. — Без жіночого товариства якось не йде… Хлопчики-пустуни запросили дівчат…

Машина з жінками під’їхала з боку господарського двору, куди виходив чорний хід флігеля. “Хлопчики-пустуни” не відзначалися оригінальними смаками: їхні знайомі якщо й не були з кадрів офіцерського борделю, то з успіхом могли претендувати на заміщення в ньому вакантних посад.

Побачивши, як поморщився Кремер, гауптштурмфюрер став виправдовуватись:

— Життя є життя, й іноді хочеться розвіятися, та й не всім випадає, — не втримався, аби не вколоти, — водитися з такими чарівними особами, як фройляйн Краузе.

Карл розсердився, але відразу погасив роздратування. “Він має рацію, — подумав. — Залицяння Карла Кремера до фройляйн Краузе — така ж проституція. Особливо, коли дивитися збоку”.

Відповів спокійно:

— Мені б не хотілося, аби хтось подумав, що я — святенник.

Шрікель ударив його по плечу, голосно зареготав:

— Ну, ось і добре! До столу!

Одна з дівчаток вмостилася між Шрікелем і Карлом. Була гарненька, і Кремер подумав, що їй не зашкодило б змити з обличчя хоча половину фарби: стала б зовсім вродливою.

Дівчина, виявилася меткою — притискалася то до Карла, то до Шрікеля, відверто показувала напівоголені пишні груди. Карл хотів не пити зовсім, та все ж довелося вихилити пару келихів. Зрештою, це було не страшно: есесівці хлистали спиртне мало не склянками й скоро були зовсім п’яні. Один Шрікель пив обережніше і добре закушував — хміль проймав його туго, лише очі ще глибше заховалися між складками жиру.

Після третього келиха Карл удав, що декольте сусідки приваблює його, і поцікавився, як її звуть.

— Прекрасне ім’я — Еммі! — вигукнув.

— І дуже схоже на Ерні, — єхидно докинув Шрікель.

— Ваші натяки можуть приїстися. Та я не гніваюсь.

— Навіщо ж гніватись? — Шрікель підняв склянку. — Вип’ємо за дружбу!

Кремер пригубив келих.

— За дружбу так не п’ють! — запротестував гауптштурмфюрер.

— Справа ж не в тому — скільки, а з якими почуттями!

Шрікель почав заперечувати, та Карл відійшов до радіоли. Поставив пластинку з модним фокстротом.

— Танцювати! — загорлав шарфюрер Дузеншен, — Ева, ти танцюватимеш?

Озирнувшись, Кремер перехопив багатозначний погляд, яким обмінялися Шрікель і Еммі. Це одразу насторожило його. Знав: гестапо користується послугами вродливих жінок легкої поведінки, які споюють чоловіків, ідуть на все, аби вивідати їхні думки. Ще Гейдріх створив у Берліні так званий “салон Кітті” — фешенебельний публічний дім, куди заманювали закордонних журналістів і дипломатів. Навіть жінки з вищих кіл охоче пропонували свої послуги салону, демонструючи таким чином патріотичну відданість третьому рейху.

Карл одвернувся від Шрікеля, котрий щось нашіптував Еммі. Гауптштурмфюреру не спіймати Кремера. Тепер зрозуміло: вечірка заздалегідь підготовлена, і нібито випадкова зустріч в алеї гномів зовсім не випадкова. Але ж відомо щось Шрікелю чи він за звичкою підозрює Кремера?

Карл одразу протверезів — наче й не пив. Мозок працював чітко, запам’ятовуючи все почуте.

Унтерштурмфюрер Мюллер притулився до пишної брюнетки. В одній руці тримав келих з лікером, у другій — плитку шоколаду. Давав дівчині ковтнути лікеру, а потім намазував шоколадом губи. Обом це подобалося, обоє сміялись і не звертали жодної уваги на оточуючих.

— Ти танцюватимеш, Ева? — знов загорлав Дузеншен. Видно, він добряче набрався: очі почервоніли, дивився спідлоба, важко дихаючи. Стиснув зуби — жовна перекочувалися під вилицями.

Партнерша шарфюрера нічого не відповіла. Підвелась, глянула на Дузеншена порожніми очима, рвонула сукню на грудях. Затріщали кнопки, і сукня впала на підлогу. Дівчина залишилась в трусиках і вузькому ліфчику. Зробила кілька ритмічних рухів.

— Прекрасно, Ева! — захоплено заплескав у долоні шарфюрер. — А тепер — танець живота!

— Чудова фігура, як ви вважаєте, Кремере? — гукнув до Карла Шрікель.

Кремерові зробилося гидко, але кивнув. Мусив дограти цю гру…

— А в мене погана? — Еммі скочила на стілець, зіп’ялася навшпиньки. — Чому ніхто не звертає уваги на мою фігуру?

— У тебе просто божественна, моя крихітко, — запевнив Шрікель. — Вип’ємо за жінок!

Навіть Кремер підняв повний келих.

— Мені хочеться сьогодні напитись! — вигукнув. — Таке чудове товариство, що просто гріх бути тверезим.

Карл знав — він буде тверезий, скільки не вип’є, мусив бути тверезий. Удаючи п’яного, вдарив Шрікеля по плечі.

— Ви — чудова людина, гауптштурмфюрер, і я б поцілував вас, якби тут не було стільки гарних жінок!

Пригорнув Еммі, цмокнув у нафарбовані губи.

Шрікель подивився на нього уважно, і Кремер здогадався: гауптштурмфюрер не такий п’яний, як удає. Відкликав Карла в куток кімнати і, прикидаючись відвертим, почав:

— Отак і живемо. Іноді дозволяємо собі трохи розважитись, а взагалі — роботи чортзна-скільки…

Кремер і оком не повів. Знав: його викликають на відвертість. Прикинувся, ніби йому байдуже все, що казатиме Шрікель.

— Ти колись зайди, — перейшов на “ти” Шрікель, — я тобі покажу чудові штучки… — присунувся до Карла, зашепотів на вухо: — Розумієш, ми виконуємо дуже відповідальне завдання. Ці варвари, — кивнув невизначено, — бомблять наші міста, і можуть загинути шедеври мистецтва. Зараз ми займаємося евакуацією картин з палацу Цвінгер. Сам розумієш, — додав пихато, — таку справу доручають людям, які добре розуміються на мистецтві.

“Отож, — згадав Карл розмову біля гнома-філософа. — Тобі дай волю, і картини Веласкеса підуть на смітник”.

Зареготав:

— Бавитесь, значить, у картинки!.. А я думав — ви серйозні люди! Офіцери СС — і мазня на полотні…

— Бачу, ти справді не розумієшся на мистецтві, — зневажливо опустив куточки губ Шрікель. — Але ж врахуй, ця мазня коштує величезні гроші.

— До пори до часу… — не здався Кремер. — Поступка відсталим смакам. Коли ідеї націонал-соціалізму опанують світ, ніхто не дасть і пфеніга за найкращу картину з палацу Цвінгер.

— Це ти вже переборщив! — зареготав гауптштурмфюрер. — Для чого ж ми їх ховаємо?

— Колись згадаєте мої слова, — не відступав Кремер. — Залишаться лише картини, що прославляють полководців і воїнів. Врахуйте, мистецтво розбещує душу, примушує думати, а Великій Німеччині не потрібні ані сибарити, ані філософи. Солдат — ось наше майбутнє!

Шарфюрер Дузеншен, почувши ці слова, аж підскочив на стільці.

— Чудово сказано! — вигукнув. — Ви — правильна людина, Кремере, і я п’ю за ваше здоров’я!

Шрікель жестом зупинив шарфюрера.

— Але ж повинні залишатися якісь цінності, — продовжив суперечку. — В чомусь же повинні проявлятися духовні запити нації.

— Найкращі цінності, — повчально мовив Кремер, — це золото й брильянти, і я назву ослом кожного, хто не згодиться зі мною.

Еммі ковзнула із стільця, обминула Шрікеля і припала до Карла.

— Ти — справжній мужчина, — сказала ластячись. — Я також люблю коштовності. Подаруй мені щось на згадку…

Кремер відірвався од неї і, похитуючись, попростував до столу. Непевною рукою, розплескуючи, налив у келих вина.

— Йди-но сюди, — поманив пальцем дівчину, — ти мені подобаєшся, і я хочу з тобою випити…

— Еммі має успіх! — вигукнула Ева. Сукня її все ще валялася на підлозі, дівчина сиділа на ручці крісла, в якому розвалився Дузеншен. — Добре, Еммі!

— Заткнись! — грубо обірвав дівчину шарфюрер. Одбатував півторта, почав годувати Еву. Дівчина, сміючись, пручалася, обом було весело.

— Музику, — заплескала в долоні Еммі, — давайте всі танцювати.

Мюллер зник кудись зі своєю партнершею. Гауптштурмфюрер підморгнув Дузеншену — той обтер серветкою губи Еви, повів її у повільному танго. Еммі вимкнула горішнє світло, тепер кімнату освітлював лише торшер. Карл також пішов танцювати. Нараз побачив: Шрікель відчинив двері до сусідньої кімнати.

“Тепер почнеться друга дія”, — здогадався. Справді, коли вони порівнялися з дверима, Еммі потягла його туди. Карл, п’яно сміючись, не пручався.

Невеличка кімната з м’якою тахтою і пухнастим килимом на підлозі. Тьмяне світло нічника, на низенькому столику — пляшка, келихи, цукерки.

“Усе на місці, — всміхнувся Кремер, — так би мовити, художнє оформлення… Потрудились, декоратори…”

Еммі безсоромно притиснулась до нього.

— Як тут гарно, — прошепотіла. — Сядьмо…

Впала на тахту, оголивши, наче ненароком, коліна. Карл сів у крісло напроти.

Еммі з викликом дивилася крізь примружені очі. Раптом дражливі іскорки в її очах згасли, сором’язливо обсмикнула сукню, зіщулилась.

— Тобі подобається тут? — запитала.

Карл, наскільки міг, зробив осовілі очі, п’яно всміхнувся, потягся до дівчини.

— З тобою мені подобається всюди…

— Ти зовсім не такий, як усі! — Еммі сказала це таким тоном, що, якби Карл не знав, з ким має справу, обов’язково повірив би у її щирість. — Ти кращий, ніж інші…

Карл зрозумів її тактику: хоче викликати на особливу інтимність, підлещується. Що ж, можна відповісти тим же.

— Я давно не зустрічав таких вродливих жінок, — сказав. — А тепер ти мені подобаєшся ще більше.

— Чому? — грайливо зиркнула.

— У тобі відчувається тонка натура, ти розумієш мене з півслова…

Еммі сіла на тахті.

— Мені хочеться шампанського.

Відкорковуючи пляшку, Кремер скоса глянув на двері — хтось причинив їх. “Грубо працюєте, гер гауптштурмфюрер”, — посміхнувся, та наступної миті зрадів. Отже, Шрікель уже не рахується з ним: повірив, що Кремер справді сп’янів.

Піднявши келих, Еммі зблизька зазирнула Карлу у вічі.

— Ти дійсно такий багатий, як мені казали? — запитала.

— Є дещо, — хвалькувато поплескав по кишені Кремер. — А хто тобі казав?

— Не все одно… — Еммі сіла йому на коліна. — Де ти заробив гроші?

Карл здогадувався: усі ці запитання не суттєві — Еммі спрямовує розмову в потрібне русло. Почав розповідати про ювелірний магазин на вулиці Капуцинів. Та це не цікавило дівчину, бо перевела розмову на інше.

— Там, — вдарила Карла по руці, — кажуть, є багато гарних слов’яночок…

— Але ж не кращих за тебе, — зробив спробу обійняти дівчину, та вона вислизнула і знову вмостилася на тахті.

— А мадьярки гарні?

“Ого, куди гне!” — подивувався Карл. Виправдовуючи перед фон Вайгангами свою довгу відсутність, він послався на комерційні справи в Угорщині. Спробуй перевір: радянські війська рвуться до Будапешта і не сьогодні-завтра вся Угорщина буде звільнена.

— Мадьярки — чудо! — поцілував кінчики пальців. — Нещодавно мені довелося бути в Будапешті…

Карл вигадав довгу любовну історію, ніби мимохідь наголосив на кількох подробицях, які напевне були відомі Шрікелю. Гауптштурмфюрер настовбурчував вуха, коли Кремер розповідав фрау Ірмі про свої пригоди.

Дівчина лежала на тахті, заплющивши очі. Карл знав — запам’ятовує кожне слово. Що ж, Шрікель матиме завтра можливість ще раз переконатися в правдивості Карла Кремера.

— Фон Вайганг твій родич? — запитала дівчина. — Це він чи фрау Ірма протегують тобі?

В її тоні Карл вловив непідробну цікавість. Значить, заради відповіді на це та наступні запитання і влаштовано весь цей спектакль. Він майже точно знав, про що зараз розпитуватиме його Еммі, і не помилився. Дівчина ліниво потяглася і мовила байдуже:

— Тобі пофартило. Підтримка такої особи, як групенфюрер, — велика справа. — Секунду помовчала, раптом додала: — Навряд чи він робить це безкорисливо… Хоча, — запитала кокетливо, — може, ти подобаєшся фрау Ірмі?

Ось у чому діло! Шрікель розуміє: фон Вайганг не поселив би в своєму будинку людину без якогось наміру. Та гауптштурмфюрер хоче знати — якого. Що ж, є на диво переконлива версія.

Карл зареготав.

— За кого ти маєш мене, дитинко? Фрау Ірма — не для мене… Їй би скинути років п’ятнадцять… А ти хитра, — насварився пальцем, — та все одно, я нічого тобі не скажу. Хочеш дізнатися про наші справи з групенфюрером, адже так?

— Дурненький, іди сюди, — кивнула йому Еммі. Карл плюхнувся на тахту поруч з нею. Знову насварився пальцем.

— І нічого я тобі не скажу…

— Не хочеш, не треба, — притулилась до Кремера дівчина, — мене це зовсім не обходить. Хоча я не вірю, щоб фон Вайганг отак просто симпатизував тобі…

— А хто сказав, що просто так? Групенфюрер у мене ось де! — Кремер хвалькувато підніс кулак.

— Ну!.. — недовірливо підняла брови Еммі. — Ніколи не повірю…

— Точно! — вигукнув Карл. — Але це секрет…

Дівчина блиснула очима. “Потрапила рибка на гачок”, — торжествував Кремер. Присунувся до Еммі, прошепотів їй на вухо:

— Групенфюрер залежить од мене. У нас ділові стосунки і…

— Е-е… — махнула рукою дівчина, — це неправда.

— Їй-богу, — поклявся Кремер. — Він вважає, що брильянти та інші коштовності — краще, ніж акції.

— Мені так хотілося б мати перстень з діамантом. — Еммі зазирнула Карлові у вічі, і він зрозумів: дівчина повірила.

Але чи повірить Шрікель? Зрештою, Карл зробив усе, що міг. Лишалося тільки дограти роль. Що б на його місці зробив справжній Кремер?

Карл поморщився, але пообіцяв:

— Буде тобі перстень, мила…

Потягся, щоб обійняти дівчину.

— Чекай, я зараз…

Еммі легко відштовхнула Карла, зіскочила з тахти. Кремер промимрив щось невиразне, ткнувся обличчям у подушку, заплющив очі й удав, що відразу заснув. Чув шелестіння сукні, потім Еммі клацнула вимикачем, сіла на тахту, погладила його по щоці. Карл не поворухнувся, а коли дівчина притулилася до нього, невдоволено пробуркотів щось невиразне й повернувся обличчям до стіни.

Знову клацнув вимикач.

— П’яна свиня!.. — вилаялась Еммі. Зашелестіла сукня, грюкнули двері.

Карл посовався на тахті, зручніше вмощуючись, і скоро заснув.

Вранці його розбудив Шрікель. Карл заблимав, огледівся довкола і спитав:

— Де я?

— У нас в гостях… — засміявся Шрікель.

— Голова болить… — поскаржився Кремер. — У вас нема таблетки?

— Чи не краще?.. — гауптштурмфюрер потягся до пляшки з вином.

Карл з огидою скривився.

— Не можу навіть дивитись, — признався. — Дайте таблетку.

Шрікель вийшов. Карл уважно оглянув себе. Все, як треба: штани пом’яті, краватка розв’язалася, піджак валяється на підлозі. Почувши кроки гауптштурмфюрера, згорбився, спершись на долоні.

— Ну й вигляд у вас! — посміхнувся Шрікель.

— Нічого не пам’ятаю, — промимрив Карл. — Напився, як свиня.

— Пусте. Усі вчора перебрали.

— Я не бешкетував?

— Навпаки, були дуже ввічливим кавалером, і фройляйн Еммі просила…

— Стривайте, — перебив його Карл, — здається, я почав залицятися до неї?

Гауптштурмфюрер зміряв його пильним поглядом:

— Чомусь вона розгнівалась… Що трапилося?

Кремер провів долонею по чолу.

— Нічого не пам’ятаю, — відповів. — Повне провалля в пам’яті. Можливо, я дозволив собі зайве…

— Не страшно, — зневажливо махнув рукою гауптштурмфюрер. — Компанія інтимна й дівчатка без претензій. Плюньте.

Карл побачив: Шрікель тримається з ним зовсім по-іншому. Уже поінформований. Ось вона — влада грошей. Варто було гауптштурмфюреру дізнатися, що Карл займається крупними грошовими операціями, — і зовсім інше ставлення.

— Хочете подивитися на шедеври мистецтва? — запропонував Шрікель.

Кремер вагався лише півсекунди. Безнадійно махнув рукою.

— Мені глибоко гидкі зараз усі шедеври світу, — мовив плаксивим голосом. — Іншим разом.

— Тепер я вірю: ви справді нахлющились, — гауптштурмфюрер зареготав.

Повертаючись додому, Карл мало не стрибав од радості. Готуючи яму для Кремера, Шрікель сам потрапив до неї. Залишалося з’ясувати, чи брехав він, говорячи про евакуацію творів мистецтва. Ясно лише одне: ні він, ні Мюллер, ні той Дузеншен — есесівець з обличчям убивці — не розуміються на живопису. Правда, вони можуть займатись виключно організаційними справами. Недарма ж Шрікель пропонував Карлові подивитися на якісь шедеври — отже, картини є…

Кремер враз зупинився. А якщо картини — лише димова завіса?.. Відвертість Шрікеля, підозріла. Гауптштурмфюреру дуже хотілося, аби Карл повірив йому, — навіть запрошував подивитись на шедеври. В усякому разі слід робити вигляд, що він не сумнівається в щирості Шрікеля.

День минув у чеканні. Карл нікуди не виходив із своєї кімнати, валявся на канапі, удаючи хворого. Від обіду відмовився. Здогадувався: Шрікель цікавитиметься ним, і робив усе, щоб у гауптштурмфюрера не виникло жодних сумнівів.

Біля п’ятої Кремер вислизнув на вулицю. Не пішов до зупинки автобуса, а побродив гаєм, що починався за віллою Вайганга. Трохи підмерзло. Опале листя шурхотіло під ногами, на калюжах дзвеніли тонкі крижинки. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, Карл зупинив автобус уже за зупинкою: від сьогоднішньої зустрічі з Ульманом залежало надто багато, а береженого і бог береже…

Не встиг ще Кремер заховатися в закапелку, як почув кроки на сходах. Ульман, ідучи, спирався на слизьку цегляну стіну. Старий вивчив цей хід так, що не потребував світла: вісім сходинок, п’ята й сьома розбиті. Поворот, і ще десять. Купа битої цегли, вузька щілина замість проходу, ще чотири сходинки… Не здригнувся, коли Карл освітив його ліхтариком. Упевнившись, що перед ним Кремер, мовив пошепки:

— Можу порадувати вас… Ми висадимо в повітря цю бензинову крамарку… Але треба до біса вибухівки…

Карл знітився. Він не тільки не мав жодного грама вибухівки, але й не знав, коли вона буде і чи буде взагалі. А Ульман чекав прямої і точної відповіді.

— Вибухівка буде, — відповів. — Але ви самі розумієте, що роздобути її не так уже й просто. Доведеться трохи зачекати.

— Зачекаємо, — погодився старий. Він розповів Кремерові, як разом з штейгером Людвігом Гібішем через напівзавалений вентиляційний штрек і підземну печеру вийшов під галереї заводу. Встановити це було не дуже важко: зверху, крізь триметрову товщу землі, долинали глухі звуки, які підтверджували розрахунки Гібіша.

Найскладнішим, на думку Ульмана, було доставити вибухівку до печери, адже відразу за дорогою починалася заборонена зона…

Карл і радів, слухаючи Ульмана, і кусав пальці од роздратування. Півжиття за вибухівку! І треба ж, аби саме тепер провалилася Марлена Пельц!

Ульман поспішав на нічну зміну, і вони швидко розійшлися. Карл домовився, що старий час від часу дзвонитиме йому: зустрінуться, коли буде вибухівка.

Народу на виставі було небагато — півпартера. Це вразило Кремера: згадав натовп на площі перед Великим театром, благальні погляди — чи нема зайвого квитка? — згадав Катрусю, як сидить вона в темній простенькій сукенці, спершись на бар’єр третього ярусу, і під серцем занило, захотілося хоч на мить потрапити туди, побачити Катрусину усмішку, почути, як скаже вона, кумедно вимовляючи слова: “Я страшенно цікава, що то за опера “Борис Годунов”. Дай боже, абисьмо живі були, Петрику, переслухаємо всі опери”.

Катря, Катруся!

Карл заплющив на мить очі, малюючи у пам’яті дорогий образ.

Розплющивши очі, побачив той же незаповнений партер, а поруч з собою, в ложі, дівчину у вечірній сукні з брильянтами на негарній довгій шиї. Вона дивиться на нього приязливо, усміхається, торкається його руки, яка лежить на червоному плюші бар’єра, і він усміхається у відповідь. Після вистави він одвезе її додому, поцілує на прощання холодні пальці й домовиться знову про зустріч — так потрібно, і в нього нема іншого виходу. Ернестіна дивитиметься на нього очікувально: сподіватиметься, що він нарешті скаже те, про що вона мріє, а він уникатиме цієї розмови. Бо в глибині душі Кремерові шкода Ернестіни Краузе. Вона зовсім непогана дівчина — розумна й добра, — і не її вина, що природа обділила її…

Карл знав, що фройляйн Краузе закохана в нього. Краще б Ернестіна була зла, вередлива. Тоді б вік давно вже “відповів їй взаємністю”. Дивлячись же у сумні й закохані очі дівчини, не наважувався брати гріха на душу і пропонувати їй руку та серце. Зрештою, в цьому поки що не було потреби. Усі й так добре знали про характер їхніх стосунків: у Карла завжди був привід, аби вільно розпоряджатися своїм часом, повертатися додому будь-коли, не викликаючи підозри.

Сьогодні давали “Фауста”. Вистава не розчарувала Кремера. Фауст був непоганий, а Маргарита навіть розчулила його: не так часто зустрічаєш на оперній сцені співачку, в якої професійна майстерність органічно поєднується з глибоким почуттям.

У перерві Карлові захотілося побути на самоті. Заховався в темному кутку кімнати для куріння. Курив, а перед очима стояли майстерно зіграні сцени. Бісові німці — музичності їм не бракує!.. “Але ж і есесівців розчулює трагедія Маргарити, — подумав раптом. — Парадокс? А може?..”

— Дозвольте прикурити… — На Карла насунувся високий чоловік у добре пошитім убранні. Карл потягся до кишені. Раптом чоловік нахилився до нього і сказав швидко:

— Можу продати брильянт чистої води, шість з чвертю каратів.

Кремер упустив сірникову коробочку. Чоловік нахилився за нею, прикурив.

— Якщо чистої води, можу подивитися, — нарешті відповів Кремер.

— Дякую, — простягнув йому сірники чоловік. — Ви завтра вдень вільні?

— Так.

— О другій біля Дрезденського банку…

Карл кивнув, і чоловік, ввічливо вклонившись, відійшов. Кремер дивився йому вслід, ще не вірячи. Але пароль названий правильно, а пароль знають лише троє — підполковник Левицький, він, Карл Кремер, і хтось третій. І цей третій щойно підходив до нього…

Ернестіна тривожно подивилася на Карла.

— Що трапилось? Ви чимось схвильовані?

— Мене завжди хвилює справжнє мистецтво, — ухилився Кремер. — А “Фауста” я до того ж люблю…

І все ж він уже не слухав оперу. Дивився на сцену, але зосередитись, як не примушував себе, не міг — у думках був далеко…

…Біля Дрезденського банку стояло кілька розкішних автомобілів. У таких їздять власники великих підприємств, банкіри, комерсанти, міністри… Кремер ішов повільно, розглядаючи перехожих, але, проминувши банківський під’їзд, так і не помітив свого нового знайомого. Його висока постать виринула зовсім несподівано. Стояв, шанобливо схилившись перед Кремером, і притримував розкриті дверцята великого лімузина. Карл зрозумів усе відразу: пихато глянувши на “шофера”, кинув йому недбалим рухом палицю і вмостився на шкіряному сидінні. “Мерседес” м’яко рушив і понісся широкою вулицею до околиці.

— А це у вас здорово вийшло, — мовив високий, скоса зиркнувши на Карла.

— Що? — не зрозумів той.

— Пихатий погляд і… — поплескав по головці палиці.

— Призвичаївся, — скромно визнав Карл, — як-не-як, а комерсант — і не дрібний!

— Чудове заняття, — зітхнув шофер, — головне, багато часу… Але ж давайте знайомитись. — Притримав кермо лівою рукою. Правицю подав Кремерові: — Юрій Вєтров. Він же Антон Хазельбах — власник гаража і автомобільної майстерні у Нейштадті. Ну, а про вас, Петре Кирилюк, чув; нарешті й познайомилися…

— Я вже не знав, що й робити, — признався Карл. — Дні йдуть, явка провалилася, я ледь виплутався — і нічого, і нікого… Хоч вовком вий!

— Становище незавидне, — ствердив Вєтров, — та це ще незгірший варіант.

— Чому взяли Марлену Пельц? — запитав Карл.

— Дурний випадок. Побачила на чорному ринку радіолампи. Саме були потрібні. Продавав дідуган, сивий, добродушний. Купила, а цей добродушний — агент гестапо. Марлена другого ж дня помітила “хвоста”. Встигла протелефонувати мені, а через кілька годин її заарештували.

Машина виринула з міста. Вєтров збільшив швидкість.

— Хоч відведемо душу, — мовив, — я вже цілу вічність не чув рідної мови.

— І не треба, — перейшов на німецьку Карл, — потім десь обмовишся — і кінець.

— Все це так, — жалібно поскаржився Вєтров, — але ж весь час гелготати… Ти не помічаєш, що од німецької іноді пухне голова?

Вєтров звернув на лісовий путівець, проїхав трохи і зупинився на галявині між густими ялинками.

— Тут нас сам чорт не знайде!

Вийшов з машини, потягся.

— А тобі сили не позичати! — з захопленням мовив Карл.

— Не скаржуся…

Вєтров одразу сподобався Кремерові. Відкрите обличчя, русявий чуб, сірі чисті очі — все імпонувало Карлові. Зробилося навіть ніяково за свій так званий середній зріст. Аби позбавитися цього неприємного почуття, різко змінив тему розмови:

— У тебе є зв’язок з Центром?

— Є.

— Негайно потрібна вибухівка. Треба викликати диверсійну групу.

— Навіщо ж тобі Центр? — здивувався Вєтров. — Вибухівка і в мене знайдеться. І вірні люди є…

Карл відчув, як дурнувата щаслива усмішка мимоволі розтягує йому обличчя.

— Не, може бути! — вигукнув. — Ти золота людина.

— Чому ж золота? — знизав плечима Вєтров. — Просто ділова. Справи в нас такі, що вибухівка щодня може знадобитись. Ти що, розвідав підступи до заводу?

Карл почав розповідати. Юрій слухав уважно, зрідка перепитував. Підсумував дещо самовпевнено:

— Вважай, що заводу вже нема. Тепер — тьху. Ми підпалимо цю смердючу керосинку так, що вона кілька днів отруюватиме фріцам повітря.

Кремерові не сподобався тон Вєтрова.

— Не хвались, ідучи на рать, — мовив розсудливо. — Все може бути…

— Та хіба я хвалюсь? — щиро здивувався Юрій. — Звичайна операція і вимагає лише обережності. Основне вже зроблено, і ми лише довершимо справу.

— Там заборонена зона і можна наразитися на небезпеку! — не здавався Кремер.

Юрій безтурботно махнув рукою.

— Два — три шолудиві есесівці, — мовив презирливо. — Мої хлопці порішать їх, граючись.

Кремер дивився на нього недовірливо. Що це: хвалькуватість чи справді глибока впевненість у своїх силах? Але ж хвалька навряд чи б послали сюди…

Пізніше Карл зрозумів: ця вєтровська хвалькуватість — напускна. Юрій лише на словах не рахувався з ворогом; кожну операцію продумував скрупульозно, враховуючи безліч варіантів, бо знав — має справу з сильним, підступним супротивником, і найменший прорахунок може спричинитися до великих втрат.

— Звідки в тебе вибухівка? — поцікавився Карл.

— Маємо запаси… — невизначено пояснив Вєтров.

У групі Вєтрова було ще три чоловіки. Двоє з них — поляки, що втекли від поміщика, працювали в його майстерні, третій — молодий українець — був наймитом у господарстві приміського бауера. Бауер, як правило, рідко відвідував свій маєток, усіма справами орудувала його жаліслива родичка, котра чомусь симпатизувала хлопцеві і крізь пальці дивилася на його періодичні зникнення на день — два. Мовляв, молоде-зелене, нехай гуляє.

І Василько “гуляв”. Група Вєтрова вже здійснила кілька сміливих диверсій. Про останню чув і Кремер. Ішлося про вибух у кінотеатрі “Саксонія”, внаслідок якого загинуло, згідно з офіційними даними, дванадцять льотчиків. Невідомий диверсант залишив міну з годинниковим механізмом у залі перед демонструванням фільму спеціально для льотчиків, котрі проходили перепідготовку на приміському аеродромі.

— Василько проліз туди під личиною електрика, — розповів Вєтров. — Але ж вони, гади, — брехуни. Я сам бачив, як тягали трупи, — не менше тридцяти!

Карл запропонував повертатися. Сів, аби не кидатись у вічі, на заднє сидіння. Сидів, заплющивши очі, і говорив, наче диктував:

— Передаси у Центр. Перше: чи буде згода на використання фельдфебеля Штеккера? Можливі повідомлення про передислокацію частин, завантаженість залізничних вузлів та інформація військового характеру.

— Ясно, — кивнув Вєтров.

— Далі: групенфюрер фон Вайганг запропонував мені спільні комерційні справи. Що криється за цим, поки що не знаю. Погодився, бо це — найкращий спосіб завоювати його довір’я. Сподіваюся, зрештою, дізнатися, чим насправді займається Шрікель з помічниками. Інформуватимеш також про підготовку до висадження в повітря підземного заводу. — Трохи подумав. — У мене — все.

— Завтра буде в Москві, — відізвався Вєтров. — Тепер ось що, — зробив паузу, обганяючи грузовик. — У висадженні заводу ти участі не братимеш. Познайомиш мене з Ульманом — і все. Довершить моя група.

Першої миті Карл не знайшовся, що відповісти. Оговтавшись, мовив, вкладаючи у слова якнайбільше сарказму:

— На якій підставі ви прийняли таке рішення, товаришу Вєтров? Може, у вас є інструкції з Центру?

Юрій на мить озирнувся, але й цієї секунди було досить, аби Карл побачив у нього на обличчі широку обеззброюючу усмішку.

— Я знав, що ти полізеш у пляшку, — сказав. — Інструкцій, звичайно, в мене нема, та є ще голова на плечах. Давай поміркуємо. У довіру до фон Вайганга ти увійшов? Увійшов. І з Шрікелем стосунки налагоджуються? Налагоджуються. Живеш, нарешті, в будинку групенфюрера СС. Хто ще так зможе влаштуватися? І все це поставити на карту, бо йому, бач, хочеться полоскотати нерви!..

— Але ж, — згадав Карл хвалькуваті вєтровські слова, — якщо там і зустрінуться два — три шолудиві есесівці, твої хлопці порішать їх, граючись…

Юрій різко загальмував. З’їхавши на узбіччя, зупинив автомобіль. Обернувся до Карла, враз посерйознішав.

— Ти мені зуби не заговорюй, — нахмурився. — Не можна тобі встрявати у цю справу.

Карлові хотілося заперечити, та не міг знайти переконливих аргументів. Вєтров має рацію: він не має. права дозволити собі навіть одного відсотка риску. І хоч як сверблять руки, повинен приборкати свої почуття.

У Карла опустилися куточки губ. Доторкнувся до плеча Вєтрова, наче пробачався:

— Твої аргументи залізобетонні, Юрію, і я не можу не погодитись з ними. Але ж, — міцно стиснув плече товариша, — мені важко визнати це.

Вєтров не озирнувся. Кремер побачив у дзеркальце лише його чоло і очі. Карла вразиХа глибока, наче шрам, зморшка над переніссям. Раніше її не було, але тепер Вєтров зсунув брови і зморшка розрізала чоло ламаною лінією, відразу зробивши хлопця набагато старшим. Та враз, як з’явилась, так і зникла — чоло розгладилось, і очі посвітлішали.

— А знаєш, — мовив чи то насмішкувато, чи то з жалем. Не зрозумієш: схвалював Карлове рішення чи кепкував з нього. — Будь я на твоєму місці, ти б мене так легко не уговкав.

— На що ти натякаєш? — спалахнув Кремер.

— Не гарячкуй, ані на мить не подумав, що боїшся. Просто заздрю: залізна воля в людини!

Вєтров з місця рвонув машину. Карл ударився головою об спинку сидіння. Хотів розсердитись, та не витримав і зареготав.

— Ви, товаришу Вєтров, жалюгідний облесник, і таких, як ви, Остап Бендер вбивав…

— З рогачки… — покірно мовив Вєтров. — Та я прощу милосердя.

— Живіть… — погодився Карл. — Але з умовою: не підсолоджувати пілюль. А то: залізна воля!..

— Епітет… — кумедно наморщив носа Юрій. — Ти пробач — кращого не придумав.

— Вашим літературним смакам позаздрив би найвишуканіший естет, — почав Карл патетично. — Чи не. відчуваєте ви потягу до літературної творчості?

— Ні, — відповів Юрій серйозно, наче не зрозумів Карлового жарту. — Я після війни пішов би знаєш куди? — знітився, усміхнувся якось жалібно. — Хочеться мені співати… Щоб вийти на сцену, а перед тобою лиш очі й темрява… й чекання… А ти, — раптом Вєтров почав густим баритоном: — О дайте, дайте мені волю!..

Він вів машину на великій швидкості і співав арію князя Ігоря щиро та з глибоким почуттям. Карла морозило. Справді, це було величне видовисько: лискуча чорна машина, широка автострада з готичною в’яззю написів, вдалині чепурні села з червоними черепичними дахами — і сповідь слов’янського богатиря!

Кремер заплющив очі, і на нього повіяло пахощами гарячого полинного степу, заіржали коні, з шатра визирнула дівчина з розкосими очима, десь на обрії, між чорними хмарами, проскочила блискавка. А за шатрами — кремезний чоловік у високому шоломі розмовляє з степом, і могутні груди ходять під кольчугою.

Вони вже в’їхали у передмістя, Вєтров давно перестав співати, а перед Карловими очима все стояв степ, і ніздрі палив гарячий полиновий вітер.

Чисті пивні кухлі виблискували на стойці, за якою куняв товстий, з обвислими щоками чоловік. Його білосніжна куртка підкреслювала чистоту пивної: столики накриті блискучою цератою, вікна прозорі, великі, різнокольорові пляшки над стойкою виграють усіма барвами веселки. Пахне свіжовимитою підлогою і пивом.

Ця маленька бірхалле на краю селища славилась чистотою. Саме завдяки цьому вона витримувала конкуренцію з великою пивною на центральному майдані — мала своїх постійних клієнтів, та й дехто з прихильників її більш фешенебельної сестри час від часу зазирав до старого Франца: тут по-особливому дихалося та й пиво мало якийсь свій неповторний присмак.

Багато хто сміявся з цієї вигадки — який, мовляв, може бути оригінальний присмак у стандартного ерзац-пива? — та навіть люди поважні твердили це, і вечорами у Франца завжди збиралися багатолюдні товариства.

У пивній було порожньо. Вечоріло, закінчувався робочий день. Лише десь через годину почнуть грюкати дверима, ще з порога вимагаючи кухоль пива, а зараз старий Франц може й подрімати.

У залі лише три відвідувачі. Один — постійний клієнт, машиніст Георг Панкау. Він завжди, коли має вільний день, у ці години приходить сюди, займає місце в кутку біля грубки й читає газети. По Георгу Франц може звіряти годинник: рівно о четвертій Панкау підводиться, кладе свої пфеніги на стойку і йде додому. Рівно о четвертій, що б не було — злива чи хурделиця і як би не запрошували його приятелі на кухоль пива або чарку шнапсу.

Двоє інших потрапили сюди явно випадково. Молодь віддавала перевагу пивній у центрі — там грала музика і збиралося велике товариство, а щодо чистоти, то тьху, кому вона потрібна у військовий час.

Старий Франц здивувався, коли слідом за Панкау до пивної зазирнули ці два молодики. Не витерли ноги (боже мій, для чого ж килимок постелений під дверима!), розвалилися на стільцях. Задоволені собою — гелгочуть, як гуси.

Одного з них Франц пізнав — син його постійного клієнта Фрідріха Ульмана, другого бачив уперше: видно, ходить на протезі, бо важко спирається на палицю; очі задерикуваті, гострі.

Спочатку старий Франц прислухався до їхньої розмови, та скоро йому зробилося нудно. Які зараз розмови в молоді? Замість того, щоб говорити про роботу або дівчат, усе про війну та про війну. І не набридне?.. Війна, правда, наближається до кордонів рейху, та Франц певний: вона обмине їхнє селище, їхнє мирне селище, де мало хто цікавиться політикою, де люди роботящі й люблять лише свій дім і пиво — он як Георг Панкау, що заглибився в газету, забувши замовити другий кухоль пива.

Франц похитав головою й підвівся. Георг Панкау випиває завжди два кухлі, а його перший кухоль уже порожній. Націдив повний, так, що піна піднялася шапкою, човгаючи ревматичними ногами, попрошку-вав до столика машиніста:

— Щось цікаве в газетах? — спитав, міняючи кухлі.

— Одне й те ж…

Панкау зсунув окуляри на чоло, приготувавшись поговорити з Францом. Та розмова не відбулася. Грюкнули двері, й поріг переступив Фрідріх Ульман. Акуратно витер ноги, здаля вклонився хазяїнові, кинув оком на Панкау і невдоволено поморщився, забачивши сина в компанії Вернера Зайберта. Ні, старий Ульман не заперечував проти Вернера — хлопець на нинішні часи непоганий. Але дуже вже полюбляє він вештатись по пивних. І Горста волочить за собою — дивись, і його хлопчик почне зазирати в кухоль…

Покректавши невдоволено, Фрідріх просто біля стойки промочив горло. Пив жадібно, великими ковтками, так, що Горст не витримав:

— Застудишся, — застеріг, — а потім бігай по ліки.

Старий лише око скосив презирливо: дивись, цуценя, а починає гавкати…

Стояв, роблячи вигляд, що цілком зайнятий пивом, і думав: чи підсісти до столика Панкау, чи відкликати непомітно? Власне, він і завернув сюди заради побачення з Панкау — знав звички старого і був певний, що знайде його у Франца.

Ніхто не завадив би їм — у бірхалле лише Горст з приятелем, — та вироблена роками обережність взяла гору. Проминув столик Панкау, непомітно підморгнувши, і завернув до туалету. Не поспішаючи мив руки: у старого Франца руки мити — задоволення; рушник м’який і пахне свіжістю.

Панкау зайшов через хвилину. Струшуючи краплі з рук, Ульман озирнувся.

— От що, Георге, — мовив, — празьку явку забудь. Гестапо розгромило друкарню, мало не всі чеські товариші заарештовані.

— Не може бути! — вирвалося в Георга, та відразу зрозумів, що бовкнув дурницю: ой, як може бути — і чи не ходиш сам щодня по лезу?

— До нас нитка не потягнулася? — запитав стривожено.

— Думаю, ні. Тебе знають там як маклера по продажу фотоапаратів, та й прізвище зовсім інше.

— Так, — кивнув Панкау, — усе добре продумано. А тебе хто повідомив?

— На волі залишився Індржих…

Рипнули двері, і до туалету ввалився Верлер Зайберт. Постукав палицею по підлозі, хитнувся і п’яно пробелькотів:

— Таїтесь? Знайшли місце…

Ульман плюнув в умивальник.

— Менше пити треба, юначе! — мовив з огидою. — Ще й Горста тягаєш за собою.

— In vino veritas! — погрозився палицею Вернер. — Життя все одно пішло шкереберть, пий, поки п’ється!

— Дрібний нині народ пішов, — сказав невизначено Панкау і попрямував до виходу. Ульман обережно обминув Вернера.

— Ще кухоль! — замовив Францові і зайняв столик біля вікна, звідки було видно всю вулицю. Горст узяв свого кухля, аби пересісти до батька, та старий зупинив його рішучим жестом.

— Я ж тільки другого кухля… — по-своєму зрозумів його син.

— З тобою ми дома поговоримо, — буркнув старий і демонстративно одвернувся.

Горст ображено шморгнув носом, та сперечатися не став: знав крутий норов батька — може й сорому наробити, не порахується ні з чим. Та старий Фрідріх забув про сина. Сидів, утупивши погляд у вікно, і ні на кого не звертав уваги. Стрепенувся, побачивши вантажну машину, що загальмувала- біля пивної. З кабіни виліз високий чолов’яга в шкіряному кашкеті, попрямував до дверей бірхалле.

Ульман розплатився, коли новий відвідувач підійшовдо стойки. Вислизнувши на вулицю, повернув не до центру селища, а туди, де шосе обминало останні будиночки. Відійшов метрів сто, коли грузовик наздогнав його. Машина різко загальмувала і, коли Ульман скочив на підніжку, відразу рушила, розбризкуючи багно. Чоловік у шкіряному кашкеті потис Фрідріхові руку.

— Трохи забарилися, — почав виправдовуватись, — та довелося чекати одного хлопця…

— Це на краще, — перервав його Ульман. — Сутеніє, за чверть години зовсім темно буде — для нас лише вигода…

За кілометр до призначеного місця Вєтров вимкнув фари. Поставив машину за насадженнями, які розрослись і нагадували гайок. З кузова, вкритого брезентом, вилізли троє з рюкзаками за плечима. Юрій указав Ульманові на мішок, що лежав біля борту.

— Тридцять кілограмів доволочите? — запитав. — Я візьму п’ятдесят.

Старий підставив спину.

Один за одним, зігнувшись, перебігли дорогу. Хвилин з десять лежали в заростях, прислухаючись, і, лише впевнившись, що навкруги все спокійно, рушили за Ульманом.

— Два центнери вибухівки, — з повагою мовив Вєтров, коли вони нарешті склали рюкзаки в кутку печери. — Шкода, що вам уранці на роботу, а то б відразу…

— Треба було почекати до неділі…

— З машиною не виходило, — зітхнув Вєтров.

— Не ремствуйте, — докорив старий, — дай боже, аби завжди так було.

— Післязавтра ми чекатимемо на вас і штейгера Гібіша тут між сьомою та восьмою, — змінив розмову Вєтров. — А тепер назад. Треба ще поставити на місце машину. Хоча, — присвітив ліхтариком циферблат, — пізно. Доведеться кинути біля селища. Шофер уже, напевно, повернувся й повідомив поліцію. А нам не вистачало лише, аби затримали за крадіжку якоїсь старої лайби…

Двері відкрилися без стуку. Штурмбанфюрер Ерлер сердито підвів голову — хто сміє без дозволу вдиратися до його кабінету! — та відразу стривожено вигукнув:

— Що трапилось, Мауке?

Справді, у дверях стояв гауптшарфюрер — у мокрому плащі, капелюсі з обвислими крисами й брудних чоботях.

— Негайно запросіть поліцію: кому належить машина 184–93. Грузовик, критий брезентом.

— Але ж чому?.. — почав Ерлер, та, побачивши стривожене обличчя Мауке, схопив телефонну трубку.

Поки штурмбанфюрер викликав поліцію, Мауке розлігся на дивані.

— Свинська погода, — поскаржився, — ні зима, ні осінь. Змерз, як бездомний пес. Накажіть дати мені чогось спиртного.

Штурмбанфюрер витяг з шухляди пляшку горілки.

— Я й сам із задоволенням вип’ю, — мовив. — Але що примусило вас кидати все і їхати до міста у таку негоду? Сподіваюсь, не бажання ж випити зі мною горілки?

— Ця пляшка надто дорого коштувала б… — буркнув Мауке. — То кому належить цей грузовик?

— Ось і відповідь… — Ерлер підняв трубку телефону, що задзвонив. — Чия? Гараж фірми Гешке? Адреса гаража?

— Дайте вказівку всім поліцейським постам затримати машину. А я, — Мауке підвівся, — до гаража Гешке.

— Сподіваюсь, колись ви знайдете можливість поінформувати мене! — не витримав Ерлер.

— Дорога кожна хвилина… Поїхали разом — у машині я встигну доповісти…

Ерлер згадав: на вулиці холод і дощ… Зіщулився, та цікавість перемогла.

— Їдемо, — сказав рішуче й потягся за шинелею.

— Я вже доповідав вам, — почав гауптшарфюрер, умостившись на задньому сидінні, — що встановив нагляд за двома машиністами. Один з них — Панкау — виявився цікавою штучкою. Сиджу я сьогодні в пивній з колишнім солдатом — тягаю його за собою для маскування, — коли це заходить батько того солдата — якийсь Ульман. У селищі його вважають мало не того… — покрутив пальцем біля чола. — Так от, заходить він, п’є пиво, потім іде до туалету. Все нормально, не причепишся ні до чого. Та раптом Панкау також прямує туди. Я вдаю п’яного, непомітно відчиняю двері. Так і є — розмовляють про щось. Мені навіть вдалося почути останнє слово Ульмана: чеське ім’я — Індржих…

— Ви молодчина, Мауке, — вихопилося в Ерлера, — завтра ми причинимо цю комуністичну крамарню. Але при чому ж тут грузовик?

— Хвилинку! — нетерпляче підняв руку Мауке. — Це не все. Півгодини Ульман сидить у пивній. Раптом виходить. У цей же час від пивної від’їздить грузовик — шкода, не звернув уваги на шофера, здається, був у шкіряному кашкеті, — наздоганяє Ульмана, зупиняється і бере його. Врахуйте, цей тип не зробив жодного жесту, аби зупинити машину. Слава богу, я встиг розібрати номер. Тепер швидко сутеніє: ще б п’ять — десять хвилин, і все…

— Куди поїхав грузовик? — запитав Ерлер.

В роті у нього пересохло, пальці тремтіли од хвилювання.

— Дорога на південь. Через двадцять кілометрів розвилка, можна вискочити на шосе Дрезден — Прага.

— Цікаво!.. Цікаво!.. — Ерлер мало не підстрибував на сидінні. — Швидше! — підігнав шофера.

Чорний закритий “опель-адмірал” і без того зрізав повороти й лякав перехожих. Вискочили в передмістя, ось нарешті й потрібна вулиця.

Механік гаража пив каву, поставивши термос на верстак. Побачивши офіцера СС, злякано підхопився — кава потекла по спецівці.

— Хто їздить на машині 184–93? — запитав Ерлер, а Мауке подумав, що лише за одне це ідіотське запитання штурмбанфюрера не можна й на гарматний постріл підпускати до слідчої роботи.

Та все обійшлося: механік, гикаючи од хвилювання, доповів:

— Водій Крафт щойно дзвонив, що машини нема на місці звичайної стоянки. Я порадив йому сповістити поліцію…

— Де Крафт?

— Десь там, — невизначено повів головою механік. — Дзвонить у поліцію…

— Де там? — розізлився Ерлер. — Негайно знайдіть його!

У механіка одвалилася нижня щелепа. Мауке втрутився і за хвилину з’ясував, що водій машини 184–93, яка перевозить текстильні товари у магазини фірми “Гешке і К°”, залишав її щодня приблизно на дві години біля універмагу. Крафт живе там поблизу і саме в цей час обідає. Сьогодні, повернувшись, він не застав грузовика на місці.

Мауке відкликав Ерлера і порадив йому подзвонити в гестапо, щоб дати розпорядження негайно заарештувати Крафта — дома, на роботі чи у магазині — де той раніше з’явиться. А втім, зробив він це просто так, для перестраховки, бо майже напевно знав: Крафт тут ні до чого — якщо б це він зустрічався з Ульманом у селищі, то, повернувшись до міста, тихенько поставив би машину біля універмагу або загнав її у гараж.

Передбачення гауптшарфюрера справдилось: черговий по гестапо доповів, що машину 184–93 знайдено за кілометр від селища. Покинули її просто на узбіччі з годину тому — мотор ще не встиг охолонути.

— Що робитимемо, шеф? — запитав Мауке, зручно вмостившись у м’якому кріслі в кабінеті Ерлера.

Штурмбанфюрер міряв кімнату важкими кроками. Заклав руки за спину, від чого його велике черево здавалося ще більшим. Розстебнув комір і голосно сопів.

— Наказую негайно заарештувати Ульмана й Панкау! — рубонув кулаком у повітрі. — Побачимо, що заспіває ця сволота під час допиту!

Мауке не змінив пози. Натрудив ногу, і вона пекла вогнем, заважала думати. А тут ще штурмбанфюрер, як маятник, — туди-сюди перед очима…

Мауке зневажав Ерлера, вважаючи його тупаком і вискочнем. “Мішок з салом”, — подумав, зиркнувши на його черево. Людині фартить, а вона звикла до цього і справді увірувала в себе. Типовий орел — як був дрібним крамарем, так ним і залишився: єдине, на що здатний, — пустити кров червоним… Але ж для цього зовсім не обов’язково мати чин штурмбанфюрера…

Раптом Мауке зрозумів: він заздрить Ерлеру. Але хто сказав, що заздрість протипоказана офіцерові СС? Головне, аби варила голова, решта — дрібниці… Він з задоволенням підставить ногу цьому бундючному товстуну — треба лише обрати зручний момент. А поки що доведеться дотримуватись субординації…

Мауке невдоволено глянув на чергового по гестапо, який усе ще стовбичив на порозі кабінету, чекаючи розпоряджень. Ерлер перехопив цей погляд.

— Можете йти, — відпустив унтер-офіцера.

Гауптшарфюрер дочекався, поки за черговим зачинилися двері. Мовив з ледь помітним іронічним підтекстом:

— І ви вважаєте, ці двоє відразу назвуть прізвища своїх спільників?

— У нас є багато засобів, — не помітив іронії Ерлер, — розв’язувати язики…

— І це ви кажете мені! — Мауке зробив наголос на останньому слові. — Нібито я перший день у СД!

Ерлер зупинився перед кріслом. Цей гауптшарфюрер починає розмовляти у неприпустимому тоні. Хоча він ось-ось і одержить офіцерське звання, та це не дає права так нахабно поводитись.

Штурмбанфюрер скипів: виставив уперед ногу, клацнув пальцями, що було ознакою крайнього роздратування, та, зустрівши спокійний погляд Мауке, стримався. Біс з ним, з цим хлопчиськом. Сам рейхсфюрер СС Гіммлер відзначив його заслуги в боротьбі з польськими партизанами, нагородив залізним хрестом першого ступеня. Як-не-як, а Мауке проявив героїзм: поранений, продовжував стримувати банду партизанів. Ногу, правда, гауптшарфюреру відтяли, та рейхсфюрер наказав залишити його у військах СС.

Ерлер здогадувався: трюк цей має в основному рекламний характер — дивіться, мовляв, рейх не забуває своїх героїв, — та не рахуватися з Мауке не міг. Тим більше, що хлопчисько вже натрапив на слід підпільної організації, за якою бозна-скільки полює дрезденське гестапо. Згадав; групенфюреру фон Вайгангу відомо, що ідея доручити Мауке операцію в робітничому селищі належить йому — Ерлеру. Ідея і керівництво операцією. Він не приховуватиме заслуги гауптшарфюрера Мауке, та зуміє показати й свої. Вернер Зайберт, роль якого так вдало грає Мауке, лише пішак у складній грі, котру розпочав він — штурмбанфюрер Ерлер. Отже, слід використати Мауке до кінця.

Від цих думок у Ерлера одразу поліпшивсь настрій, і він запитав:

— Що порадить мій молодий друг?

Мауке розгадав тактику штурмбанфюрера. Та нехай думає, що йому вдалося обдурити простачка гауптшарфюрера. У вирішальний момент Ерлер усе ж одержить мат: у Мауке знайдуться друзі, які відкриють очі групенфюреру фон Вайгангу, а якщо знадобиться, і самому Гіммлеру. А тепер нехай товста свиня трохи потішиться. Смішно дивитись, як вона намагається блиснути ерудицією.

— Мені здається, — вкрадливо розпочав гауптшарфюрер, — ви вже прийняли рішення і лише хочете перевірити свою думку. Адже ж ви гадаєте, що не слід відразу затримувати цих двох комуністів, аби не сполохати все осине гніздо? Я згоден з вами — треба встановити за ними пильний нагляд; тоді ми дізнаємось, хто був у машині і хто допомагає їм у злочинних акціях проти рейху.

Ерлер задоволено погладив облисіле чоло.

— Ви не ясновидець? — голосно зареготав. — Звідки ви все це знаєте?

— Я вірю у прозорливість свого начальства. — відрізав Мауке, віддано дивлячись у вічі штурмбанфюреру, — і знаю: воно завжди обере найкращий варіант!

“Якщо Ерлер проковтне це, — подумав, — він більший йолоп, ніж вважаю навіть я”.

Ерлер проковтнув. Масні щоки його розтягла вдоволена усмішка.

— Дійте, мій молодий друже, — мовив поблажливо. — Ми на вірному шляху і найближчим часом застукаємо це комуністичне кубло. Зранку у ваше розпорядження поступить оперативна група.

— Я дуже вдячний за таку високу довіру, — відповів Мауке, підводячись. — Тепер мушу від’їжджати.

Уже в дверях не втримався, аби не вколоти на прощання:

— До речі, штурмбанфюрер, не забудьте дати наказ щодо звільнення цього шофера. Крафта, здається? Він не має жодного відношення до червоних, а наші хлопці не так уже й охоче випускають заарештованих…

Після затемнених німецьких міст, зруйнованих бомбардуванням кварталів, понурих, погано одягнених людей Цюріх вразив Карла Кремера неоновими рекламами, блискучими вулицями, привітними усмішками перехожих. Немов не було за кілька десятків кілометрів кордону з підозріливими митними чиновниками, похмурими есесівцями в чорному і, куди не глянеш, гестапівцями у цивільному.

Дзеркальні вітрини магазинів — магазини на кожному кроці: ювелірні, антикварні, гастрономічні, великі універсальні і зовсім маленькі книжкові, взуттєві, готового одягу, — ресторани, кав’ярні, кінотеатри… І банки…

Слово “банк” на солідних бронзових табличках, на респектабельних — золото на чорному тлі — скляних вивісках. Це слово підморгує з неонових реклам, ріже очі на сторінках газет. “Юліус Бар і К°”, “Вонтобель і К°” — великі банківські контори та банки дрібніші й зовсім малі — і все ж банки: з мовчазними службовцями, старовинними меблями, холодною люб’язністю директорів і десь там, унизу, броньованими сейфами. То свята святих кожної контори, починаючи з сімейного підприємства “Юліус Бар і К°”, яке вже існує мало не півтора сторіччя, і кінчаючи новонародженою конторою, що тільки починає обзаводитись клієнтами.

Номер у готелі, де зупинився Кремер, — теплий і просторий, з великим вікном на шумну вулицю. Карл відсунув штору, дивився на людський мурашник внизу і нічого не бачив. Нервове напруження, в якому перебував останні дні, поступалося місцем втомі: Карл відчував, що ледь тримається на ногах. Тепер — спати. Спати і спати, спати досхочу в м’якій постелі з крохмальними простирадлами… Та не було сил зрушити з місця. Карл стояв і стояв, спершись плечем на віконний виступ, — ні про що не думав.

Нарешті зібрався з силами, прийняв гарячу ванну і пірнув у м’яку свіжість простирадл. Думав — засне відразу, та сон не брав, лише тіло скувала солодка млість. Лежав, заплющивши очі, і ще раз переживав події останнього часу.

Кілька днів тому Кремера покликав до себе фон Вайганг. Вони пили в його кабінеті каву, курили, і групенфюрер розповідав про нові сорти квітів, які збирався вирощувати. Сердився на англійців та американців: відкрили Другий фронт і перешкодили фон Вайгангу одержати з Голландії якісь незвичайні тюльпани. Що б це були за тюльпани! Групенфюрер підсунув Карлові альбом з кольоровими фотографіями. Гортаючи його, Кремер непомітно слідкував за фон Вайгангом. Адже ж не для того, щоб побалакати про тюльпани, запросив його сюди групенфюрер.

Передчуття не обмануло Кремера. Фон Вайганг зітхнув і мовив конфіденціально:

— Квіти квітами, а справи справами. Ти не забув нашої розмови?

Карл нахилив голову.

— У мене весь час таке відчуття, — одповів, — ніби сиджу на вокзалі й чекаю поїзда. Не звик бити байдики…

— Саме це я й сподівався почути. — Волохаті пальці фон Вайганга сплелись. Карл відчув: групенфюрер нервує, і насторожився. Якщо фон Вайганг хвилюється, треба бути спокійним — у цьому його перевага.

— Я чекав повідомлень від одної довіреної особи, — почав групенфюрер, — і вчора одержав їх. Тобі слід негайно виїхати до Швейцарії.

Чого-чого, а такої пропозиції Карл не чекав. Та жодним рухом не виказав ні здивування, ні зацікавлення.

— Тобі не по серцю така поїздка? — запитав групенфюрер.

— Я ділова людина, — відказав Карл, — і хотів би знати, що криється за вашою пропозицією.

— Звичайна комерція, — постукав той кінчиками пальців по столу, — вірніше, незвичайна, та, зрештою, все ж комерція. Настав час розкрити тобі карти, мій хлопчику, — мовив тепло, хоч дивився загрозливо, а руки нервово сіпались. — Ти знаєш, що наступ росіян на Пруссію примусив нас дещо евакуювати звідти. Насамперед архіви служби безпеки та інші секретні папери, патенти, технічну документацію… Я не вдаватимуся в деталі, але повинен сказати, що в моїх руках є зараз кілька е-е… технічних паперів, котрими дуже цікавиться одна англійська фірма. Мені відомо: за ці папери фірма згодна заплатити солідну суму. Її представник перебуває зараз у Цюріху. Тобі слід зустрітися з ним, домовитись про оплату і, в разі згоди, передати папери.

Кремер не ворухнувся, обмірковуючи пропозицію. Фон Вайганг сприйняв його мовчанку по-своєму.

— Ми розмовляємо віч-на-віч, — підкреслив. — Мені не хотілося б повторюватись, але мушу нагадати: в умовах, що склалися, найбільш далекоглядні люди починають думати про майбутнє. І не лише про своє, — багатозначно клацнув пальцями, — а й про вищі інтереси. Не сьогодні-завтра розпочнеться наступ росіян на наші східні кордони, і ми повинні, я підкреслюю це, повинні подбати, аби німецькі духовні цінності не потрапили до рук комуністів. Ось чому наші патенти, наші винаходи, все, над чим багато років трудився геній німецької технічної думки, повинні бути в надійних руках. Сподіваюсь, ти погоджуєшся зі мною?

Карл автоматично кивнув. От, значить, у яку авантюру хоче затягти його групенфюрер. Продавати технічну інформацію та патенти англійським фірмам. Розрахунок точний: капітал на цьому можна нажити досить солідний. Та й ідейна платформа підведена — єдиний, так би мовити, античервоний фронт.

Швидко прикинув: що буде, коли він відмовиться. По-перше, повний розрив з фон Вайгангом. По-друге, групенфюрер, який довірив йому і так уже багато, знайде спосіб, аби сховати його туди, де мовчать. І, нарешті, — фон Вайганг безперечно знайде когось, хто допомагатиме йому не за страх, а за совість.

Якщо ж погодитись?

Перше. Ставши фактично правою рукою групенфюрера, Карл зможе досить легко дізнатися про характер документів, зібраних канцелярією Шрікеля, — адже фон Вайганг проговорився, що там зберігаються архіви служби безпеки. Більше того, він непомітно впливатиме на роботу канцелярії і зможе дістати секретні папери, креслення тощо. Кажуть, на саксонських заводах виготовляється багато точних приладів для ракет!.. Уже інша справа, куди і як він переправлятиме їді папери. Звичайно, не англійським ділкам…

Секунду — другу Карл сидів з закам’янілим обличчям. Коли почав говорити, сам здивувався з сухості і діловитості свого тону:

— Варто митному чиновнику зазирнути в мій портфель, і мені не минути суду. Я вже не кажу про агентів гестапо та людей Шелленберга, які, здається, проявляють хворобливу цікавість до всіх, хто виїздить за кордон. Чи не забагато їх на одного мене?

Фон Вайганг нахилився до Кремера, мовив так сердечно, що Карл подумав — не вистачало лише, аби групенфюрер погладив його по голівці:

— Невже ти гадаєш, що я не в курсі всіх цих прикордонних ускладнень? Я зацікавлений в успіху справи не менше, ніж ти, і забезпечу тобі на кордоні зелену вулицю.

“А коли щось трапиться, — подумав Карл, — спокійно наплюєш на мене і навіть сприятимеш, аби Карла Кремера швидше повісили на першому-ліпшому сучку”.

Наче у відповідь на його думки, групенфюрер продовжував, як і раніше, м’яко, та самий тон напрочуд не гармоніював з його словами:

— Сподіваюсь, ти розумієш, що трапиться, коли лише думка про зраду народиться в твоїй голові! Я знайду тебе…

— Для чого ж так, гер генерал, — неввічливо обірвав його Карл, — з цієї хвилини ми компаньйони і, наскільки я розумію, процвітання фірми залежатиме від добросовісності нас обох. Тим більше, що й мене, і вас навряд чи задовольнять якісь крихти…

Карл поворухнувсь, і крохмальні простирадла зашурхотіли. Вже засинаючи, всміхнувся задоволено: групенфюрер таки вміє влаштовувати справи — на кордоні ніхто не доторкнувся до Кремерової шкіряної валізи.

Намацав під подушкою портфель з паперами й заснув.

Прокинувшись на світанку, Кремер насамперед розкрив портфель і ознайомився з його вмістом. Упевнившись, що креслення і технічна документація не мають військового значення, а стосуються окремих вдосконалень у текстильній промисловості, зайнявся туалетом. Лише тепер відчув, що востаннє їв ще вчора вранці — ледь дочекався сніданку.

Виходячи з готелю, Кремер за звичкою озирнувся і перехопив пильний погляд лисого чоловіка в модному темно-сірому костюмі. Чоловік дивився на Карла немигаючим поглядом — вивчаюче і з цікавістю. А може, це лише здалося Кремерові, бо лисий одразу ж утупив очі в газету, яку тримав у руках.

Карл зробив вигляд, ніби забув щось розпитати в портьє, проминув незнайомця, ледь не зачепивши його, пробачився. Той не підвів очей, лише пробуркотів у відповідь щось невиразне.

Розмовляючи з портьє, Кремер стояв так, аби бачити кожний рух лисого. Певно, Карлові щось приверзлося, бо незнайомець уважно читав газету. Виходячи, Карл знову непомітно озирнувся, — лисий не звертав на нього жодної уваги.

І все ж почуття тривоги не залишало його. Звернув у провулок, югнув до незачиненої брами. Постояв, непомітно визираючи. Провулок безлюдний, лише якась жінка з дитиною переходить дорогу.

Кремер полегшено зітхнув. “У страха очі по яблуку”, — подумав. Та попрямував не людним проспектом, а довго кружляв завулками і нарешті сам заплутався в незнайомому місті. Таксі, яке раптом виринуло з-за рогу, стало якраз у нагоді — Карл попросив шофера повозити його по Цюріху і лише біля дванадцятої виліз на центральнім майдані.

Готель, де Карлові призначили зустріч, був за рогом. У холі назустріч йому підвівся чоловік з квадратним обличчям.

— Гер Кремер, коли не помиляюсь? — запитав. — Містер Гарленд уже втратив надію зустрітись з вами.

Погляд чоловіка зупинився на шкіряному портфелі під пахвою у Кремера, і квадратне обличчя видовжилось. Мабуть, це означало усмішку, бо губи розтяглися і чоловік зарохкав, як ситий кнур.

— Прошу вас сюди, — ввічливо підтримав Карла за лікоть, навертаючи до сходів.

— Звідки ви знаєте мене? — здивувався Карл.

— Ми були б погані комерсанти, якби не знали тих, з ким збираємося мати справу, — ухильно відповів чоловік.

— Але ж я не знаю вас… — Карл рішуче зупинився на сходах.

— Ви не знаєте також містера Гарленда і все ж ідете до нього…

Це було логічно, Карл не міг не погодитись з квадратнолицим. Зрештою, хіба не все одно, хто супроводить його?

Наче у відповідь на Карлові думки, чоловік мовив:

— Містер Гарленд не хотів, аби ви розпитували про нього у портьє. Зараз зайва реклама лише шкодить.

І знову Карл не міг не погодитися з ним. Кивнув у відповідь.

На другому поверсі вони зупинилися біля дверей номера “люкс”. Квадратнолиций відімкнув їх своїм ключем, Кремер переступив поріг і почув, як за спиною клацнув замок.

Простора кімната з килимом на підлозі, м’які крісла, низенький столик з пляшками і сифоном. Щойно хтось курив тут міцну сигару, в Карла аж запершило в горлі.

— Прошу сідати, — запросив його чоловік з квадратним обличчям. Сам залишився біля дверей, наче вартовий. Кремерові видалося це підозрілим. Зупинився посеред кімнати, невдоволено огледівся.

— Де містер Гарленд?

— Не хвилюйтесь, — почув за спиною вкрадливий голос, — сьогодні вище встигнете побачити містера Гарленда.

Карл озирнувся й відступив на крок. Що це — дешева містифікація чи пастка? Той самий лисий незнайомець, на якого він звернув увагу вранці у вестибюлі свого готелю. Той же немигаючий погляд, вузькі риски брів і блискучий череп.

— Містер Гарленд? — запитав Карл машинально. Лисий похитав головою. Кремер сунув руку до кишені піджака.

— Облиште… — розгадав його лисий. — Джон стріляє швидше і краще за всіх чікагських гангстерів!

Кивнув на двері, де стояв чоловік з квадратним обличчям. Справді, у того пістолет уже в руці — чорне дуло не ворушиться, а сам чоловік нахилився трохи вперед і нагадує пружину, що готова розпростатись од найменшого дотику.

— Хто ви такий і що вам потрібно? — запитав Кремер чужим голосом.

Лисий схилився в люб’язному поклоні, вказав на стілець біля столика з пляшками:

— Прошу вас… Віскі, коньяк чи російську горілку?

Погода мінялась кілька разів на тиждень: то падав мокрий сніг, то визирало сонце. Упав навіть дощ, змив з долів тонкий пласт снігу. Потім раптом морози скували голу землю.

Ульман радів би сьогодні і хуртовині, та, як навмисне, визоріло. Слава богу, ніч безмісячна — за два—три десятки кроків нічого-не видно.

Вони їхали краєм шосе, не вмикаючи фар, і заздалегідь з’їжджали на узбіччя, лише вчувши гурчання мотора. Гібіш попереду, Ульман — за кілька метрів, їхали швидко, наскільки дозволяли темрява і профіль дороги.

— З’їжджай, Людвігу! — гукнув Ульман, почувши виття машини позаду. З-за повороту вискочив легковий автомобіль. Обігнавши велосипедистів метрів на шістсот, раптом зупинився.

Грюкнули дверцята.

— Не подобається мені цей “опель”, — озирнувся до Ульмана Гібіш. Він притишив хід і поїхав поруч з Фрідріхом. — Удруге вже нас обганяє…

— Може, мотор несправний?.. — висловив припущення Ульман.

— Дивно… — не здавався Гібіш. — Пропускає нас, потім знов наздоганяє…

— От що, — вирішив Ульман, — нам уже недалеко, зразу за цим “опелем” сховаємо велосипеди в кущах і пробиратимемось стежкою.

“Опель-капітан” стояв на узбіччі. Шофер підняв капот, копирсався в моторі. Проминувши машину, Ульман озирнувся і побачив: шофер дивиться їм услід.

— Швидше, — майже пошепки мовив Гібішу, — здається, це гестапо.

За поворотом вони лишили велосипеди і рушили вузенькою стежкою. З пагорба побачили, як “опель-капітан”, проїхавши з кілометр, розвернувся і на великій швидкості помчав назад. Зупинився на повороті. З машини вилізли люди, замиготіли кишенькові ліхтарики.

Ульман захвилювався.

— Вони стежили за нами, — мовив стиха. Зупинився на мить, озираючись навколо. — Десь ми схибили, і гестапо запідозрило.

— Тепер нам капут, — прошепотів Гібіш. Він важко дихав, і голос його тремтів.

— Певно, капут! — погодився Ульман. — Ти злякався?

— Страшно… — клацнув зубами старий. — Та це не має значення. Давай швидше, поки вони не зчинили тривоги.

Ульман рушив, ховаючись за кущами. Гібіш не відставав, дихав йому в потилицю.

— Ми їм влаштуємо прощальний фейєрверк, — сказав хрипко. — Я вже віджив своє, то хоч умирати буде не шкода.

— Не каркай! — розсердився Ульман. — Може, ще якось минеться…

Він сказав це так, для заспокоєння. Знав: кінець. Гестапо вже не випустить їх.

“А якщо взяли Вєтрова?” — майнула раптом думка. Відчув зрадницьку слабкість у колінах. Якщо в печері нікого нема і вони з Гібішем даремно продираються крізь кущі? Але навряд чи гестапівці випустили б тоді їх із селища. Певно, вони вчепилися в нього чи Гібіша і сподіваються, слідкуючи за ними, натрапити на слід інших товаришів. Отже, скоріше до печери, поки гестапівці не перекрили всі стежки.

Колючий чагарник рвав одяг, боляче шмагав по руках і обличчю. Та вони не звертали уваги на біль, видирались крутим схилом — далі від тих, що обшукували придорожні хащі. Ось вже минули вершину горба, тепер трохи легше: пологий спуск і не такий густий чагарник. Старі постояли кілька хвилин, відхекуючись, і вже збиралися рушити, як нараз Ульман смикнув Гібіша за руку і впав на землю.

— Що ти?.. — почав невдоволено Людвіг, та не договорив і плюхнувся в кущі поруч з Ульманом. Двоє солдатів продиралися крізь чагарникові хащі, важко ступаючи по замерзлому грунту.

— Тут добре, Гансе, — сказав один з них тонким голосом. — Вгорі вітер, протягне до кісток.

— Давай тут, — погодився другий. — Закуримо?

Ульман підвів голову. Спалахнув сірник, на мить вирвавши з темряви обличчя під солдатським кашкетом.

— Шарфюрер наказав патрулювати саме в цьому районі, — знову почав тонкоголосий. — А тут зручно зробити засідку.

— У тебе залишилося щось у флязі? — обірвав його товариш.

— Трохи є…

— Дай.

Ульман чув, як солдат відкручує корок. Здається, почув навіть, як забулькала горілка.

— Залиш мені, — сказав тонкоголосий есесівець.

Другий вдоволено крякнув.

— Посидимо тут, — мовив. — Кращого місця не знайдемо.

Солдати замовкли, лише спалахувала світлячком сигарета. Ульман обережно поворухнувся. Ото влипли в халепу. Зараз там, внизу, вчинять тривогу, почнуть прочісувати чагарники… Треба ж мати таке циганське щастя — наштовхнутися на есесівський патруль за два кроки від мети!

Лежав у незручній позі, підібгавши під себе ногу, і чув, як дихає за спиною Гібіш. Думав. Зараз за півкілометра звідси, в печері, чекають на них четверо молодих дужих хлопців. Вони вже приготували рюкзаки з вибухівкою і чекають, чекають… І не дочекаються. Самі вони не зможуть пройти підземними лабіринтами, і знову щодня ешелон з бензином відправлятиметься на фронт…

Ульман заскрипів зубами. Скільки енергії витрачено, все так добре продумано, підготовлено— і раптом фатальний випадок…

А в печері чекають на них. Але чому на них — їм потрібний лише старий штейгер Гібіш, який знає дорогу до підземного заводу. Навіщо їм Ульман — хіба що тягти ще один рюкзак з вибухівкою?

Ульман уже знав, що робитиме. Обережно, не дихаючи, присунувся до Гібіша, прошепотів старому на вухо:

— Зараз я відтягну їх на себе. А ти проривайся — без тебе хлопці не пройдуть!

— Але ж… — почав заперечливо Гібіш.

— Слухай мене, — обірвав його Ульман, — це наш єдиний шанс. Якщо залишишся живий, розкажеш про все Марті і Горсту… — Гіркий клубок підкотився до горла. Потиснув старому руку й поповз між кущами, обмацуючи перед себе землю, аби не тріснула суха гілка.

Коли підповз до вершини горба, відчув, що не може ворухнути й пальцем. Лише кров била в скроні й палало обличчя. Сорочка прилипла до спини, піт стікав по щоках, подряпана шкіра свербіла.

Ульман ліг горілиць, розкинув руки і кілька секунд вдивлявся в зоряне небо. Певно, він востаннє бачить зорі. Лише тепер помітив, які вони красиві — ці мерехтливі зорі. У нього ніколи не вистачало часу, аби отак лежати горілиць і дивитись на зорі. І зараз нема часу: там, за кущами, двоє з автоматами, а за кілька кроків від них — старий Людвіг.

А в нього нема сил підвестись…

Крекчучи, Ульман усе ж підвівся. Дивно, але відразу до нього повернулися сили: рушив, не криючись, — наступив на гілку, і вона тріснула, наче хтось вистрелив.

І відразу: “Стій! Стрілятиму!..”

Пригнувшись, Ульман побіг, обминаючи високі кущі й продряпуючись крізь зарості, які сягали йому до пояса. Навздогін вдарили автоматною чергою.

“Стій!” — І гупання важких чобіт.

Ульман вильнув убік — тепер треба завести їх якомога далі. Знову автоматна черга — кулі посипались у кущі. Ульман упав, боляче вдарившись, та відразу підвівся й побіг далі. А гупання чобіт все ближче, й знову кулі співають над головою.

Господи, в нього вже нема сил, і серце зараз вирветься з грудей…

І все ж Ульман біг та біг, а за ним, стріляючи й лаючись, гналися двоє есесівців. Вони збігли у видолинок, і Фрідріх з останніх сил почав видряпуватись на протилежний крутий схил… Тепер постать Ульмана різко виділялася на тлі зоряного неба. Один з солдати на мент зупинився, прицілився, послав довгу чергу

Ульман відчув: щось ударило в спину. Відразу зробилося легше, ноги заплелися, і він упав. Не треба більше бігти — серце вже не хоче вирватися з грудей і дихати не так важко. Ось тільки біль під лопаткою, та й він минає, солодка млість розливається по тілу. І небо — все у великих, яскравих зорях. Тепер він не поспішатиме і може досхочу намилуватись зоряним небом. Але чому воно падає на нього? І все ж добре — зоряне небо і чисте морозне повітря, таке чисте, що вмирати не хочеться.

Невже він бачить зорі востаннє?

Ульман ще встиг почути важкі кроки есесівців зовсім поруч. Отже, Гібіш пройшов. Старий усміхнувся — так і лежав з ясною усмішкою на біліючому обличчі.

А Гібіш біг вузькою стежкою, схлипував і біг, і автоматні черги все віддалялися від нього. Ось довга-довга черга — і тиша. Гібіш зупинився, обернувся й завмер, прислухаючись. Зараз постріли для нього прозвучали б найліпшою музикою. Але тиша, лише вітер шурхотить у кущах сухим листям.

Гібіш випнув шию. Ні — тиша. Стяг капелюха, постояв ще трохи і рушив, згорбившись. Ішов, ні про що не думаючи, бо знав — треба йти…

Вєтров, почувши постріли, насторожився. Лежав біля виходу з печери, готовий різонути з автомата по чорних кущах. Постріли віддалялись і нарешті припинилися. Лише тепер Вєтров подумав: напевно, Ульман і Гібіш наразились на патруль. Невже загинули?

На своєму віку Юрій бачив багато смертей. Вмирали друзі і зовсім незнайомі люди. Вмирали товариші, з якими спав під одною шинелею. Загинув командир, що в сорок першому виводив їх з оточення. Йому було лише двадцять два, він дуже хотів жити і не вірив, що вмирає. Лежав, поклавши голову на коліна Вєтрову, і дивився кудись в далечінь осмисленим, сумним поглядом. Зітхнув, заплющив очі. Вмер, наче заснув, тихо й спокійно. Добра, легка смерть, та вона вразила Вєтрова більше, ніж агонії — з прокльонами, криками і піною на губах.

Тепер, почувши постріли, Юрій уявив дві постаті в кущах — двоє старих і сивих лежать, припавши до мерзлої землі, а над ними перемовляються солдати з автоматами. Вчора вони могли разом сидіти в пивній, а в трамваї солдат пробачився б, штовхнувши таку ж літню людину, як та, що лежить під кущем. Тепер він байдуже пхає носком чобота холонуче тіло, дістає цигарки.

Хтось зашурхотів у кущах. Вєтров від несподіванки здригнувся, перекинув на ліву руку автомат. Припав до землі, пильно вдивляючись у зарості.

Самотня постать обережно просувалася до печери.

— Хто? — навів автомат Вєтров.

— Ви, Вєтров? — спитали замість відповіді.

— Так.

— Я — Гібіш. Ульман залишився там…

Юрій підвівся, пропускаючи старого до печери. При тьмяному світлі ліхтаря вразила мертвотна синява шкіри Гібіша, загострені риси його обличчя.

— Фрідріх Ульман залишився там… — повторив старий, невизначено махнувши рукою.

— Стріляли по вас? — запитав Вєтров.

— Вони кинулися йому навздогін і стріляли з автоматів…

— Хто — вони? — перепитав Вєтров, хоча зрозумів уже все.

— Есесівці, — ледь помітно поворушив губами старий. — Ми наразились на есесівців…

— Води! — покликав одного з хлопців Вєтров. Той поспіхом передав фляжку.

Руки Гібіша тремтіли і зуби цокотіли об флягу.

— Швидше! — мовив, утоливши спрагу. — Треба швидше йти під землю…

Коротко розповів про все, що сталося.

— Тепер вони шукатимуть вас, — роздумливо протяг Вєтров. — Викличуть собак і швидко будуть тут.

— Ха-ха!.. — зареготав хлопець років вісімнадцяти. Присунувся до Гібіша і дивився на нього цікавими очима. — Я не бачив гестапівців, котрі б насмілилися сунути носа під землю!

— Ти, Василько, ще багато чого не бачив, — розсердився Вєтров. — Якщо вони й не підуть за нами, то влаштують тут засідку.

— А ми тим часом, — вигукнув Василько, — закладемо вибухівку, і капець їхньому заводу!

— З-під землі іншого виходу нема? — обернувся Вєтров до Гібіша.

Той стенув плечима:

— Лише цей…

— Я хочу, — продовжував Вєтров вагомо, — аби всі знали: ми можемо повернутись лише до цієї печери. Зараз ще є шанси врятуватись. Коли вертатимемось, не матимемо жодного. Прошу всіх зважити на це.

— Пан Юрій хоче образити нас? — невдоволено пробуркотів чоловік, що сидів, спершись спиною на земляну стіну. — Чи, може, пан завагався сам? Ми з Юзефом, — кивнув на, товариша, який стояв поруч, — вирішили все давно!

— Ви? — різко повернувся Вєтров до Гібіша.

— Ульман загинув для того, щоб я провів вас.

— Тоді, — обвів усіх поглядом Вєтров, — не втрачатимемо часу. — Одною рукою підняв п’ятдесятикілограмовий рюкзак, закинув на плечі. — Рушили!

Гібіш ішов попереду, освітлюючи шлях потужним електричним ліхтарем. Через кілька десятків метрів хід звузився — в цьому місці штрек перетинала решітка з товстих, у палець, сталевих прутів. Гібіш з Ульманом трудились мало не всю ніч, поки перепиляли і відігнули їх так, аби можна було пролізти. Довелось трохи затриматися, щоб протиснути крізь вузький отвір рюкзаки. Далі штрек знову розширювався — ішли не згинаючись.

Василько, якого не охолодили ні перспектива смертельного бою з есесівцями, ні мокрі стіни і затхле повітря, пожартував:

— Як на кого, а мені все це нагадує звичайнісіньку екскурсію з благородною туристичною метою: відкрити двійко якихось паршивих сталактитів…

— Замовч! — буркнув Юзеф.

— Чого ж, — раптом підтримав хлопчака Вєтров, — нехай помеле язиком…

Другий поляк, пан Свідрак, — чоловік років під сорок, — здивовано озирнувся на командира: Вєтров завжди перший обривав балакучого Василька. Юрій підморгнув, і Свідрак зрозумів його — Василькова балаканина хоча б трохи відвертала і його самого, і Юзефа від похмурих думок.

— У нас у Сілезії, — вирішив підтримати розпочату хлопцем легку розмову, — є штреки, де можна лише повзти. У мене був знайомий шахтар з Катовіц, то він, прошам панства, розповідав…

Ніхто так і не дізнався, що розповідав пану Тадеушу знайомий шахтар, бо Гібіш зробив знак зупинитися біля невеличкого отвору в стінці штреку. Цей отвір на висоті грудей середньої на зріст людини раніше був завалений. Гібіш разом з Ульманом розчистили його.

— Далі, — махнув рукою старий, — фашисти перекрили штрек бетонними плитами. Вони вивчили всі підходи до заводу і врахували небезпеку. Раніше хотіли просто підірвати штрек, та інженери заперечували — завод був майже збудований, а від вибухів порода могла просісти й завалити підземні галереї. Ми підемо сюди, — вказав на отвір.

Василько, який стояв найближче до старого, покрутив носом, критично оглядаючи діру півметрового діаметра.

— Це ж собачий просмик, — мовив. — Чи далеко він тягнеться?

— Метрів тридцять. Далі буде легше — починається підземна печера.

— Я перший! — Юзеф рішуче скинув рюкзак з плечей.

— Чому ти? — образився Василько. — Я ж не гірший від тебе…

— Першим полізе Свідрак, — розпорядився Вєтров. — Він дужчий за нас, а хід, можливо, доведеться розчищати.

Пан Тадеуш прив’язав до лямки рюкзака вірьовку — аби не заважав вільно рухатись — потяг його за собою. Проповзав два — три метри і обережно підтягував рюкзак — не мотлох же якийсь, а вибухівка. За ним, сопучи, слідкував Василько; далі повзли Гібіш та Юзеф, останнім, як і раніше, був Вєтров.

Василько вже не жартував. На мить уявив, яка товща землі над ним, — і зробилося моторошно. Він, як мураха, а зверху тисячі й тисячі тонн; ось зараз воно осяде, розчавить, не встигнеш і пискнути. Потім подумав, що їм все одно не викрутитись, — гестапівці вже напевно в печері, і яка різниця, де вмерти: тут, у вузькому підземному ході, чи потім — у такому ж похмурому, із слизькими стінами штреці? Одразу вилаяв себе за такі думки. Уявив, як здригнеться і, можливо, розколеться гора, під якою ховається підземний завод, — заради цього варто віддати життя. І все ж не вірилось, що через кілька годин йому доведеться вмирати.

Життя, особливо таке, яким він жив останній час, вабило Василька. Сповнене небезпечних поворотів і таємничості, повсякденного риску, воно обернулося до нього зовсім новим боком. Беручи участь у вєтровських диверсіях, хлопець вів свій особистий рахунок: цей солдат — за спалену в тітки Ганни хату, вибух у кінотеатрі — за дядька Трохима, розстріляного в сорок першому, а підірваний міст — за батька, який загинув під Житомиром…

Як не ріс цей особистий рахунок Василька, ще залишалось і залишалось: за сестру, котра поневірялась десь у північній Німеччині, за сільську школу, в яку влучив снаряд, за вивезене з колгоспної комори зерно… Василько вів рахунок скрупульозно, не забував нічого. Над усе бентежило хлопця, чи встигне повністю розрахуватися з фашистами.

Підтягуючи до себе мішок з вибухівкою, Василько подумав: оцей завод, коли навіть розкласти його на всіх п’ятьох учасників диверсії, напевно, переважить усе, що залишилось у списку; це надало йому снаги, і вузька нора вже не нагадувала могилу. Наздогнав Свідрака і тільки хотів поквапити його, як раптом рюкзак, що весь час заважав хлопцеві бачити Свідракові ноги, провалився кудись униз, а натомість у промені ліхтарика з’явилося забруднене, похмуре обличчя пана Тадеуша. Василько здригнувся од несподіванки, га наступної миті зрозумів — кінець ходу, і вони вже в печері, про яку казав Гібіш.

— Обережно, — попередив Свідрак, — тут круто.

Та Василько не зважив на це: головою вниз з’їхав у печеру, уткнувся руками в холодний камінь, перевернувся і відразу випростався.

Свідрак витягнув з нори його мішок.

— Акробат! — мовив іронічно. — То, прошам пана, тут не цирк і навіть не гімнастична зала.

— Ви завжди були похмурим бурбоном і відлюдьком, Свідрак, — весело відрізав Василько, приймаючи мішок, — і я сумніваюсь, аби навіть дружина бачила колись усмішку на вашому жовчному обличчі!

— Коли б мені зустрітися з Вандзею… — Жовтувате обличчя Свідрака посвітлішало. Він допоміг Гібішеві спуститися до печери й присунувся до Василька. Мовив стиха:

— Слухай, хлопче, поклянись мені, якщо залишишся живий, розшукати Вандзю.

— Зарано ховаєте себе, пане Тадеуш!..

— Ти чув мене?

— Клянусь! — серйозно відповів Василько, зрозумівши, що ця клятва заспокоїть Свідрака. Вдвох вони витягли рюкзаки Юзефа та Вєтрова. Тепер можна було й роздивитися довкола. Промені чотирьох ліхтариків обмацували гранітні склепіння, які губилися десь у темряві. Ліворуч каміння нависало зовсім низько, під ним угадувався вузький прохід. Гібіш попрошкував, перелізаючи через гранітні брили, саме туди, та Вєтров зупинив його.

— Хвилинку, — мовив. — А якщо есесівці наважаться переслідувати нас?

Вчотирьох вони швидко завалили вхід до печери камінням. Щоб розібрати його, їм вистачило б десяти хвилин, тим же, хто йтиме по їхньому сліду, довелося б перетягувати важкі брили аж до штреку.

— Кілька годин здорової фізичної праці, — засміявся Василько. — Не хотів би бути на їхньому місці.

Гібіш, який пішов уперед, уже сигналив ліхтариком. Один за одним слідом рушили інші члени групи.

Кремер продовжував стояти в незручній позі, затиснувши портфель під пахвою і не витягуючи руки з кишені.

— Хто ви і що вам потрібно? — запитав ще раз.

— Хіба це має принципове значення? — вкрадливо відповів лисий. — Хіба ви заспокоїтесь, дізнавшись, що мене звуть Гаррі Сноу, чи Джеком Роузом? Прошу сідати, сподіваюсь, ми ненадовго затримаємо вас. За умови, — усміхнувся, — що ви розумно поводитиметесь.

— Я скаржитимусь! — твердо заявив Карл. — Ви не маєте права затримувати іноземного підданого!

— Ми не збираємося пред’являти вам ордер на арешт, — глузливо мовив лисий, — бо, як ви вже здогадались, не належимо до швейцарської поліції. І все ж вам доведеться порозмовляти з нами. Ми зацікавлені в цій розмові і, сподіваюсь, ви також.

— Ви надто самовпевнені, — стенув плечима Карл. — А якщо я відмовлюсь?

— У нас є достатні гарантії, — кивнув той на квадратнолицього. — Ви не зможете заперечувати проти таких переконливих аргументів.

Карл подумав кілька секунд, присунув ногою стілець і сів. У нього не залишалося іншого виходу. Картав себе: попався, як хлопчисько. А варто було звернутися до портьє…

Але хто вони і що їм треба? Може, полюють за його паперами? Певно,чортихатимуться, побачивши, що саме привіз Карл Кремер до Швейцарії.

Лисий умостився в кріслі навпроти Кремера.

— Моє прізвище — Хокінс. Швейцарський комерсант Чарлз Хокінс до ваших послуг. Я і Джон, — знову кивнув на квадратнолицього, — як ви уже змогли упевнитися, трохи обізнані з вашими справами і просимо вибачення за дещо безцеремонне втручання у них. Сьогодні вранці ми бачилися в холі готелю, потім ви дуже вміло й швидко замели свої сліди, та ми не сумували, бо знали, з ким ви збираєтеся зустрітись. І, бачите, спокійно дочекалися вас.

— Ви чудово обізнані, панове, — ствердив Карл, — але для чого вся ця комедія? Коли я вам потрібен у якійсь діловій справі, чи не простіше було зателефонувати й домовитися про зустріч? Без цих, так би мовити, — глянув на двері, — надмірностей.

Хокінс зареготав.

— Надмірностей, кажете!.. Джон, чуєш, це ти — надмірність! — Враз нахилився до Карла, посерйознішав. — Ми з вами так мало знайомі, що не наважилися дзвонити. Ви могли відразу покласти трубку.

— Логіка в цьому є, — погодився Карл. — І все-таки, що вам потрібно?

— Ви поставили питання, на яке мені дуже просто відповісти, — сказав Хокінс. — Але я не зроблю цього, аби ви не потрапили в незручне становище. Коли відразу відмовишся, потім важче погоджуватися: треба вишукувати різні аргументи і взагалі крутити хвостом. Тому я спочатку розкрию свої козирі. Отже, ми знаємо, що ви приїхали до ІІІвейцарії за дорученням групенфюрера СС фон Вайганга. У вас призначена на сьогодні зустріч з містером Гарлендом. Ви повинні передати йому деякі документи й креслення в обмін на рахунок у банку “Вонтобель і К”. Чи не так?

— Яке це має значення? — знизав плечима Кремер.

— Власне, ніякого, — також умисно байдужим тоном відповів Хокінс. — Але ж ви вивезли з Німеччини папери й документи, які належать німецьким фірмам або державі. Чи знаєте ви, якою статтею карного кодексу це карається?

— Я не люблю шантажу, — відрізав Кремер. — Тим більше, що вам буде важко щось довести.

— О-о! Не хвилюйтесь, доказів буде скільки завгодно! — Очі в Хокінса закрижаніли. — Ви уявляєте, що подумають в СД, коли одержать, наприклад, фото, на якому ви мало не обіймаєте Джона? Хто-хто, а хлоп’ята з відділу Шелленберга добре знають Джона, — засміявся, та в немигаючих очах не згас злий вогник. — Карл Кремер у дружніх обіймах агента Управління стратегічних служб Джона Селлерса — СД більш нічого й не потрібно. Не допоможе навіть вплив фон Вайганга. Та й чи захоче групенфюрер втручатися у цю неприємну історію?

Хокінс присунув Кремерові ящик з сигарами.

— Гаванські, — похвалився, — Я захопив з собою кілька сот. Клята війна, навіть у Швейцарії не можна дістати гарних сигар…

Карл швидко обдумував становище. Понюхав сигару, запалив сірника. Ось, значить, до чиїх рук він потрапив. Американська розвідка. Вони прекрасно інформовані і зараз намагатимуться завербувати його. Що ж, повеселішав, можна погратись!

Хокінс продовжував, пихкаючи димом:

— Якщо вам і вдасться щасливо викрутитись, все одно пляма залишиться. Гестапо не спускатиме з вас очей, а про виїзд за кордон годі й думати. Коли ж ми надішлемо до Берліна копії з вашого портфеля, я не позаздрю не лише вам, а й усім вашим родичам — близьким та далеким…

“А він грає в безпрограшну лотерею, — подумав Карл. — До речі, Карл Кремер уже давно б погодився на будь-які пропозиції. Цікаво, звідки в них ці відомості?”

— Але що ви хочете від мене, містер Хокінс? — запитав.

— О-о! Я з задоволенням відповім на це запитання, — весь насторожився той. — Правда, це не така вже й коротка розмова. — Потягся до столика з пляшками. — Віскі чи ром?

— Російської горілки!

— У вас прекрасний смак! — Брови Хокінса вигнулись крутими дугами. — Російська горілка — це… — поцілував кінчики пальців.

Кремер зробив ковток і зручніше вмостився в кріслі.

— Групенфюрер фон Вайганг, — почав Хокінс, — має можливість концентрувати в себе деякі важливі креслення, патенти, технічну документацію на прилади, що виготовляються на саксонських заводах. Сподіваюсь, ви розумієте, про які документи йдеться. Нам відомо, що на заводах “Сіменса” роблять деталі для Фау-2. Далі: нові цейсівські оптичні приціли… Ви не технік, та повинні розуміти, яку цінність має така інформація. Ми повинні мати технічну документацію і креслення цих речей, — у голосі Хокінса з’явились металеві тони. — Врахуйте, комуністи не сидять склавши руки, ось-ось розпочнеться російський наступ, і хтозна, де зупиняться вони! Здається, я розмовляю з тямущою людиною, котра не має жодних ілюзій відносно справжнього становища Німеччини? — запитав раптом.

Карл кивнув.

— З вами приємно бесідувати, — підлестив Хокінс і продовжував: — На жаль, обставини складаються так, що червоні можуть першими увійти до Дрездена. Ваше й наше завдання — приготуватись, до нього: жоден цінний документ не повинен потрапити до їхніх рук — я повторюю це і повторюватиму! Передайте фон Вайгангові, що я раджу йому довести ці слова до відома декого з саксонських промисловців, зокрема керівників Дрезденського банку. Вони зацікавлені у майбутньому Німеччини і зрозуміють, в чому полягають їхні справжні інтереси. У вирішальний момент ми простягнемо їм руку допомоги, бо американські концерни зацікавлені у відродженні німецького економічного потенціалу не менше, ніж ваші.

Карл згадав напучення фон Вайганга. “Заспівали на один голос”, — подумав. Справді, представник Америки і гестапівський генерал говорили одне і те ж — хіба що різними словами. “Союзнички! — ледь не вилаявся. — Ось що у вас на думці!”

— Налийте мені ще горілки, — попросив, аби приховати гнів, що ладен був прорватися. Примружився, глянув у скляні очі Хокінса. Той не витримав і відвів погляд.

— Наскільки я зрозумів, — почав Кремер, — ви пропонуєте мені домовитися з фон Вайгангом про передачу вам патентів, креслень, технічної документації та інших паперів, які мають військове значення?

Хокінс нетерпляче махнув рукою, та Карл не звернув на це уваги. Дивлячись просто у вічі американцеві, запитав різко:

— Скільки ви можете заплатити?

Очі в Хокінса ще більше округлились. Підскочив у кріслі, ляснув Карла по плечі.

— У вас американський гарт! — вигукнув. — Ти чуєш, Джоне?

Квадратнолиций не відповів. Заховав пістолет, підійшов до столика, налив півсклянки віскі.

— За успіх! — тільки й сказав, вихиливши за одним духом.

Кремер недбало кинув портфель на підлогу. “Чорт забирай цих американців, — вирішив, — за їх спиною можна почати велику гру. Я відіграюсь за сьогоднішню поразку сто разів!” Патенти в принципі не цікавили його (звичайно, крім тих, що мали військове значення), та можна використати пропозицію Хокінса як димову завісу і дістати найсекретніші документи служби безпеки. Ознайомитись з архівом прусського СД — про це можна було лише мріяти!

Нахабно розлігся в кріслі:

— Я не чую ваших пропозицій, панове…

Американці перезирнулись.

— Усе залежатиме від цінності інформації, містер Кремер, — почав невизначено Хокінс.

— Я не ризикуватиму з-за дрібниць, — відрубав Карл, — і повинен знати суму, заради якої підставлятиму голову.

Хокінс назвав цифру.

— І це за систему управління Фау? — розсміявся Кремер. — Панове розуміють, що мають справу не з дурником?

— Ви починаєте все більше подобатися мені, — задумливо сказав Хокінс. — З вами можна робити бізнес.

Відразу підвищив суму в п’ять разів, і вони швидко домовились.

— Але ж, — застеріг Кремер, — останнє слово лишається за фон Вайгангом.

Хокінс погойдав носком черевика. Рубонув повітря долонею і поморщився.

— Ви передасте йому, — почав, — що по війні групенфюрер СС фон Вайганг повинен бути виданий радянським властям і судитиметься за злочини, заподіяні ним у Західній Україні. Зараз усе залежить від самого групенфюрера. Він — вдумлива людина, уміє оцінити перспективу і все зрозуміє. У нас знайдеться багато приводів для того, щоб не віддати його до рук червоних.

Карл нахилив голову на ознаку згоди.

— Передавати такі речі, — усміхнувся ледь помітно, — не дуже приємна місія. До того ж, які я матиму докази? Фон Вайганг просто не повірить мені. В нього вже зав’язані стосунки з містером Гарлендом, і потрібні вагомі причини, аби розірвати їх. Кажуть же росіяни, що краще мати синицю в жмені, ніж цього… як його… здається, павича в небі…

Хокінс ковтнув віскі, на мить замислився.

— Ми чекали від вас на таке заперечення, — зізнався, — і заздалегідь підготувались… Певно, ви здогадуєтесь, — пожартував, — що фон Вайганг не завжди був групенфюрером СС? Раніше він займав досить відповідальну посаду у фірмі “Сіменс” і, думаю, не забув своїх колег по “Дженерал електрік”. — Хокінс витяг свою фотографію, написав на звороті кілька слів, простяг її Карлові. — Ось це передасте фон Вайгангу. Колись ми зустрічались, і в нього нема підстави не довіряти мені. Скажете групенфюреру, що акції “Дженерал електрік” пішли вгору, і він, вірніше, — поправився, — ви обидва, можете зробити послугу компанії. Маю на увазі патенти і технічні новинки “Сіменса”. На цьому можна заробити не менше, ніж на приладах для Фау. Це я пропоную офіційно, як представник “Дженерал електрік”…

— Скажіть, будь ласка, — єхидно запитав Кремер, — які ще фірми ви представляєте?

Хокінс не зміг не оцінити дотепу і голосно зареготав.

— Шкода, що ви живете не в Америці, — мовив крізь сміх, — ми б потоваришували. Які фірми, питаєте? Ми продамо будь-який документ, що коштує хоча б пару доларів. Не гребуйте малим, мій друже, од малого до великого, не пам’ятаю, хто це сказав, один крок… — Квадратнолиций прошепотів йому щось на вухо. — Ти маєш рацію, Джоне, зараз ми вирішимо й це питання. — Враз посерйознішав. — Мій друг Джон Селлерс нагадує, що в групенфюрера можуть бути інші документи. Скажімо, списки есесівського керівництва, агентів гестапо, копії таємних циркулярів тощо. Зверніть увагу й на це.

— Одна справа, — заперечив Карл, — технічна інформація… Тепер ви пропонуєте мені звичайнісіньке шпигунство…

— Не все одно? — примружив очі Хокінс.

— Але ж, — не здавався Карл, — є ще і моральний бік справи…

Інтуїція підказувала Кремерові, що не слід відразу приймати пропозицію Хокінса. Він — рядовий німецький обиватель і, не розуміє, не хоче розуміти, що продаж технічних таємниць — також звичайнісіньке шпигунство.

— Коли вже йдеться про моральний бік справи, — іронічно всміхнувся Хокінс, — то врахуйте: ви допомагаєте тріумфу священних ідеалів демократії!

— Не люблю гучних слів, — поморщився Кремер. — Вони нагадують мені фальшиві брильянти.

— Я з вами згоден, — нахилив голову Хокінс. — Моральний бік справи ніколи не турбував мене. Особливо, — мовив багатозначно, — коли я відчував приємну перспективу винагороди. Ви — ділова людина, і мене дивує такий погляд…

— Мені здавалося, — всміхнувся Карл, — що ви зрозумієте мене. Моральний бік справи цікавить мене остільки, оскільки і він стає іноді, так би мовити, одним з вирішальних компонентів угоди, а коли казати більш ясно, — предметом купівлі та продажу.

— Тобто, — пильно подивився на нього Хокінс, — ви хочете сказати, що за такого роду послуги слід краще платити? Згоден і, щоб на ділі довести це, можу. Джон, — підкликав Селлерса, — подай, будь-ласка, мій портфель. — Дістав пачку банкнот. — Тут десять тисяч марок? Аванс, — підсунув Кремерові, — сподіваюсь, він дещо пригасить докори сумління.

Кремер, не задумуючись, узяв гроші, вирішивши передати їх німецьким товаришам — Штеккер скаржився на відсутність коштів у підпільників.

Хокінс підсунув Карлові клаптик паперу.

— Напишіть розписку, — запропонував.

Кремер, не вагаючись, написав. Цей папірець не заневолить його, як вважає Хокінс. Повернувшись до Німеччини, він повідомить про все Центр — його історія стане ще одним доказом брудної гри союзників.

— Як підтримувати з вами зв’язок? — запитав.

— Наша людина знайде вас, — відповів Хокінс. — Вона передасть вам від мене вітання і… — дістав доларовий банкнот, розірвав навскіс, одну половинку віддав Кремерові, — половину цього долара.

— Зрозуміло, — підвівся Кремер. — Тепер я повинен іти. Містер Гарленд, напевно, зачекався.

Селлерс подивився на портфель Кремера. Карл перехопив цей погляд.

— Не брудніть руки, Джоне, — мовив весело. — У гонитві за малим втрачають велике. Якщо містер Гарленд не одержить цих паперів, фон Вайганг може змінити ставлення до мене, а в цьому не зацікавлені ні ви, ні я.

— Дуже слушно, — похитав головою Хокінс. — Ти, Джоне, проведеш містера Кремера до нашого англійського колеги і відповідатимеш за те, щоби портфель був доставлений за призначенням.

Селлерс невдоволено переступив з ноги на ногу.

— Зайва благодійність завжди обурювала мене, — пробуркотів, та не послухатись не посмів. Визирнув у коридор і кивнув до Кремера.

Містер Гарленд виявився на диво мовчазним та діловим джентльменом. Передивившись вміст Карлового портфеля, запитав сухо:

— Скільки?

Кремер назвав цифру, на всяк випадок значно збільшивши ту, котру орієнтовно визначив фон Вайганг. Містер Гарленд думав лише кілька секунд. Не вимовивши жодного слова, виписав чек. Підсунув Карлу аркуш паперу.

— Тут ви знайдете перелік питань, які цікавлять нас, — сказав і підвівся. Карл зрозумів: аудієнцію закінчено.

Наступного ранку він виїхав до Німеччини.

Висока розколина губилась у темряві. Шлях перегороджували величезні гранітні брили — доводилось дертися через них. Камінь був мокрий і слизький, люди ледве йшли, часто зупиняючись для відпочинку. Розколина звужувалась, кам’яна стеля нависала все нижче.

Нарешті Гібіш зупинився.

— Тепер уже недалеко, — пояснив Вєтрову. — Ця тріщина тягнеться ще метрів на двісті чи й більше, але галереї заводу за тридцять — сорок метрів. Ми встановимо це досить точно. Бензин на поверхню женуть потужні насоси, розколина проходить попід самим заводом — обов’язково почуємо гуркіт. Ми з Ульманом орієнтовно визначили місце, та ви подивитеся самі…

Вєтров наказав усім відпочивати, а сам з Гібішем поповз далі. Розколина перетворилася на низьку нору заввишки не більше сімдесяти — вісімдесяти сантиметрів. Лише в одному місці вона розширювалась, утворюючи невеличку печеру, а далі вгвинчувалася у гранітні скелі, ще вужча і нижча, ніж раніше.

Гібіш, який повз попереду, зупинився, припав до стіни. Важко дихав. Вєтров, котрий і сам стомився, подумав, скількох зусиль коштувало старому подолати підземний шлях.

— Відпочиньте, — порадив, — тепер уже не страшно — чверть години туди чи туди…

Замість відповіді Гібіш показав очима вгору. Вєтров прислухався: тонке джмелине бриніння пробивалося крізь товщу землі. Юрій навіть подумав, що в нього просто задзвеніло у вухах.

— Чуєте? — чомусь пошепки запитав Гібіш. Вєтров кивнув.

Гібіш тицьнув пальцем у земляну стелю.

— Мотори… — постукав у стінку ліворуч. — Там, за кілька метрів, залишки вентиляційного штреку. Коли б його не перекрили, наш шлях нагадував би подорож для розваги…

Вєтров глянув на нього, і старий зрозумів без слів.

— Колись у молодості, — пояснив, — був допитливим і сили, слава богу, не позичав. Тоді й облазив з товаришем усі підземні закутки. Одного разу знайшли цю печеру. Коли б більша, від туристів відбою не було б… А так — забули про неї, та що й, казати — півсторіччя минуло… Коли Ульман звернувся до мене, пригадав… Навіть папірця знайшов: сам карту робив колись, добре, не загубилася. Хід до печери довго шукали — засипало, та це на краще, бо наці і його б зацементували… — Старий розкашлявся, і це до останку знесилило його: ткнувся обличчям у долоні, лежав непорушно, лише груди ходили, з хрипом втягуючи повітря.

Вєтров проповз трохи далі, прислухався. Гуркіт моторів сюди майже не долинав. Гібіш мав рацію — вибухівку треба закладати саме на тому місці. Аби не помилитись, Юрій, повертаючись, кілька разів зупинявсь і прислухався. Нарешті побачив невеличкий закапелок у стіні, залишив у ньому кашкета і разом з Гібішем повернувся до товаришів.

— Свідрак, — гукнув, — бери мотику, побачиш мого кашкета — роздовбуй стінку…

Пан Тадеуш на знак згоди кивнув. Сидів на вогкій землі, притулившись боком до гострого каменя, та не помічав цього. Василько й Юзеф про щось розмовляли, тихо сміялись, та він не слухав і їх, заглибившись у свої думки. Ледь помітна усмішка розгладжувала зморшки біля вуст. Василько нагадав про Вандзю — і тепер він не міг не думати про неї.

Вандзя стояла перед очима сумна й заплакана, — з-під недбало пов’язаної хустки вибилося волосся. Це було три роки тому. Такою пан Тадеуш бачив дружину вперше, і це вразило його більше, ніж тисячний натовп погано одягнених, голодних чоловіків, що, оточені озброєними есесівцями, місили багно на розбитій дорозі. їх гнали, як худобу, на станцію, щоб вивезти до Німеччини. І він не міг втекти, не міг, хоч і бачив, як солдат ударив прикладом його Вандзю. Перед поворотом озирнувся, ще раз і побачив маленьку постать — вже лежала в багні посеред шляху, простягаючи вслід йому руки.

Як тобі зараз, Вандзю? Де ти?

— Мішок з вибухівкою залишиш тут поблизу. Побачиш невеличку печеру..

Пан Тадеуш знає — це Вєтров говорить йому. Мовчки бере мішок, мотику — і повзе. Повзе, автоматично сунучи тіло в темну, з важким повітрям могилу. А думками знову далеко…

Спочатку Свідрак працював у барона-поміщика. Великий маєток поблизу Магдебурга. У барона їх було понад сотню — росіяни, українці, поляки, французи… Жили в смердючому, брудному бараці, а з досвітку до темряви — на полі, у корівнику, на пташнику, у лісі…

Там до нього й приліпився Юзеф — вісімнадцятирічний юнак. Пан Тадеуш себе не вважає старим, але він удвоє старший за хлопчиська.

Коли була можливість, намагалися працювати разом: чистили стайні, підвозили снопи до молотарки, спускали воду з ставка… Одного разу їм доручили перегнати до літнього табору череду худоби. І треба ж було, щоб та клята корова потрапила у канаву і зламала ногу!

Лежала й жалібно мукала, а пан Тадеуш з ненавистю дивився на неї. Він завжди любив^тварин, з задоволенням чистив коней, підкладав корму коровам і приручив навіть величезного вовкодава, що бігав на ланцюгу по подвір’ї барона. А тепер вилаявся і пхнув ногою беззахисну корову, стискаючи кулаки у безсилій люті. Ще, б пак: он уже наїжджає верхи наглядач, і спробуй довести йому, що корова сама потрапила в канаву…

Наглядач, не чекаючи пояснень, щосили вдарив Юзефа кулаком в обличчя. Хлопець упав. Лежав, розмазуючи кров і схлипуючи. Наглядач націлився, аби пхнути юнака важким чоботом, та пан Тадеуш схопив його за руку. Німець отетерів від такого зухвальства, потім відступив на крок, злякавшись: ці двоє зараз можуть піти на все.

Юзеф підвівся, ступив до наглядача. Юнак був страшний — з закривавленим обличчям, очі горять ненавистю.

— Нічого! — вигукнув. — Ми дочекаємося, коли сюди прийде Червона Армія, і всіх вас… — зробив виразний жест навколо шиї.

Наглядач підняв нагай. Свідрак схопив дрючка, що валявся поруч. Гнів затьмарив йому свідомість: ще мить — і провалив би голову цьому панському попихачеві.

Німець відсахнувся й побіг. Здалеку насварився кулаком, свиснув, підкликаючи коня, і поскакав дорогою, що вела до маєтку.

Пан Тадеуш дивився йому вслід, міцно стискаючи дрючок. Нарешті оговтавсь, озирнувся на Юзефа. Хлопець глянув на нього з жахом.

— Що робити? — схлипнув. — Загинули ми!

— Концтабору не минути… — глухо мовив Свідрак. — І це, прошам пана, буде добре…

— Тікати! — вигукнув Юзеф.

— Куди? — пан Тадеуш відкинув дрючок. — Далеко не втечеш!

Юзеф стояв роздумуючи. Почав тихо, мало не пошепки:

— Треба дістатися до хутора Раупаха. Вони думатимуть, що ми подалися на схід, а це на півдні. Там у мене друг працює, що-небудь порадить.

— Вони шукатимуть нас із собаками, — заперечив Свідрак. — Хоча… — завагався на мить, та рішуче махнув рукою. — Спробуємо випередити. За лісом, у Візельбасі, живуть наші. Якщо вони, зможуть дістати велосипеди…

Юзеф одразу зрозумів його.

— Швидше! — вигукнув. — Наші допоможуть!

Вони побігли до гаю, за яким розкинулось невеличке село Візельбах. Одразу за лісом — ферма, поруч з корівником — барак для східних робітників. Пан Тадеуш ще здалеку побачив знайомого. Той, дізнавшись, у чому справа, заметушився.

— То, прошам пана, ми владнаємо… Один, бачите, стоїть, — вказав на жіночий велосипед, якого залишили біля дверей корівника. — Баронова фройляйн приїхала, я їй заб’ю баки… Де ж узяти другий? Хвилинку… — Гукнув жінку, що стояла біля куреня, пошептався з нею. Та викотила пошарпану машину. — Беріть, але в разі чого — ви їх украли!..

Юзеф схопив велосипед. Знайомий зник у корівнику. Пан Тадеуш зачекав хвилину і скочив на другу машину.

За селом утікачі звернули на лісовий путівець і вискочили до шосе, що вело на південь. Це було ризиковано, та мали надію: поки наглядач поскаржиться, поки почнуть їх розшукувати, — дістануться хутора.

Того дня втікачам щастило. Ще завидна були на місці, і знайомий Юзефа сховав їх у старій клуні. Там і перебули три дні, поки наймит Раупаха збирав їм більш-менш пристойний одяг: у їхньому, подертому та брудному, годі й думати було йти далі.

На четверту добу вночі розпрощалися з земляком і рушили на південний схід. Ішли по можливості лісами, харчувались ягодами й сирими овочами. Шостого дня Юзефові вдалося біля якоїсь лісової садиби підстерегти величезного гусака і скрутити йому шию. Вночі, відмахавши з десяток кілометрів, засмажили гуся на вогнищі. Тоді їм здавалося, що на світі нема нічого смачнішого за це жорстке напівсире м’ясо. Свідрак розділив його на порції: п’ять шматків, загорнутих у брудну газету. Кожний з них міг би з’їсти все це за одним присідом, Юзеф навіть потягся несміливо ще до м’яса, та, зустрівшись поглядом із Свідраком, відсмикнув руку…

Заглибившись у спогади, пан Тадеуш ледь не проминув печеру, про яку йому казав Вєтров. Залишив мішок з вибухівкою і швидко доповз до закапелка, де лежав кашкет. Порода виявилась твердою, ледь піддавалась. Але Свідрак був упертий, махав і махав мотикою, відколюючи по шматочку.

Оця риса характеру пана Тадеуша допомагала втікачам, коли вони, до краю виснажені, вперто йшли на південний схід, до кордонів Чехословаччини, де мали надію натрапити на партизанів. І, певно, дісталися б, коли б не дурна вдача Юзефа. Після “операції з гусаком”, як він напівжартома називав цю крадіжку, хлопчисько знахабнів і, коли пан Тадеуш спав у соняшникових хащах біля невеличкого хутора, влаштував полювання на підсвинка. Втікачів помітила літня німкеня, зчинила галас, і за ними погналися.

Юзеф біг першим. Спочатку їм удалося виграти в переслідувачів мало не кілометр і заховатися в молодому густому гаю. Тут вони круто змінили напрямок, але раптом вискочили на узлісся, за яким лежала широка асфальтована траса. Переслідувачі наближались — нічого не залишалося, як перебігти шосе й шукати порятунку в соняшниках, що тяглися по той бік. Розуміли, що там їх швидко знайдуть, та іншого виходу не було. Побігли.

Щойно Свідрак вискочив на середину асфальтової стрічки, з-за повороту виринув на великій швидкості автомобіль, заскреготав гальмами, обминаючи, і спинився за два десятки метрів. Пан Тадеуш спіткнувся, впав. Хотів підвестися, та не зміг. Лежав на гарячому асфальті й дививсь, як од машини біжить до нього гарно одягнений вгодований німець. Лежав і думав: кінець…. Німець нахилився над ним, запитав співчутливо:

— Що з вами?

З кювета на нього кинувся Юзеф, та німець скрутив хлопця одною рукою.

— Пся крев! — вилаявся Юзеф. — Проклята німецька свиня! — І заплакав од гніву та безсилля.

— Ви — поляки? — запитав раптом польською мовою чоловік. — Це за вами женуться? — махнув рукою в бік лісу, звідки вискочили переслідувачі. Не дочекавшись відповіді, гайнув до машини, дав задній хід, зупинився біля Свідрака. Рвонув дверцята.

— Швидше! — гукнув. — Та швидше ж, кажу вам!

Пан Тадеуш побачив в очах Юзефа відчайдушну рішучість і кивнув. Вони скочили в автомобіль, і машина відразу набрала швидкість.

Проїхали декілька кілометрів мовчки, потім господар автомобіля сказав:

— Я можу висадити вас, де ви забажаєте. Не розпитуючи… Але, думаю, вам краще довіритися мені…

Так сліпий випадок звів їх з Вєтровим. Потім Свідрак з жахом думав: він же міг тоді попросити зупинитись і вийти…

Хтось присвітив ліхтариком, і пан Тадеуш побачив поруч себе кумедне забруднене обличчя Вєтрова. Певно, Юрій витирав піт, бо розмазав пилюку по чолу й щоках. Це робило його схожим на хлопчиська, який щойно одержав стусана від батька. Свідрак усміхнувся і хотів сказати Вєтрову про це, та чомусь сам витер піт з чола і відсунувся, аби Юрій оцінив роботу.

Вєтров узяв мотику і ще кілька разів довбонув, трохи розширивши закапелок.

— Тепер — вибухівку, — сказав і, озирнувшись, посигналив ліхтариком.

Удвох із Свідраком вони акуратно склали в закапелок тротил.

— Певно, вистачить, — задоволено мовив Вєтров, Оглядаючи нагромадження невеличких зеленкуватих кубиків, що зайняли мало не весь прохід. — Тепер давай рахувати…

— Що? — не зрозумів пан Тадеуш.

Вєтров не відповів. Дивився на годинник і беззвучно ворушив губами.

— Я хочу підрахувати, — сказав нарешті, — скільки нам потрібно часу, аби дістатися до виходу.

— І пан Юрій вірить, що нам пощастить урятуватись? — мовив Свідрак з неприхованою іронією.

— Давайте разом поміркуємо, Тадеуше, — не звернув уваги на іронію Вєтров. — По-перше, солдати гналися за Ульманом і не знали, що їх двоє.

— Ви забуваєте про гестапівців, які слідкували за Гібішем і Ульманом від самого селища, — перебив Свідрак. — Вони вже встигли обшукати з собаками все навколо.

— Але чи не припускає пан Тадеуш, — тепер була черга Вєтрова іронізувати, — що собака може не взяти слід чи його загубити?

— Мало надії… — буркнув Свідрак.

— Один — два шанси з тисячі. — Вєтров насунув на лоб кашкета. — Якщо б їх не було зовсім, все одно ми підемо тим же шляхом. Краще вже вмерти в бою, ніж у цій сирій могилі, — мерзлякувато знизав плечима. — Хоч якось продамо своє життя!

— Я не думав про це, — визнав Свідрак.

— Тож рахуватимемо! — блиснув очима Вєтров. — Минуло три з половиною години, як ми вирушили сюди. Півтори години на це, — кивнув на закапелок з вибухівкою, — отже, йшли приблизно дві години. З вантажем. Назад — швидше… Витяг з кишені міну з годинниковим механізмом, поставив стрілки, завів. — Отже, через дві години.

Свідрак глянув на свій годинник. Близько першої ночі. Чи вдасться ще раз побачити сонце? До завалу вийшли швидко й без пригод.

— Я ж казав, — тріумфував Василько, — вони не посміють сунути свого поганого носа під землю.

— Помовч! — поклав хлопцеві руку на плече Свідрак.

Пана Тадеуша не залишало відчуття близької небезпеки, і це робило його зібранішим та обережнішім.

Почали розбирати завал. Серйозність і тривога Свідрака передались поступово іншим — працювали швидко, зосереджено. Раптом Вєтров, який наліг на величезну брилу, зупинив товаришів.

— Відійти всім! — наказав.

Хлопці стояли не розуміючи.

— Усім назад! — загорлав командир. — Не розумієте?!

Експрес Берн — Берлін зупинився біля платформи прикордонної німецької станції. Карл Кремер мав пересісти тут на поїзд, що йшов до Дрездена. Кинув у валізу несесер і піжаму, з задоволенням вистрибнув з паркого вагона. Хоч надворі відлига і сіє дрібний дощик, а все ж краще, ніж у тісному купе, де од сигаретного диму сльозяться очі.

Біля входу у вокзал до Карла підійшов середній на зріст кремезний чоловік у спортивній куртці.

— Карл Кремер? — запитав.

Карл відступив на крок, зміряв чоловіка недовірливим поглядом. Хто він і що йому треба? Усміхається нібито привітно, але вираз обличчя неприємний: нижня губа видається вперед, підборіддя тупе, а очі маленькі й злі. Чоловік нагадував бульдога: такий же жилавий, коротка товста шия і великі зуби.

— Карл Кремер, якщо не помиляюсь? — повторив чоловік, знову показавши зуби.

— Так, мене звуть Карл Кремер, — відповів Карл. Обличчя чоловіка розпливлося так, наче зустрів найдорожчу в світі людину.

— Ви не могли б приділити мені кілька хвилин?

— Ні, — твердо одповів Кремер. — На жаль, у мене немає часу.

Незнайомець відразу видався йому підозрілим, і Карл не хотів заводити розмову.

— Я від фон Вайганга, — притишив голос чоловік. — Маю до вас доручення. Ідіть за мною.

— А чим ви можете довести?.. — почав Карл, та чоловік обірвав його.

— Вийдемо з вокзалу, — наказав, — там усе з’ясується.

Кремер знизав плечима й пішов за чоловіком. Тільки вони вийшли на привокзальну площу, закритий чорний лімузин різко загальмував перед Карлом, обляпавши його черевики й штани.

— Сідайте! — відчинив чоловік дверцята.

— Нікуди я не поїду, поки…

Карл не встиг договорити. Хтось схопив його за руки, вивернув назад. Клацнули пута. Кремер рвонувся, але марно.

— Спокійно, хлопчику! — прогурчав хтось над вухом. — Я можу віддавити тобі ноги!

Карл мимоволі глянув униз і побачив величезні — сорок шостого — сорок сьомого номеру — черевики. “Такий справді віддавить”, — устиг ще подумати, коли його підняли й боляче штовхнули в спину. Вдарившись коліном об дверцята, Карл упав на заднє сидіння. Велетень плюхнувся поруч з ним, а другий — з обличчям бульдога — сів ліворуч. Автомобіль відразу рушив.

— Це свавілля! — впевнено почав Кремер, хоч і розумів: його гра програна. — Я скаржитимусь!

— Я тобі поскаржусь! — Велетень схопив Карла за вуха, швидко, вправно повернув обличчям до себе. — Бач, наволоч, воно ще хвицає!..

— Ви не маєте права… — почав Кремер.

Другий чоловік зареготав за його спиною.

— Гестапо на все має право!

— Я не бачив ваших документів і не знаю, хто ви… — не вгамовувався Карл.

— Ось тобі документ! — Велетень раптом ударив його в підборіддя. У Кремера клацнули зуби, і він повалився на чоловіка ліворуч. — Які ще тобі документи потрібні?

— Не треба, Гельмуте, — зупинив товариша інший гестапівець. — Об’юшить усю машину.

Велетень невдоволено пробуркотів щось крізь зуби. Обмацав Карлові кишені, спорожнив їх і відвернувся до вікна. Машина виїжджала з містечка. Кремер скосив очі, аби глянути на дорожню табличку й примітити, куди їдуть, та інший гестапівець накинув йому на голову чорну ганчірку.

Автомобіль ішов швидко — рипіла гума на поворотах. “110–120 кілометрів на годину, — орієнтовно визначив Карл. — Взяли мене за п’ять хвилин до одинадцятої. Хоч приблизно знатиму, на скільки від’їхали…”

Кремер сидів у незручній позі, привалившись боком до спинки сидіння. Руки, стягнуті за спиною залізними путами, затерпли, від ганчірки на голові смерділо потом та дешевим тютюном. Хотілося пити і трохи нудило, але Карл примусив себе не розклеюватись і спокійно обдумати все, що сталося.

“Руді Рехан?” — подумав насамперед. Але ж Рехан продав би його лише тоді, коли б над ним самим згустилися хмари. І все ж цей варіант слід мати на увазі.

Далі. Його зустрічі з Штеккером, Ульманом і Вєтровим. Нарешті, пастка в будинку Марлени Пельц. Тут можливі десятки варіантів — десятки неврахованих несподіванок, які могли навести гестапо на його слід. У школі розвідників Карла знайомили з різними ситуаціями, в результаті яких провалювались агенти найвищого класу, і він знав, що навіть найобачливіші не застраховані від прорахунку.

Машину трусонуло на вибоїні, і Карл ударився головою об спинку сидіння. Чорт, ці гестапівці, як змовились: сидять, немов набрали води в рот, — жодного слова… Шкода, може, і проговорилися б…

Далі. Коли навіть припустити, що СД стало відомо про підозрілі зв’язки Карла Кремера, чи випустили б його до Швейцарії? Звичайно, ні. Отже, заковика в самій поїздці і діє тут особа, впливовіша, ніж фон Вайганг. Заарештувати Кремера, знаючи, що до його поїздки, яка зовні мала невинний комерційний характер, причетний фон Вайганг, могли лише за вказівкою Управління імперської безпеки. Якщо ж врахувати давні дружні стосунки групенфюрера з самим Гіммлером, то слід було мати або вагомі докази проти Карла чи фон Вайганга, або піти ва-банк, сподіваючись, що, тонучи, Кремер потягне за собою групенфюрера.

Які ж докази може мати гестапо проти Карла Кремера?

Насамперед, про характер його поїздки міг знати хтось, крім фон Вайганга й Карла, — наприклад, Шрікель, — і повідомити Берлін. Тоді б його зупинили ні кордоні, обшукали і без зайвих турбот мали компрометуючі матеріали. Отже, цей варіант не витримує критики.

Далі. У Цюріху за ним могли непомітно стежити й встановити, що він зустрічався з американцями. Але ж самий цей факт, хоч і підозрілий, ще не може бути доказом антинімецької діяльності Карла Кремера. Чарлз Хокінс — ділова людина, до того ж, за документами, не американський підданий. А який закон забороняє чесному німецькому комерсантові укладати вигідні угоди? Якщо гестапо основуватиме своє обвинувачення на цьому, їм буде важко довести щось. Правда, коли б це торкалося лише Карла Кремера, то можна взагалі нічого не доводити — є тисяча способів прибрати його, — але ж, наскільки розумів Карл, кін у цій грі був значно вищий…

Готуючи Петра Кирилюка до роботи в Німеччині, підполковник Левицький розповідав йому про гризню серед керівників гітлерівського рейху, про їхню підступність і жорстокість, про методи, які використовуються ними в боротьбі за владу. Можливо, хтось хоче усунути фон Вайганга і розраховує зробити це з допомогою свідчень Карла Кремера?

Тривожні думки не залишали Карла, а гестапівці, як навмисне, — жодного слова… Певно, це добре розрахований психологічний розрахунок: нехай розпачливі думки роз’ятрюють серце, вони висотують людину іноді більше, ніж найдосконаліші методи фізичного впливу…

Машина зупинилась і засигналила.

— Це ти, Курте? — запитав хтось буркотливо. — Швидко ви…

Сусіда Карла ліворуч опустив скло на дверцятах, мовив невдоволено:

— Тобі яке діло? Відчиняй ворота і заткни свою пельку!

— Колись ти пожалкуєш, Курте, що завжди був нечемним зі мною, — прохрипів вартовий. — Я розрахуюся з тобою за все!..

— Вкороти свого язика, стара вороно!

Карл почув рипіння воріт, і машина рушила. Круто повернула, ще трохи проїхала й зупинилась. Гестапівець ліворуч — Курт, як уже знав Кремер, — зірвав з його очей пов’язку.

— Виходь! — наказав.

Кремер огледівся, намагаючись не пропустити жодної деталі. Високий паркан з колючим дротом, праворуч — гараж з кількома боксами. Відразу за асфальтованим майданчиком — квітники, між ними тягнеться до двоповерхового будинку присипана жовтим піском доріжка. Якщо б не тюремний паркан з колючим дротом — повна ілюзія садиби середнього бауера.

— Давай! — підштовхнув Кремера в спину Курт, і Карл рушив до будинку.

Попереду йшов здоровань. “Гельмут, — згадав його ім’я Кремер. — Справді, велетень”.

Гельмут ішов, засунувши руки в кишені й трохи згорбившись. Нагадував горилу: широкі плечі, маленька голова на гладкій шиї, довгі руки. Незграбно переставляв ноги в грубезних черевиках і залишав на рінявому піску доріжки глибокі сліди.

Вони щось нагадували Карлові, але ніяк не міг згадати — що? Наче він уже бачив колись такі сліди — величезні, широкі, з оригінальним візерунком: дві ялинки поруч. Карл глянув на Гельмутові черевики: на каучукових підборах, міцні, а ялинки, певно, щоб не ковзали.

Де ж він бачив такі сліди? Зрештою, яке це має значення? Сліди як сліди… А ось уже й ганок будинку. Вікна першого поверху загратовані, вузькі й похмурі, двері дубові, оббиті залізними шпугами. Такі не під силу й Гельмутові.

Горила витягла з кишені важкий ключ, відімкнула двері і відступила на крок, пропускаючи Карла.

— Давай, давай! — штовхнув у спину Курт. — Ми з тобою цирлями-мирлями не займатимемось!..

Вузький, темний коридор. Кремер зупинився, нічого не бачачи. Почув, як за спиною рипнули двері. Хтось, певно Гельмут, схопив його за комір, зняв пута й штовхнув у темряву. Позаду загуркотіли двері, клацнув замок. Карл за інерцією зробив кілька кроків і вдарився коліном. Обмацав: край ліжка. Сів. Поступово очі звикли до темряви, вірніше — напівтемряви: з вузької щілини під самісінькою стелею пробивалося трохи світла.

Колись у кімнаті було вікно, та його заклали цеглою, грубо повайнували, перетворивши помешкання на звичайну тюремну камеру. Відкидне ліжко з тонким матрацом, параша, залізні двері з вічком для підглядування. Але тепло.

Карл кілька разів присів, випроставши затерплі руки. Відчув, як запульсувала кров у кінчиках пальців, сів на край ліжка. Отак закінчилася кар’єра ювеліра Карла Кремера: тюремне ліжко й параша. Що ж, це не така вже й несподіванка — він знав, на що йде, готувався й до такого фіналу. Тепер аби витерпіти! Битимуть і мучитимуть, а Карла ніколи не били — лише кілька разів ударили прикладом у таборі для військовополонених. Але ж усе це — дитячі забавки у порівнянні з тим, що буде. І хто ж його зна, чи зможеш ти витерпіти?

Карл знав: витерпить, та все ж сумніви мучили. Навіть спіймав себе на думці, що хоче, аби скоріше все почалося — нарешті б упевнився, що дух його дужчий за тіло.

Простягся на ліжку, відпочивав. Заплющив очі, намагаючись відігнати сумніви. Згадав огидно великі черевики Гельмута і зіщулився. Пісок під вагою Гельмутового тіла аж рипів: дві ялинки на кожному сліді…

До речі, де ж він бачив такі відбитки?

Раптом Карл скочив з ліжка і ледь не закричав. Так, він згадав, точно згадав, де й коли бачив такі ж величезні сліди з двома ялинками. Але ж це… Ні, не може бути…

Вєтров схопив мотику і з усієї сили вдарив у землю над проходом. Грунт осів, завалюючи нору, а Юрій усе бив і бив, осипаючи мокру землю.

— Що він робить? — не витримав Гібіш. — Це — єдиний шлях назад!

Старий кинувся до Вєтрова, та Свідрак затримав його. Стояли й дивились.

Засипавши прохід, Вєтров знеможено опустився на камінь. Жадібно вдихнув повітря, озирнувся на товаришів.

— Там фашисти? — не витримав Василько.

— Газ… — видихнув Юрій. — Вони закидали штрек газовими гранатами.

Вєтров відчув слабкий запах газу, поки вони ще не встигли розкидати свій кам’яний завал. Заплющивши очі й не дихаючи, Юрій обвалював грунт, поки не перекрив шлях газу. Тільки людина з його м’язами могла витримати таку напругу. Тепер сидів, жадібно хапаючи ротом повітря, вдивлявся у збуджені обличчя товаришів і думав: навіщо він це зробив? Їм вистачить їжі й води на добу, а далі? Все одно смерть…

Вєтров знав — через кілька хвилин вони також зрозуміють це, і шукав слів, які могли б хоч трохи підбадьорити хлопців. Шукав і не знаходив.

Першим оцінив ситуацію Свідрак. Навіть при тьмяному світлі ліхтаря Вєтров побачив, як витяглося і без того довгасте обличчя пана Тадеуша, як посуворішали його очі.

Свідрак запитально глянув на Гібіша, та старий лише похитав головою. Він уже давно приготувався до смерті, може, тому, що мав сімдесят років за плечима, а може, й тому, що за своє довге життя стільки — разів був похований під землею.

Василько побачив безнадійний жест Гібіша, але зреагував на нього зовсім не так, як сподівався Вєтров. Спокійно сів на камінь, дістав з кишені загорнутий у газету бутерброд.

— Зголоднів я, — мовив байдуже. — Погано вечеряв, ну, й зголоднів…

У Вєтрова стислося серце. Такий хлопець — невже це його остання вечеря? Закашлявся. Все-таки ковтнув трохи газу. Клята мишоловка. Безглуздо вмирати так. Але чому ж безглуздо? Глянув на годинник. За п’ятдесят хвилин рвоне, і їхня смерть окупиться сторицею!

Свідрак поплескав себе по кишені.

— Як пан Гібіш вважає, — запитав, — чи можна тут закурити?

— Метану нема, — махнув рукою той. — Можна.

Пан Тадеуш вмостився поруч із старим, запропонував йому сигарету. Запаливши сірника, Гібіш нахилився над вогнем. Нараз відсахнувся не прикуривши. Застиг, дивлячись на тремтяче полум’я.

Обпаливши пальці, чортихнувся.

— Може, у когось знайдеться клаптик паперу? — схвильовано мовив.

— Навіщо? — здивувався пан Тадеуш.

— Чекайте…

Василько мовчки подав старому замаслену газету. Гібіш відірвав клаптик.

— Якраз з портретом Геббельса… — констатував Василь.

Підпаливши газету, старий підняв її високо над головою.

— Збираєтесь організувати смолоскипний похід? — почав єхидно Василько. — Але ж немає глядачів і…

Гібіш обірвав хлопця рішучим жестом. Завмер, уважно слідкуючи за полум’ям. Червоні нерівні язики тремтіли, нахиляючись убік.

— Бачили? — запитав Гібіш.

Усі нерозуміюче перезирнулись. Старий махнув рукою, сів, жадібно закурив і пояснив:

— У печері, яка не має виходу, стояче повітря, отже, і полум’я було б непорушне. А тут протяг…

— Чекайте, чекайте, — захвилювався Вєтров, — ви хочете сказати?..

— Я нічого не хочу сказати! — розсердився Гібіш. — Я ще нічого не знаю, але ми повинні спробувати…

— Ха-ха!.. — раптом голосно зареготав Василько. — Вперше бачу користь від клишоногого!

— Якого клишоногого? — не зрозумів Юзеф.

Василько пнув ногою обгорілий шмат газети з портретом Геббельса. Зробив він це так безпосередньо, що навіть Свідрак усміхнувся.

— Рушили? — запропонував Вєтров.

І побачив ласкаву усмішку, яка торкнулася уст Свідрака. “А він лише зовні похмурий”, — подумав.

Знову Гібіш ішов попереду. Вони заглибились у печеру і потрапили до приблизно такої ж розколини, якою брели під галереї підземного заводу.

Гібіш час від часу зупинявся, палив залишки газети з промовою Геббельса — і знову рухались, перелазячи через каміння. Потім повзли такою вузькою норою, що ледь вміщалося тіло. В одному місці Гібішеві довелося розширювати прохід мотикою; Вєтров пожалкував, що не він попереду, і старому, котрий і так уже притомився, доводиться пробивати шлях для всіх.

Потім розколина трохи розширилась. Тепер весь час піднімалися — каміння утворювало величезні підземні сходи. Вєтров хотів помінятися місцями з Гібішем, та штейгер рішуче запротестував. Дихав важко, але не зупинявся.

Похолоднішало, і це обрадувало Гібіша.

— Моліться богу, — сказав хрипко Вєтрову, — нам може пощастити…

— Молюсь дияволу, — пожартував Юрій, — ми в його царстві, і бог тут не має влади.

Гібіш знову запалив сірника і вимушений був затулити полум’я долонями, аби не згасло. Пройшли ще кілька десятків метрів, іраптом хід скінчився. Гібіш затупцював на місці, обмацуючи променем ліхтаря стіни.

— Чекайте! — вигукнув Свідрак. Він запалив свого ліхтаря, спрямував промінь на вузьку темну пляму на висоті десь більше двох метрів. Ліхтар тремтів у руці пана Тадеуша, світло танцювало на стіні, і всі, як заворожені, дивилися на пляму.

— Це ж вихід! — першим порушив тишу Юзеф. — Матка боска, це ж вихід!

— Гасіть ліхтарі! — пошепки наказав Вєтров. — І тихше.

З отвору лилося свіже холодне повітря.

— Я бачу зорі, — прошепотів Юзеф.

— Замовч! — сердито обірвав його Свідрак. — Там можуть бути гестапівці.

Вєтров уперся рукою в стіну, підставив панові Тадеушу плечі. Той розширив отвір і протиснувся крізь нього.

— Швидше, — підігнав його Вєтров, — міна спрацює через сім хвилин…

Минуло кілька секунд, а може, й хвилин — нарешті шепіт Свідрака:

— Все спокійно… Можна виходити…

Він допоміг вибратися спочатку Гібішеві, потім Юзефові та Василькові. Вєтрову спустили вірьовку і ледве підтягли його до отвору. Видершись на поверхню, Юрій запитав Гїбіша:

— Де ми?

Штейгер тицьнув пальцем праворуч:

— Там, за два кілометри, шосе, над ним — вхід до печери.

— Невже ми пройшли два кілометри? — засумнівався Вєтров.

— Розколина вивела нас по прямій…

— На шосе нам виходити не можна… — почав уголос розмірковувати Юрій. — Як же дістатися до міста?

— За тою горою, — вказав ліворуч старий, — залізниця.

— У такому вигляді з’явитися на станцію! — скептично гмикнув Юрій. — Треба помитись і почиститися.

— Тоді ось що… — почав Гібіш, та закінчити не встиг. Земля здригнулася, з горба посипалося каміння, пісок під ногами просів.

— Оце так рвонуло! — захоплено прошепотів Юзеф і штовхнув Василька кулаком у бік.

— Кінець старій керосинці! — підстрибнув той. — Амба!

— Тихше, — спинив хлопців Вєтров. — Ви щось хотіли сказати, товаришу Гібіш?

— На станції працює родич моєї дружини.

— Він зможе переховати вас кілька днів, поки не переправимо в надійне місце?

Старий завагався.

— Але ж гестапівці, напевно, шукатимуть мене. Не виключено, що й у родичів дружини.

— Тоді нам ще сьогодні треба прорватися до міста, Завтра ваше фото матимуть сотні агентів.

Вони спустилися з горба, пройшли видолинком і потрапили на путівець, що вів до залізничної станції. Йшли не стежкою, а. поза кущами, що росли обабіч, рухались безшумно і нагадували тіні. Коли вже підходили до станції, по шосе промчали, виблискуючи фарами, чотири грузовики з солдатами. Отже, уже піднято тривогу і зону заводу оточують есесівці. Треба поспішати…

Родич штейгера зрозумів їх з півслова. Виніс на кухню купу старого одягу, щітку й ваксу для взуття.

— Через вісімнадцять хвилин, — глянув на старовинний дерев’яний годинник, — буде товарняк до Дрездена. Стоятиме півтори хвилини.

Вєтров завагався. Звичайно, було б добре швидко вибратись звідси, але ж небезпечно: нараз помітить кондуктор…

Наче відповідаючи на його думки, родич Гібіша сказав:

— Я розмовлятиму з кондуктором, а ви сідайте у вагони.

— Добре, — згодився не без вагань Вєтров, — але ж ви, — кивнув на хлопців, — вистрибнете на ходу перед містом. Мені з товаришем Гібішем доведеться чекати зупинки. А у вас ноги витримають…

Гібішів родич вимкнув світло й випустив усіх надвір. Вдалині вже постукував товарняк.

Кремер ходив по камері, намагаючись дати лад думкам. Пригадував. Це було зовсім недавно. Випав перший сніг, йому не спалося, підвівся, коли в домі навіть не прокинулась прислуга, вийшов до саду. Стояв на широкій терасі, вибіленій пухнастим снігом. Сніг лежав рівним, незайманим килимом, і лише оці сліди псували все. Отакі ж точнісінько — великі й з двома ялинками, — вони вели від дверей, які з’єднували терасу з покоями фон Вайганга. Кремер подумав: у групенфюрера вже встиг хтось побувати — вікна кабінету світилися.

Карл пішов, залишаючи свої сліди вдвоє менші, — поруч. Ранковий відвідувач фон Вайганга звернув на алею бронзових гномів, пройшов не зупиняючись до флігеля Шрікеля. Карл пам’ятав це абсолютно точно; потім він хотів навіть запитати гауптштурмфюрера, з яким циклопом той товаришує.

Тепер ця картина яскраво ожила в пам’яті Кремера: білий сніг, чорні гноми і сліди з двома ялинками… Невже у фон Вайганга був Гельмут?

“Ну, і що ж! — осмикнув себе Кремер. — Сліди тут і там лише свідчать, що двоє людей носять однакове взуття. Ось і все”.

“Так-то, так, — заперечив самому собі, — але якийсь дивний збіг: величезні сліди і дві ялинки… Хто з оточення групенфюрера носить таке велике взуття?”

Перебрав у пам’яті всіх: охоронців вілли, шоферів, садівника, мешканців флігеля Шрікеля. Ніхто не міг конкурувати з Гельмутом. Розумів: його здогадки побудовані навіть не на піску, і їх би не взяв за основу гіпотези найлегковажніший слідчий, але він не був слідчим, і ніхто не змушував його шукати підтверджень версії. Він просто відчував: щось є в цьому збігові, і, коли це справді збіг, випадковість, доля Карла Кремера не погіршиться і не поліпшиться.

А коли не збіг? Якщо й справді Гельмут був того дня у фон Вайганга? До речі, коли випав перший сніг? Саме того вечора приїздила фройляйн Краузе, а наступного ранку в них з фон Вайгангом відбулася розмова, після якої Карл поїхав у Швейцарію…

Кремер зупинився й ущипнув себе за руку. “Ну і що ж! — знов осмикнув себе. — Подумаєш, якісь сліди…”

Але ж якщо групенфюрер мав розмову з Гельмутом приблизно тоді ж, коли давав завдання і Карлові, то це ставить усе з голови на ноги. Отже, фон Вайганг хоче перевірити його, дізнатися, наскільки можна довіряти Кремерові, — він доручив зробити це Гельмуту і Курту.

Що ж, групенфюрер одержить переконливі докази!

А якщо все це результат надмірної фантазії Карла? Зрештою, він нічим не ризикує: лінія його нинішньої поведінки не відрізнятиметься від уже виробленої. Він лише підкреслюватиме вірність фон Вайгангові, підкреслюватиме тактовно, не переграючи, і тоді козирний туз групенфюрера обернеться на жалюгідну шістку.

І ще — витримати поєдинок з гестапівцями…

Карл простягся на твердому ліжку. Найголовніше тепер — економити сили. Хотів заснути, та не зміг: нерви були напнуті до краю. Лежав, намагаючись не думати про те, що станеться через годину, дві… Раптом сів на ліжку і тихо розсміявся. І як він раніше не помітив цього? Значить, арешт усе-таки здорово вибив його з колії, якщо він не звернув уваги на такий грубий їхній прорахунок. Якщо б його взяли, так би мовити, по-справжньому, обов’язково б уважно обшукали і забрали одяг. Не можна ж назвати обшуком те, що Гельмут у машині спорожнив його кишені. Ні, гестапо не допускає таких прорахунків.

Ця думка заспокоїла Карла, він знов простягся на ліжку, заплющив очі й побачив Катрусю. Вона дивилася на нього серйозно і застережливо, трохи наполохано — темні зіниці її здавалися ще темнішими. Розлучатися з Катрусею не хотілось, та до камери чомусь вбіг Вєтров, за ним — Гельмут. Вєтров ухилився від удару Гельмута і сам ударив його знизу в підборіддя так, що гестапівець упав спиною на залізні двері. Залізо загуло, Гельмут підвівся й гримнув на Карла:

— Виходь!

Карл підхопився. Справді, хтось гримкотить ключем у залізних дверях. Скільки ж він проспав? З отвору під стелею світло не ллється — значить, вечір або ніч.

Відчинились двері, і на тлі залитого електричним світлом прямокутника — постать Гельмута.

— Виходь! — побрязкав ключами. — Швидше!

Кремер, ображено піднявши голову, переступив по ріг. Гельмут мовчки вказав на двері праворуч, в кінці коридора.

Кімната, куди вони увійшли, була велика й темна, з кахельною підлогою та довгою полицею, на якій хтось дбайливо розклав нікельований інструмент. У камінку падали дрова. Перед камінком — два крісла і журнальний столик з розпочатою пляшкою. У кріслі, спиною до Карі, сидів Курт, поруч стояв кремезний есесівець у розтебнутому мундирі.

Кремер зупинився посеред кімнати. Одного погляду було достатньо, аби зрозуміти, куди він потрапив: погано замиті криваві плями на стінах, блискучий інструмент, певно, не для хірурга…

— Підійди ближче, — озирнувся на Карла Курт.

Кремер не зрушив з місця.

— Я хотів би знати, на якій підставі ви затримали мене і привезли сюди?

Гельмут голосно зареготав, та Курт зупинив його нетерплячим жестом.

— От що, наволоч, — мовив мало не ласкаво, — тут запитуватимем лише ми. Раджу бути ввічливим та слухняним і давати вичерпні, правдиві відповіді на всі наші запитання. Ми знаємо, хто ти й для чого їздив у Швейцарію. Але нам необхідно з’ясувати деякі деталі.

— Я готовий відповісти на ваші запитання, панове, — почав Карл, — за умови…

— Ми не приймаємо жодних умов! — обірвав його Курт. — Можеш починати… — кивнув есесівцеві у розстебнутому мундирі й додав добродушно: — Руки в тебе сверблять ще зранку…

Той скинув мундир, акуратно повісив на спинку стільця. Подивився на Карла, наче примірявся, зробив кілька пружних кроків і раптом ударив зігнутою правицею так, що Кремер ледь устояв.

— А він міцний! — подивувався есесівець і знову щосили вдарив.

В Карла зазеленіло в очах. І все ж він і цього разу втримався на ногах.

— Хіба ж це удар? — зареготав Гельмут. — А ще хвалиться!

Він обминув Кремера, не дивлячись на нього. Ліниво потягся, повільно махнув рукою. Карл відчув: чомусь йому не вистачило повітря, припекло мозок, потім підкосилися ноги.

— У півсили!.. — хвалькувато загув угорі Гельмут. — Приведи його до свідомості.

Есесівець виплеснув на Кремера відро води, поставив на ноги.

— Відповідатимеш? — запитав Гельмут.

Карл мовчки кивнув.

— Отож, — задоволено потер руки Курт. — Розказуй, навіщо їздив у Швейцарію. Тільки чесно.

Карл добросовісно виклав завчену версію: укладав угоди з швейцарськими фірмами на поставки годинників. Курт доброзичливо хитав головою. Коли Кремер закінчив, мовив глузливо:

— Це ти розповідай своєму духівникові… Тут гестапо, а не сповідальня, і ми все одно витягнемо з тебе правду. Тебе посилав фон Вайганг?

— Ні, — відповів Карл упевнено. — Він лише допоміг мені оформити документи.

— До кого посилав тебе фон Вайганг? — голос Курта звучав загрозливо. — Відповідай, ми все знаємо.

— Я вже сказав, що групенфюрер лише допоміг мені подолати деякі формальності.

— Не крути хвостом! І думай про себе, а не про фон Вайганга.

— Як ви смієте казати таке про групенфюрера? — в голосі Карла бриніло непідробне обурення. — Він — один з найвідданіших рейхові офіцерів і, коли дізнається про вашу провокацію…

— Я востаннє запитую: яке завдання ти одержав від фон Вайганга?

— Не витрачай даремно часу, Курте! — втрутився Гельмут. Моргнув есесівцеві. — Ану, попрацюй ще над ним…

Цього разу Кремер утратив свідомість не так швидко. Його били гумовими кийками, били із знанням справи — аби не пошкодити внутрішні органи і не поламати кістки. Коли од болю хотілося кричати і мимоволі виривався стогін, Карл примушував себе величезним зусиллям волі переключатися на зовсім інше: уявляв залиті сонцем дніпрові схили, золоту баню Лаври серед зелені, Катрусю, яка переступає з ноги на ногу на московському морозі, чекаючи тролейбуса, просторі зали Третьяковської галереї, куди йому вдруге так і не вдалося потрапити…

Подумавши про Третьяковку, Карл згадав картину, що колись вразила його. Він не пам’ятав ані назви картини, ані прізвища художника — перед очима лише стояли двоє полонених червоноармійців з мужніми обличчями і гладка потилиця білогвардійця. Зараз червоноармійців почнуть катувати, потім розстріляють, але жодний стогін не вирветься з їх вуст…

А він зможе так? Хіба не заради тих самих ідей стоїть у цій похмурій кімнаті за сотні кілометрів від друзів і Батьківщини? І вороги, хоч і в інших мундирах, так само ненавидять усе те, що для нього — зміст життя.

Але від болю паморочиться голова і знову підгинаються коліна. І чи є взагалі межа людського терпіння?

Навіть Гельмут захекався. Карл лежить на холодній підлозі і крізь якусь імлу бачить: його кат розстібає комір і обтирає піт з чола. Робить знак есесівцеві, той тягне Кремера до каміна, кидає на стілець.

— То що доручив тобі фон Вайганг? — цідить крізь зуби Гельмут.

Карлові боляче навіть дихати. І все ж раптом стає смішно: невже вони справді впевнені, що біль може зламати будь-яку людину? Так і кортить кинути їм у вічі дошкульні, гнівні слова, але вчасно згадує, чию машкару носить. Цікаво, чи витерпів би справжній Карл Кремер такі катування, скажімо, за мільйон? Чекайте, де він читав, що скупендя пожертвував життям, а не розлучився з кількома золотими? Але ж справжній Карл Кремер в ім’я збереження цих золотих, напевно, давно б плазував перед гестапівцями, брехав і, зрештою, признався в усьому. І чи не переграє він? Адже стійкість духу навряд чи властива Кремерові…

Карл зробив плаксивий вираз обличчя…

— Панове, — прошамкотів, — я сказав вам чисту правду, і мені нема чого додати… У мене з фон Вайгангом лише ділові стосунки і єдине доручення групенфюрера — привезти його високошановній дружині браслет чи сережки.

— Отак, значить, брехатимемо далі, — з неприхованою іронією буркнув Курт. — Може, ти скажеш, що групенфюрер просив привезти ще золоті запонки до сорочки?

— Ні, запонки він не замовляв, — Карл зробив вигляд, що не зрозумів іронії гестапівців. — Але фрау Ірмі, його дружині, подобаються браслети з коштовними каменями…

— А тобі, — скривився Курт, — я бачу, подобаються гумові кийки… Та врахуй: усе, що було, — дитячі іграшки, і ми розв’яжемо тобі язика! Може, — скоса зиркнув на Гельмута, — перейдемо до другої дії?

Гельмут налив повну склянку горілки, для чогось подивився крізь неї на світло, зітхнув і вихилив не поморщившись. Погладив себе по череву.

— Взагалі можна, — відповів, — ти ж знаєш, я ніколи не втомлююсь. Але мені морально важко дивитися на таких покручів: розладнується нервова система і бачу погані сни.

— Ти бачиш сни? — здивувався Курт. — Ніколи б не подумав.

— Бачу… Рідко, але бачу… Нещодавно таке страхіття приверзлося. Наче я повернувся до цирку і хтось із глядачів виходить на арену та кладе мене на лопатки. Такий собі хирлявий тип, а я нічого не можу вдіяти: сила зникла, і все. Так злякався, що аж у піт кинуло. Слава богу, сон… Ти його, — кивнув помічникові на Карла, — відтарабань до камери, може, за ніч набереться розуму…

Лише під ранок Кремер заснув важким сном. Тіло горіло, і лежати можна було тільки на животі. І все ж найстрашніше чекало попереду. Карл не піддавався ілюзіям і напевно знав: гестапівці не кидають слів на вітер. Правда, коли все це робиться з благословення фон Вайганга, вони можуть задовольнитися двома сеансами — цього навіть забагато для того, аби вибити з середнього німецького комерсанта все, що він знає і чого не знає…

Але ж фон Вайганг! Ось тобі й друг дядька, спільник, покровитель і любитель природи! Карл давно знав про жорстокість групенфюрера і все ж, згадуючи його дружній, мало не батьківський, тон, не міг повірити, що він був режисером цього спектаклю.

Коли наступного дня Кремера знов утягли до кімнати для допитів, йому, як не дивно, було легше, ніж напередодні. Ледь тримався на ногах, але знав: зможе витримати все. Ця впевненість полегшувала страждання, вгамовувала біль, та основне — давала моральну перевагу над гестапівцями — вони ще сподівалися на щось, а він твердо знав: бій уже виграний.

Курт і Гельмут усю ніч, напевно, пиячили — вражали пом’ятими обличчями і синцями під очима. Гельмут безперестанку хлудив газовану воду з сифона, а Курт простягнувся в кріслі, заплющив очі та робив вигляд, що вся процедура допиту його зовсім не цікавить і навіть викликає огиду.

— Я рекомендую тобі, — почав ліниво, — зізнатися, з ким зустрічався в Цюріху і які переговори вів від імені фон Вайганга. Це єдине, що може врятувати тобі життя.

— Ну, і взагалі буде легше, — додав недвозначно Гельмут.

Карл нахабно розсівся на стільці, поклав ногу на ногу, хоч і морщився від болю. Зажадав сигарету. Кілька разів затягнувшись, мовив:

— Учора я виклав вам, панове, все. І я не позаздрю вам, коли групенфюрер дізнається, що тут відбулося. Він не з тих, хто прощає. Ви можете…

Договорити йому не вдалося. Гельмут спритним ударом ноги вибив з-під Карла стілець. Це було настільки несподівано, що Кремер ударився головою об кахельну підлогу і знепритомнів. Його привели до пам’яті, потім він знову знепритомнів од болю, і його знову обливали холодною водою, робили уколи, аби очуняв. Так продовжувалось кілька разів і нарешті Карл очуняв на своєму твердому ліжку в камері.

Хотілося пити, та не було сил дотягтись до кухля, що стояв на табуреті. І Карл чи то знепритомнів, чи то впав у напівмаячний стан, коли не відчуваєш власного тіла і все навколо здається нереальним та страшним, як у важкому сні.

Його відвідували і про нього дбали. В цьому Карл упевнився наступного дня, побачивши на табуретці поруч з кухлем миску супу та шматок хліба. їсти не міг, але воду випив жадібно, намагаючись хоч трохи залити вогонь, який пік його і зовні, і всередині. Подумав: коли сьогодні не допитуватимуть, його передбачення справдились. Фон Вайганг одержить вичерпну інформацію про все, що сталося, і, напевно, не зажадає повторення “циклу”. Так, здається, назвав учора цей допит Гельмут.

День минув спокійно, і ввечері Кремер зробив над собою зусилля — спорожнив миску: тепер він повинен якомога швидше повернутись у стрій. Цікаво, як вони поведуться? Пробачатимуться, мовляв, трапилась прикра помилка, чи вигадають більш переконливу версію? В тому, що він став жертвою добре задуманої провокації, Карл остаточно впевнився, обмацавши себе. Тіло було все у синцях, та обличчя не пошкодили.

До камери заходив лише мовчазний есесівець. Він приносив їжу і зникав, не вимовивши жодного слова. На п’ятий день привів перукаря. Той поголив Кремера, освіжив добрим одеколоном, і Карл почав рахувати хвилини до звільнення. Але хвилини непомітно виростали в години, і лише ввечері у коридорі почулися кроки. До камери зайшов незнайомий офіцер. Ввічливо вклонився Карлові, наказав слідувати за собою. На другому поверсі відчинив двері яскраво освітленої кімнати. Посередині стояв стіл з пляшками й закусками, а трохи ближче сидів у м’якому фотелі фон Вайганг.

Карл зупинився на порозі, не довіряючи очам. Очікував усього, але не цієї зустрічі.

Групенфюрер уже поспішав до нього.

— Мій хлопчику, — вигукнув патетично, — трапилась дика, непоправна помилка, і я не знаходжу слів для виправдання! Слава богу, все вийшло на добре, ми разом і вже тобі ніщо не загрожує! — Зробив знак офіцерові залишити їх.

Продовжував пошепки:

— Ти став жертвою моїх давніх непорозумінь з шефом гестапо Мюллером. Його агенти заарештували тебе, і минуло кілька днів, поки я дізнався про це та вжив заходів.

— Ці дні коштували мені багато, — поморщився Карл, — і наше співробітництво не карто навіть одного з них. У підлеглих Мюллера дещо оригінальні методи ведення дізнань, і тримати язика за зубами мені було важко.

— Я знаю все, — бовкнув фон Вайганг, та відразу схаменувся. — Вірніше, уявляю, чим були для тебе ці дні.

Карл утомлено махнув рукою.

— У мене важливі новини, шеф, і нам треба обговорити дещо…

— Потім, потім, — заметушився групенфюрер, — ти, напевно, забув смак справжньої їжі. Трохи закусимо. В дорозі я зголоднів і з задоволенням повечеряю з тобою.

Налив дві чарки коньяку, та Кремер відмовився.

— Я ще не зовсім очуняв після “методів” Мюллера, — і пожартував хмуро.

Фон Вайганг з насолодою вихилив свою чарку, пожував шматочок цитрини, присунув до себе тарілку з маринованою рибою.

— Після вечері ми відразу поїдемо додому. Гадаю, ти з радістю залишиш цю не дуже гостинну домівку. — Випив ще чарку, зітхнув і поскаржився: — У мене неприємності…

— Які можуть бути у вас неприємності? — байдуже махнув виделкою Карл.

— На жаль, вони існують. Звичайно, це таємниця, але ти вмієш тримати язика за зубами. — Фон Вайганг відірвався од тарілки. — Червоні диверсанти зірвали під Дрезденом підземний завод синтетичного бензину.

Карл відчув: щаслива усмішка мимоволі заграла на його обличчі. Зробив вигляд, що поперхнувся і закашлявся.

— Звідки в нас у Німеччині червоні? — не повірив. — Якщо вже мене гестапо запідозрило, то всі червоні мусять бути за гратами і нашій поліції нема чого робити.

— Факт залишається фактом…

— І великі пошкодження?

— Сильний підземний вибух і пожежа.

— Але ж це міг бути нещасний випадок…

— Диверсія! — одповів групенфюрер, відправляючи в рот шматок печені. — Чудова телятина, — присунув Карлові. — Чистої води диверсія. Завтра приїздить з Берліна комісія…

Накладаючи печеню, Кремер задоволено гмикнув. Налив собі півчарки.

— Трохи поїв, тепер можна, — пояснив. Спорожнив одним ковтком. “За твоє здоров’я, Вєтров! І за ваше, німецькі друзі! Тепер не йтимуть щодня ті ешелони цистерн — стоятимуть танки й літаки. За ваше здоров’я, мої хоробрі товариші!”

— Завод, певно, охоронявся, — мовив без нотки зацікавленості, аби лише підтримати розмову. — Недарма ж його заховали під землю…

— Диверсанти були добре обізнані з системою підземних ходів. Один з них — штейгер — і провів усю групу. Ще одного комуніста вбито, та, на жаль, пізно.

“Кого вбито?” — ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика. Закурив, аби не виказати збентеження.

— Рушаймо! — запропонував фон Вайганг. — Ти витримаєш кілька годин дороги?

— Я хотів би одержати папери й гроші, які забрали в мене при арешті, — нагадав Карл.

— Я вже потурбувався про це. — Фон Вайганг кивнув на жовтий портфель, що лежав на низенькому столику. — Там усе.

Кремер зазирнув у портфель: усе було на місці, навіть гребінець.

Автомобіль уже чекав на них. Сіли на заднє сидіння, і фон Вайганг підняв скло, яке відділяло їх від шофера.

— Тепер розповідай! — мовив нетерпляче.

Кремер витяг з портфеля фото Хокінса.

— Вам говорить про щось це обличчя?

— Хокінс! — вигукнув, ледь глянувши, фон Вайганг. — Це ж Чарлз Хокінс! Де ти взяв це фото?

Те, що групенфюрер назвав прізвище Хокінса, лише мигцем глянувши на знімок, а також його фальшиве здивування, підтвердили здогадку Карла: фон Вайганг уже ознайомився з вмістом портфеля.

Кремер докладно розповів про зустріч з американцями, фактично нічого не приховуючи. Групенфюрер слухав уважно. Коли Карл закінчив, підсумував:

— Я знав, що Чарлз — людина з розмахом. Він уміє дивитися вперед і безпомилково оцінює ситуацію.

— Ви не зв’язували мою ініціативу, — обережно почав Кремер, — навпаки, орієнтували діяти залежно від обставин, і я не міг не погодитися з аргументами містера Хокінса. У порівнянні з його пропозиціями, контакти з англійцями видалися мені малоперспективними. Маю на увазі гармонійне поєднання наших інтересів з аспектами, так би мовити, вищого гатунку, з інтересами, якщо хочете, німецьких ділових кіл у широкому розумінні цього слова.

Фон Вайганг слідкував за ним з зацікавленням.

— А ти робиш успіхи, мій хлопчику, — мовив з повагою. — У тебе є діловий сприт.

“Колись те ж саме казав мені Ганс Кремер”, — згадав Карл.

— Я лише ваш скромний учень, — підлестив самолюбству групенфюрера. — То ви не заперечуєте проти контактів я Хокінсом?

— Наївне запитання! — вигукнув фон Вайганг. — Ти зробив велику справу і ще не уявляєш собі всіх її наслідків.

“Я, либонь, уявляю, — подумав Кремер не без гордості, — краще, ніж ви й Хокінс, узяті разом”. Мовив, скромно опустивши очі:

— Містер Хокінс попереджав, що наша угода абсолютно таємна, і жодна третя особа не повинна бути інформована.

Мав на увазі Шрікеля і, здається, влучив у ціль, бо групенфюрер невдоволено стенув плечима.

— Звичайно… звичайно… — пробурмотів. — Але папери повинні десь концентруватись, і хтось повинен відповідати за їх збереження.

— Особі, котра займатиметься цим, — продовжив Карл, — зовсім не обов’язково знати, куди вони переправляються.

— Так, звичайно, так, — не зовсім упевнено погодився групенфюрер, і Карл зрозумів: тут йому ще доведеться долати перешкоди. Втім, не хотів зараз загострювати це питання, переключився на інше:

— Я хотів звернути вашу увагу на прохання Хокінса встановити контакти з керівниками Дрезденського банку і найбільш впливовими представниками ділового світу. Це, з одного боку, полегшить наше завдання стосовно передачі американцям патентів і технічної документації. Гадаю, наші підприємці не дуже заперечуватимуть проти цього. З іншого — відіб’ється на економічній політиці Сполучених Штатів щодо майбутньої Німеччини.

— Це питання для мене зрозуміле, і я солідаризуюсь з Хокінсом. — Групенфюрер простяг ноги і відкинувся на м’яку спинку. — Хоча тут потрібні уточнення і більш певні гарантії. Ми знаємо американців: дай їм палець, зажадають усю руку. До речі, я хотів з’ясувати…

Карл зрозумів групенфюрера і не дав йому договорити:

— Рахунок на ваше ім’я відкрито у “Вонтобель і К°”. Внесено суму, одержану від містера Гарленда.

Фон Вайганг задоволено посмикав себе за підборіддя.

— Бог послав мені в твоїй особі незамінимого помічника, — мовив сентиментально.

“І для того, аби переконатися в цьому, ти ледь не відбив мені печінки”, — зіщулився Кремер.

Нічого не відповів, заплющив очі і позіхнув. Фон Вайганг підняв комір пальта.

— Спи, — сказав, — тобі несолодко було в останні дні…

“Знає кішка, чиє сало з’їла”, — згадав Карл прислів’я. Також підняв комір і повернувся до вікна.

Комісію імперського Управління безпеки очолював штандартенфюрер СС з вродливим, мало не жіночим обличчям. Видно, власна зовнішність дуже подобалась йому, бо час від часу виймав невеличке дзеркальце, уважно розглядав своє відображення, поправляв зачіску. Разом з ним приїхали літній оберштурмбанфюрер з шрамистим обличчям і зовсім молоденький унтерштурмфюрер — йому краще б личила форма гітлерюгенда, ніж мундир офіцера СС.

Напередодні фон Вайгангові дзвонив Кальтенбруннер. Повідомив, що комісія створена для більш об’єктивного вивчення справи і підлягатиме групенфюреру, але фон Вайганг зрозумів: цей дзвінок — ні до чого не зобов’язуючий жест ввічливості людині, що близька до самого рейхсфюрера СС Гіммлера.

Аби не опинитися в дурному становищі, фон Вайганг вирішив не втручатися в роботу комісії і зайняв найбільш зручну позицію стороннього спостерігача. Штандартенфюрер одразу оцінив його делікатність — він підкреслено шанобливо ставився до групенфюрера, аби потішити його самолюбство, і обидва були задоволені.

Першим члени комісії допитували штурмбанфюрера Ерлера.

Чекаючи розслідування, штурмбанфюрер перенервував, чув, що сам фюрер, дізнавшись про вибух, оскаженів — тупотів ногами, лаявся й наказав суворо покарати винних. Це ж не жарт — сам фюрер, і Ерлер сидів перед членами комісії розгублений та безпорадний, плутаючись і невлад відповідаючи на запитання.

Лише в одному він був послідовний до кінця: після того, як Мауке вислідив небезпечних злочинців, він, Ерлер, віддав наказ про негайний арешт їх і вимушений був змінити своє розпорядження лише під відповідальність гауптшарфюрера, який плекав надію вийти на слід інших членів організації. Коли б його наказ був виконаний, доводив Ерлер, небезпідставно вважаючи саме цей пункт рятівним для себе, Ульмана б вчасно знешкодили і обірвалася б нитка, що зв’язувала диверсантів з штейгером Гібішем.

Штандартенфюрер, який розглядав у дзеркальце невеличкий прищ на підборідді запитав невинним тоном:

— Ви дали письмовий наказ гауптшарфюреру?

— Ні, але це може підтвердити унтер-офіцер Кейндель, який чергував тоді по гестапо.

— Припустимо. Але ви могли наполягти на виконанні свого розпорядження.

— Гауптшарфюрер Мауке безпосередньо відповідав за операцію, і я вважав, що йому на місці видніше.

— На вас, як заступника шефа гестапо, були покладені обов’язки по контролю над зовнішньою, охороною важливого військового об’єкта, — зсунув брови штандартенфюрер. — Нещодавно групенфюрер фон Вайганг особливо звернув вашу увагу на необхідність підвищення пильності, а також вимагав негайно покінчити з комуністичним підпіллям у селищі!

— Так, — погодився Ерлер. — Я дуже ціную вказівки групенфюрера і саме після цього задумав операцію, котру було зірвано з вини гауптшарфюрера Мауке.

Штандартенфюрер поморщився — чорт забирай, він починає потрапляти у незручне становище. Якщо б не галас навколо цього Мауке, все було б просто. Заарештувати гауптшарфюрера, Ерлера — на Східний фронт, і закрити справу. Але ж у кінохроніці показували, як сам Гіммлер нагороджує залізним хрестом Мауке, а рейхсфюрер СС не може помилятись… А тут ще клятий прищ на підборідді. Маленький, та червоний — і болить… Справді — ситуація!..

— Покличте гауптшарфюрера Мауке, — наказав. — А ви, — вказав Ерлеру на двері сусідньої кімнати, — зачекайте там.

Мауке зайшов по-молодечому, лише ледь-ледь припадаючи на ліву ногу.

— Хайль Гітлер! — викинув руку.

— Сідайте, Мауке, — ледь підняв долоню над столом штандартенфюрер. — Скажіть, ви одержували від штурмбанфюрера Ерлера наказ про арешт, — зазирнув у папери, — Ульмана і машиніста Панкау? Чому ви не погодилися з ним?

— Що! — вигукнув Мауке; і щире обурення бриніло в його голосі. — Я запропонував негайно заарештувати їх, але штурмбанфюрер не погодився з моєю думкою й наказав продовжувати стежити за ними. Я вважав, що ми маємо достатньо засобів, аби витягти з цих комуністів прізвища інших членів організації!..

Готуючись до приїзду комісії, Мауке детально проаналізував весь хід подій і прийшов до висновку, що саме цей пункт найбільш вразливий у його позиції. Вирішив не цяцькатися з Ерлером.

Голова комісії лагідно похитав головою. Заява гауптшарфюрера одразу ставить усе на свої місця, і йому не треба ламати голову над розв’язанням складної дилеми. Правда, Ерлер посилався на свідчення чергового по гестапо. Штандартенфюрер запитав кислим тоном:

— Хто може підтвердити ваші слова?

— Черговий по гестапо унтершарфюрер Кейндель.

— Хто, хто? — перепитав штандартенфюрер.

Унтерштурмфюрер, який вів протокол, відірвався від паперів і здивовано перезирнувся із своїм посіченим колегою: навіть членам комісії, які бачили багато, така ситуація видалася незвичайною.

— Унтершарфюрер Кейндель! — бадьоро повторив Мауке. Він помітив збентеження членів комісії, та не хвилювався: лише вчора вони розпили з Кейнделем пару пляшок горілки і цим закріпили угоду. Унтершарфюрер ненавидів Ерлера за бундючність та дрібні прискіпування — він охоче згодився на пропозицію Мауке, котра до того ж була підкріплена кількома сотнями марок.

— Ну, ну! — першим опам’ятався штандартенфюрер. — Давайте сюди Кейнделя. І покличте штурмбанфюрера. Зведемо їх віч-на-віч.

У Кейнделя після вчорашнього були непереливки, виглядав похмуро. Зустрівши очікувальний погляд Мауке, опустив голову.

“Невже підведе? — затремтіли коліна в гауптшарфюрера. — Невже?..”

— Ви були присутні на розмові штурмбанфюрера Ерлера з гауптшарфюрером Мауке, коли вирішувалось питання про арешт Ульмана й Панкау? — запитав Кейнделя голова комісії.

— Так точно! — підняв голову той.

— Хто вимагав заарештувати комуністів?

Кейндель витримав паузу, беззвучно поворушив губами і відповів упевнено:

— Гауптшарфюрер Мауке запропонував негайно заарештувати цих червоних, але штурмбанфюрер не погордився. Він ще звинуватив гауптшарфюрера в нерозумінні методів слідства.

— Ви брешете! — почервонів Ерлер.

Штандартенфюрер глянув на нього насмішкувато, і штурмбанфюрер, зрозумівши все, сполотнів.

— Заарештувати! — кивнув штандартенфюрер есесівцям, що стояли біля дверей.

— Але ж він бреше… — прошепотів Ерлер.

— Виведіть заарештованого! — наказав голова комісії. Настрій у нього поліпшився: слідство просувалося без ускладнень, і за день — два можна буде повернутись у Берлін, де на нього чекала Беата. Згадавши її, штандартенфюрер крадькома подивився в дзеркальце — клятий прищ… А начальство буде задоволене — воно не помилилося в Мауке.

— Що ви можете розповісти нам? — запитав приязно.

Мауке підвівся. Поштивість до старших за чином завжди цінується.

— Наскільки мені вдалося з’ясувати, — почав, дивлячись на голову комісії відданими очима, — небезпечні злочинці на волі. Прошу пробачення, я перевищив свої повноваження, але за три доби, що минули з часу диверсії, дещо розвідав. Звичайно, я винний у тому, що обійшов штурмбанфюрера, але в нас склалися такі стосунки…

— Ми розуміємо вас, гауптшарфюрер, — поблажливо всміхнувся голова комісії. — Продовжуйте.

— За моїм наказом заарештовано дружину штейгера Гібіша. На допиті вона показала, що до неї заходив її родич — залізничний обхідник. Він повідомив, що вночі після вибуху Гібіш привів до нього чотирьох невідомих. Зараз ми допитуємо цього обхідника — паки що він мовчить, та це, фактично, не має значення: факт залишається фактом…

— Дуже ціннії новини! — штандартенфюрер, забув про прищ і сховав дзеркальце. — І далі?..

— В печері, з якої починається вентиляційний штрек, один із злочинців забув куртку. Масляні плями і золотник, знайдений у кишені, дозволяють припустити: диверсант — або шофер, або гаражний слюсар.

— Але як диверсанти могли вийти з-під землі? — втрутився оберштурмбанфюрер з посіченим обличчям. — Адже вихід з штреку охороняли солдати СС.

— Не виключено, що був ще один вихід.

— Детальний обшук місцевості нічого не дав…

— Після вибуху його могло завалити, — не здавався Мауке.

— У цьому є сенс, — підтримав голова комісії. — Ваші пропозиції?

— Звільнити заарештованих дружину та сина Ульмана. Диверсанти, можливо, намагатимуться встановити зв’язки з ними, і син Ульмана не критиметься перед своїм другом Вернером Зайбертом. Під цим прізвищем, — пояснив, — мене знають у селищі, і Вернер Зайберт поки що нічим не скромпрометував себе. Крім того, слід уважно перевірити гаражі міста та навколишніх селищ. Можливо, ми знайдемо власника куртки.

— Так він і зізнається!.. — легковажно всміхнувся секретар комісії.

Штандартенфюрер невдоволено повів на нього оком.

— Наша робота, — знову дістав дзеркальце, зиркнув скоса: нічого не скажеш — Беата недаремно закохана в нього, — іноді складається з дрібниць і вимагає уважності та педантичності. Мені подобаються ваші пропозиції. Сьогодні ми порадимося з групенфюрером фон Вайгангом викличемо вас.

Підвівся, даючи зрозуміти, що засідання комісії припиняється.

— Радий знову бачити вас у цьому гостинному домі, — вкрадливо мовив Шрікель, вмощуючись на дивані поруч з Кремером. — Як їздилось?

Від гауптштурмфюрера пахло гарним одеколоном, чисто виголені щоки вилискували. Вся постать Шрікеля уособлювала респектабельність, добродушність та приязність. Лише хитрі оченята єхидно поблискували, і Карл мимоволі порівняв гауптштурмфюрера з псом, який крутить хвостом, облизується, догідливо дивиться у вічі, та варто відвернутися — вкусить.

Кремер пильно подивився на Шрікеля. Той не витримав погляду й знітився.

— Дякую, їздилось непогано, — спокійно відповів і, помітивши, як знову блиснули очі Шрікеля, остаточно впевнився: гауптштурмфюрер знає про все, що трапилося з ним після повернення з Швейцарії. Недаремно ж сліди Гельмута вели з тераси до флігеля Шрікеля.

Добродушний вигляд гауптштурмфюрера розізлив Карла. Примружив очі, запитав з ледь помітною гидливістю:

— Як живе чарівна фройляйн Еммі? Чи давно гер Шрікель бачив її?

Гауптштурмфюрер неспокійно засовався на місці. Чорт би забрав цього молодика: запитує про Еммі у присутності самої фрау Ірми, перед якою Шрікель завжди намагався грати роль чоловіка доброчесного, з твердими й, можна сказати, патріархальними поглядами.

— Дякую… дякую… — мовив швидко, — я вже давно не бачив її… До речі, мені казали, що в Швейцарії… — спробував зам’яти неприємну розмову.

Та в Карла вселився якийсь біс.

— Навіть у Швейцарії, — перебив, — я не бачив таких гарних і, головне, таких е-е… як би це мовити, — поклацав пальцями, — товариських дівчат, як фройляйн Еммі…

— Але ж у Швейцарії ви бачили… — зробив ще одну спробу переключитися на інше Шрікель, та було вже пізно. Хільда, наречена Рехана, давно нудьгувала в кріслі напроти. Маючи Шрікеля за головного винуватця службових неприємностей Руді, вона ненавиділа гауптштурмфюрера і, де тільки могла, шпигала його. Кращий привід для цього важко було вигадати.

Швидко загасивши в попільничці червоний від помади недокурок, Хільда витягла шию і втупилась у Шрікеля синіми злими очима.

— Як вам не соромно, Карле, — сказала, манірно округливши губи, — клепати на таку поважну і, — наголосила, — літню людину. Ніколи в житті не повірю, що гер Шрікель може мати інші почуття до дівчат, ніж батьківські. Ця Еммі, певно, стане вам за дочку, чи не так, гер гауптштурмфюрер?

Шрікель почервонів, маленькі очі його заблищали од гніву. Ковтнув повітря, хотів щось сказати, та Хільда це дала.

— А ви пустун! — насварилася пальцем. — До того ж, потаємний пустун, а це — значно гірше. Скажіть, — зробила наївне обличчя, — чим ви приваблюєте дівчат?

“Грішми”, — ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика.

— Фройляйн Хільда жартує, — втрутилась фрау Ірма. Вона вважала: дівчина перейшла межі дозволеного в доброму товаристві, й хотіла покласти край ризикованій розмові. Тим більше, що поруч сиділа Ернестіна Краузе, яка невдоволено морщилась від фривольних Хільдиних жартів. — За характером своєї роботи наш друг Артур зустрічається з багатьма людьми, в тому числі й з дівчатами…

Кинувши рятівне коло Шрікелю, фрау Ірма однак з відразою подивилася на гауптштурмфюрера.

— Не знала, що в гера Шрікеля така приємна робота. Але мені не хотілося б потрапити до нього на прийом, — не втрималась Хільда, та, піймавши засудливий погляд Ернестіни, прикусила губу.

Ернестіна Краузе завжди дратувала Хільду. Дратувала тим, що носила дорогі хутра, на які Хільда могла лише дивитися, тим, що брильянтові сережки Ерні коштували більше, ніж мало не весь гардероб Хільди, нарешті, тим, що за цією миршавкою бігають чоловіки. Чоловіки, які дивляться на Хільду масляними очима, все ж освідчуються Ернестіні. Навіть Карл Кремер, якого Хільда вважала розумнішим за інших, не встояв перед її мільйонами.

Усе це іноді доводило дівчину до люті — боже мій, що б тільки вона не віддала за багатство!

Хільда перша помітила ніжні почуття Ернестіни до Кремера і вирішила хоч трохи насолити гордячці. Карл не дуже подобався їй, та це не завадило дівчині всіляко підкреслювати свою увагу до нього — з задоволенням спостерігала, як біліли од гніву вирлаті очі Ернестіни.

Фройляйн Краузе, в свою чергу, ненавиділа Хільду. Вона б розтоптала всі свої брильянти, аби мати таку ніжну шкіру, такі високі груди й таке вродливе обличчя. Перехоплюючи закохані й відверто похітливі погляди, які кидали чоловіки на Хільду, вона мучилась ревнощами. Хоча б один з них подивився на неї отак безсоромно! А вони розсипаються у компліментах, поштиво цілують руку і… ховають очі.

Лише Карл Кремер не такий солодкий. І не зиркає крадькома на круглі коліна цієї красуні. Хоч, — Ернестіна впевнена в цьому, — Хільда спеціально показує їх Кремерові. Вже за одне це Ерні готова розцілувати Карла, але ж він такий рівний з усіма і, на жаль, з нею…

Хоча, все ж виділяє її. Вони їздять разом у театр, а частіше — просто розмовляють. Ерні любить ці розмови більше, ніж концерти й прем’єри. Карл — ювелір, та рідко коли торкається цієї теми. Спочатку це дивувало дівчину, та він пояснив якось, що в майбутньому збирається зайнятися більш солідними справами. Якими — Ернестіна не цікавилась. Достатньо було своїх хатніх розмов про біржу, ціни на тканини та військові постачі — з Карлом вони розмовляли зовсім про інше. Ерні завжди з вдячністю згадувала ці вечори. Вона забиралась з ногами на тахту, а Карл умощувався в глибокому фотелі. Говорили про музику й війну, про Гете і нову зброю, яку обіцяє німцям фюрер, — і завжди в судженнях Карла Ернестіна знаходила щось нове та цікаве для себе.

Але чому він зараз усміхається Хільді? Можливо, це лише здається їй. І все ж Ернестіна не витримала.

— Ви обіцяли розповісти про Швейцарію, — нагадала Кремерові. — Що вас там найбільше вразило?

Карл на секунду замислився.

— Спокій, — відповів упевнено, — спокій і тиша. Немов немає у світі війн і потрясінь і не зіткнулись у борні цілі народи. Признатись, я відвик од освітлених міст, чоловіків у цивільному і бабусь з дитячими колясками в скверах. Життя без нічних тривог і бомбардувань, військових зведень… — Перехопивши погляд Шрікеля, поправився: — Міщанське життя — і інтереси міщанські: вклади в банки, проценти… Швейцарія видалася мені блощицею на змученому тілі Європи.

— Паразит, який наживається на війні, — ствердив Шрікель.

— А мені хотілося б потрапити туди, — сумно мовила Ернестіна. — Хоча б на тиждень — тиша, озера, корови на луках…

— Сентиментальна картинка з ілюстрованої хрестоматії, — поморщилась Хільда. — Ми не маємо права думати про тишу, коли щоночі палають німецькі міста! — Вона закурила, помахала в повітрі сірником, кинула до попільнички. — Якщо не припиняться ці варварські нальоти, я запишусь у зенітну артилерію.

Рехан нахилився й поцілував її довгі пальці.

— Такі руки не призначені для зброї, — мовив.

— Але ж коли чоловіки не можуть захистити своїх подруг…

— Сьогодні ми войовничо настроєні проти чоловіків, — втрутився Шрікель. — Даремно. Американці й англійці відступають у Арденнах, і скоро ми скинемо їхні армії в море. Нехай згадають про Дюнкерк…

Кремерові набридли ці салонні розмови про війну. Відійшов до столу, де фон Вайганг грав у карти з головою берлінської комісії. Постояв прислухаючись. Розмова точилася нецікава, і Карл подумав — непогано було б, пославшись на втому, зникнути. Правда, фрау Ірма може образитись, та й Ернестіна тут… Позіхнув і поставив пластинку з наївною сентиментальною пісенькою. Вся Німеччина співала її. Автоматично замугикав; “Wie einst Lili — Marlen…”

— А ви віроломна людина, Кремере! — почув раптом за спиною.

Усміхнувся: якщо Шрікель звинувачує його у віроломстві, отже, добре-таки дошкулив гауптштурмфюреру, Нехай не думає, щойому все дозволено.

Озирнувся, зобразивши на обличчі здивування,

— Не розумію вас, гер Шрікель…

— Не прикидайтесь, Кремере! Для чого вам було витягувати на світ божий цю Еммі?

— Мені здавалось, дівчина подобається вам…

— У порядному товаристві натякати на зв’язки з вуличною дівкою! Це вже чортзна-що!

— Ніколи б у житті не подумав, що Еммі — повія… — зробив наївні очі Карл. — Ви так ніжно ставилися до неї…

— Ви або справжній йолоп, Кремере, — не витримав гауптштурмфюрер, — або пройдисвіт. Як на мене, останнє більш відповідає істині. Мені відомо… — осікся.

Кремер спалахнув від образи, та встиг узяти себе в руки. Зрозумів: його позиція значно краща од позиції Шрікеля — у запалі той утратив контроль над собою і вже бовкнув дурницю.

Сказав холодно, зважуючи кожне слово:

— За такі слова, Шрікель, я міг би дати вам по пиці. Але я не хочу бешкету; до речі, він нашкодить вам значно більше, ніж мені. Ви пили сьогодні, і я розумію вашу запальність. Вважайте, що я забув цей інцидент.

Про всяк випадок, Карл пустив пластинку на повну гучність — не хотів, аби хтось підслухав цю розмову. Та Шрікель уже опанував себе.

— Ви нічого не зрозуміли, — зареготав. — Це ж жарт! Ви не розумієте жартів, Кремере…

Намагався виглядати добродушним, та щоки пашіли червоними плямами.

— От ми й поквиталися, — підхопив Карл. — Ви не зрозуміли мого, а я — вашого.

Підійшла Ернестіна. Прочитала щось на Карловому обличчі, бо запитала стурбовано:

— Що трапилось?

— Нічого, — спокійно витримав її погляд Кремер. — Гер Шрікель каже, що ця пісенька надто сентиментальна. А ви як вважаєте, Ерні?

Першим автобусом Карл Кремер доїхав до міста і з вуличного телефону подзвонив Вєтрову. Юрій відразу зрозумів: щось трапилось. Але продовжував, як звичайно, — ніхто ніколи не здогадався б, про що йде мова.

— То кажете, у вас аварія? — гудів у рурку. — Крила пом’яті? Ні — кажете… Чудово… Бампер зігнувся і вм’ятина на дверцятах?

— Мені хотілося б, аби ви відразу подивились на автомобіль, — сказав Карл. — Адреса: Альтштадт, Рейхштрассе, 7. Будете за годину? Я чекаю на вас.

Повісив рурку і потихеньку рушив до підвалу в руїнах.

Вєтров не мав звички запізнюватись, вважаючи, що в їхньому неспокійному житті й хвилина має значення. Підсвітив ліхтариком, розглядаючи Карла, ляснув його по плечі так, що той застогнав.

— Ти що, — не зрозумів Юрій, — охлянув у дорозі?

— Свиня ти! — не витримав Кремер. — На мені місця живого нема…

— Що таке? — здивувався Вєтров.

Карл сів на дошку біля стіни.

— Давай по черзі, — запропонував, — раніше розповідатимеш ти, потім я…

— А навпаки?

— Не крути голову. Як загинув Ульман?

Відразу після повернення Кремер дзвонив Вєтрову, і той натяками пояснив, що трапилось. Тепер Юрій детально розповів про операцію.

— Таку людину втратили, — з сумом мовив Карл. — Добре, що хоч самі врятувались.

— Ми, брате, люди невмирущі, — тихо засміявся Вєтров. — Що там кажуть про диверсію?

Кремер повідомив про арешт Ерлера.

— Заворушилися, — з задоволенням констатував Юрій. — Нехай гризуться між собою, особисто мені це подобається.

— Хочеш сказати, що я — проти?

— Чудило ти! — зареготав Вєтров. — Звідки ти взяв?

— Тон у тебе такий…

— Давай критикуй… — мовив Вєтров добродушно. — А ти знаєш… — почав і осікся. Кілька секунд мовчав, якась думка визрівала в нього. — А ти знаєш, — повторив упевнено, — може, це й смішно, та я б зараз не відмовився од критики. Стоїш перед зборами і тебе критикують. Але, — зітхнув, — навколо всі свої.

Юрієва думка не здалася Карлові безглуздою. Захотілося пройти Хрещатиком, поштовхатися на Бессарабському базарі…

— Чорт, — скрипнув зубами, — не роз’ятрюй душу. І давай радитись.

Розповів про поїздку до Швейцарії і зустріч з американськими розвідниками. Вєтров стиха вилаявся.

— Їх б’ють в Арденнах, а вони рахують майбутні прибутки. Союзнички!..

— Коли інформуватимеш Центр, наголосиш на цьому, — ствердив Кремер. — Американці хочуть змовитись з німецькими промисловцями. На жаль, поки що я не маю документальних підтверджень цієї змови, та, можливо, скоро матиму.

— Виходиш у люди! — чи то з заздрістю, чи то з повагою мовив Вєтров.

— Але, перше ніж вийшов, потрапив у халепу, — поскаржився Кремер. Йому було не дуже зручно розповідати, як катували і що довелося витерпіти, та Юрій зрозумів усе з півслова — закурив і димів, сердито гмикаючи.

— І що це таке? — затоптав недокурок. — Люди навколо, здається, як люди… Це ти казав, що фон Вайганг — кохається в квітах? Неймовірно: поруч — квіти й кров… Не можу я цього зрозуміти, як хочеш, — постукав себе по чолу, — а не доходить до моєї макітри!

— Не про це зараз мова, — зупинив його Карл. — Я впевнений: Шрікель приклав руку до цієї історії. Щось він винюхав чи винюхує, і це непокоїть мене. Вчора втратив рівновагу й виказав себе. Певно, шкодує, га слово — не горобець…

— Розкажи все по порядку, — попросив Юрій. — Збоку видніше.

Вислухавши, виніс присуд, майже не думаючи:

— Шрікеля необхідно усунути! І негайно!

— Легко сказати — необхідно… А як?

— Тобі руки бруднити не можна. Доведеться мені.

— Садиба фон Вайганга охороняється есесівцями. Сторонній особі проникнути туди майже неможливо.

— Але ж сам Шрікель не відлюдник?

— По-моєму, він рідко коли залишає садибу. Боїться, чи просто роботи багато…

— Не можуть мої люди весь час чергувати біля вілли. Гестапівським шпигам на радість і розвагу… Отже, — викресав вогонь, прикурив, — нам треба знати, коли Шрікель виїжджатиме.

— Коли б я також знав це…

— Мусиш.

— Легко сказати, — розізлився Карл, — він і раніше крився од мене, а тепер…

— Руді Рехан? — коротко запитав Юрій.

— Виключено. Він із Шрікелем, мов кішка з собакою.

— Не думаю, аби цей гауптштурмфюрер був такий неприступний. Треба знайти привід і виманити його з садиби.

Кремер замислився. Вєтров не квапив його. Здавалося, світлячок цигарки — єдина жива істота в підвалі. Потім і він згас.

— Ану, послухай мене, — почав раптом Вєтров розважливо. — Непогана наче ідея… Як у тебе з фройляйн Краузе?

— Що — як? — не зрозумів Кремер. — І до чого тут вона?

— До чого — то я тобі скажу. А от що: міг би ти їй, скажімо, освідчитись? Гарбуза не піднесе?

— Це ти серйозно?

— Абсолютно.

— Що ж, Ернестіна лише чекає на те.

— Сказав він скромно! — не втримався, аби не вколоти Вєтров. — Якомога скоріше треба освідчитись їй. На честь ваших заручин буде влаштовано прийом. Шрікель вважатиме за честь побувати в Краузе.

— Стривай, стривай, — захвилювався Кремер, — а це справді ідея! Запросити фон Вайганга з дружиною, Рехана… Шрікель неодмінно проковтне цю принаду. — Згадав раптом Ернестіну і зніяковів. — План твій — добрий, — мовив замислено, — та є одна заковика. Шкода дівчини. Вона ж сприйме все за чисту монету.

— Знайшов кого жаліти! — презирливо буркнув Юрій. — Вони нас жаліють?

— Ну, знаєш, там якось простіше: він озброєний, і в тебе автомат… Хто кого…

— Скажи, будь ласка, — єхидно почав Вєтров, — а такі думки випадково не приходили тобі в голову, коли гестапівці катували гумовими кийками?

— Я розумію тебе, та все це значно складніше. Фройляйн Краузе — непогана дівчина, не зла й розумна. Мислить вона, звичайно, зовсім іншими категоріями, ніж ми, — ну, й природа обділила її, і це відбилось…

— От що! — перебив його Вєтров. — Хто з нас добрий, а хто поганий, розберемося потім. Зараз у нас замало часу для цього, і мені, чесно кажучи, не хотілося б забивати собі голову такого роду проблемами. Давай прямо: дочка капіталіста — раз; Гітлерові аплодує — два. Може, вистачить?

— Дещо прямолінійно, — поморщився Карл, — та вистачить.

— Я знав, що ми домовимось, — безапеляційно заявив Вєтров. — То зробимо так…

Заручини Ернестіни Краузе з маловідомим і, як на погляд фінансової еліти міста, дрібним комерсантом Карлом Кремером викликали багато пліток. Одні заздрили Карлові, інші поздоровляли і намагалися вже зараз бути ближче до людини, котра успадкує мільйони.

Фон Вайганг сприйняв цю новину без особливого ентузіазму. Сухо привітав Кремера, покликав до себе в кабінет. Карл зрозумів групенфюрера і, не чекаючи запитань, пояснив:

— Можете не хвилюватися, шеф. Туманна перспектива посагу не може вплинути на наші ділові стосунки. Я ніколи не збирався стати альфонсом і маю бажання досягти успіху власноручно. Тим більше, що текстильні підприємства мого майбутнього тестя — непогана ціль для бомбардувальників, і від одної з фабрик уже залишилась купа цегли…

— Не забувай, — повеселішав фон Вайганг, — Краузе — один з директорів Дрезденського банку, підвали якого недосяжні для бомбардувальників.

— Але ж я не директор банку, — уточнив Кремер, і фон Вайганг позадкував.

— Ернестіна — чудова дівчина, — мовив невизначено, — і зуміє влаштувати твоє щастя.

— Я певен у цьому! — ствердив Карл. — Сподіваюся, завтра ввечері у вас нема термінових справ, і ви не забудете…

— А якщо б вони й були? — перебив групенфюрер. — Звичайно, ми будемо в Краузе.

— У вас в автомобілі знайдеться місце для мене?

— Не став дурних запитань, мій хлопчику.

Тепер Кремерові залишалося провести переговори з Реханом. Покликав Руді до себе і, причинивши двері, сказав без зайвих церемоній:

— Завтра ви повинні зробити так, аби Шрікель сів в автомобіль фон Вайганга.

Рехан витяг шию і втупився в Кремера.

— Скажіть, — мовив замість відповіді, — для чого ви влаштували цей спектакль? Чи, може, справді вирішили загарбати мільйони Краузе і накивати п’ятами на Захід?

Кремерові зробилося смішно: ось що не дає спокою Реханові! Та не в його інтересах ставити крапки над “і”: навіщо Руді знати його справжні наміри?

— Шляхи господні недовідомі… — відповів. — Та я сказав…

— Для чого це?

Карл кілька секунд помовчав, обмірковуючи, чи слід критися від Руді.

— У вас є шанси зайняти місце Шрікеля, — сказав і з задоволенням побачив, як почервоніли Реханові вуха. — Вас улаштовує така перспектива?

— Ви можете це влаштувати? — не повірив Рехан.

— Призначення залежить від фон Вайганга?

— Звичайно.

— Вважайте себе начальником канцелярії.

— Що ви зробите зі Шрікелем?

— Вас справді цікавить його доля?

Рехан знизав плечима.

— Шрікель поїде з вами, — мовив упевнено.

— Посадите його поруч з шофером.

Руді кивнув.

— Більше нічого?

Карл усміхнувся.

— Ви прогресуєте, Рехане. Буде добре, коли ніхто не дізнається про нашу розмову…

— Не робіть з мене справжнього йолопа, Кремере! До речі, мені хотілось придбати для Хільди нитку перлин. Вона так страждає, дивлячись на коштовності вашої нареченої.

— Ви зможете придбати їй не одну нитку, — відрахував гроші Кремер. — Будьте обережні, ніхто не повинен знати, що ви витрачаєте такі суми. В гестапо на це особливий нюх.

— Я розповідаю всім, що помирився з батьком, — хитро примружився Рехан. — Старий злякався бомбардувань і подався на село — перевірити неможливо.

— У вас світла голова, — підлестив Кремер, — і кращої кандидатури на місце Шрікеля групенфюрерові не знайти.

Визирнув у коридор і, впевнившись, що там нікого нема, випустив Рехана. Ліг на канапу, поклав руки під голову. Він зробив усе — залишалося тільки чекати.

…Два чорних закритих автомобілі стояли біля парадних дверей вілли. Чоловіки зібралися в холі, чекаючи на фрау Ірму. Карл почував себе незручно: мало того, що новий фрак трохи тисне під пахвами, але всі погляди прикуті до тебе, і кожен вважає за необхідне пожартувати з приводу заручин.

Уже кілька разів Карл нетерпляче зиркав на годинник: затримка фрау Ірми непокоїла його, бо могла призвести до несподіваних ускладнень. Чорт, слід було, враховуючи жіночу непунктуальність, призначити від’їзд хоча 6 на чверть години раніше…

— Закохані завжди нетерплячі, — помітив його нервозність групенфюрер. Він уже звик до вибриків дружини і сприймав їх філософськи. — Врахуйте, нема на світі жодної пунктуальної жінки.

— Невже я запізнилась? — почувся голос на сходах: фрау Ірма була вже в хутрах. — Я так поспішала…

Чоловіки перезирнулись. Швидко одягнулися і поспішили до машин. Рехан відчинив дверцята “мерседеса” перед фрау Ірмою та групенфюрером.

— Сідайте сюди, на переднє сидіння, Шрікелю, — покликав гауптштурмфюрера, який хотів зайняти місце в другому автомобілі. — Сюди, сюди, прошу вас. А ви, Кремере, — показав на місце за шофером, — сюди. Наречена вже зачекалася вас, а ми, — кивнув на помічника Шрікеля, — ще заїдемо за Хільдою.

Вмощуючись на задньому сидінні, ліворуч од фрау Ірми, Карл з задоволенням глянув на огрядну постать Шрікеля поруч з шофером. Усміхнувся, згадавши метушню Рехана: Руді відчуває небезпеку і про всяк випадок хоче бути далі від них.

Аби потрапити до маєтку Краузе, вони проїхали місто і вискочили на автостраду. На дванадцятому кілометрі — з’їзд ліворуч, ще три кілометри — і розкішна вілла.

“Мерседес” звернув з автостради. Карл припав до спинки переднього сидіння, напружено вдивляючись у темряву. Асфальтована дорога в’юнилась між дерев, видимість була погана, і шофер знизив швидкість. Раптом за поворотом різко загальмував — на шосе задкував з путівця великий вантажний автомобіль. Шофер нетерпляче посигналив фарами. З кабіни грузовика виліз офіцер у довгій шинелі, з кузова вистрибнув солдат. Офіцер застережливо підняв руку і підійшов до “мерседеса” з того боку, де сидів Шрікель.

Гауптштурмфюрер нетерпляче відчинив дверцята.

— Звільняйте дорогу! — гукнув. — Ми поспішаємо!

Офіцер спокійно ввімкнув ліхтарик, роздивляючись пасажирів “мерседеса”. Навіть Кремер, який знав, що трапиться зараз, не помітив, звідки взявся в його руках пістолет. Два постріли — у Шрікеля… Ще постріл — шофер привалився до керма… Вереск фрау Ірми… Фон Вайганг з великими, сповненими жаху очима сповзає на підлогу…

Карл відсунув шофера, витяг з-під сидіння автомат. Вивалився з машини, дав чергу кудись у темряву. Стрибнув у кювет і знову натиснув на гашетку. Бачив у світлі невимкнутих фар, як за грузовик метнулись двоє. Перечекавши кілька секунд, прошив довгою чергою борти грузовика, кабіну й шини. Обстріляв кущі напроти і, лише побачивши довгу тінь од легкової машини на путівці та почувши стихаючий гуркіт мотора, припинив стрілянину. Не випускаючи з рук автомата, зазирнув у “мерседес”.

Фрау Ірма лежала, уткнувшись обличчям у сидіння та затуливши руками голову. Групенфюрер заховався під її шубу.

Кремер доторкнувся до його плеча.

— Все гаразд, шефе, — мовив заспокоююче, — вони втекли.

Фон Вайганг тремтячою рукою відкинув полу шуби.

— Ірма злякалась, — зробив спробу виправдатись, — допоможіть їй…

— Вас не поранено? — з тривогою запитав Карл, хоч знав: до фрау Ірми ніхто не доторкнувся й пальцем.

Упевнившись, що небезпека минула, групенфюрер почав виявляти твердість духу.

— Займіться ними, — вказав на переднє сидіння. — Я допоможу Ірмі сам.

Шрікель лежав, упершись головою в щиток: кулі в двох місцях пробили йому череп — без сумніву, він умер після першого пострілу. Шофера було поранено в плече: коли Кремер доторкнувся до нього, той застогнав.

Витягши Шрікеля з машини, Карл поклав шофера на сидіння.

— Треба негайно лікаря, — визначив. — Він може вмерти від утрати крові.

Фрау Ірма очуняла. Сиділа, стиснувши скроні пальцями, і дивилася на Кремера застиглим поглядом.

— Який жах, — ледь поворушила губами. — Вони ж могли всіх нас…

Фон Вайганг виліз з машини, обсмикнув на собі шинелю.

— Я ніколи не забуду тобі цього, мій хлопчику, — мовив розчулено. — Ти врятував нас!

З-за повороту виринула, блиснувши фарами, легкова машина. Карл пішов їй назустріч, піднявши руки.

— Допоможіть, панове! — сказав хрипко чоловікам, котрі вистрибнули з автомобіля. — Нещастя!

— На мене вчинили замах, — голосно пояснив групенфюрер. — Але злочинці помилились і вбили гауптштурмфюрера Шрікеля.

— Слід прибрати з дороги грузовик, — наказав Кремер шоферові.

Водій заліз у кабіну грузовика.

— Нема ключа! — відізвався.

Підійшла ще машина — “мерседес” фон Вайганга оточили чоловіки в шинелях та дорогих пальтах, дами в хутрах.

— Допоможіть зштовхнути грузовик! — звернувся до них Кремер, та його ніхто не послухав. Випитували один в одного подробиці нападу, смакуючи їх.

Загальмували ще дві машини, і до “мерседеса” проштовхався Рехан. Йому нічого не треба було пояснювати.

— Панове! — перекричав він усіх. — Хвилинку уваги! Нехай чоловіки підійдуть до грузовика. Дам прошу зайняти свої місця в машинах!

Він швидко навів порядок, і грузовик зштовхнули на путівець. Руді сів за кермо “мерседеса” фон Вайганга, пересадивши групенфюрера з дружиною в свою машину. Труп Шрікеля поклали вниз, Карл підтримував пораненого шофера. За хвилину Рехан загальмував біля дому Краузе.

— Повідомте негайно гестапо! — наказав Карл Реханові. — Вчинено замах на групенфюрера!

— Чудова версія, — буркнув крізь зуби Руді. — Де у вас телефон? — неввічливо відштовхнув швейцара, який відкривав їм двері.

Ернестіна, побачивши Карла в брудному закривавленому пальті пополотніла.

— Що з вами? — метнулась до нього.

— Зі мною? — здивувався Кремер. — Зі мною нічого, а от шофера поранено…

Відшукав батька Ернестіни.

— Треба перепросити гостей… Трапилось нещастя…

Той, кому б удалося зазирнути у вікно кімнати Карла Кремера на третьому поверсі, не повірив би своїм очам: хазяїн помешкання, обійнявши стілець, кружляв з ним у стрімкому вальсі. Натанцювавшись, поставив стілець, плюхнувся на нього і задригав ногами.

Навіть десятої частини почуттів, що переповнювали Кремера, було достатньо для виправдання цих бурхливих емоцій. Щойно Карл вимкнув приймача — радянські війська почали наступ від Балтики до Карпат!

— Ур-ра! — загорлав беззвучно. — Ур-ра!

Радість виривалась з нього, просилась назовні, а він стояв з піднятими кулаками й шепотів:

— Ур-ра!..

До снідання вийшов з пісним обличчям. Фон Вайганг уже сидів за столом, нервово постукуючи чайною ложечкою.

— Ти слухав радіо? — запитав.

— Ви маєте на увазі нове скорочення фронту на Сході?

— Тепер наш успіх в Арденнах зведеться до нуля.

— Я не військовий, і мені важко орієнтуватися в цих подіях, та підстав для песимізму не бачу.

— Звичайно, звичайно, — швидко погодився фон Вайганг. — І все ж будь-які події не повинні бути для нас несподіванкою. Слід форсувати наші справи…

Так думав не лише фон Вайганг. Наступного дня, коли Карл вийшов на прогулянку до сусіднього лісу, на шосе його перестрів чоловік у селянському одязі.

— Карл Кремер? — запитав, дістаючи з кишені половину доларової асигнації.

Кремер показав йому свою половину долара.

— Порядок, — схвально хитнув головою “селянин”. — Сьогодні о шостій будьте біля головного входу до Цвінгера. Я під’їду на таксі, побачите — сідайте без запрошення.

Зняв капелюха, вклонився і попрямував до автобусної зупинки. Звичайний селянин — у грубих черевиках і міцному, але трохи приношеному одязі…

Кремер не впізнав його, коли таксі зупинилося за кілька кроків.

— Сідайте ж! — вигукнув, відчинивши дверцята, модно одягнений чоловік — чудове пальто, хутряний капелюх. — Ми запізнюємось.

Вдруге Кремера не довелося запрошувати. Видно, шофер уже був обізнаний з маршрутом, бо, ні про що не питаючи, переїхав через Ельбу і вискочив на заміську трасу. Чоловік базікав про всілякі дрібниці: вчорашню пиятику із знайомими офіцерами, новий кінофільм, погоду. Сидів у півоберта до Карла, та не дивився на нього, стежачи за шосе позаду. Коли проїхали з десяток кілометрів, попросив зупинитись, постояв за машиною кілька хвилин і, впевнившись, що ніхто за ними не їде, знову наказав рушати.

Вони відпустили таксі на околиці невеличкого селища. Відразу з-за рогу виринув “опель-адмірал”. Він загальмував біля них так несподівано, що Карл відсахнувся. Дверцята відчинилися, з заднього сидіння Кремерові усміхався Хокінс.

Карл нічим не виказав свого здивування, та відзначив про себе: навряд чи Хокінс приїхав з цікавості — не така він людина, аби ризикувати з-за дрібниць.

“Опель” рушив у напрямку до Дрездена.

— Як поставився до наших пропозицій фон Вайганг? — одразу взяв бика за роги Хокінс. — Ви домовились?

— Групенфюрер оцінив перспективи нашого співробітництва. Ми знайшли спільну мову в усіх питаннях. — Карл відчув, що почав дещо пишномовно, та зупинитися вже не міг. — Фон Вайганг вважає, що наша зустріч була вчасна і корисна, адже від того, як складатимуться наші стосунки, залежить майбутнє не лише окремих осіб, а й зацікавлених сторін у більш широкому аспекті.

Карл одним духом випалив це довге речення і глянув на Хокінса. Той зупинив його легким дотиком до рукава пальта.

— Мій друг фон Вайганг, — мовив, — завжди був діловою людиною і, наскільки мені відомо, навіть свій високий чин вважає додатком до звання ділової людини…

— Ви маєте на увазі, що групенфюрер використовує своє становище для влаштування особистих справ?

— Не лише це. Фон Вайганг є сполучною ланкою між деякими впливовими колами німецьких промисловців і банкірів та націстським керівництвом. Це добре знає Гіммлер — тому він і змушений рахуватися з групенфюрером.

— А фон Вайганг, у свою чергу, знає багато того, що недоступно для інших генералів СС.

— Ще б пак, — ствердив Хокінс.

— На біржі таке визнання викликало б різке підвищення акцій, — не без натяку мовив Кремер.

— Особисто я віддаю перевагу твердому курсові, — відпарирував американець. — Папери, які сьогодні різко підскочили в ціні, завтра можуть бути знецінені. Правда, вам це не загрожує. Звичайно, коли фірма виконуватиме зобов’язання.

— На тому стоїмо, — бадьоро відповів Кремер.

— От ми й підійшли до головного. — Хокінс повернувся до Карла. — Я ризикнув зустрітися з вами тут не для того, щоб побалакати про ділові якості фон Вайганга…

— Для мене це було ясно з самого початку, — відрізав Карл. Світло фар зустрічної машини на кілька секунд вирвало з темряви обличчя Хокінса, і Кремер устиг помітити, як наморщилася в нього шкіра на чолі: отже, хвилюється. Але, коли американець заговорив, голос його був абсолютно спокійний.

— Я і ще одна особа, — почав Хокінс, трохи розтягуючи слова, — дуже впливовий представник наших ділових кіл, хотіли б зустрітися з керівниками Дрезденського банку та главами найбільших саксонських концернів і фірм. Ділова нарада на найвищому рівні. Сьогодні ви повинні порадитись, з фон Вайгангом і завтра повідомити мене про можливість організації такої зустрічі.

— Думаю, — обережно почав Кремер, — представники наших ділових кіл захочуть дізнатись, чим викликана необхідність і терміновість розмови.

— Звичайно, — погодився Хокінс. — Матимем справу з солідними людьми, і тут виключена будь-яка недомовленість. Ми хотіли б послухати думку наших колег про те, як вони уявляють собі шляхи розвитку післявоєнної німецької економіки і що слід зробити, аби зберегти промисловий потенціал країни. Сподіваюсь, деталізувати не треба.

— Це було б зайвим, — буркнув Кремер.

— Не ображайтеся, — зрозумів Хокінс. — Просто я не маю часу… Тепер от що. Передайте фон Вайгангові — зустріч може відбутися лише за умови, якщо він гарантуватиме безпеку представникові наших бізнесменів, а також повну секретність наради. Мені легше, — посміхнувся, — я — швейцарський підданий, але і мені доводиться, як бачите, вживати деякі заходи, перше ніж зустрітись з вами.

“Опель” в’їхав у затемнене місто і зупинився в одному з вузьких безлюдних завулків Альтштадта. Кремер вийшов, зачекав, поки машина зникла за рогом, і попрямував до автобусної зупинки.

Мати заходилась розтоплювати плиту, а Горст, як сів, так і продовжував сидіти, спершись ліктями на стіл, не знімаючи пальта. У домі холодно, непривітно, і навіть кухня з блискучими каструлями та гіркою тарілок над полицею — чужа. І запах чужий — пахне пліснявою і чомусь карболкою. Цей запах нужника весь час переслідував Горста в тюрмі, але щоб дома?.. А може, це він сам наскрізь пропах тюрмою?

Хлопця занудило, він пересилив себе, підвівся і вийшов до передпокою. Скинув пальто й костюм — стояв, не відчуваючи холоду, в самій білизні.

— Мамо! — гукнув. — Дай мені чисту білизну.

— Зараз нагрію води, — визирнула у передпокій Марта, — хоч помиєшся.

— Дай чисту білизну! — вперто повторив Горст і не заспокоївся, поки не переодягнувся в усе свіже.

Лише тепер його перестало нудити — ліг на старенький, з рипучими пружинами диванчик, уткнувся обличчям у подушку. Лежав, зціпивши зуби, з сухими очима, хоч і хотілося плакати. Гнітило почуття власної незначимості й нікчемності, котре виніс із тюрми. Немов ти не людина, а жалюгідний слимак, якого кожний може розчавити й розтерти, безборонно знищити — і нікого це не зачепить, ще й плюнуть на те місце, де тебе розчавили…

Це почуття власної немічності вперше прийшло тоді, коли гестапівський слідчий, навіть не дивлячись на нього й нічого не запитуючи, дав йому кілька ляпасів. Горст був готовий до катувань, витерпів би все, не поскаржившись, але щоб отак… І зараз скрипів зубами від образи та кусав собі пальці…

Мати покликала пити каву. Десь у неї завалялася кава, і гіркуватий аромат заповнив кімнати. Сиділи за столом, кожний на своєму місці, і сьорбали пахучу рідину. Раптом мати відставила чашку й заплакала. А в Горста не було слів, аби втішати: сам ще не міг збагнути, що на отой стілець праворуч вже ніколи не сяде батько, не покалатає ложечкою в чашці, не відсуне од себе сахарницю — цукру по картках дають небагато, треба економити…

Нарешті Горст насмілився — накрив долонею руку матері й обережно погладив. Чи то сліз не вистачило Марті, чи засоромилась власної слабості — підвелась різко, зачовгала до комори: жінка є жінка, порядок у домі треба зробити, та й слізьми ситий не будеш.

Кава трохи зігріла Горста, захотілось курити. Пішов шукати по шухлядах, може, десь знайдеться сигарета чи щіпка тютюну. Не знайшов — та й узагалі марна справа шукати сигарету в домі, де двох курців.

Горст піймав себе на тому, що весь час чекає: зараз зариплять двері, й батько закашляє в передпокої. І думає — двоє курців у домі… Не двоє, а один, і батько не закашляє…

Цікаво, а як батько повівся б, коли б його отак: лясь-лясь по обличчю?.. Певно, плюнув би у гестапівську пику. А він — лише закліпав очима… Недарма батько казав: хлопчисько! Так і є: боягуз і хлопчисько…

І нема чого виправдовуватись, що приготувався зовсім до іншого, і легше було б, якби били по справжньому…

Потім — били… І він витримав. Але чому не болить тіло, а тільки щоки горять од ляпасів?

Хтось загрюкав у двері. Горст здригнувся. Невже знову по них?

Важкі кроки, рипнули двері.

— Ти, Вернере?

Стоїть у дверях, усміхається широко, всім своїм виглядом показуючи, як йому приємно бачити друга.

— Невже ти?

Йде, важко припадаючи на протез, з простягнутою рукою.

— Ти знаєш, що в нас трапилось?

— Знаю.

І міцно тисне руку.

Оце друг! Батька вбили есесівці, їх щойно випустили з тюрми — навіть сусіда одвернувся, зробив вигляд, що не помітив, — а він!.. Прийшов і тисне руку!

— У тебе є закурити?

Вернер витяг щойно розпочату пачку.

— Візьми, я маю ще.

Сіли.

— От що, Горсте, — почав Вернер, — ти хлопець сильний, і вся ця історія не повинна підкосити тебе. Втішати, кажуть, легше, але, повір, не завжди. Ми з тобою бачили багато смертей і, якщо вже залишились жити, повинні подумати не лише про себе. Твій батько був мужньою людиною і дав приклад іншим.

— Мій тато був… — почав Горст у пориві відвертості, та, згадавши, як батько завжди лаяв його за запальність, закінчив: — хорошою і чесною людиною.

— Мені завжди здавалось, що твій батько, — мовив Вернер якомога сердечніше, — чимось відрізняється від усіх інших. Він був патріот, а це в наші важкі часи не так просто. І загинув як патріот! І тому я тисну руку його синові.

Це прозвучало надто патетично, і, якби Горст не був у такому пригніченому настрої, неодмінно помітив би, що Зайберт сфальшивив. Але Вернерові слова були наче відзвуком його власних — саме так і Горст думав про батька, — і він радо потиснув простягнуту руку.

— Вернере, — мовив розчулено, — ти справжній товариш, і я цього ніколи не забуду.

Зайберт ображено махнув рукою.

— Мені хочеться вірити тобі, — відказав, — але слова завжди залишаються тільки словами. Навіщо ти крився од мене? Чи були підстави не довіряти?

Горст зробив здивовані очі, та Вернер дивився на нього так щиро й з таким докором, а на душі було так самотньо, що хлопець мимоволі визнав:

— Які можуть бути підстави, друже! Але ж нас так мало, а навколо стільки нечисті… Ти не можеш звинувачувати мене.

— Ніхто тебе не збирається звинувачувати. — В голосі Вернера бриніла справжня радість. — Я дуже радий, що ми нарешті порозумілись!

— Ми вже давно порозумілися, — заперечив Горст, — тепер лише доказали недоказане.

— Нехай буде так, — легко погодився Вернер, — нехай буде сонячне затемнення чи кінець світу — мені нічого не страшно, бо сьогодні я наче вдруге народився! Ми помстимося за твого батька!

— От що, — потверезішав Горст, — по-перше, не так голосно, по-друге, гестапо, напевно, випустило мене, сподіваючись натрапити на слід підпільників. Вони ж розуміють, що мій батько й Панкау — не вся організація, і не заспокояться, поки не візьмуть інших.

— Не заспокояться, — ствердив Зайберт. — Але що ти маєш на увазі?

— Тобі не варто часто зустрічатись зі мною, я вже не кажу — заходити до нас…

— Гадаєш, гестапо запідозрить мене?

— Не сумніваюсь.

Вернер закурив, розлігся на тахті, задумливо пускаючи дим у стелю. Останні слова Горста вибили його з колії, і він швидко обмірковував, як краще вчинити: адже цей хлопчисько повинен постійно бути в полі його зору.

— Так, — мовив нарешті, — ти маєш рацію. Але ж, — мало не підстрибнув, — ми їх обведемо навколо пальця! І знаєш як? Я вселяюсь до вас!

— Ти часом не той? — Горст покрутив пальцем біля скроні.

— Я ніколи в житті ще не був таким розсудливим, — заперечив Зайберт. — Ти не враховуєш досить примітивного психологічного фактору: коли б ми час від часу зустрічалися, намагаючись не афішувати ці зустрічі, гестапо відразу б запідозрило мене. А коли я відкрито вселяюсь до тебе, коли це робиться в усіх на очах, якщо хочеш, демонстративно, то це не викличе жодних сумнівів. Навпаки, подумають, що ти хочеш зробити спритний хід і пустити гестапо по фальшивому сліду.

Спочатку Горст розсердився:

— Ми й так багато ставимо на карту, аби займатись психологічними експериментами!

Але подумавши мовив:

— Раціональне зерно в цьому є. Але якось воно не 1 за правилами…

— Коли б усе було за правилами, — відрізав Вернер упевнено, — гестапо давно б переловило всіх вас. Що-що, а правила гри там напевно знають.

— Повинні знати, — згодився Горст. — Інакше не вислідили б батька. Не розумію, де він схибив?

Вернер заплющив очі, пригадуючи зустріч Ульмана й Панкау в пивній. Треба мати його нюх, аби вийти на слід такого досвідченого конспіратора, як Фрідріх Ульман! Що Горст? Горст — цуценя. Розрюмсався, мов дитина, охляв — добирай до нього ключі, аби лиш бажання. Варто лише трохи підхвалити батька, і готова пташка! Але ж тепер — максимум обережності. Як би поводився на його місці справжній підпільник?

— Ти не думав, що старого міг хтось виказати? Може, в організації є провокатор?

— Звідки ти знаєш про організацію? — підняв брови Горст.

— Або я дурень, або ти… Сам же казав…

— А-а… — Горст полегшено зітхнув. — Це я просто так. Власне, організації не існує. Кілька чоловік — і все.

— Мене це не обходить. Я не збираюсь ставити безглузді запитання і не хочу знати більше, ніж треба. І все ж хтось виказав твого батька, і ти повинен дізнатися — хто.

— Скажи мені, Вернере, — раптом перейшов на шепіт Горст, — якої ти думки про Керера?

“Чудово, — подумав Вернер, — зараз ми спробуємо тебе заплутати”.

— Якого Керера? — запитав.

— Ти що? — не витримав Горст. — Не роби з мене божевільного. Ви ж разом лежали в шпиталі.

— А-а… — стукнув себе по чолу Вернер, — це ти про Фріца? Так би й казав, а то — Керер… Його поклали в нашу палату днів за десять до виписки. Він і запропонував мені оселитися у вашому селищі.

— А ти не помічав за ним нічого?

— Чекай, чекай… Ти маєш на увазі?..

— Я нічого не можу стверджувати, але ж…

— Невже він?

Вернер нервово пошкрябав пальцями по підборіддю. Почав невпевнено, наче вголос розмірковував:

— Тепер я пригадую… Фріц іноді розпитував мене… Про тебе також… Я не звертав уваги, думав — звичайна цікавість. Та й зараз не можу твердити з певністю, але ж… І взагалі, я тобі чесно скажу — не подобається мені цей Фріц.

— Кажеш, у вашій палаті він з’явився днів за десять до твоєї виписки? Виписували вас разом?

— Так.

— Раніше ти не зустрічався з ним?

— Його привезли до нас з іншого міста. Здається, евакуювали шпиталь з Угорщини.

— Ну-ну… — іронічно мовив Горст. — То, кажеш, з Угорщини?

— Ти думаєш?..

Горст нахилив голову.

— Деякі підстави для цього є…

— Треба подивитися, з ким він зустрічається…

— От і візьми це на себе. Тільки обережно. І перевір, чи не стежать за тобою. А то психологія психологією, а гестапо — без будь-яких фокусів…

— Не думаю, — заперечив Вернер. — Якщо й стежитимуть, то днів зо два, для очистки совісті.

— Ми також подивимося збоку, — пообіцяв Горст.

“Дивіться, — тріумфував Зайберт. — Дивіться, у сто очей дивіться! Ніхто, крім вас, не стежитиме за Вернером Зайбертом, за це може поручитися сам Еміль Мауке”. Йому кортіло поставити Горстові кілька, на перший погляд, невинних запитань, зовсім невинних, але стримався. Сьогодні Мауке досяг і так дуже багато — навіть не сподівався на таке. Не треба більшого — навіщо бога гнівити, йому й так фартить останнім часом. Ерлер замість нього пішов під трибунал, а вчора повідомили, що підписаний наказ про присвоєння Емілю Мауке офіцерського звання.

Унтерштурмфюрер СС Еміль Мауке! Це звучить багатообіцяюче — Еміль Мауке не збирається зупинятися на досягнутому! Він розплутає справу з диверсією, і, можливо, сам фюрер дізнається про нього…

— Мамо, — покликав Горст, — мамо, йди сюди. Ти не заперечуєш, якщо Вернер житиме в нас?

— Кімната вільна, — байдуже відповіла Марта. їй і насправді було байдуже — житиме в них Вернер чи ні. І все ж, мабуть, так на краще: поруч Горста буде товариш, а її хлопчикові зараз, як ніколи, потрібне товариство.

— Я вселяюся сьогодні ж, — вирішив Вернер. — Власне, в мене лише валіза та рюкзак.

Вдвох вони швидко перенесли речі од фрау Фрейсдорф. Нова кімната сподобалась Вернерові. Виходила вікном до ганку, і, сховавшись за фіранкою, можна було непомітно спостерігати за всіма, хто захотів би провідати Ульманів.

Горста покликала мати, і Зайберт з задоволенням причинив за ним двері. Не роздягаючись, простягся на ліжку — втомився. Втомило напруження, в якому перебував з самісінького ранку, не хотілося ні про що думати, тільки лежати в напівсонному забутті. Та кляті думки, чіпляючись одна за одну, лізли в голову.

Вернер і не чекав, що так добре вийде все з Фріцом Керером. Не Фріц з’явився за десять днів до виписки в госпітальній палаті, а він — Еміль Мауке. І він загітував Фріца зупинити свій вибір на мальовничому саксонському селищі — йому потрібна була ширма. Але Мауке ніколи не припускав, що Керера можуть вважати за агента гестапо. Що ж, це лише на руку йому — Фріц стане добрим громовідводом.

Тепер Мауке ні на хвилинку не сумнівався, що йому вдасться придбати віру підпільників. Та це вже мало тішило його. Проаналізувавши всі факти, пов’язані з висадженням підземного заводу, Еміль прийшов до висновку, що диверсію здійснила добре підготовлена група підривників, певно, радянських розвідників. Так, саме радянських, бо навряд чи американські або англійські диверсанти встановили б зв’язки з комуністичним підпіллям. А самим підпільникам не під силу така операція. Одна деталь — де б вони роздобули міну з годинниковим механізмом? А Мауке був певний: без такої міни не обійшлося — інакше диверсанти не встигли б вийти з-під землі.

Стривожив його і замах на групенфюрера фон Вайганга. Керівництво гестапо вважало: цей факт не має жодного зв’язку з підземною диверсією. Мауке ж знайшов сполучну ланку: в обох випадках диверсанти використовували крадені грузовики. З різною метою — заперечували йому. Мауке лише знизував плечима: звичайно, його версія — не аксіома, але ж у куртці злочинця знайдено золотник, а після замаху на фон Вайганга диверсанти втекли на машині…

Отже, існує добре законспірована диверсійна група з базою в місті. Так, у місті, де легше загубитись (до речі, обидва грузовики, вкрадені диверсантами, — дрезденські). Водночас група зв’язана з комуністичним підпіллям селища.

Знаючи, як уміло законспіровують підпільники кожний свій крок, Мауке не тішив себе надією швидко розплутати цей великий клубок. Знав: особливо важко буде протягти нитку від організації до диверсійної групи. І чи не обірвала цю нитку смерть Ульмана? Тож треба набиратись терпіння — слухати і дивитись, дивитись і слухати…

Було обумовлено: автомобілі не зупинятимуться коло парадної брами вілли, а бічним, безлюдним путівцем в’їжджатимуть в обгороджений високим парканом двір. Там прибулих зустрічали Кремер і Рехан. Упевнившись, що це саме та особа, проводжали через сад до кабінету фон Вайганга.

Сьогодні Карл уже втретє прошкував алеєю гномів. Цього разу супроводив Краузе. Відстав од майбутнього тестя на півкроку, поштиво слухав.

— Ерні скаржиться, що ви зовсім забули її…

— Даремно. На цьому тижні мені вдалося викроїти кілька годин.

— От-от… Саме на це вона скаржиться. Що таке кілька годин для закоханих?

— Організація сьогоднішньої зустрічі відняла в мене весь час. Усе звалилось на мої плечі.

— Я не дорікаю вам, — уповільнив крок Краузе. — Але ж ви ще не знаєте, як важко довести жінкам, що біле є біле…

— Сподіваюсь, у наші часи це якось можна зробити…

— Ну-ну… — пирхнув іронічно. — А ви оптиміст!

Карлові ще потрібно було зустріти одного з директорів Дрезденського банку, і, довівши Краузе до кабінету, він повернув назад.

Директор виявився чоловіком років за п’ятдесят, з енергійним обличчям. Одягнутий скромно — просте чорне пальто і звичайний капелюх, як на тисячах інших дрезденських мешканців. Може, лише взуття різнило його від дрібних крамарів чи біржових маклерів: чудової вичинки шкіра і елегантна модна колодка.

— Я не запізнився? — спитав.

Карлові казали: директор ніколи не запізнюється і дуже любить кокетувати своєю пунктуальністю. Зиркнув на годинник.

— Ще сім хвилин…

— От і чудово. Всі зібрались?

— Чекають на вас.

Обігнувши флігель, вони вийшли до саду.

— Які смішні чоловічки, — одразу звернув увагу на гномів директор. — Я ніколи не бачив таких.

— Фон Вайганг твердить, що вони унікальні — відлиті двісті років тому.

— Не може бути! — зупинився директор біля одного з карликів. — Він мені подобається.

Гном дивився на людей насторожено. Чорний чоловічок не довіряв нікому в світі, і водночас вся його постать так і дихала самовпевненістю, навіть нахабством.

“Неймовірно, — здивувався Кремер, — для будь-якої людини є відповідник. І кожен тут досить легко знаходить себе…”

Він тонко всміхнувся.

— Кажуть, ця алея дарує щастя, — мовив. — Групенфюрер упевнений у цьому.

— Нема нічого дивного, — обізвався директор. — Вайгангові завжди щастить… — Постояв кілька секунд, задумливо озираючись. — То, кажете, дарує щастя? — перепитав і, не чекаючи відповіді, пішов до вілли. — Тим краще, тим краще…

Вхід до кабінету фон Вайганга охороняв шарфюрер Дузеншен. Рехан, хоч і знав відданість Дузеншена Шрікелю, за порадою Кремера залишив його. Карл устиг придивитись до шарфюрера. Власне, розпізнати Дузеншена не так уже й складно: він був прекрасний виконавець, не ліз, куди не треба, і не цікавився тим, що не стосувалося безпосередньо його роботи.

Кремер натякнув Дузеншену, чиєму заступництву він завдячує, що нова мітла не вимела його, — і шарфюрер дивився на Карла, як відданий пес. Тим більше, що, при всій своїй обмеженості, бачив, як ставиться до Кремера фон Вайганг. А групенфюрер уособлював для Дузеншена справжнього начальника, котрий усе знає, усе бачить і вміє читати в серцях підлеглих.

Усі запрошені вже приїхали, і можна було починати нараду. Покликавши Карла, фон Вайганг підійшов до дверей, де стояв Рехан.

— Ви відповідаєте за охорону будинку, Руді, — наказав. — Жодна стороння людина не повинна й близько підійти до вілли.

— Слухаюсь! — виструнчився Рехан.

— Ви, Дузеншен, стрілятимете в кожного, хто з’явиться в коридорі!

Шарфюрер мовчки клацнув закаблуками.

— А коли це буде жінка? — запитав раптом.

— Ви зрозуміли наказ?

Дузеншен знову виструнчився.

— Так точно!

— Єдина особа, яка може вийти або увійти до кабінету без мого дозволу — ось! — фон Вайганг указав на Кремера. — Коли ж мені знадобиться щось, Руді, Карл знайде вас.

Рехан нахилив голову, та Карл помітив кислий вираз його обличчя і мимовільний рух — наче Рехан хотів заперечити групенфюрерові.

Фон Вайганг також звернув увагу на цей рух.

— У вас є якісь міркування з цього приводу? — запитав.

Та Рехан уже опанував себе.

— Ні.

— Я покладаюсь на вас, панове!

Кремер щільно причинив оббиті шкірою подвійні двері кабінету.

Все-таки Рехан турбував його. Не тому, що Руді, посівши місце Шрікеля, задер носа (навіть при звертанні до Кремера в нього почали прориватися поблажливі нотки), — знаючи вдачу Рехана, Карл спокійно сприйняв цю метаморфозу. Турбувало намагання Руді діяти на власний розсуд, особливо в останні дні, коли Рехан дізнався про нараду у фон Вайганга. Обійти Руді було важко, і групенфюрер у загальних рисах познайомив його з тим, що має відбутися: адже Реханові відводилась по-своєму важлива роль у здійсненні заходів, накреслених на майбутнє. Руді, певно, відчув, що тут пахне смаленим…

Та зараз у Карла не було часу, аби розв’язувати цей новий вузлик. Фон Вайганг запросив гостейдо столу. Кремер сів збоку. Йому не потрібно було напружувати пам’ять: ще три дні тому Вєтров доставив портативний звукозаписуючий апарат, а вчора ввечері Карл установив його в стелажі, за купою припалих пилом книжок. Завтра Юрій одержить плівку, на тому тижні вона буде в Центрі, разом з фотографіями, котрі зараз непомітно робить Карл — як незаперечний доказ змови американців з німецькими промисловцями, всупереч офіційним деклараціям і домовленості між головами союзних держав.

— Панове, — розпочав нараду фон Вайганг, — наша зустріч і ділова розмова викликана, так би мовити, міркуваннями вищого порядку, сподіваюсь, буде корисна і закладе підвалини майбутнього співробітництва фінансових та промислових кіл Німеччини з нашими американськими колегами. Я не буду говорити про всі відомі традиції Цього плідного співробітництва, якому не можуть перешкодити навіть, будемо відвертими, війни. Мені хотілось лише підкреслити, що ми завжди знаходили і, я впевнений у цьому, знаходитимемо спільну мову. Навіть тоді, коли політики сперечатимуться, а воїни брязкатимуть зброєю. Бо ми — та сила, яка стоїть над урядами і розмовляє на їй одній зрозумілій мові. Уряди можуть бути тенденційні, засліплені ворожнечею; ми — ніколи.

Фон Вайганг на секунду зупинився, глянув на присутніх, та навряд чи зміг зрозуміти, яке враження справив його невеличкий вступ: люди, що сиділи за столом, звикли до всього, вміли добре приховувати свої думки й почуття. На їхніх обличчях не можна було прочитати нічого, крім холодної ввічливості.

Групенфюрер і не сподівався на інше. Продовжував, не підвищуючи тону:

— Саме враховуючи все сказане, я насмілився запросити вас на конфіденціальну бесіду з нашими американськими партнерами. Дозвольте представити: містер Томас Грейн, сенатор, колишній глава адвокатської контори Рокфеллерів, і містер Чарлз Хокінс — представник фірми “Дженерал електрік”.

Томас Грейн — гладкий, з обвислими щоками і м’ясистим носом, чоловік — уважно вивчав присутніх. З деякими був знайомий, бо обмінявся дружніми кивками. Нетерпляче смикав за краватку-метелик, на яку нависали його масні щоки, і відверто зрадів, коли фон Вайганг покінчив з процедурою знайомства.

— Ми — люди ділові, — почав, ще раз смикнувши краватку, і бог нас простить, як, сподіваюсь, вибачите мене і ви, панове, коли називатиму речі своїми іменами. Звичайно, ви розумієте: мою поїздку до вас важко назвати розважальною, особливо, коли взяти до уваги, що мені довелося подолати шлях не лише з Швейцарії до Дрездена, а й летіти з Парижа до Берна. А це, — усміхнувся, — за нинішніх умов шлях не дуже зручний та безпечний.

— Я згадав Париж, панове, — ковтнув води з склянки, — зовсім не випадково. Справа в тому, що перед виїздом сюди я бесідував з кількома особами, щоб виробити спільну думку, або, якщо хочете, платформу американських ділових кіл у переговорах з вами. Назву лише деякі прізвища зацікавлених осіб, від імені яких, зокрема, і виступаю тут. До речі, одна з цих осіб очолює Управління стратегічних служб у Парижі і має можливість безпосередньо впливати не лише е-е… на хід військових операцій. Це Девід Брюс — зять усім вам відомого Ендрю Меллона. Крім нього, до нашої платформи приєднуються сини Моргана — Джуніус і Генрі. Вони консультувалися з старим, а ви знаєте, скільки важить його голос! Альфред Дюпон, я його бачив лише тиждень тому, — також один з ініціаторів моєї поїздки. Я вже не кажу про нащадків “Ферст нешнл бенк” з Бостона Едуарда Біглоу і Кебота Брігса. Вони просили, — кивнув у бік директора Дрезденського банку, — передати вам свої найщиріші побажання.

— Мені приємно чути це, — вклонився той. — А ще приємніше буде побачитися з містерами Біглоу і Брігсом.

— Я з задоволенням перекажу їм ваші слова, — підхопив Грейн. — Але ближче до діла, панове. Мені доручено інформувати вас, що два тижні тому Управління стратегічних служб — і в цьому неабияка заслуга сера Девіда Брюса — подало урядові Сполучених Штатів меморандум з досить втішною для вас, панове, назвою. Як ви дивитесь на неї: “Про економічні наслідки позбавлення Німеччини її важкої промисловості”? Чи не здається вам, панове, що у цій назві є глибокий зміст?

Повідомлення Грейна справило враження. Навіть Краузе, який, здавалося, уособлював німецьку респектабельність, почав перешіптуватися з сусідою.

Грейн підвівся. Вперся короткими руками в стіл, втупив погляд у присутніх.

— Ви можете заперечити, — продовжив, — мовляв, ми ділимо шкуру невбитого ведмедя. Але ж будемо дивитись правді у вічі: війна скоро закінчиться і, на жаль, не так, як би нам хотілося. Невдалий замах полковника графа фон Штауффенберга позбавив нас надії на сепаратний мир, і тепер ми не можемо не рахуватися з наслідками російського наступу та червоною небезпекою не лише для Німеччини.

— І ви говорите це в той час, коли ваш президент і Черчілль заграють зі Сталіним! — не витримав хтось.

— Не сприймайте це всерйоз, — заспокоїв Грейн. — Розбурхались стихії, і зараз не так легко вгамувати їх. Врахуйте світову антифашистську думку, і ви зрозумієте, як нелегко керівникам США. Ця ж обставина є серйозним гальмом і при здійсненні наших планів, панове, і мені не хотілося б малювати все в рожевих тонах. Нам доведеться долати труднощі — і значні труднощі; в тому числі й деяку прямолінійність президента Рузвельта, який схильний до поступок росіянам. Але, панове, перспективи не такі вже й сумні — ми категорично проти так званої деіндустріалізації Німеччини, проблеми, з якою носяться ліберали й комуністи. Ваша справа — наша справа, і лише політичні кретини та наші вороги не враховують, хто свого часу вкладав капітал у німецьку промисловість. Ми не рубатимемо сук, на якому сидимо самі, і наполягатимемо на тому, щоб допомогти післявоєнній Німеччині відбудувати промислові підприємства, розвинути експорт і знайти ринки.

— На яких умовах? — запитав директор банку.

— У кожному конкретному випадку це питання вирішуватиметься самостійно. Та ми можемо вже зараз сформулювати два основні пункти, які повинні стати наріжним каменем нашого співробітництва. По-перше — превентивне місце для американського капіталу в Німеччині. Зрозуміло: німецьким компаніям доведеться залучати іноземний капітал для відновлення економічного потенціалу країни. Наші корпорації сподіваються, що ми, вже маючи солідний досвід співробітництва, плідно продовжуватимемо його. По-друге, вже зараз ми повинні продумати заходи — аби жодні цінні папери, технічні новинки фірм, патенти тощо не потрапили до рук червоних. Ми не можемо зараз передбачити, де саме пройде лінія, котра поділить Німеччину на зони західного та східного впливу, нинішній великий наступ росіян плутає всі карти.

Грейн почервонів і часто облизував засмаглі губи. Роздратовано смикнув краватку, мовив сухо:

— Якщо б не безрозсудлива політика вашого фюрера, становище було 6 більш сприятливе. Наступ в Арденнах — невчасний і, хоч звучить це, на перший погляд, парадоксально, насамперед нашкодив вам — майбутній Німеччині. Якщо б ми зайняли Берлін і вийшли на Одер, то зовсім по-іншому розмовляли із Сталіним.

— А також з нами… — буркнув сивий літній чоловік, що весь час мерзлякувато кутався у вовняний шарф. “Сільман, — згадав Кремер, — віце-президент компанії “Сіменса”.

— Я не розумію вас, — розвів руками Грейн, — невже ви віддаєте перевагу червоним?

— Навіщо ж пересмикувати! — розсердився Сільман.

— Панове, — втрутився Краузе, — ми ніколи не домовимось, якщо не загнуздаємо емоції. І якщо не виходитимемо з беззаперечного факту — як не важко визнати це, — що війну все-таки програємо ми.

— До капітуляції ще далеко, — не здавався Сільман.

— Тут зібрались розсудливі люди, а не пройдисвіти зі штабу фюрера, — пробуркотів Краузе, і ми добре розуміємо, що до чого. Особисто я вважаю умови, викладені містером Грейном, прийнятними,

— Я ще не закінчив, — підняв руку сенатор. — Мене просили попередити вас, що американські монополії, враховуючи наші спільні інтереси, — я підкреслюю це, — і надалі відстоюватимуть розвиток економічного потенціалу Німеччини. На першому етапі після війни, враховуючи небажаний міжнародний резонанс, доведеться обмежитись пунктами меморандуму, про який я говорив. Але ми готуємо пропозиції відносно припинення демонтажу німецьких підприємств. Правда, кілька заводів, — знов розлючено смикнув за краватку, — хоча б для припинення розмов, доведеться демонтувати.

— Якщо вони залишаться до кінця війни, — мовив директор Дрезденського банку. — Ваша авіація починає просто хуліганити…

— Ми не завжди можемо знайти спільну мову з військовим командуванням, — скривився Грейн. — Англійці вважають це відплатою за бомбардування Лондона. Та й у нас, у Штатах, досить наелектризоване повітря. Потрібен час, аби все стало на свої місця. І цей час прийде, панове. Я обіцяю вам — і це не марна балаканина, — що вилучення за рахунок репарацій провадитимуться лише на перших кроках. Ми дозволимо вам необмежений експорт на іноземні ринки, відмовимось від націоналізації промисловості. Все, що зараз пишуть газети з цього питання, — пропагандистське базікання, і йому можуть вірити лише дуже наївні люди.

— Газети формують громадську думку, — зауважив Краузе.

— Ну і що ж! — посміхнувся Грейн. — Ви рахувалися з громадською думкою, коли робили Гітлера канцлером?

— Ось така розмова мені вже подобається! — заявив Сільман, і всі пожвавішали.

Грейн зрозумів: час закінчувати.

— Я прошу вас, — мовив, — усі конкретні питання, пов’язані з нашою сьогоднішньою розмовою, вирішувати з містером фон Вайгангом. Я закінчив, панове.

Підвівся Краузе.

— Ми з вдячністю приймаємо пропозиції сенатора Грейна і наших американських друзів, котрі подають нам руку допомоги.

— Я нагадую вам, панове, що… — втрутився фон Вайганг.

— Ми — держава в державі, — усміхнувся, зрозумівши його, Краузе, — і вміємо зберігати таємниці краще, ніж СД.

Ці слова послужили сигналом до закінчення наради. Роз’їжджалися також непомітно, як і приїхали. їх було чотирнадцять — чотирнадцять некоронованих володарів. Щупальця Цейса, Сіменса, Краузе простяглись по всій Німеччині і далеко за її кордони. Карлові навіть дивно було йти поруч із звичайною, склеротичною на вигляд людиною, прізвище якої було Цейс. Звик чути: найкращі в світі цейсівські біноклі, цейсівська фотооптика… У його батька був цейсівський бінокль, і Карл у дитинстві уявляв собі цього Цейса обов’язково в морській формі на капітанському містку з біноклем на грудях. А тут склеротичний старий, який, до того ж, ще й човгає ногами.

— Вони хочуть перетворити наші фірми на американські філії, — невдоволено буркотів Сільман, закутаний так, що невідомо, як пробиваються крізь пухнастий шарф його слова.

Краузе йшов, постукуючи палицею по бронзових ковпаках гномів. Позіхнув, даючи зрозуміти — старий буркотун набрид усім і не слід сприймати його всерйоз. Але Цейс був не від того, щоб поговорити.

— Як на мій характер, — кинув ущипливо, — краще бути американською філією, ніж не існувати взагалі. Треба все робити вміючи: взяти допомогу і поступитися дещицею. А прийде час, знову станемо на ноги, тоді й поговоримо хе-хе… як джентльмен з джентльменом.

— Я б дав вам Нобелівську премію за мудрість, — не витримав Краузе.

— А для чого вона мені? — зневажливо пирхнув Цейс. — Гроші в мене ще є, а реклама од неї не варта й пфеніга.

— Прекрасно сказано! — засміявся Краузе. — До речі, ви не замислювались ще над одним аспектом: через рік після війни американці зіткнуться з росіянами, їм знадобиться буфер між Сходом та Заходом, і цим буфером стане Німеччина. Ми відродимося з попелу, як птах фенікс, і знов диктуватимемо свою волю Європі.

— Ви помиляєтесь лише в одному, — якось урочисто мовив Цейс. — Не через рік американці зіткнуться з росіянами, а значно раніше. І дай боже, — поклав Краузе на плече кістляві пальці, — аби це сталося якомога скоріше.

Чотирнадцять автомобілів, дотримуючись невеличких інтервалів, виїхали з воріт. П’ятнадцята машина була найскромніша — не потужний “хорх” і не хромований “мерседес”, а звичайний “опель-капітан”. Але в цьому пошарпаному автомобілі їхали хазяї хазяїв. Вони бачили трохи далі, ніж німецькі партнери, і мали можливість диктувати їм свою волю.

— Як ви вважаєте, Чарлз, — запитав Грейн Хокінса, — я не був сьогодні надто прямолінійний? Все ж вони німці, а національне самолюбство — штука до біса складна.

— Національне самолюбство зникає, коли воно загрожує збитками, — зареготав Хокінс.

— Тоді вважатимемо сьогоднішню зустріч корисною. — Грейн заховався в кутку автомобіля, аби перехожі не бачили його обличчя. — Я від’їжджаю сьогодні. А ви?

— Мені треба затриматися. Слід умовитись про передачу нам документів…

— Не поспішайте. Нехай фон Вайганг збирає їх у себе. Транспортування невеличкими партіями може викликати підозру і зайві ускладнення.

— Ваші думки збігаються з пропозиціями помічника фон Вайганга.

— Отже, в нього непоганий помічник. Це той, що був присутній на нараді? Де ви його відкопали?

— Звичайна історія… — поворушив пальцями Хокінс. — Трохи страху, трохи грошей… А хлопчик перспективний…

— Ну, ну… Ви ж у нас людинознавець!

Горст Ульман підняв руку. Грузовик загальмував за кілька кроків, і хлопець спритно скочив на приступку.

— До Дрездена?

— Сідайте, — відчинив дверцята водій. — І пригостіть сигаретою.

Сигарета — справедлива платня за послугу, і Горст дістав цигарник. Даючи шоферові закурити, глянув через заднє вікно кабіни і заспокоївся остаточно: якщо за ним і стежили, то, як кажуть, бувайте — до нових зустрічей…

На протязі тижня Горст міг упевнитися: за ним не слідкують. Він перевірив це за різних ситуацій — хоча б в одній з них гестапівський шпиг виказав би себе. Вчора увечері поділився з Вернером:

— Неймовірно, та факт: гестапо, певно, не цікавиться мною — “хвоста” немає…

“Погано ти знаєш гестапо”, — зрадів Зайберт. Зрадів, бо тепер цей молодик напевне почне діяти. Не такий у нього характер, щоб сидіти склавши руки.

Догадки Вернера були близькі до істини: вчора Горст їздив у Дрезден і дзвонив з привокзального телефону. Після того потинявся по місту і вечірнім поїздом вернувся до селища. Про цю поїздку не обмовився жодним словом навіть Вернерові. І сьогодні, збираючись до Дрездена, мовив байдуже:

— Піду прогуляюсь…

Зайберт зиркнув недовірливо, та розпитувати не став: прийде час, і Горст сам про все розповість.

Молодий Ульман проминув селище і раптом звернув на стежку, що вела до лісництва. Вона в’юнилась між густих кущів, де і взимку можна було легко сховатися. А Горст знав тут мало не кожен кущ…

Коли вийшов на дорогу, був певний, що чужі очі не бачили його. Хлопець пригостив шофера ще одною сигаретою, і той довіз його до потрібної вулиці. Правда, вона була вулицею лише за назвою — жодного цілого будинку: купи цегли, запорошені снігом, бите скло та бруд. І жодної людини, лише попереду, вдалині — одинока жіноча постать.

Горст мимоволі стенув плечима — вважав, що краще було б зустрітися у людному куточку міста: серед натовпу легше загубитись; а тут усе видно, як на долоні…

Біля руїн, з яких стирчала пошматована вибухом колона, постояв. Збирався вже пройти трохи вперед, аби не стовбичити на одному місці, як побачив праворуч чоловіка у військовій шинелі. Визирає з-за стіни і робить знаки.

Ульман переліз через купу битої цегли, перестрибнув глибоку яму. За напівзруйнованою стіною ховався Штеккер.

Фельдфебель навряд чи ризикнув би зустрітися з Горстом, але той подзвонив через кілька днів після розмови Штеккера з Вєтровим, розмови, котра і визначила дальшу долю хлопця. Раз, іноді двічі на тиждень Штеккер пробирався крізь руїни в підвал, де на нього чекав Юрій. Фельдфебель приносив невеличкий аркуш паперу, що вміщувався в мундштуку. Інформація про пересування військ через залізничний вузол передавалась далі каналами, відомими лише Вєтрову. Власне, це й не цікавило Штеккера — він знав, що наступного дня його повідомлення вже розшифрують у Москві.

Фельдфебель допомагав Вєтрову, чим міг. Це він повідомив Юрія про нараду комендантів залізничних вузлів з наступним бенкетом в окремому залі вокзального ресторану. Під час бенкету хтось кинув у кватирку протитанкову гранату — трупи семи офіцерів винесли з вокзалу. Іншим разом Штеккер розповів, що в тупику, під містом чекають на відправку два ешелони з “тиграми”. Вночі налетіли радянські бомбардувальники, хтось посигналив їм, і від “тигрів” залишився лише покарьожений метал.

Вєтров вважав за краще бачитися з Штеккером, а не виймати записки з тайника. Під час однієї з таких бесід Юрій і поскаржився фельдфебелю на нестачу людей: зараз, коли радянські війська наблизились до кордонів рейху, слід активізувати діяльність групи, а надійних товаришів не вистачає.

Тому Штеккер і призначив юнакові побачення.

Вони постояли, причаївшись за стіною. Горст тільки-но зібрався викласти своє прохання, як Штеккер схопив його за руку і потяг за собою. У хаосі битої цегли та пошматованого залізобетону фельдфебель знайшов вузький отвір і, пригнувшись, пірнув туди.

— Ну, яка ж у тебе невідкладна справа? — запитав, умощуючись на дошці.

Горст не сів поруч. Усе кипіло в ньому, він нагадував жеребчика, якого щойно вивели з стайні: переступав з ноги на ногу й сопів.

— Я не можу більше так, дядьку Петере! — кинувся відразу в наступ. — Стояти осторонь, коли настав вирішальний час! Нарешті я маю право на помсту. Ми заховались, як миші в підпіл, і чогось вичікуємо. Батько це розумів і, хоч загинув, та недаремно.

— Стривай, стривай, — зупинив його Штеккер. — На батька не кивай. Він би сім разів відміряв, перше ніж відрізати. А ти відразу — шубовсть у воду! А може, там вир… Роздивитись треба.

— Але ж я роздивився. І не думайте, що гарячкую. Я до вас чого? У селищі а по руках і ногах зв’язаний. Що-небудь трапиться — на кого підозра? На сина Ульмана. То нічого, що за мною зараз не стежать. А коли вони спеціально хочуть приспати мою пильність? Бачите, я все продумав — розумію, що до чого. Але сидіти склавши руки не можу. Ви повинні це зрозуміти.

Випаливши все це єдиним духом, Горст раптом зупинився.

— Ви мені пробачте, дядьку Петере, — мовив за хвилину. — Я, може, щось не до ладу…

— Трохи є. — Навіть не бачачи обличчя Штеккера, Горст здогадався, що той усміхається. — Та я зрозумів тебе.

— Неспокійно мені, — признався юнак. — Стримую себе, а душа бунтує.

— Е-е, хлопче! — перервав його фельдфебель. — Це добре, що бунтує. Було б значно гірше, якби байдужість тебе обняла.

— От-от, — зрадів Горст. — Я знав — ви зрозумієте мене і щось порадите.

— Зрозуміти легше, — розважливо мовив Штеккер, — а порадити…

— Дядьку! — вигукнув юнак. — Ви подумайте, перш ніж відмовляти!

— А я й не збираюсь відмовляти, дурню. Але все це отак от ні з того ні з сього… Пристроїв би я тебе, але ж… — замислився. Нараз спитав зовсім іншим тоном: — Стріляти можеш?

— Ви, дядьку Петере, дивна людина, — з полегшенням засміявся Горст. — Звичайно, для армії я не годжуся, але в разі потреби… У мене ж нема лише пальців лівиці… Дайте автомат, побачите!

Ульман уявив, як тримає в руках зброю, — долоня одразу спітніла… Застрибав автомат, задимів, віялом розсипавши кулі… Зубам зробилося боляче — так стиснув. Видихнув із злістю ще раз:

— І побачите!..

Штеккер запитав:

— Необхідно буде перейти на нелегальне становище. Зможеш?

— Документи?

— Будуть.

— Зможу.

— А мати?

— Ви ж знаєте її! А допомагатиме їй Вернер.

— Хлопчина, з яким ти потоваришував?

— Він живе в нас.

— Фрідріх казав про нього.

— Настроєний проти наці і хоче боротись.

— Тепер багато хто протверезішав…

— Він не з пристосуванців. Чесний і з переконаннями.

— Інвалід?

— Ходить на протезі.

— Шкода, — зітхнув Штеккер. — Хороші люди дуже потрібні.

— Вернер замінить мене в селищі.

— І то може бути, — погодився фельдфебель. — Тепер от що. Мені з тобою не з руки зустрічатись. Прийдеш сюди завтра о третій. На тебе чекатимуть. Скажеш: “Заблукав у руїнах, не можу знайти виходу”. Відповідь: “Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз…”

— Дві сходинки вниз… — про себе повторив Горст. — А з ким маю зустрітись?

— То, брате, людина! — з повагою мовив Штеккер. — І у воді не тоне, і у вогні не горить!

— Він висадив завод?

— Багато хочеш знати…

Горст засміявся щасливим сміхом:

— Я зрозумів вас, дядьку. Не пожалкуєте, що рекомендували мене!

— Якби не був певний, не рекомендував би, — буркнув Штеккер. — Тепер давай уперед, я слідом…

Коли Горст повернувся додому, вже смеркло. Вернер лежав на дивані, не вмикаючи світла. Весь день нервував і полегшено зітхнув, почувши Горстові кроки в передпокої.

Ульман увімкнув світло, і Вернер підвівся — скуйовджений, з похмурим обличчям.

— Ти чого? — не витримав Горст. — Захворів?

— Здається, ні… — потер щоки Вернер. — Хвилювався за тебе.

— За мене не треба хвилюватись, — відказав Горст. Скинув шинелю, ліг на тахті. — Стомився я.

Зайберт мовчав очікуючи. Ульман потягся так, що хрумкнули кістки, щасливо засміявся.

— Удача! — мовив. — Неймовірна удача!

— Коли не хочеш казати, не кажи, — ображено чмихнув Зайберт. — А то все манівцем…

— Чудний ти! — вигукнув Горст. — Нема в мене од тебе секретів.

— Чому ж, — вирішив підохотити його Зайберт, — можуть і бути. Справа така…

— Йди-но сюди, — поплескав по тахті Горст. — І дай сигарету.

Закурили.

— Завтра в мене вирішальний день! — Горст прихилився до Зайберта — не міг не поділитися радістю. — Призначено зустріч з одним чоловіком… Ми їм покажемо, Вернере!

— Ми — не те слово, — обізвався той з сумом.

— Що зробиш, і в мене ще можуть бути ускладнення… — помахав Горст скаліченою рукою. — Але, гадаю, обійдеться. — Підставив долоню, наче поклав на неї автомат. — Стріляти можна…

— Невже? — видихнув Вернер.

— Так! — кивнув Горст. Його очі блищали. — Ми їм покажемо!

Зайберт глибоко затягся. Тепер — аби не сполохати пташку!

— Будь обережним, — мовив, поклавши руку на плече Горстові. — Щоб не потрапити до гестапівської пастки…

— Ну, що ти! Там таке місце — зруйнована вулиця за цирком і хід у підвал. Ніколи в житті не помітиш.

Чудова явка. Завтра о третій усе вирішиться.

— А зі мною як?

— Залишишся тут. Роботи вистачить.

— Шкода, без тебе…

— Це вже така справа…

— Я ж не відмовляюсь.

— Ідіть їсти, — зазирнула в кімнату Марта.

— І ти досі не обідав? — здивувався Горст.

— Чекав на тебе.

— Оце друг! — захоплено вигукнув Горст. — Я зараз, лише вмиюсь…

Марта пішла до кухні, і Вернер залишився на самоті. Сидів, відкинувшись на спинку стільця, і думав: чи варто продовжувати гру? Якщо він залишиться в селищі, то, в крайньому разі, знатиме двох — трьох підпільників — і все. А зв’язок з Горстом утратить. Завтра ж можна зловити велику рибу — Вернер не сумнівався, що в молодого Ульмана призначене побачення з людиною, причетною до підземної диверсії. Біс із ними — з підпільниками, одним більше, одним менше… Він наробить галасу на весь рейх. Це ж не кожному вдається — затримати ворожих диверсантів! Про це доповідатимуть фюрерові, і хтозна, може, фюрер зверне увагу на прізвище.

Еміль Мауке — це не так уже й погано звучить!

На сходах Кремер зустрів гарненьку покоївку фрау Ірми. Дівчина кокетувала з ним, пускала бісики при зустрічах, але Карл робив вигляд, що не помічає її хитрощів. Добре пам’ятав сцену в бібліотеці, коли Реханові не довелося довго вмовляти її…

І зараз покоївка глянула на нього відверто заохочуюче. Усміхнулась, показавши бездоганно білі зуби, повідомила:

— Приїхав ваш дядько…

Карл поспішав проминути покоївку і не відразу звернув увагу на її слова. Лише пробігши кілька сходинок, зупинився.

— Що ви сказали, Крісто? — перепитав, хоч тієї ж миті зрозумів усе. Перепитав автоматично, вже знаючи: трапилось непоправне. Серце обірвалось, і похололи кінчики пальців. Та обличчя світилося невимушеною усмішкою.

— Приїхав пан Ганс Кремер, — повторила покоївка, і її довгі пофарбовані вії злетіли, — ваш дядько…

— Невже? — через силу удав радість Карл. — І де він?

— Відпочиває. Його кімната за вашою.

— Фон Вайганг удома?

— В кабінеті.

— Спасибі, Крісто, — спустився на сходинку Карл, — з мене належить за хорошу звістку.

Покоївка випнула пухкі груди, прошепотіла докірливо:

— Від вас дочекаєшся… Ви такий відлюдник…

— Це лише здається, Крісто.

— Невже? — піднялись і впали довгі вії. Карл помахав дівчині рукою.

— Біжу до дядька…

Покоївка зробила невдоволену гримасу, та Кремер уже перестрибував через сходинки. На площадці другого поверху зупинився — раптом не вистачило повітря. Сперся на поруччя, відчувши зрадливе тремтіння в колінах. Постояв, може, три — чотири секунди, а здались годиною.

Невже кінець? Ще є час непомітно зникнути, але чого він буде вартий? У кращому випадку — боєць груші Вєтрова. Та навряд чи Юрій візьме його — Карл Кремер надто помітна постать у Дрездені, аби перейти на нелегальне становище.

Отже, провал. Провал, коли все так добре склалося! Згадав сухорляву постать Ганса Кремера, його скрипучий голос, довгі дряпіжні пальці і полохливі очі.

Полохливі очі… Коли полохливі, то й людина не повинна бути стійка. Та яке це має значення — не все одно, боягуз Ганс Кремер чи сміливець… Правда, якщо боягуз…

Карл збіг до холу, швидко закрутив телефонний диск. Почувши голос Вєтрова, озирнувся довкола і, прикривши рурку рукою, мовив:

— Говорить Кремер. Негайно бери машину і стій за сто метрів од нашої брами.

Юрій не розпитував — певно, зрозумів усе по голосу.

— Зараз буду, — тільки й відповів.

Кремер піднявся до себе в кімнату. Дістав блискучий нікельований вальтер, дослав патрон у патронник і поклав пістолет до зовнішньої кишені піджака. Постояв, розхитуючись з носків на п’яти, — збирався з думками — і вийшов у коридор. Не вагаючись, постукав у сусідні двері, рішуче взявся за ручку.

Ганс Кремер сидів біля вікна, читав газету. Зсунув на чоло окуляри, глянув пронизливо. Не крикнув, не ворухнувся, лише заплющив на секунду очі, наче не довіряв їм. Карл непорушно стояв біля дверей. Старий підняв руку, ніби захищався, обличчя його посіріло.

— Герман Шпехт? Звідки ви тут?

Скрипучий голос його видався деренчливим, і Карл зрозумів, що Ганс Кремер до смерті злякався. Це трохи заспокоїло його. Повернувся, замкнув двері й підійшов до старого мало не впритул.

— Ви не помилились, — мовив рівним голосом, — Герман Шпехт — власною персоною…

— Але ж, — знову підняв руку старий, — хіба ви не загинули в Берліні під час бомбардування?

— Запитання, м’яко кажучи, позбавлене глузду, — посміхнувся Карл. — Ви ж не вірите у воскресіння…

— Тоді через вас я мав неприємності, — забелькотів Ганс Кремер. — Гестапо цікавилося вами…

Карл сів на стілець напроти.

— Гадаю, і ця зустріч не принесе вам нічого приємного. На жаль, не маю іншого виходу…

— Що ви кажете, Шпехт! — безбарвні очі Кремера забігали. — Я завжди поважав вас, як комерсанта і людину з розмахом, і ваші непорозуміння з гестапо аж ніяк не вплинули на цю думку.

— Досить, — відповів Карл твердо, — досить крутити хвостом, вельмишановний дядечку! Не дивуйтесь, та мені довелося тимчасово використати ваше прізвище. Отже, я ваш племінник — Карл Кремер, за такого мене мають в цьому домі — і вам доведеться підтвердити це!

Старий ювелір щось хотів сказати, та застиг з відкритим ротом.

— Ви не дуже любили свого племінника, і ця звістка не повинна засмутити вас.

— То це ви… — поворушив Ганс Кремер безкровними губами. — Ви весь час видавали себе за Карла… А я гадав — хлопчисько порозумнішав… Але — хто ви?

— Яке це має значення… Зараз — Карл Кремер. Для вас і для всіх інших.

Старий почав підводитися, з жахом дивлячись на Карла.

— Сидіть! — легенько штовхнув його той, і Ганс Кремер плюхнувся в крісло. — Сидіть спокійно і не робіть дурниць! — дістав пістолет, поклав собі на коліна. — Найменший шум — і я стріляю!

Ганс Кремер затулився долонею. Пальці його тремтіли.

— Що вам треба? — запитав глухо.

— Зараз ви подзвоните фон Вайгангові. Скажете, що нарешті зустрілися зі мною, та невідкладні справи вимагають, аби ми з вами разом негайно виїхали до міста. Потім ми вийдемо з будинку і справді поїдемо до міста.

Ювелір трохи опанував себе. Сказав з неприхованою іронією:

— Ви хочете, аби я став для вас зручною ширмою. А коли мине небезпека, розправитесь зі мною…

Карл зсунув брови.

— Якщо ви зробите те, що мені потрібно, гарантую вам життя, — пообіцяв. — Зрештою, в мене нема вибору. Я стрілятиму в вас за найменшої спроби сфальшивити, а стріляю я добре. Поки зрозуміють, що до чого, я завжди встигну втекти.

Ювелір різко повернувся в кріслі, і Карл підняв пістолет.

— Я не жартую, пане Кремере! — мовив жорстко. — І стрілятиму без попередження.

Старий пожовтів.

— У нас нерівні умови гри, — проскрипів. — Я вимушений підкоритись.

— Ви завжди були розсудливою людиною, — повеселішав Карл. — Я відчув це, укладаючи з вами першу угоду.

— Тепер ви відігрались за все, — пробуркотів ювелір. — Але ж, — схопився за голову, — так обвести мене навколо пальця!

— Не треба емоцій! — зупинив його Карл. — Ви непогано заробили на мені, і це достатня компенсація.

Старий подивився на нього з повагою.

— А ви розумна людина, — сказав, — і якщо б у мене справді був такий племінник…

— Знову емоції, — поморщився Карл. — Це вам не личить. Ви зрозуміли, що треба сказати фон Вайгангові?

Старий кивнув. Карл зняв рурку, подав ювелірові.

— Тільки без ексцесів, — підняв пістолет. — Без натяків, і голос повинен звучати природно.

— Мені ще хочеться трохи пожити, — взяв рурку старий. — Але ж ви не заподієте мені нічого?

— Я дав слово!

— Що — слово? Я не дам нікому під слово жодної марки… — опустив куточки губ ювелір. — Але я вимушений вірити вам. Номер?

Він крутив диск, а Карл стояв над ним і думав, що варто старому сказати два не тих слова…

Карл знав — він стрілятиме. Стрілятиме без жалю, так само, як без жалю виказав би його Ганс Кремер, бодай була б хоч найменша можливість.

— Це ти, Зігфріде? — проскрипів ювелір у рурку. Карл уперше в житті відчув, як зблідли в нього щоки.

Ступив на крок убік, аби бачити обличчя старого. Той зрозумів це по-своєму і заспокоююче помахав рукою.

— Нарешті я побачив цього шибайголову Карла! Так, так, я не впізнав його. Відношу цю приємну зміну за рахунок твого впливу.

Видно, фон Вайганг заперечив, бо старий продовжував наполегливо:

— І не кажи, ніколи в житті не повірю тобі… — глянув на Карла запитально, наче чекав на його схвалення. Карл нічим не виказав свого хвилювання: стояв, спершись на спинку крісла, і не зводив пістолета з старого.

— Характер у нього, виявляється, є, — продовжував ювелір, — а без характеру в нашій справі все одно, що без розуму. Ти дотримуєшся такої ж думки? Чудово… Я поїду зараз з Карлом до міста… Є одна справа… Обідати? — підвів очі на Карла. Той заперечливо похитав головою. — Ні, не чекайте на нас, ми можемо затриматись. Щасливо!

Поклав рурку, дістав хусточку, обтер чоло.

— Ви задоволені?

Карл засунув руку з пістолетом у кишеню піджака.

— Стрілятиму не виймаючи, — сказав замість відповіді. — Ваше пальто у вестибюлі?

Двері вітальні на другому поверсі були відчинені, і Карл побачив фрау Ірму. Проминути її було б неввічливо. Карл здалеку вклонився.

— Ми з дядечком, — непомітно підштовхнув Ганса Кремера, — до міста…

Ювелір зробив рух, наче збирався підійти до фрау Ірми.

— Стоп, — прошипів Карл, — ще крок…

Ганс Кремер люб’язно помахав у повітрі рукою.

— Справи, все справи! — мовив і повернув до сходів. Карл поспішив за ним.

Вєтров завів мотор, і Карл указав старому на заднє сидіння.

— У місто? — запитав Юрій.

— Не треба…

Машина рвонула, Ганс Кремер злякався.

— Куди ви мене везете?

— Не хвилюйтесь, я додержу свого слова, — заспокоїв його Карл. — Швидше, Юрку, і зверни куди-небудь, треба поговорити.

Довго не довелося чекати — почався ліс, і Юрій з’їхав на путівець у молодому сосняку.

— З машини не виходити! — наказав Карл ювелірові, виразно підкинувши на долоні пістолет.

— Ну й ну! — тільки й мовив Вєтров, дізнавшись, у чому справа. — Але ж коли старий не повернеться…

— Він протелефонує. Вибачиться і пояснить, що справи вимагають негайного від’їзду.

Юрій покрутив головою:

— Не подобається мені…

— У тебе є кращий варіант?

— І варіанта нема…

Карл розсердився:

— А думаєш, мені подобається? Трохи воно того… Але ж ювелір з дивацтвами, і всі знають це. Єдина заковика — як його ізолювати?

— Був би це якийсь есесівець, я б його швидко ізолював! — підняв кулак Вєтров.

— Я дав слово… — почав Карл.

Юрій раптом розізлився:

— Ти дав слово! А якщо б не давав? У кого ж рука на старого підніметься? Хоч і гад він — не сумніваюсь, викаже тебе першої зручної хвилини, — але я не кат і катів у групі не тримаю!

— Отже, закриваємо контору Карла Кремера?

— Ти що! — жахнувся Вєтров.

— А як з ювеліром?

Вєтров пошкрябав потилицю. Це було так по-російськи, так неприродно для людини, яка розмовляла німецькою, що, не дивлячись на серйозність ситуації, Карл не зміг приховати усмішку.

— Весело тобі! — підвищив голос Вєтров, та, схаменувшись, сам затулив собі рота долонею. Ще раз поліз до потилиці. — На кілька днів я його влаштую… — мовив нерішуче. — Небезпечно, але не бачу іншого виходу. Є в мене одна людина — живе в горах, у Чехословаччині. Окремий будиночок у лісі. Я там Гібіша пристроїв. Цей, правда, пручатиметься, та, — докінчив рішуче, — я до нього Свідрака прикомандирую — не писне!

— А потім? — засумнівався Карл. Раптом почав швидко, наче виправдовуючись: — Я не боюсь за себе, але ж, розумієш, не можна бути спокійним, коли дамоклів меч висить над тобою!

— Міг би й не пояснювати, — буркнув Вєтров ображено.

— Та я не виправдовуюсь.

Юрій примружився.

— Сьогодні зв’яжемося з Центром і порадимось… Якось воно влаштується… До речі, ти не знаєш сина Ульмана?

— Ні.

— Штеккер його рекомендує.

— Штеккер — людина серйозна. І от що, перед відправкою нехай старий шкарбан напише фон Вайгангові листа. Мовляв, так і так, пробачаюсь, та справи… Не захотів випустити з рук партію коштовностей. Неодмінно скоро приїду тощо. Уважно прочитай сам листа, цей Кремер — досвідчений лис і може щось відчебучити. Лист повинен бути з Берліна днів через чотири, краще навіть — три.

— Розумію, — кивнув Вєтров. — Тепер назад. Заскочимо за Свідраком, тебе викинемо, а нам ще їхати…

— Найперше — телефон!

— На околиці є будка. Місце безлюдне.

— Вам доведеться ще раз порозмовляти з фон Вайгангом, — мовив Карл, зайнявши місце поруч з ювеліром. — Повідомите, що виїжджаєте берлінським експресом о шістнадцятій сорок дві і вже не зможете заїхати додому. Велика партія коштовностей, яку можуть вирвати з-під носа. Речі я вам доставлю.

— Що ви збираєтесь робити зі мною? — Старий забився в куток машини і дивився зацькованим вовком. — Я не дзвонитиму, поки не одержу мінімальних гарантій…

— По-моєму, ми вже обговорили це питання, — спокійно відрізав Карл. — Вам будуть забезпечені всі умови до кінця війни. А вона, смію вас запевнити, недовго триватиме. Ви подзвоните групенфюреру або…

— Я зрозумів вас, — швидко погодився Кремер. — І покладаю надії на вашу шляхетність.

— Поїхали, — доторкнувся Карл до плеча Вєтрова.

Хоч Горст і вийшов з дому раніше, аніж Вернер, Зайберт уже був у місті, коли молодий Ульман лише під’їжджав до Дрездена. Сидів у кабінеті наступника Ерлера — оберштурмбанфюрера з хитрими, пронизливими очима, що крилися за опуклими скельцями окулярів.

Оберштурмбанфюрер налив у келих тягучої, запашної рідини, присунув сифон з газованою водою.

— Мавр зробив свою справу, — розсміявся, — мавр може відпочити. Пийте цей ром, унтерштурмфюрер, і ні про що не думайте. Чудовий ром, мені прислав три пляшки товариш з Мюнхена. По-моєму, ще з довоєнних запасів.

— Божественні пахощі, — похвалив Мауке. Нараз рішуче відсунув келих. — Я вип’ю потім. Мені хотілося б знати, яких заходів вжито, аби захопити злочинців.

Оберштурмбанфюрер чомусь зняв окуляри і знову надів їх.

“А цей хлопчисько справді нахабний, — подумав. — Вискочень, з яким доведеться пововтузитись”.

— Все гаразд, Мауке, — усміхнувся якось по-батьківськи: трохи поблажливо і водночас наче пишався таким здібним юнаком. — Усе гаразд — ми не випустимо цих паршивих свиней.

— Але ж, — підняв брови Мауке, — ми не знаємо місця їх таємних зустрічей. Вулиця довга і…

— Ми вирішили не робити засідок, — перервав його оберштурмбанфюрер, — аби випадково не сполохати їх. За вашим хлопчиком слідкуватимуть найдосвідченіші агенти. Вони дочекаються, поки він зустрінеться з диверсантами. Ми оточимо цей підвал і, клянусь, візьмемо їх, немов кошенят. Можете спокійно пити свій ром, унтерштурмфюрер.

— За успіх! — підняв келих Мауке. Зробив кілька ковтків. — Справді, чудовий ром… — нетерпляче засовався на стільці. — Мені хотілося б побачити, як витягнеться обличчя в цього самовпевненого індика, коли побачить мене тут. Якщо не заперечуєте, я сам допитуватиму його.

— Будь ласка, — гойднув головою оберштурмбанфюрер. — скільки завгодно. Я з задоволенням подивлюсь на виставу.

Мауке двома великими ковтками допив ром. Глянув на годинник.

— Він уже в місті, — мовив наче сам до себе. — І зараз буде там. Налийте мені ще рому, оберштурмбанфюрер.

Справді, Горст Ульман уже був у місті. До третьої залишалось дванадцять хвилин — поспішав, не звертаючи уваги на пориви холодного вітру й колючий сніг, що різав обличчя. Підняв лише комір пальта і глибше насунув старенького капелюха.

Поміж руїнами вітер накидав високі снігові кучугури. Завиваючи, обминав поодинокі стіни, вривався крізь розбиті вікна у порожні цегляні коробки, розхитував залишки перекрить між поверхами. Він заліпив Горстові очі мокрим снігом і ледь не зірвав капелюха. Юнак схопився за нього обома руками, повернувся до вітру спиною. Позаду нікого, лише за кілька десятків кроків шкандибала старенька бабуся, певно, з онукою. Зігнулась навпіл, тільки ніс стирчить з-під теплої хустки, дівчина обережно підтримує її, затуливши обличчя муфтою.

Горст зробив вигляд, що зав’язує шнурок на черевику, — пропустив жінок, скоса слідкуючи за ними. Бабуся справді стара — червоний ніс і обліплені снігом щоки, а дівчина — нічого, вродлива. Проминули Горста, не звернувши на нього уваги, і хлопець заспокоївся.

Молодий Ульман пішов за ними, поступово відстаючи і час від часу непомітно зиркаючи назад. Коли побачив знайому купу цегли та залишки зруйнованої стіни, знов озирнувся, наче відвертавсь од вітру. Впевнившись, що нікого на вулиці нема, гайнув у руїни.

Про всяк випадок ще раз визирнув з-за стіни: жінки вже повертали за ріг — і більш нікого.

На темних сходах юнак посковзнувся і ледь утримав рівновагу, схопившись за холодну стіну. Тієї ж миті різкий промінь од ліхтарика примусив його заплющити очі.

— Пароль? — вимогливо мовили з темряви.

Горст назвав, та відповіді не одержав. Просто хтось голосно дихав у глибокім кам’янім проваллі.

— Я б тебе пізнав і без пароля, — перервав мовчанку чоловік і вимкнув світло. — Викапаний Ульман…

— Одзив? — запитав Горст сердито. Чомусь розізлився, хоча сміявся чоловік зовсім не образливо. Але кому приємно постати перед незнайомою людиною таким телепнем!..

— Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз! — тоном наказу мовив чоловік, і Горст справді нарахував дві сходинки. Чоловік перестрибнув їх у темряві зовсім легко. Він вільно орієнтувався в підвалі, і Горст зробив висновок, що його новому знайомому часто доводиться бувати тут.

Вони стояли в темряві за крок один від одного.

— Давайте знайомитись, — порушив мовчанку чоловік. — Те, що ви Горст Ульман, я знаю. А мене звуть Юрій Вєтров.

— Вєтров… — повторив Горст незвичне прізвище. — Юрій Вєтров. Ви — росіянин?

Ульманові вперше в житті доводилося отак розмовляти з росіянином. Людина з іншого світу. Із світу, про який так мріяв його батько.

Горст відчув: мурахи поповзли тілом і затремтіли руки. Лише останньої миті пересилив себе, аби не сказати щось таке, що Вєтров зміг би розцінити, як сентиментальне базікання. Тому й мовив стримано, навіть сухо:

— Готовий виконувати ваші завдання!

— Якби не був готовий, — стиснув йому плече Вєтров, — ми б не розмовляли з тобою. Та уявляєш, на що йдеш?

— Гадаю, так.

— По канату ходитимеш! — рука Вєтрова зробилась важкою. — Один необережний крок і…

— Я вже давно ходжу по канату, — одповів Ульман серйозно, — і знаю, чим воно пахне.

— Зі мною буде складніше.

— Здогадуюсь.

— Ну, коли ти такий догадливий, — засміявся Вєтров, — давай руку.

Горстова рука втонула у ведмежій лапищі Юрія.

— Сьогодні підеш зі мною, — почав Вєтров. — Працюватимеш вантажником у продовольчому магазині. Робота непомітна…

Горстові здалося, що на сходах почулися кроки. Обережно вивільнив руку.

— Ви нікого не залишали там? — прошепотів.

Вєтров потяг його за собою. Притулились до стіни, затамували подих.

Тупотіння на сходах, кинджальні промені ліхтариків.

— Здавайтесь!

Вєтров вистрелив двічі чи тричі. На сходах хтось упав. Решта заховалась за виступом.

— Горст Ульман, — мовив хтось голосно. — Ви та інші бандити оточені. Опір марний. Здавайтесь!

— Зброю! — прошепотів Ульман. — Дайте мені зброю!

— Тихше, скажений! — боляче стиснув Юрій його руку. — Йди за мною…

Відступили на кілька кроків, коли зі сходів різонули з автомата. Вєтров упав на підлогу, потягнувши за собою Горста. Наосліп вистрелив. На сходах вилаялись. Юрій вистрелив ще раз, хтось закричав, і автомат замовк.

— Швидше! — підхопився Вєтров. Горст спіткнувся на купі цегли, вдарився головою, та не помітив болю. Вони завернули кудись, потім дряпались по напівзруйнованих сходах, і раптом Горст побачив світло.

Розсіяне світло і сніжинки падають згори…

Вєтров зупинив хлопця.

— Обережно, —прошепотів, — якщо вони оточили лише ту вулицю… — не закінчив, та Ульман зрозумів його.

Юрій визирнув з руїн і поманив за собою Горста. Вони стояли під заваленими сміттям та снігом, зруйнованими сходами. А за кілька метрів — вулиця, люди.

Вєтров сховав до кишені пістолет і рішуче пішов уперед. Ніхто не звернув на них уваги — сіли в трамвай, доїхали до мосту. За весь цей час Вєтров не обмовився й словом, і Горст боявся звести очі на нього. Нарешті наважився, мовив:

— Товаришу Вєтров, після того, що сталося, вам важко довіряти мені, а я не можу довести свою непричетність…

— Заткнись, дурню! — буркнув Юрій, але так, що Горст не образився. Лише здивовано закліпав очима.

— Але ж… — зробив рішучу спробу заперечити.

— Якщо б ти був провокатором, — сказав Вєтров розсудливо, — гестапівці чекали б на мене в підвалі. Ти просто роззява. Не помітив “хвоста” й засипався.

Вийшли за мостом, і Вєтров завернув до невеличкої бірхалле. В цей час у пивних завжди малолюдно, і можна посидіти на самоті.

Образливе слово — роззява — пекло Горста. Він сидів з червоними плямами на обличчі й кусав губи. Юрій за одним духом випив пиво, а Горст не доторкнувся до свого.

— Пий, — підсунув до нього кухоль Вєтров. Певно, зрозумів стан Ульмана, бо повторив м’яко: — Пий, прошу тебе.

Горст відпив трохи — і йому полегшало. Вєтров перехилився через стіл, мовив, наче запитував сам себе:

— Але ж учора “хвоста” не було? Коли б був, вислідили 6 тебе зі Штеккером. Зараз перевіримо — якщо фельдфебеля не заарештували, значить, або випадково натрапили на тебе, або… — не закінчив і мовчки вийшов з пивної — у бірхалле телефону не було.

Повернувся одразу. Взяв ще кухоль пива і, коли кельнерша відійшла, сказав тихо:

— Вчора “хвоста” не було. Ти розповідав комусь про зустріч зі Штеккером?

Горст пополотнів. Тієї ж миті на нього жаром сипонуло — комір сорочки змокрів.

— Але ж батько був доброї думки про нього… — з зусиллям вичавив із себе.

На щоках у Вєтрова виступили жовна — так зціпив зуби.

— Він мав замінити мене в організації, — мало не плачучи, мовив Горст.

— Хто?

— Вернер Зайберт. Ми товаришували, і він жив у нас.

Вєтров утомлено сперся на руку. Глянув на Ульмана відчужено, порожніми очима. Для чогось потер кінчик носа і сказав глухо:

— Хлопчисько!

Горст уткнув носа в кухоль, не сміючи підвести очі. Лише стис холодне скло так, що побіліли нігті.

— Я вірив Вернерові, як собі. Йому не можна було не вірити.

— Чекай… — очі Вєтрова посвітлішали. — А може, не він?

— Я більш нікому не казав.

— Звинувачувати легко, — розважливо мовив Юрій. — Коли його нема в селищі — він… Ти зв’язав його з організацією?

— Не встиг.

— Вперше бачу користь від запізнення, — розсміявся Вєтров, і Горстові трохи полегшало.

— Що ж робити з тобою? — пошкрябав потилицю Вєтров. — Тепер у місті залишатись небезпечно. За пару днів зробимо документи і виїдеш.

— Місто велике, — спробував заперечити Горст, — і можна загубитись…

— Можна то можна, — погодився Вєтров, — але не рекомендується. Перебудеш два дні в мене, потім хлопці відвезуть тебе. Робота усюди знайдеться.

У келихах пінилось шампанське. Карл Кремер підняв свій келих, та не пив, задивившись на примхливу гру світла в кришталевих гранях. Рука ледь-ледь тремтіла, і світло, здавалося, рухалось у келисі, жило в ньому, вириваючись подекуди червоним або зеленим спалахом. Ці спалахи нагадали Карлові кольорове шаленство московських салютів, і він підняв келих ще вище, наче також салютував. Потримав мить і випорожнив одним духом, забувши, де він і з ким, — так реально розсипалась перед очима ракета, вирвавши з темряви кремлівські стіни і бані Василя Блаженного…

Хитнув головою, звільняючись од видіння. По той бік столу кутається в хутряну накидку Ернестіна, втупившись у нього вирлатими очима. Карлові зробилося неприємно, наче Ерні прочитала його думки.

— Чому ти не п’єш шампанське? — сказав перше, що спало на думку, аби порушити мовчанку.

Ерні лише пересмикнула плечима.

— Щось холодно… — поскаржилась.

Кремер присунув до неї чарку з коньяком, та дівчина знову вперто похитала головою. Лише раз пригубила, коли Карл, узявши з рук кельнера пляшку, власноручно налив їй.

— Може, кави? — зробив ще одну спробу Карл.

— Не треба нічого…

Ернестіна заховала підборіддя в м’яке хутро, і знов Карл зіщулився під її вивчаючим зеленкуватим поглядом.

— Тобі ніколи не буває страшно? — раптом запитала.

Кремер поблажливо всміхнувся.

— Нема в світі людини, яка б не звідала цього, — почав тоном учителя. — Страх за власне життя, за своїх близьких. Нарешті, — покрутив келих за тонку ніжку, — страх бути одуреним, втратити майно… Людина більшу частину свого життя чогось боїться.

Ернестіна не змінила пози.

— Не те, — перебила Карла досадливо. — Одна справа — страх, коли в тебе стріляють і ти рятуєш своє життя… Або просто нервуєш перед тим, як зробити вирішальний крок… Але ж іноді почуття страху переслідує тебе навіть уві сні! Ти не боїшся майбутнього, Карле?

Кремер на секунду заплющив очі. Він збагнув, що бентежить Ернестіну, та її переживання не схвилювали і не могли схвилювати його: те, чого вона боялась, було для нього жаданим.

— У мене розривається голова й іноді не хочеться жити, — з гіркотою продовжувала Ернестіна. — Що з нами всіма буде? Ти не думав про це?

Кремер похитав головою.

— Щаслива людина… І ти зможеш дивитись у вічі тим, хто прийде до нас переможцями?

— Нас ще не перемогли, і невідомо, як все обернеться, — спробував перевести розмову на інше Карл. — Фюрер обіцяє нам, що…

— Чекай, — зупинила його Ерні, — справа не в тому, хто і що обіцяє… Батько каже, що він ні в чому не винен, що ми лише виконували свій обов’язок, і ніхто в світі ні в чому не може звинувачувати нас. Гестапо і СС — не наша вигадка, і те, що загинули євреї, також не плямує нас. Але ж це не так… Скажи мені, Карле… Адже не так?..

Дівчина закліпала очима, І Кремерові здалося, що зараз заплаче. Він розумів її і міг би відповісти прямо, чесно, та не мав права. Тому й мовив з удаваною байдужістю:

— Я не хочу морочити собі голову ще й цим. Моя совість чиста — і це головне.

— І ти вважаєш свою совість чистою лише тому, що, не тримав у руках зброї?

— А чому б і ні?

Розмова почала цікавити Карла, і він навмисне підохочував Ернестіну.

— Певно, я боюсь тому, що відчуваю себе винною, — зітхнула вона. — Адже ж там, — невизначено махнула рукою, — усіх нас вважають ворогами — воював ти чи ні. Німець — і все…

Карл згадав Ульмана, і гіркий клубок підступив до горла. Але чим він міг допомогти Ернестіні? Розповісти про смерть старого Фрідріха?

— Згодом усе стане на свої місця, — сказав задумливо. — Звичайно, важко остудити розбурхані пристрасті, і кожному з нас доведеться пережити немало гірких хвилин. Ми заслужили їх. Не ви особисто, то ваш брат чи знайомий зводили концтабори і запускали Фау. І все ж, я вважаю, мине час і стане зрозуміло, хто порядна людина, а хто покидьок. Головне — не забруднитися: ні зараз, ні потім…

Кремер глянув на Ернестіну і побачив в її очах сльози.

— А коли не можеш знайти межу між брудом і чистотою? — прошепотіла.

“Звичайно, — подумав Карл із злістю. — Танцювати з есесівськими офіцерами, милуватись військовими парадами, мріяти про українські й приволзькі землі, жити в розкішній віллі, знаючи, що це вічне й дароване богом, — дуже приємно. А тепер, коли насувається розплата, — заговорила совість, стало страшно. Що ж, важке буде похмілля!..”

Кремер знав, що трохи згущує фарби, — Ернестіна, власне, добра й чула дівчина, лише піддалася загальному психозу. Але хто не піддався йому? Сильні духом і далекоглядні. А що він хоче од незугарного дівчиська, яке тільки-но робить у житті перші кроки? Вже добре, Що сумнівається й шукає виходу.

І знову Карл розізлився. Шукає виходу?.. Раніше вони без страху дивились у майбутнє, бо воно зовсім по-іншому вимальовувалося. 1 не шукали виходу…

А Ернестіна дивиться на нього сумними очима й продовжує:

— Батько хоче відправити мене з матір’ю до Швейцарії. У нас під Женевою власний будинок, і він вважає, нам буде там краще. Я сказала, що хочу порадитись з тобою.

— Якби в мене була така можливість, — ні на миті не завагався Карл, — давно б уже розкошував на Женевському озері.

— Але ж так далеко від тебе…

— Я приїду, тільки-но влаштую справи, — підбадьорив її Кремер. — Тобі там буде легше і, — усміхнувся, — скоріше позбудешся страху перед майбутнім.

Дівчина глянула на нього докірливо.

— Ти нічого не зрозумів, — зробила невдоволенні вигляд, — бомбардування не лякають мене, і жодний суд не судитиме нас. Найстрашніше, коли засуджуєш себе сам. Від цього суду не сховаєшся ніде.

— Муки сумління? — запитав Карл з ледь помітиш іронічним підтекстом, та Ернестіна відразу відчула це.

— Я була про вас кращої думки! — спалахнула, але відразу безнадійно махнула рукою. — Всі чоловіки — такі товстошкірі.

— Бегемоти, — невесело пожартував Карл. — Ви ні коли не мріяли про полювання на гіпопотамів? Уявляєте річка, очерет і гіпопотами… Ціла череда гіпопотамів.

— З мене вистачить одного товстошкірого, — відрубала дівчина.

Карл не витримав і зареготав. Дивлячись на нього, повеселішала й Ерні. Глянула на годинник.

— Шкода, що ми відпустили шофера, — пожалкувала. — Мені набридло тут і хочеться проїхатись.

— Машина буде за сорок хвилин, а поки — пийте шампанське.

Вони сиділи в окремому кабінеті одного з кращих ресторанів Нейштадта. Ернестіна заїхала за Карлом — у неї були квитки на концерт, та якось сталося, що в концерт не пішли, і дівчина запропонувала випити по келиху вина. Тепер Карл знав — чому: Ерні хотілося виговоритись. Воно завжди так — не розділений тягар важчий, і дружня підтримка, ба навіть одне співчутливе слово, в такі моменти дорожче за все.

Кремер потягся до пляшки. Вино переливалося у фужер пінною цівкою, пускало бульбашки і бризкало — це подобалось Карлові, і він нарочито повільно наповнював келихи.

Рипнули двері — Кремер ледь не розлив вино. Невдоволено зиркнув на офіціанта, що зазирнув так невчасно. До того ж приніс рахунок, хоча ніхто його й не просив.

— Повітряна тривога, панове! — повідомив офіціант. — Прошу розрахуватись і спуститись до бомбосховища.

Говорив спокійно, видно, не раз уже вимовляв ці слова і звик до затемнень, тривог, гулу літаків у нічному повітрі. Дрезден фактично не бомбили; його жителі ставились до повітряних тривог несерйозно і розповіді про нічні масовані нальоти, за яких гинули цілі міста, вважали перебільшеними.

Кремер невдоволено поморщився; перспектива провести годину чи дві в підвалі разом з п’януватими відвідувачами ресторану зовсім не приваблювала його. Розрахувавшись, запитав у Ерні:

— Ти дуже боїшся бомбардувань?

Дівчина невизначено знизала плечима.

— Я бачила це лише здалеку.

— Ця тривога, певно, несерйозна, — легковажно вирішив Кремер. — Давай втечемо до парку. Все одно машину сюди зараз не пропустять.

Вони вийшли у вестибюль і, вибравши зручний момент, прослизнули повз поліцейського на темну вулицю. Швейцар помітив їх останньої секунди, закричав щось услід, та Карл схопив Ернестіну за руку і побіг, одразу розчинившись у мороці.

Завернули за ріг, і дівчина зупинилась, спершись на дерево.

— Я не можу так швидко, — змолилась. — Туфлі…

Карл подивився на її ноги, та нічого не побачив. Згадав — вони ж збирались у концерт, і Ерні в модному взутті на високих каблуках. У таких туфлях не те що бігти, ходити важко.

Узяв дівчину під руку, відчувши, як плече Ерні притислось до нього. Проминули довгий квартал, тримаючись біля будинків, аби не привернути увагу поліцейських. Ця прогулянка навіть сподобалась Ернестіні — почувши кроки патруля, вони ховались у брамі чи за якийсь виступ будинку, і дівчина, лякливо притис каючись до Карла, відчувала биття його серця. А може це лише здавалося Ернестіні…

Будинки зімкнулися в суцільну кам’яну шерегу Сніг розтанув — зима стояла м’яка, — залишки його зшкребли з тротуарів, і асфальт та бруківка утворювали разом з будинками глибоку траншею, холодну й сиру, — лише ген там, високо-високо, мало не біля зірок, свіжі повітря та легко дихається. Карлові захотілося хоча б на мить вирватися з кам’яного мішка і ковтнути свіжого горішнього повітря. Але відразу згадав, що й там зараз тісно: йдуть, ланка за ланкою, сталеві, з потужними моторами…

Карл лише устиг подумати про це, як Ернестіна зупинилась, сховавшись за нього. З неба долинало монотонне безперервне гудіння, котре щосекунди посилювалось і заповнило все навколо. Раптом на обрії, десь на околиці міста, небо засвітилося — Карл зрозумів, що з літаків скинули освітлювальні ракети. На мить зробилося моторошно: отже, ці сталеві армади, що гудуть у височині, йдуть на Дрезден, і зараз…

— Скоріше! — схопив Ернестіну за руку. — Скоріше кудись на відкрите місце, зараз тут буде пекло!

Наче у відповідь на Карлові слова зовсім близько гахнуло, затремтіла земля під ногами, і кам’яні громади будинків, здалося, нахилилися над їхніми беззахисними тілами. Одразу застукотіли зенітки і спалахнули голубі промені прожекторів. Але там, у небі, не звертали уваги на зенітну істерію — гул розростався, різав вуха, робився мало не матеріальним, немовби його можна було помацати.

Гахнуло ближче, та вони не звернули уваги на полум’я і червону заграву на небі — бігли, і Ернестіна вже не скаржилась на незручні туфлі. Бігли, поки навперейми не метнулась чорна постать.

— Стійте! — наказав поліцейський. — У бомбосховище!

Карл хотів обминути його, та раптом попереду, на перехресті, спалахнув вогонь, затремтіло повітря, захиталась земля, і будинок — великий, п’ятиповерховий — почав розсипатись. Повітряною хвилею поліцейського відкинуло на тротуар, Карл боляче вдарився об стіну будинку, але не впав і встиг підтримати Ернестіну. Стояв, може, кілька секунд, а може, й хвилин, нічого не бачачи й не чуючи, — у вухах дзвеніло, гострий біль свердлив скроні.

Залишки будинку раптом запалали й освітили безлюдну вулицю. Поліцейський лежав на тротуарі, підібгавши під себе ноги. Карл схопив його під пахви, підняв. Поліцейський, видно, сильно вдарився, бо стогнав і ледь ворушив руками. Кремер посадив його біля будинку й огледівся. Шлях уперед перегородили руїни, їх уже обійняло червоне полум’я. Але, поки вогонь не розбурхався, можна було спробувати прослизнути в квартал, що вів до парку.

Кремер потяг Ернестіну за собою. Дівчина не розуміла, чому він^ тягне її до палаючого будинку, опиралась. Карл грубо смикнув її за руку.

— Швидше! Швидше, поки не пізно!

Вогонь заполонив половину перехрестя, впала балка, розсипавши сніп іскор. Видно, вони обпекли дівчині ногу, бо зойкнула й схопилась за коліно. Жар ударив в обличчя, стало важко дихати. І все ж Карл не зупинився.

Перелізли через купу цегли — вогонь уже не загрожував їм. Ерні схлипувала, з переляку чи від болю, та Кремер не став утішати її. Коли бігли повз палаючий будинок, здавалося, що небезпека саме тут, а далі — спасіння, спокій, тиша та прохолода. Раптом — виття, вибух, стіна будинку попереду захиталась і повільно, наче роздумувала — впасти чи ні,— почала осідати на бруківку.

Карл озирнувся на Ернестіну і навіть у мерехтливому світлі од пожежі побачив, як розширились у неї од жаху зіниці. На роздуми не було часу, за кілька кроків позаду палав будинок, і туди вже не було шляху. Вперед!

Може, він і вимовив це слово, та Ернестіна або не почула, або не послухалась. Висмикнула руку і безвільно сіла просто на бруківку. Затулила долонями обличчя, підняла плечі, негарні плечі, гостроту яких не приховувало навіть хутро шубки.

— Швидше! — загорлав Карл у нестямі. — Скажена, тут — смерть!

Ерні не ворухнулась, закам’яніла. Карл озирнувся, мов шукав допомоги. Враз підняв дівчину, майже не відчувши ваги, побіг просто туди, де клубочився пил від заваленої стіни. Певно, йому пощастило, бо не спіткнувся, лише розідрав рукав пальта, зачепившись за сталевий прут залізобетонного перекриття.

Потім бігли бруківкою, намагаючись триматись подалі від кам’яних велетнів. Коли добігли до перших дерев, гахнуло зовсім поруч — Карлові здалося: земля вислизнула з-під ніг і він летить у безодню. Обличчя обпекло гарячою хвилею — і тиша, і спокій…

Карл поворухнувся. Наче живий, руки та ноги цілі, і ніщо не болить. Підняв голову, і перше, що побачив, — великі злякані очі Ернестіни. Дівчина погладила його по щоці і раптом заплакала.

— Чого ти? — не зрозумів Кремер.

— Живий…

— Звичайно, живий…

— А мені здалося… — Ерні не договорила, та Кремерові нічого й не треба було пояснювати. Душевний порух дівчини розчулив його, зробилось боляче, що вимушений грати не дуже-то й привабливу роль. “Треба врятувати її за будь-яку ціну”, — вирішив. Одразу підвівся й огледівся. За кілька десятків метрів палав будинок, освітлюючи темні стовбури дерев, а з вулиці до парку бігли люди. їх маленькі постаті на мінливому червоному тлі здавалися жалюгідними; люди нагадували мурах, які безладно метушаться навколо розворушеного мурашника, не знаючи, що сталося і що слід робити. Раптом перед цими маленькими постатями виріс вогняний вихор — він розкидав людей, з коренем вирвав величезне дерево, яке повалилося на чавунну балюстраду.

Карла знов кинуло на землю, але тепер він не втратив свідомості. Лежав на голій землі, не відчуваючи холоду. Зрештою, куди ще бігти?

Ернестіна принишкла поруч, накривши голову маленькою сумочкою, і Карлові чомусь стало смішно: сумочка не захистила б від удару кулаком. Дівчина підібгала ноги. Лише тепер Кремер помітив, що вона загубила одну туфлю, панчохи порвалися. Хутро шубки обгоріло й згорнулося — Ернестіна нагадувала нещасну бездомну кішку.

Кремер зняв шарф, обгорнув босу ногу дівчини. Лише тепер згадав, що в середині парку є відкрите місце з фонтаном. Води там нема, басейн викопаний у землі — він може стати непоганим укриттям — хіба що бомба впаде зовсім поруч.

Вони вже добігали до басейну, коли позаду, за кілька метрів, щось важко гупнуло об землю. Карл штовхнув, дівчину, вона покотилася на цементне дно басейну, і Кремер, падаючи за нею, встиг помітити, як Ерні знову схопилась за голову.

Минула секунда… дві… три… А може, він просто не почув вибуху? Карл ущипнув себе за руку. Боляче. “А-а… — здогадався, — вона не вибухнула…”

Відчуття того, що поруч лежить, можливо, бомба уповільненої дії, не злякало Карла. Певно, тепер його ніщо не злякало б: гострота сприйняття притупилась — Карл лише присунувся ближче до стінки басейну, подумавши, що в разі вибуху хвиля пройде над ними…

Ерні уткнулась обличчям йому в груди і дрібно-дрібно тремтіла. Кремер погладив її по розпатланій голові; ця ласка трохи заспокоїла дівчину.

…Бомбардування закінчилося десь перед світанком; припинили стрілянину зенітки, і небо вже не розколювало гудіння потужних моторів. Карл обережно висунув голову з укриття: весь час пам’ятав про бомбу, що не вибухнула й лежала поруч, — безглуздо було б загинути саме тепер.

Місто палало. Палало всюди — біля входу до парку Карл не помітив жодного цілого будинку. З вікон ресторану, де. вони колись обідали з Реханом, виривались червоні язики, і Кремер подумав, що непогано було б хоч трохи зігрітись. Ноги замерзли так, що не відчував пальців, а Ернестіна цокотіла зубами. Карл допоміг дівчині підвестись.

— Тепер швидше! — наказав. — Бо та клята бомба…

Ернестіну не треба було підганяти, та ноги не несли її. Карл підставив дівчині плече і потяг її, перебираючись через повалені дерева.

Біля виходу з парку було жарко. Ерні сперлася спиною на чавунну огорожу і простягла до вогню задубілі пальці. Затуляла ліктями обличчя від жару, та руки все не відходили. Почало займатися хутро шубки, а пальці на ногах ще не слухались.

Карл дивився, як тягнеться до вогню дівчина, і думав — коли б він був художником, намалював би велике полотно: палає місто, руйнуються цілі квартали, вогонь сягає темного неба, а дівчина простягає до цього пекельного вогнища задубілі руки.

Не можна було й думати пройти вулицями палаючого міста, і Кремер прийняв рішення пробиратись до Ельби — в одному місці лише кілька кварталів відділяли парк від набережної. Берегом річки Карл розраховував спуститись униз до околиці, звідки не так уже й далеко було до вілли фон Вайганга.

На березі до них приєднались ще кілька обірваних, обпалених, брудних людей, і разом вони дісталися до передмістя. Тут усі виходи перекривали есесівські патрулі. Карл сказав офіцерові кілька слів, і той надав у їхнє розпорядження свою машину.

…У віллі ніхто не спав. Карла та Ернестіну зустріли у вестибюлі. Сюди вийшов навіть фон Вайганг. Побачивши, як просвітліло його обличчя, Кремер упевнивсь: групенфюрер по-справжньому тривожився за нього. І лише Руді Рехан, як не намагався зобразити радість, розчаровано кривився. Кремер ніколи не розраховував на дружні почуття оберштурмфюрера, але, побачивши, як той кліпає очима і нервово потирає руки, зрозумів, що Руді зараз готовий до будь-якої підлоти і скористається з найменшої нагоди, аби позбутися Карла Кремера.

Рехан то бурмосився на Карла, то був вкрай улесливий. Кремерові набридло це, і він вирішив поставити оберштурмфюрера на місце. Випадок допоміг: Руді приховав від Карла папери, які передала фон Вайгангові одна з машинобудівних фірм.

Кремер перестрів Рехана в алеї чорних гномів. Руді неохоче підійшов до нього, явно не бажаючи давати будь-які пояснення. Карл передбачав це і сказав без церемоній:

— Мені набридли ваші гримаси, Руді. Вас більш влаштувала б моя смерть, та я живий, і вам доведеться рахуватися з цим беззаперечним фактом.

— Що вам стукнуло в голову? — зробив спробу образитись Рехан. — Ми працюємо в контакті, і я завжди інформую вас…

— А папери фірми Ліндера?

Вузьке обличчя Рехана зжовкло.

— Звідки ви дізнались про них?

— Це — не ваша справа. Я слідкую за кожним вашим кроком і колись зверну вам шию.

Руді закліпав очима. Сів на лавку, рішуче поплескав по мокрих дошках поруч себе.

— Нам треба поговорити, Карле.

— Я ніколи не відмовлявся від спасенних розмов, — одповів Кремер, але не сів. — То що ви хотіли мені сказати?

— От що, — почав Руді впевнено, та нараз уся його рішучість зникла, і він промимрив невиразно: — Скажіть, Карле, ви уявляєте, скільки можна заробити на цих американцях?

“Ось звідки вітер дме!” — зрозумів Карл. Отже, оберштурмфюрер хоче вирвати свою долю пирога. Але апетит у нього розгорятиметься з кожним днем, і невідомо, чим усе це скінчиться.

— Уявляю, — відповів.

— І скільки ж, по-вашому?

— Кілька мільйонів.

— Вірно! — тріумфуюче підняв палець Рехан. — Сподіваюсь, ви не втратите такий шанс! Чи ваші переконання…

Карл зневажливо плюнув на мокру траву. Що ж, доведеться трохи забити баки Реханові.

— Я був кращої думки про ваші розумові здібності, Руді! — мовив, презирливо примружившись. — Хто ж у наші часи відмовляється від грошей?

— Я так і знав, — зрадів оберштурмфюрер. — Ви покрутились у нас і зрозуміли, що таке справжні принади життя. Закінчиться війна, і за гроші ви придбаєте все. Я чув, у вас не можна купити навіть автомобіль…

Карлові знову захотілося плюнути — цього разу у довгасте обличчя Руді. Ледве стримався. Дістав з кишені дрібну срібну монету, підкинув і спритно піймав.

— Зате тепер я матиму найкращі моделі! І віллу десь у Ніцці. Я люблю Середземне море, Руді. Люблю, хоч ніколи його не бачив.

— У вас добрі смаки, Кремере, — підхопив Рехан. — Апетит приходить під час їжі, чи не так?

— Хіба це погано?

— Звичайно, ні. Але що матиму я?

Ніс у Рехана загострився, Руді з тривогою дивився на Кремера.

— Чи не краще вам звернутися з цим до фон Вайганга? — відповів запитанням на запитання Карл і з задоволенням побачив, як у Руді затремтіли губи.

— Все-таки фон Вайганг… Розумієте, він мій шеф, і мені якось незручно…

— Боїтесь? — прямо запитав Кремер.

— Не те, щоб боявся, але ж…

— Це питання вирішує лише фон Вайганг, — підкреслив Карл твердо. Руді блиснув очима, і Кремер упевнився, що оберштурмфюрер не повірив жодному його слову. — Так, фон Вайганг, але, враховуючи наші стосунки, я можу натякнути йому…

— Тільки обережно, Карле! — вихопилося в Рехана так, що Кремер ледь не зареготав. Отже, Руді боїться групенфюрера, в той же час не хоче втратити свого — і хто зна, що переможе в ньому: страх чи ненажерливість?

Рехан закурив, пнув носком чобота гнома, що стояв поруч з лавкою.

— Натикали тут болванів, — мовив не до діла, та враз зиркнув на Кремера пильно й пронизливо: — Як ви гадаєте, чи можу я розраховувати на двадцять відсотків?

— Усе залежить тільки від групенфюрера, — повторив Карл. — Сподіваюсь, дещо перепаде й вам.

— Дещо… дещо… — злісно мовив оберштурмфюрер.

— У гонитві за великим можна втратити мале! — менторським тоном мовив Карл, і Руді відразу погодився.

— Так, так… — похитав головою. — Я впевнений, що ви не забудете про мене. — Ще раз пнув носком чобота гнома, підвівся й узяв Кремера під руку. — Ви хотіли подивитися папери Ліндера? — улесливо зазирнув йому у вічі. — Будь ласка.

— У мене зараз нема часу, — удавано байдуже відповів Карл. — Я зазирну до вас увечері.

— Ні, ні, — не здавався оберштурмфюрер. — Я хочу, аби ви зараз же подивились на них і щоб між нами не залишилось нічого недомовленого. Між іншим, — запитав наче мимохіть, — коли у вас зустріч з тим, як його, американцем?

— З Се… — ледь не піймався Кремер, та вчасно схаменувсь. — Ви маєте на увазі Сеттонса?

— Мені байдуже, хто він — Сеттонс чи Сенерс… — Аби не виказати свого задоволення, Руді обернувся й підфутболив камінця, що лежав на алеї. — Ви можете привести його до мене, аби він на власні очі впевнився, що ми не сидимо склавши руки?

“А ти встановиш з ним особисті контакти… — Карл зрозумів, куди гне Рехан. — Тоді можна наплювати і на фон Вайганга, і на Кремера. Адже ж американців цікавлять документи, лише документи, і їм все одно, кому платити за них”.

— Навряд чи містер Сеттонс погодиться на вашу пропозицію — сказав Карл роздумливо. — Він дуже обережний і волік мати справу з одною особою.

— Мені байдуже, — збентежився Рехан, — я так… для нашої з вами користі… Ні, то й ні…

Кремер устиг перехопити його неприязний погляд: Руді не такий простий, як видається…

Розмова з Реханом не на жарт стурбувала Кремера. Ввечері, ще раз згадуючи її, Карл прийшов до висновку, що оберштурмфюрер не зупиниться напівдорозі і зробить усе, аби зустрітися з американцями та самому дістати гроші. Чим більше Карл роздумував над цією проблемою, тим більше переконувався, що Рехана слід усунути з дороги. Та як зробити це? Найпростіше було б знову звернутись до Вєтрова — той би знайшов спосіб позбутися Руді. Але вєтровські методи тепер не підходили. Вбивство Шрікеля, за ним — Рехана… Це могло насторожити і найтупоголовіших з гестапівців. А привертати увагу до цієї справи було б просто легковажно.

Кремер ламав собі голову мало не до світанку, поки не викристалізувався остаточний план дій. Заснув на кілька годин, та прокинувся рівно о восьмій, зовсім свіжий. Поголився й подзвонив фон Вайгангові.

— У мене термінова справа, шефе. Ви зараз вільні?

Видався незвичайний для березня сонячний ранок. Розчищений асфальт між зруйнованими будинками змокрів і виблискував численними калюжами. Перехожі перестрибували через них, обминали розкритий телефонний колодязь, біля якого порпався монтер у форменому кашкеті. Сумка з інструментом стояла на зсунутій убік кришці.

Монтер звісив у люк ноги і перебирав якісь дроги. Видно, робота не дуже цікавила його — весь час нетерпляче поглядав на будинок, що якимсь випадком зберігся серед руїн.

Вулиця помітно збезлюдніла — тепер повз колодязь проходили лише заклопотані домашні господарки з сумками й пакунками. Монтер почав нервувати: смикав дроти і все частіше зиркав на під’їзд будинку.

Коли б хто-небудь зазирнув під низько насунутий козирок кашкета, навряд чи пізнав би Горста Ульмана. Хлопець відпустив вуса, та не це змінювало його. Він просто змужнів: дві зморшки пролягли від середини носа до щік, очі запали, все обличчя набрало впертого виразу.

Місяць Горст прожив у горах Чехословаччини, у напівзабутому мисливському будиночку. Взимку всі шляхи туди обривалися, можна було дістатися лише на лижах — і це влаштовувало Вєтрова. Лісник — літній одинак — був своєю людиною. Юрій поселив у нього як родичів, що евакуювались із зруйнованих міст, спочатку Гібіша, а потім і молодого Ульмана. Тут з тиждень перебував під суворим наглядом і Ганс Кремер, поки його не переправили до чехословацьких партизанів.

Під час бомбардування Дрездена вєтровський гараж згорів. Під руїнами загинув Свідрак, і Юрій ризикнув забрати до міста Горста. Вірніше, не до міста — гараж довелося перебазувати в селище за десяток кілометрів від Дрездена.

Вже четвертий день Горст шмигляв навколо п’ятиповерхового будинку, який після бомбардування звільнили під житло для офіцерів гестапо. Вже тричі, сховавшись у руїнах, бачив, як виходить з під’їзду, спираючись на палицю, Вернер Зайберт. Тепер Горст добре знав, хто насправді крився під тим прізвищем. Він і умовив Вєтрова провести цю операцію — був упевнений, що унтерштурмфюрер СС Еміль Мауке, поки житиме, не даватиме спокою підпільникам.

Біля будинку зупинився “опель-капітан”, і серце в Горста тенькнуло — невже й сьогодні спіймає облизня? Завтра буде важче: не може ж монтер два дні копирсатися на одному місці — це здалося б підозрілим будь-кому, не кажучи вже про мешканців сірого будинку.

З під’їзду вийшов високий чоловік у цивільному. Горст полегшено зітхнув, побачивши, як він сідає до “опеля”. Але де ж чорти поділи Мауке? Як правило, він виходив о десятій і пішки прошкував до гестапо. Йшов швидко, намагаючись не спиратися на палицю, і Горст зрозумів: ці чотири квартали для Мауке — уперте тренування: унтерштурмфюрер повертався в стрій.

О пів на одинадцяту Ульман вирішив: ще п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять і жодної хвилини більше. Він і так уже стовбичить біля колодязя понад годину…

Горст глянув на годинник, і цієї ж миті грюкнули двері будинку, пропустивши на тротуар Мауке. Дві-три секунди Ульман сидів, застигши од несподіванки. Унтерштурмфюрер наближався до нього. Раптом Горст кинув дроти і присунув до себе велику шкіряну сумку, в якій монтери носять свій нехитрий інструмент. Намацав пістолет, зиркнув з-під козирка, оцінюючи обстановку.

Дві жінки з господарськими сумками переходять вулицю, хлопчина, розмахуючи портфелем, стрибає по тротуару на одній нозі. З-за рогу з’явилися двоє офіцерів, але вони далеко і навряд чи зможуть перешкодити йому.

Мауке вже за кілька метрів. Горст, схилившись над колодязем, бачить лише його ноги в чорних черевиках. Ступає обережно, обминаючи калюжі, аби не забруднитися. Ще один крок, ще…

Коли Мауке мало не порівнявся з колодязем, Горст, відчуваючи, як у нього задерев’яніли пальці, підвівся, загородивши унтерштурмфюреру шлях. Мауке хотів обминути його, але нараз упізнав. Обличчя перекосила гримаса, унтерштурмфюрер сунув руку до кишені пальта, і тієї самої миті Горст вистрілив. Мауке зробив крок уперед, підняв руку з розчепіреними пальцями. Ульман ще раз натис на гашетку. Звуку пострілу не почув, але побачив, як куля рвонула товсте сукно пальта на грудях унтерштурмфюрера. У Мауке підігнулись коліна, він повернувся боком до Горста і впав якось незручно, головою в колодязь.

Лише тепер Ульман озирнувся. Здавалось, минуло багато часу, але чому ж жінки з Господарськими сумками стоять ще на середині вулиці, злякано вирячившись на нього? А офіцери — в самому кінці кварталу…

Горст підхопив сумку. Краєм ока побачив — офіцери біжать до нього, і один розстібає кобуру. Пригнувшись, переступив через труп Мауке і, петляючи, побіг до руїн. Позаду бахнуло, та постріл не злякав Ульмана — він уже стрибав через купи битої цегли. Два стрибки — і діра в стіні. Протиснувшись крізь неї, Горст відчув, що небезпека минула. Ці руїни він вивчав три дні, і сам чорт не наздожене його. Зігнувшись, проліз під балками перекриття, обминув велику купу цегли.

Шукай вітру в полі…

У фрау фон Вайганг був гарний настрій — за обідом вона розповідала пікантні історії, і Карл подумав, що дружина групенфюрера не завжди була уособленням респектабельності і що в глибині душі вона не шкодує про це. Після обіду Кремер залишився в їдальні і дочекався, поки до кімнати не зазирнула покоївка фрау Ірми.

— Хвилиночку, — зупинив її. — У мене до вас справа.

Кріста наморщила свій гарненький носик.

— У вас? — здивовано покрутила головою. — До мене? А я думала, ви взагалі не дивитеся на дівчат…

Зупинилась у дверях, сперлась на одвірок:

— Якому богу зобов’язана, що пан Кремер нарешті звернув на мене увагу?

Карл спідлоба подивився на покоївку. Справді, гарна: тонкий стан і стрункі ноги, правильні риси обличчя. Певно, Кріста знає свої принади, бо рідко коли носить закриті сукні. Та й блузки в неї з великим вирізом — аби підкреслити округлість того, що ховається під тонким шовком.

— Я не жартую, Крісто. — Карл ліниво підвівся, повільно подолав відстань до дверей і причинив їх. — У мене справді до вас діло.

Кріста зрозуміла його по-своєму: глянула з-під вій і наче ненароком торкнулася плечем. Одразу відсахнулась, опустила очі, сором’язливо поправивши на грудях мереживо.

— Сядьмо, Крісто… — взяв її за лікоть Карл і легенько підштовхнув до крісла в кутку. Сам сів напроти, присунувши стільця мало не впритул. Дістав з кишені невеличку, червоної шкіри, коробочку, розкрив перед покоївкою. В тої округлилися очі.

— Що це?

— Сережки. — Карл узяв одну з них — на золотому ланцюжку відшліфовані самоцвіти, — погойдав перед самісіньким носом Крісти.

— Як бачиш, сережки…

Обличчя покоївки пашіло.

— Які гарні! — вигукнула, та наступної миті зітхнула й відвела руку Кремера. — По десять марок за штуку… — скривила губи.

Карл підкинув сережки на долоні.

— Одна — вісімсот марок…

— Не може бути! — швидко мовила покоївка. — Дайте-но подивитись.

Кремер зареготав, нахабно розвалився на стільці.

— Ці сережки можуть бути вашими, Крісто. — Подав дівчині коробочку. — Подивіться на пробу.

Покоївка схопила сережку, погладила рожевим пальцем камінець. Очі в неї розгорілись. Нараз схаменулася, зашилила губи в ніжній посмішці.

— Ти ніколи не звертав на мене уваги, дурненький, — поплескала його долонею по щоці, — а я…

— Не треба, Крісто, — відвів її руку Карл. Дістав сигарету, запалив, помахав сірником у повітрі, немов відгороджувався від покоївки. — Ці сережки будуть ваші, коли ви проведете сьогодні ніч з Реханом.

Кріста кілька секунд дивилась на нього нерозуміюче. Вимучено всміхнулась:

— Ви щось сказали, гер Кремер?.. Я не помилилась?..

Карл знав, з ким мав справу, та на мить утратив рівновагу — все ж як-не-як, а жінка — і почав розгублено:

— Я хотів сказати, Крісто, що інтереси справи, так би мовити, вимагають… Можливо, про невірність Рехана дізнається його наречена, і…

— Ви не обманюєте мене? — раптом перервала його покоївка. — Вони справді коштують по вісімсот марок за штуку?

Кремер задихнувся: а він ледь не почав пробачатись..

— Я дав за них тисячу шістсот, — пояснив. — У магазині ви за них заплатите близько двох тисяч.

— Нема дурних… — Кріста заховала коробочку до кишені фартуха. — Якщо ви справді хочете, аби я переспала з цим веснянкуватим Реханом, то мені нічого не залишається, як погодитись. Правда, — всміхнулася, — з більшим задоволенням провела б ніч у вашому ліжку. Але коли люди розкидаються грішми заради інтересів ближнього…

— Отже, ми умовились, — полегшено зітхнув Карл. — Тільки ось що: Руді повинен зустріти вас біля флігеля о шостій. Звичайно, перед тим, як піти до нього, ви трохи опиратиметесь.

— Не вистачало, аби я перша вішалась йому на шию, — сердито зауважила покоївка.

— Але ж у Рехана така гарна наречена, — засумнівався Кремер, — що я думаю…

— Руді побіжить за мною, як цуценя. Досить лише поманити пальцем, — самовпевнено закопилила губу Кріста.

— Я знав, що ти — розумна дівчина. — Карл підвівся. — Звичайно, все, про що ми домовились, повинно…

Кріста обсмикнула спідницю, присіла перед Кремером у перебільшено ввічливому кніксені.

— Я не така дурна, аби дзвонити про це на всіх перехрестях. Мені ще знадобиться чоловік, який повірить у мою доброчесність.

Посміхнулась і шмигонула в двері.

Кілька секунд Карл стояв, заклавши руки за край піджака. Потім, не надягаючи пальта, вийшов до саду.

Надворі терпко пахло розігрітою землею. Між доріжками й клумбами зазеленіло, а розлогі кущі перед віллою вкрилися дрібними жовтими квітами. У глибині саду Карл побачив фон Вайганга — групенфюрер власноручно відкопував присипані землею кущі троянд. Кремер не підійшов до нього, повернув до алеї гномів. Менш за все хотів би зараз зустріти Рехана, але, як це часто буває, одразу наштовхнувся на нього. На обличчі в Руді була написана така заклопотаність, що Кремер лише помахав йому рукою, вітаючись. Руді не повернув ліворуч, де копирсався групенфюрер, а попрошкував алеєю до вілли. На ганку майнуло жовте пальто Крісти, і Карлзрозумів, що покоївка не втрачає часу. Задоволено гмикнув, зайшов у флігель.

Той, хто був потрібний Кремерові, сидів за столом, заваленим паперами. Не підвівся, лише відірвав очі від документів і ледь помітно кивнув. Погойдувався на стільці, очікуюче дивлячись на Карла.

Кремер відсунув папери й нахабно розсівся просто на краю столу.

— Мені не подобається, — почав чоловік, гойднувшись на стільці, — коли сюди вриваються…

— Облиште, Гуго! — весело перебив його Карл. — Не читайте мені моралі, бо я й так нашпигований нею аж до краю. Навпаки, я б хотів вчинити зараз щось антиморальне. Складіть мені товариство, Гуго. Вчора я трохи перебрав і не відмовився б од…

Обличчя чоловіка посвітлішало.

— Я б із задоволенням, але, — вказав на папери, — справи, і досить термінові.

— Праця не завжди облагороджує людину, — філософськи почав Кремер, — і я б, на вашому місці, не перевтомлювався.

— Але начальство буде незадоволене мною.

— Начальство забуло й думати про шарфюрера Дузеншена, — підморгнув Карл. — У начальства значно важливіші справи, щойно я бачив, як воно ганялося по саду за одною спідницею.

— Ну-у… — недовірливо протяг Дузеншен. — Це ми — смертні, а оберштурмфюрер Рехан має наречену і закоханий…

— Одне не виключає іншого, — цинічно підморгнув Кремер. — Тим більше, що спідниця належить досить привабливій істоті. — Скоса глянув на шарфюрера: — Я вважаю, що Кріста, покоївка фрау Ірми, може суперничати з нареченою Рехана.

— Що ви маєте на увазі? — підскочив на стільці Дузеншен.

— Що Кріста — дуже вродлива дівчина. Я завжди твердив…

— Мене не цікавить, що ви твердите! — раптом аж загарчав Дузеншен. — Ви сказали, що Рехан у саду зустрівся…

— З Крістою, — спокійно додав Карл. — Я не знав, що це так схвилює вас.

Зскочив зі столу і сів на стілець, утупившись в шарфюрера невинними очима…

— Значить, вам подобається Кріста, — зітхнув. — Що ж, тим більше підстав для випивки…

Дузеншен дивився на нього, наче божевільний.

— Ви не вигадали цього, Кремере? — запитав нарешті крізь зуби.

— Чи я схожий на плетуху?

— Але ж Кріста казала мені…

— Ви ще вірите жіночим обіцянкам, Гуго?

— Вона присягалась мені!

— Виходить, — співчутливо зітхнув Кремер, — справа тут не чиста. Рехан міг залякати дівчину.

— Напевно, так, — вхопився за Карлові слова Дузеншен.

— Крім того, якесь побачення в саду ні про що не свідчить, — раптом позадкував Кремер. — Можливо, це — ділова зустріч.

— Фу, чорт, — полегшено зітхнув Гуго. — Так воно і є. І як я відразу не збагнув?.. Але ж…

— Жодних але! — заперечив Карл. — Геть сумніви, і хай живе Бахус! Прибирайте папери, бо зараз сюди принесуть вино.

Вони пили золотисте рейнське вино — напій, який веселить людину і робить її лагіднішою та добрішою. Але Дузеншен з кожною склянкою похмурнішав — мовчав і пив великими ковтками, майже не закушуючи. Біля шостої Кремер присунув свій стілець до вікна — тепер вони сиділи в напівтемряві. Карл розповідав довгу сумну історію про невдалу любов і жіночу зраду. Розповідаючи, час од часу поглядав у вікно. Нараз підвівся і сховався за штору.

— І все-таки я мав рацію, Гуго, — мовив співчутливо. — Гляньте-но!..

Дузеншен, хитаючись, наблизився до вікна. Сперся руками на підвіконня. Раптом сполотнів і знеможено притулився лобом до віконниці.

— Падлюка! — просичав. — Ти мені заплатиш…

Карл визирнув з-за штори. Під кущем бузку Руді Рехан обнімав за плечі покоївку фрау Ірми. Дівчина пручалась, навіть ударила його по руці, але Рехан не відпустив її — обоє зникли у дверях флігеля.

Шарфюрер метнувся до виходу. Але біля порога зупинився вагаючись.

— Паскуда! — вилаявся. — Шлюха…

Кремер подивився на нього з цікавістю. Злякався Дузеншен чи просто згадав про непогрішимість старшого по чину? Ні те, ні інше не входило в плани Карла, і він почав украдливо:

— Для чого ж так, Гуго? Кріста — чудова дівчина, та бувають обставини, коли ми не можемо залишатись самі собою і змушені підкорятись…

Дузеншен хрьопнув кулаком по столу.

— Але ж вона обіцяла мені…

— Можливо, Рехан залякав її, — наче між іншим сказав Карл.

Маленькі очі Дузеншена стали схожими на спілі сливи.

— Так воно і є… — Гуго, не дивлячись, намацав склянку з вином, вихилив. — Яка сволота! — вигукнув обурено. — Має таку наречену і псує наших дівчат!

— Проспіться, Гуго, — порадив Карл. — Може, вранці ви забудете всю цю історію…

Шарфюрер уперто похитав головою і знову потягся до склянки. Карл непомітно вийшов — тепер Дузеншен до ранку мучив би його розмовами про свої сердечні почуття.

— Хочете випити, Руді? Зайдіть до мене… Я не визнаю жодних причин і чекаю на вас.

Карл удавав п’яного. Настільки захопився цією роллю, що й очі зробив п’яні, і пом’як, наче справді хильнув не менше пляшки. Тримав телефонну рурку трохи на відстані і ледь помітно морщився, слухаючи відповіді Рехана.

— Ні, Руді, саме зараз. Кидайте всі справи й заходьте. Під три чорти роботу, коли є гарний коньяк ідобрий Настрій. Я вже п’яний, але, ручуся, переп’ю вас… Заходьте відразу…

Поклавши рурку, уважно обдивився довкола. Зім’ята постіль, майже порожня пляшка поруч з ще не відкоркованою, попільничка з недокурками і клубки тютюнового диму під стелею — все це задовольнило його. Розстебнув комір сорочки і плюхнувся на диван біля столика з пляшками.

Коли зайшов Рехан, Кремер високо підняв повний келих.

— Радий вас бачити, Руді, у доброму здравії, але не розмовлятиму з вами, бо у ваших тверезих очах читак осуд і презирство до людини, яка самотужки дудлити спиртне без достатніх на те підстав.

Рехан дивився насторожено, хоча й розтяг губи в добродушній усмішці.

— А може, в мене є підстави! — зареготав Карл. — Ви ж не знаєте, Руді…

— Ви розкажете, коли вже запросили…

— Ви геній, гер Рехан. У вас неабияка передбачливість. Але випийте, бо я інакше не можу розмовляти з вами.

Рехан узяв келих неохоче, та все ж спорожнив його. Посидів трохи мовчки, спідлоба дивлячись на Кремера. Нарешті сказав:

— У мене до вас серйозна розмова, та ви в такому стані, що навряд чи сприйматимете серйозні речі.

— Чому ж, — рішуче заперечив Карл, — я навіть знаю, про що ви збираєтесь говорити. Можу вас обрадувати: я розмовляв з фон Вайгангом, і він погодився на мою пропозицію. Сьогодні ви повинні поїти мене, Руді, та я вважатиму вас боржником…

— Скільки? — беззвучно запитав Рехан.

— П’ятнадцять відсотків.

Руді невдоволено випнув губи:

— Лише?

— Не забувайте про накладні витрати.

Оберштурмфюрер не відповів, відкоркував пляшку і налив келихи по вінця.

— За успіх!

Карл пив, непомітно зиркаючи на Рехана. Руді лише ковтнув і відставив чарку. Карл поставив свою так не-спритно, що ледь не перекинув столик.

— Не думайте, що я зовсім п’яний, — почав вибачатись, поплескуючи Руді по плечу. — Я тверезий і можу довести це… А от ви чому не п’єте?

— Перепрацювався, і болить голова, — поскаржився Рехан.

— Пусте… — Карл узяв пляшку й почав наливати, розплескуючи. — Від такого коньяку світлішає голова та зникають усі болячки.

Рехан перехилився через столик, зазирнув Карлові просто у вічі.

— Ви не вірите мені, — насварився пальцем Кремер, — але даремно… Тепер ми спільники, і без довір’я нічого не вийде…

Рехан відвів очі, потягся за келихом.

— Вип’ємо за довір’я!

— Ви неможлива людина, Руді. — Карл двома ковтками спорожнив чарку. — Поки що не було підстав сумніватися в моїй правдивості, а от ви…

Рехан невдоволено гмикнув.

— Ви мстива людина, — шморгнув носом. — Навіщо згадувати минуле?

— Забув… забув… — відказав Карл, жартівливо піднявши руки. — Здаюсь на милість переможця!

— Зап’ємо мирну угоду? — запропонував Рехан.

Карл п’яно махнув рукою.

— У мене завтра важливе побачення, та заради такого випадку…

— До завтра ще встигнемо проспатись, — Рехан підсунув Карлові келих. — Тепер, коли Ернестіна далеко, можна й розвіятись…

— Якби дівчина, — з жалем мовив Карл, — а то — ділове побачення…

— Від мене ви могли б і не критися, — добродушно засміявся Рехан, та Карл помітив, як почервоніли в Руді вуха.

— Я й не криюсь. Завтра в мене зустріч з містером Сеттонсом — росіяни наступають так швидко, що вже час вживати рішучих заходів.

— Устигнемо… — заспокоїв Рехан і, ніби між іншим, запитав: — Де призначено зустріч?

— О третій поблизу трамвайної зупинки на Альтмаркт. Якраз напроти кройцкірхе. — Карл на мить зупинився, наче потверезішав, і зміряв Рехана підозрілим поглядом. — Для чого це вам потрібно? Хочете стежити за мною?

— Ви що, з глузду з’їхали?

— Ой Руді, Руді, — знов насварився на нього Карл, — ви дуже хитрий, але вам не перехитрити мене. Джон Сеттонс не розмовлятиме з вами.

— На біса мені здався ваш Сеттонс, — буркнув Рехан, — тим більше, що я його ніколи не бачив…

— Думаєте, він мені потрібний? — насупився Кремер і тут же з п’яною відвертістю пояснив: — Сеттонс чекатиме в чорному “опель-капітані”… Вип’ємо ж за здоров’я наших американських патронів!

— Вип’ємо, — без вагань підняв келих Рехан, — за ваше майбутнє!

“Тепер він вигадає якусь причину, щоб піти, — подумав Карл, спостерігаючи, як обережно ставить свій келих Руді. — Здається, я ніде не переграв”.

Оберштурмфюрер посидів ще кілька хвилин і подзвонив по телефону. Карл прикинувся, що куняє над келихом, але коли Руді спробував непомітно зникнути, зупинив його.

— Викликає фон Вайганг, — збрехав Рехан, вказуючи на телефон.

— Хто такий фон Вайганг? — пробелькотів Карл. — Наш спільник — і все! — Підняв чарку, та не втримав — на підлозі дзенькнули кришталеві бризки. — Так, наш спільник… Налийте мені ще, спільнику!

— Вам треба заснути! — розсердився Рехан.

— Заснути? Я не хочу спати! — Карл обняв Руді, та одразу ж відштовхнув. — А втім, можна й заснути… Ідіть, Руді, я спатиму…

Коли грюкнули двері, провів рукою по обличчю, наче знімав машкару. Гра стомила його і був радий хоч трохи посидіти ні про що не думаючи. Але не міг не думати: пригадував слова, вираз обличчя, жести Рехана поки не впевнився, що Руді сприйняв усе за чисту монету. Ліг на канапі й одразу заснув. Мусив добре відпочити: хтозна, що утне завтра оберштурмфюрер — треба підготуватись до найгіршого.

— Хайль Гітлер!

Шарфюрер Дузеншен виструнчився на порозі, незводячи очей з фон Вайганга.

Кремер стояв у темному закутку кабінету, біля книжкової шафи, так, щоб відразу не впадати у вічі. Посміхнувся, дивлячись, як доброзичливо та сердечно зустрів шарфюрера фон Вайганг, звичайно суворий і різкий з підлеглими. Навіть підвівся з-за столу, немов перед ним не якийсь унтер-офіцер, а високий гість з Управління імперської безпеки.

— Проходьте, шарфюрер, і сідайте, — вказав на стілець біля столу.

Дузеншенові, певно, було приємніше стояти перед начальством: сів на край стільця — неприродно прямий. Кремерові здалося, що шарфюрер ось-ось підхопиться, стукне закаблуками і знову гаркне:

— Хайль Гітлер!

Карл був задоволений. Поки що події розгорталися так, як він і передбачав. Рехан намагається за будь-яку ціну зустрітися з американцями. Для цього йому необхідно усунути з дороги Кремера, принаймні десь затримати його до третьої години, і Карл зовсім не здивувався, коли вранці йому подзвонила Хільда. Запитала, чи не може відвідати її біля дванадцятої, і натякнула, що розмова досить серйозна. Кремер послався на справи, та Хільда не хотіла знати жодних відмовок: мовляв, він пошкодує, коли не приїде. Вона каже це лише йому — слова звучали і як обіцянка, і як виклик.

Кремер прикинувся, що вагається, і тоді Хільда поскаржилась на самотність. У голосі її прозвучали якісь невловимо інтимні інтонації. Карл усе ще вагався, переконаний, що все одно Хільда не відступиться. Знав: відразу погоджуватись ризиковано — Рехан міг запідозрити щось недобре.

Кремер міг дати голову на відсіч — Руді сидить поруч з Хільдою. Уявив, як морщиться від Хільдиного тону; зробилося смішно, і ледь не пхикнув у рурку. Поскаржився на головний біль, на Руді, який підпоїв його вчора, і, нарешті, пообіцяв приїхати. Лише на годину — дві — о третій він повинен бути в місті.

Після бомбардування Дрездена Хільда мешкала в сусідньому містечку, де Рехан придбав на її ім’я досить комфортабельний будиночок. Двадцять хвилин їзди, з запасом — півгодини. Цікаво, що утне Хільда, аби затримати його до третьої? Намагатиметься спокусити чи вигадає щось оригінальніше?

Карл подзвонив фон Вайгангові і попросив викликати Дузеншена.

— Уже? — здивувався групенфюрер.

— Такі речі не відкладаються на завтра.

— Ти маєш рацію, мій хлопчику. Я чекаю на тебе.

— Може, мені незручно?

— Пусте, — заперечив фон Вайганг.

Поки Дузеншен сидів у приймальні, Кремер проінформував групенфюрера. Фон Вайганг задоволено кивав головою: нічого не скажеш, здібний хлопчисько — все підстроєно так, що комар носа не підточить. Рехан догрався. Нахаба, його підняли з багна, врятували від фронту, а він потягся брудними руками до грошей…

Фон Вайганг ще раз доброзичливо глянув на Дузеншена, який виструнчився на стільці, і сказав:

— Шарфюрер, чи ви готові виконати завдання особливої ваги?

Дузеншен підхопився.

— Так!

— Мені подобається ваша рішучість, — схвалив фон Вайганг. — Так завжди повинен відповідати солдат фюрера.

— Хайль Гітлер! — викинув руку Дузеншен.

Групенфюрер озирнувся на Карла. Дузеншен, який лише тепер помітив Кремера, здивовано втупився в нього.

— Гер Кремер, — почав фон Вайганг, — допоміг нам натрапити на слід державного злочинця. — Добре поставлений голос його поступово починав набирати металевого звучання. — Сьогодні, наскільки нам відомо, офіцер СС, який зрадив батьківщині і фюреру, зустрінеться з американським шпигуном…

Карл наблизився до столу. Дивився просто у вічі шарфюрерові і говорив підкреслено стисло, як начальник штабу, що інформує підлеглих про обстановку:

— Сьогодні о третій годині на Альтмаркт, напроти кройцкірхе, відбудеться зустріч американського розвідника, який знаходитиметься в автомобілі “опель-капітан” чорного кольору, номерний знак 106–55, з оберштурмфюрером СС Рудольфом Реханом.

Дузеншен жадібно вдихнув повітря.

— Рудольфом Реханом? — перепитав.

— Оберштурмфюрером СС Реханом, — сухо повторив Кремер. — Ви повинні бути на Альтмаркт за чверть години до зустрічі. Сфотографуйте автомобіль і американського шпигуна. Заговорити з ним Рехан не повинен. Вам зрозуміло?

Дузеншен глянув на фон Вайганга.

— Ви доручаєте мені?..

— Зрадник повинен бути знищений! — групенфюрер постукав олівцем по столу й додав: — Я покладаюсь на вашу рішучість і тверду руку!

Лише тепер Дузеншен остаточно зрозумів, чого вимагають від нього. Щоки його побіліли. Вилиці загострились. Судорожно проковтнув слину і вперто задер підборіддя.

— Слухаюсь, групенфюрер! — вигукнув. — Мерзотник буде покараний!

Кремер зробив крок убік, аби краще бачити обличчя Дузеншена. Встиг зазирнути йому у вічі і остаточно переконався: за будь-якого випадку шарфюрер не випустить Рехана живим.

Наступної миті Дузеншен опанував себе, допитливо глянув на Кремера.

— Рехан буде сам? — запитав. — Чи…

— На такі зустрічі не запрошують свідків, — посміхнувся Карл. — Думаю, американець, побачивши, що пахне смаленим, тікатиме. Не затримуйте його. Ваше завдання — ліквідація Рехана.

Дузеншен ще раз глянув на фон Вайганга. Той ствердно кивнув. Запитав:

— Вам усе зрозуміло?

— Так.

— До речі, — втрутився Кремер. — Напроти місця зустрічі — магазин. Звідти вулиця добре проглядається. Тільки не поспішайте і не сполохайте Рехана.

— Ви не маєте підстав підозрювати мене в симпатії до оберштурмфюрера, — відповів Дузеншен похмуро. — Сьогодні йому не викрутитись!

— Тоді йдіть і приготуйтесь! — Фон Вайганг обійшов стіл, поклав руку на плече Дузеншенові. — І допоможе вам бог!

В гаражі Кремер доторкнувся до капота Реханової машини і, упевнившись, що він теплий, запитав шофера:

— Не сидиться вашому шефові?

— Коли б у мене була така гарна дівчина, — зареготав той, — я б їздив до неї не зранку, а звечора…

Отже, Руді щойно повернувся від Хільди. Цікаво, що вони надумали?

Карл сам сів за кермо машини. їхав, не поспішаючи, уважно розглядав дорогу попереду: Руді може піти на все, і де гарантія, що на шосе нема засідки?

На шляху до містечка нічого не трапилось. Залишивши автомобіль просто зарослого плющем двоповерхового будиночка, Кремер пройшов через незамкнену хвіртку до парадних дверей. На нього чекали, бо служниця одчинила, ледь він устиг натиснути на кнопку дзвінка.

— Фройляйн на другому поверсі, — буркнула непривітно, вказуючи на дерев’яні східці, прикриті яскравою вовняною доріжкою.

Кремер уже бував тут і мав нагоду познайомитись із замкнутою, непривітною служницею. Але сьогодні — Карл відчув одразу — вона просто-таки випромінювала ворожість. Та це зовсім не зіпсувало йому настрій. Навпаки, піднімаючись по сходах, ледь чутно наспівував: непривітність служниці ще раз підтверджувала його здогадки — жінка простіша од хазяїв і не може приховати свої справжні почуття.

Хільда зустріла його біля дверей. Карл насторожився. Чекав, що вона кокетуватиме з ним, можливо, навіть спокушатиме. Хільда ж привіталась ввічливо, але холодно, ледь усміхнулась і запросила до покою. Кімната невеличка — мабуть, планувалась під кабінет Реханові. Письмовий стіл, широка канапа і низенький столик, завалений газетами та журналами в яскравих обкладинках, напівпорожня книжкова шафа — Руді не дуже любив читати, поставив її для годиться.

Хільда підійшла до вмонтованого в стіну бару, відкинула дверцята.

— Я не питиму, — випередив її Карл, умощуючись у кріслі біля журнального столика, — автомобіль — і маю потім справи.

Хільда здивувала його. Не сперечаючись, причинила бар, відказала байдуже:

— Ні то й ні…

Запалила сигарету, кинула Карлові пачку.

— Куріть…

Кремер покрутив пачку в руках. Випадково перехопив погляд Хільди — напружений і трохи зляканий. Зазирнув у пачку — залишки, три чи чотири штуки. Вже дістав сигарету. Хільда клацнула запальничкою. Ця поспішливість знову не сподобалась Карлові, і він поклав запропоновану пачку.

— Люблю міцніші, — пояснив, дістаючи власні.

— Будь ласка, — сказала Хільда рівним голосом, але випустила запальничку. Карл підняв її, прикурив. Покрутив у руках, віддав дівчині.

— Гарна штучка, — мовив, — мені такі ще не траплялися…

Йому здалося, що Хільда перевела дух. А може, лише здалося, бо почала діловим тоном:

— Пробачаюся, що відірвала вас від справ, та, сподіваюсь, не пошкодуєте, бо наші інтереси можуть співпасти.

Кремер не перебивав її і не заохочував — просто сидів, курив і думав. Зараз двадцять на першу. Добиратись йому до Дрездена треба не менше двадцяти п’яти — тридцяти хвилин. Отже, Хільда повинна відпустити його не раніше, ніж за чверть до третьої. Залишається дві години двадцять п’ять хвилин. На що ж вона розраховує?

А Хільда продовжує, попихкуючи сигаретою:

— Ця розмова повинна залишитися між нами…

Кремер мовчки кивнув.

— Звичайно, Руді згодом дізнається про все, та зараз, поки ми ще не побралися, це моя невеличка таємниця. Справа в тому, Карле, що я маю трохи грошей…

Хільда зробила кількасекундну паузу, спостерігаючи, яке враження справили її слова. Кремер загасив сигарету в попільничці, приховав посмішку і запитав обережно:

— Скільки?

— Не так уже й багато. Близько двадцяти тисяч.

— І ви вважаєте цю суму незначною?

Хільда стенула плечима:

— Все залежить від обставин. Сьогодні ці гроші для мене — багатство…

— Не лише для вас, — повчально мовив Кремер.

— Мене не цікавлять інші, — відказала дівчина. — Чи можете ви допомогти мені перетворити ці гроші на коштовності?

— Невже ви думаєте, фройляйн, що можна десь придбати камінець навіть у півкарата, коли росіяни підійшли до Берліна? Я сам заплачу вам удвоє більше, ніж він коштував ще місяць тому…

Хільда розгублено закліпала очима.

— Що ж мені робити?

Кремер не відповів.

— А коли я вас попрошу? — Хільда почала нервувати. Постукала нігтями по лакованій поверхні столика, благально зазирнула Карлові у вічі. Раптом різко підвелась, заходила по кімнаті, витягла з шухляди письмового столу пачку сигарет і знову запалила. — Невже ви можете відмовити мені?

Карл зробив сумне обличчя. Хільдин маневр з сигаретами не пройшов повз його увагу — тепер він точно знав: у напівпорожній пачці, що лежала перед ним, — сигарети зі снотворним, ба навіть з отрутою. Він не закурив і переплутав їм усі карти. Що ж, тепер Хільді залишається лише випробувати на ньому силу своїх чар.

Кремерові зробилося весело. Певно, Рехан дзвонитиме служниці і з легким серцем піде на зустріч з американцем, дізнавшись, що Карл не завадить йому.

— Ви надто гарна, фройляйн, аби вам можна було відмовити, — сказав навмисне грайливо. — І все ж ви ставите переді мною дуже складне завдання.

Хільда зупинилась біля вікна за спиною Карла. Він швидко озирнувся і встиг перехопити її погляд — Хільда дивилася з ненавистю — злість судомила її обличчя. Та, зрозумівши, що може виказати себе, не розгубилась, мовила роздратовано:

— Всі кажуть — неможливо, складно!.. А що зараз не складно? Скажіть мені, що зараз можливо? — і раптом заплакала.

Кремер схилився над нею.

— Не варто плакати через такий дріб’язок, моя мила, — мовив співчутливо. — Гадаю, мені вдасться владнати вашу справу.

— Невже! — зраділа Хільда і раптом швидко поцілувала Карла. Одразу почервоніла, затисла долонями щоки і сором’язливо відвернулась.

“Усе розвивається в суворо логічній послідовності, — з задоволенням констатував Кремер і не втримався, аби не зіронізувати з самого себе: “Вони обмінялися першим невинним поцілунком”. Непомітно глянув на годинник. Сорок п’ять на першу. Дві години, чорт забирай, це не так уже й мало, особливо, коли врахувати, як довго тягнеться зараз кожна хвилина…

Хільда невимушеним жестом поправила зачіску, мовила зовсім спокійно, наче й не було щойно цієї напівсентиментальної сцени:

— Ви ще не бачили нашого саду. Хочете подивитись?

Кремер кивнув.

— Хвилинку, я переодягнусь.

Хвилинка тривала мало не півгодини. Втім, Карла це влаштовувало. Сів на тахту, переклав пістолет у зовнішню кишеню піджака і прикинувсь, що заглибився в журнали.

Хільда повернулася в легкому шовковому халатику. Пояснила:

— Надворі дощ, і мокнути заради якихось клумб…

— Звичайно! — одразу погодився Карл. Глянув на дівчину відверто оцінююче, та вона не знітилася. Стала, спершись спиною на шафу. Ледь-ледь погойдувалась і дивилась на Кремера дражливо.

“Все стає на свої місця, — подумав Карл і одразу заспокоївся. — Тепер вона спокушатиме мене”.

Хільда витягла з бару дві пляшки та келихи.

— Не відмовляйтесь, — підняла застережливо руку, — я хочу випити з вами.

Кремер недвозначно глянув на годинник, але Хільда так скривилась, що він зрозумів: справді, незручно рахувати хвилини, коли вродлива дівчина пропонує тобі своє товариство.

Вони пили густий лікер, і Карл після другої чарки удав, що сп’янів. Хільду раптом наче прорвало, хміль ударив їй в голову. Певно, дівчина забула, для чого все це, — налила собі півсклянки і випила за одним духом. Підперла руками підборіддя і втупилась у Карла синіми очима. Нараз знову заплакала.

— Ненавиджу!.. — погрозила кулаком чи то Карлові, чи то комусь іншому і розтерла сльози на щоках. — Усіх вас ненавиджу!..

— Чому ж усіх? — не втримався від іронії Кремер.

Хільда осмислено подивилась на нього.

— Що буде з нами? — запитала. — Руді дивиться на все так легковажно, а в мене голова розламується.

“Бідний, легковажний Руді!” — подумав Кремер, згадавши, як Рехан учора розпитував його про американця.

— Рудольф — офіцер СС, і йому буде не так-то й просто виплутатися, — роздумливо мовила Хільда.

Карл мовчав. Дівчина спритно запудрила сліди сліз на щоках.

— Скажіть хоча б щось… — грайливо округлила губи. Кремерові хотілося сміятися, та він загасив посмішку.

— Фройляйн Хільда Браун поки що не дружина оберштурмфюрера СС Рудольфа Рехана, — одповів серйозно. — І все залежить від вас, чарівна Хільдо…

— Вам легко казати, — зітхнула дівчина, — у вас така наречена і такі перспективи…

— Що перспективи!.. — махнув Кремер рукою. Сказав і зиркнув скоса, яке справив враження. — Перспективи сидіти в золотій клітці!

Хільда зраділа, але не подала вигляду, лише схилилась над столом і пересмикнула плечима так, що кнопки на халаті порозліталися, оголивши плече. Удала, що не помітила цього, різко присунулась до Карла, обняла.

— Бідненький мій, — гаряче дихнула в щоку, — від цієї Ернестіни справді можна збожеволіти!..

Карл залишився в Хільди до третьої. Не згадував про справи, дівчина сама нагадала про них на початку четвертої. Коли Кремер уже взявся за ручку дверей, запитала:

— Ти не забудеш про мене?..

Лежала на тахті з розкуйовдженою зачіскою, в пом’ятому халаті.

— Звичайно, — відповів Карл. — Завтра ти матимеш на двадцять тисяч брильянтів.

У Хільди сіпнулась губа, та стрималась. Подивилася з ніжністю.

— Ти привезеш їх сам? — не то попросила, не то наказала. — Завтра ввечері…

— Я подзвоню, — ухильно відповів Кремер. Не звертаючи уваги на сердите буркотіння служниці, вискочив на вулицю і, не надягаючи плаща, побіг під дощем до машини.

Стартер загарчав, але мотор не заводився. Карл потяг за ручку дросельної заслінки — автомобіль немов заворожили. Під дощем не хотілося копирсатись у моторі, та що вдієш — підняв комір і вже відчинив дверцята — раптом стукнув себе кулаком по лобі, вилаявся крізь зуби. Адже ж вони з Хільдою були в кімнаті, вікна якої виходять у сад, і за цей час можна не лише зіпсувати щось у машині, а й поміняти двигун. Певно, Хільда зараз дивиться на нього з-за штори і сміється. Кремер мимоволі глянув на вікна, та нікого не побачив.

Довелося чимчикувати до найближчого перехрестя, аби перехопити якогось шофера, — з Карловим досвідом годі й думати знайти несправність. Навіть старий водій чаклував над “опелем” з півгодини, поки знайшов, у чому заковика. Перетерся дріт у трамбльорі — чорта з два доведеш, що його оголили навмисне…

Дощ ущух, і їхати було приємно. Кремер гнав машину швидко, зрізаючи повороти так, що рипіла гума. Нетерпеливилось дізнатися, чи все вдалося Дузеншенові.

Фон Вайганг працював у своєму кабінеті. Побачивши Кремера, зробив пісне обличчя.

— Ми пригріли на грудях змію, — не втримався, аби не зіграти, — Рехан учинив опір, і, — розвів руками, — нічого не залишалося, як пристрелити його…

— Американець? — коротко запитав Карл.

— Відразу дав газу і втік.

— Рехан розмовляв з ним?

Це найбільше цікавило Кремера. Адже Руді міг повідомити американців, ким є насправді уповноважений групенфюрера.

— Мої люди слідкували за Дузеншеном, — розсміявся фон Вайганг. — Невже ви думаєте, що можна було покластися лише на шарфюрера? Та хлопець виявився спритним. Він пустив у Рехана дві кулі, перш ніж той зміг розкрити рота. Вже сьогодні ввечері Управління імперської безпеки знатиме про зраду оберштурмфюрера. Втім, — посуворішав, — зараз їм не до того…

Карл співчутливо похитав головою.

— Російські армади на підступах до столиці…

Фон Вайганг кивнув на карту:

— Армії генерала Конєва почали штурм Берліна. Не виключена можливість, що вони повернуть і на південь. Нам слід поспішати, мій хлопчику!

— Так… — роздумливо протяг Кремер. — Але ж дивізії Венка пробиваються на схід. Генерал Венк має достатньо сил, аби не тільки зупинити росіян, але й розбити Конєва.

— Ти це чув по радіо чи вичитав у газеті? — примружився групенфюрер. — Отут і тут, — тицьнув пальцем у невеличкі населені пункти на карті, — ми маємо три дивізії. А тут — ще чотири. Звідси можлива танкова атака.

Кремер не відривав очей від карти.

— Основні сили зосереджені тут, — Відполірований ніготь фон Вайганга зупинився на маленькій цяточці. “Герліц”, — прочитав Карл. — Вважаю, що, на кращий випадок, ми лише трохи відстрочимо кінець. Зв’язок з Берліном ось-ось перерветься. Отже, — підвищив голос, — нам слід уже готуватися до гм… евакуації. Я розпорядився поставити у дворі п’ять грузовиків. їх обслуговуватимуть віддані мені люди. Тепер дивись, — групенфюрер знову повернувся до карти. — Оця дорога йде через гори. Вона виведе до американців.

Кремер стривожився — це зовсім не входило в його плани.

— Але ж, — почав здалеку, — цей район повністю контролюється нашими військами. Не забувайте про групу армій “Центр” генерал-фельдмаршала Шернера.

— Будучи Шернером, я б відкрив фронт американцям. — Фон Вайганг невдоволено засопів, наче фельдмаршал скривдив його особисто. — Наші військові іноді не відчувають політичної перспективи…

— На жаль, це не залежить од вас, — мовив Кремер нахабно. Інтуїція підказувала йому, що саме так і слід зараз розмовляти з групенфюрером. — Фронт може стабілізуватись, і ми потрапимо в незручне становище. Як би швидко не наступали генерали, ми завжди встигнемо випередити їх принаймні на два — три дні.

— Так, так… — Фон Вайганг уточнив: — То грузовики стоятимуть під флігелем. Прослідкуйте, аби все було упаковане і підготовлене до евакуації. Шарфюрер Дузеншен допомагатиме вам. Я зроблю відповідні розпорядження. До речі, — затурбувався, — цей інцидент з Реханом не злякає Хокінса?

— Хокінс не такий дурний, аби совати голову в зашморг… Він сидить у Парижі чи Швейцарії, але вже завтра знатиме про те, що сталося в нас. Його помічник зв’яжеться зі мною, і я заспокою його.

Він зустрівся з Джоном Селлерсом увечері.

— Що за йолоп напав сьогодні на мене? — запитав той одразу. — Невже групенфюрер не може навести порядок у своїй парафії?

— У гру втрутилось Управління імперської безпеки, — якомога спокійніше відказав Кремер, — і фон Вайганг може гарантувати вам безпеку лише до завтрашнього ранку. Хтось вислідив вас, і завтра я не дам за вашу голову і п’ятдесяти пфенігів…

— Невже це так серйозно? — голос Селлерса все ще звучав бадьоро, та Карл побачив, як видовжилося квадратне Джонове обличчя.

— Негайно сідайте у вашу машину, Джоне, — сухо кинув Кремер, — і постарайтеся вранці бути за кордоном. Сподіваюсь, ви знаєте, як це робити.

— Не вчіть мене жити! — пробуркотів Селлерс, але вже не так бадьоро. — Може, я й скористаюсь з вашої поради, але чи впораєтесь ви тут самі?

— Не хвилюйтесь, Джоне, я і групенфюрер зацікавлені в успіху справи не менше, ніж ви.

— Слід поспішати, у вас повинно бути все готово на цьому тижні.

— Впораємось…

— З вами зустрінеться наша людина. Вона матиме інструкції щодо маршруту. Разом ви уточните час і місце зустрічі з нами.

— Зараз така ситуація, що місце й час можна визначити лише умовно…

— Визначте точний час і цілком певне місце! — грубо обірвав його Селлерс. — У крайньому випадку, ми викинемо туди десант.

— Ви вмієте робити справи з розмахом, — підлестив Карл.

— Кожний, вкладаючи гроші, чекає прибутку, — пояснив Селлерс. — Ви все зрозуміли?

— Не втрачайте часу, Джоне, — порадив замість відповіді Кремер і полегшено зітхнув, побачивши, що Селлерс повернув до автомобіля. Справді, сьогодні у нього день удач. Це ж треба вміти — за одним махом позбутися і Рехана, і Селлерса.

Передане Карлом Кремером повідомлення про герліцьке угруповання ворожих військ співпадало з даними фронтової розвідки. Наступ гітлерівців не став несподіванкою. Правда, двом танковим і восьми стрілецьким дивізіям ворога вдалося просунутись на тридцять кілометрів уперед до Шпремберга. Удар німецьких дивізій прийшовся по розтягнутих тилах Другої Польської армії генерала Сверчевського, але кризисного становища німцям створити не вдалося. Шпремберзьке угруповання фашистських військ у цей час вже було ліквідоване військами маршала Конєва — його армії успішно штурмували Берлін. Поляки повернули фронт і разом з 52-ю армією генерала Коротєєва зупинили ворога, а через кілька днів самі перейшли в наступ. У повідомленнях Радянського Інформбюро з’явилася нова назва — Дрезденський напрямок.

У флігелі, за алеєю чорних гномів, день і ніч кипіла робота. Есесівці під командою шарфюрера Дузеншена пакували відібрані Карлом Кремером папери у великі жерстяні ящики. Вся кімната була заставлена такими ящиками — підготовка до евакуації закінчувалась.

Карл, як міг, тягнув з від’їздом. Довго перечитував папери, прискіпливо оглядав кожне креслення, дбайливо сортував документи. Примушував навіть відкривати вже запаковані ящики, знов переглядав сотні паперів.

Тепер він знав, де лежать секретні документи служби безпеки. В кабінеті Дузеншена стояв величезний сейф з двома замками. Один ключ зберігався в групенфюрера, інший у Дузеншена — відкрити сейф можна було лише в присутності обох.

Одного разу, коли фон Вайганг завітав до флігеля, Карл поскаржився на втому і мовив, наче між іншим:

— Набирається багато паперів. Ви впевнені, — кивнув на сейф, — що там все однаково важливе. Другорядні документи варто знищити…

Групенфюрер заспокоїв його:

— Я сам усе переглянув. За деякі документи можна одержати не менш, ніж за креслення Фау. Залишено найважливіше.

Оце найважливіше не давало Карлові спокою. Зрештою, заради паперів, що зберігались у сейфі, він і залишався тут. До креслень і технічної документації мав вільний доступ, уже давно сфотографував усе, що мало військове значення. А за броньовані дверцята сейфа так і не вдалося зазирнути. До пори, до часу — тішив себе надією, сподіваючись, що стрімкий наступ радянських військ зробить евакуацію документів неможливою.

Останнім часом він спав лише по три — чотири години на добу і вже кілька днів не виходив з флігеля. Одключив телефони, аби ніхто не заважав. Крім того, плекав надію, що це завадить зустрічі з тим, кого повинні були прислати замість Селлерса. На жаль, його сподівання не справдились. Якось удень прибігла покоївка фрау Ірми і переповіла, що Кремера терміново викликає фон Вайганг.

У кабінеті групенфюрера сидів карлуватий чоловік з пласким, невиразним обличчям і сумними очима. Здавалось, він приголомшений горем і зараз заплаче. Навіть шморгав носом, а губи ледь-ледь тремтіли, як у хлопчака, ображеного старшим.

Подивився на Кремера спідлоба і дістав з великого шкіряного гамана половину долара.

— Мене звуть Денніс Кларк, — сказав, наче поскаржився. — Я ризикнув прийти просто сюди, бо нема іншого способу зустрітися з вами. Час не жде, і, власне, не треба вже розводити… — певно, хотів сказати “церемонії”, та останньої секунди поправився, — вірніше, треба поспішати. Тому я й насмілився, — ледь помітно вклонився групенфюрерові, — потурбувати вас: Росіяни наступають так швидко…

Фон Вайганг надувся, мов старий індик. Раптом вибухнув:

— Коли б ваші паршиві солдати, — почервонів, — воювали так, як комуністи, ви давно були б уже тут!..

Американець закліпав очима, та раптом відказав грубо:

— Не ваше діло — судити наших солдатів! Вони йдуть сюди переможцями і…

Але групенфюрер уже схаменувся.

— Я мав на увазі наші спільні інтереси… — промимрив.

Кремер з задоволенням спостерігав за цією метаморфозою: пихатість на виду сповзала з фон Вайганга, він навіть підібрав своє велике черево. Дивився запопадливо і усміхався очікувально.

Карлові стало гидко. Запобігати перед цим миршавим американцем! Плаксивим пацюком з червоними очима! Дрібним виконавцем розпоряджень Хокінса! І хто? Фон Вайганг, який ще два тижні тому повісив би його за значно менше нахабство!

Зітхнув і запалив сигарету.

Життя є життя, і від фон Вайганга не можна вимагати того, чого в нього нема. Істота з дрібною душею, якій поталанило піднятися над тисячами собі подібних. Влада запаморочила йому голову, і проявилося все, що лежало на дні: жорстокість і егоїзм, чванство і розбещеність… І все це — машкара звичайнісінького боягуза…

Кремер склав обидві половинки долара, зібгав і недбало кинув у попільничку: все одно вони йому більше не знадобляться. Уважно глянув на Денніса Кларка. Чорт, присутність фон Вайганга плутає йому всі карти. Можна було б відтягти час, пославшись на поважні й об’єктивні причини, але групенфюрер у курсі майже всіх їхніх справ. Роздратовано посмикав себе за вухо і підсунув свій стілець до американця.

— Які ви маєте інструкції, містере Кларк? — за питав навмисно сухо.

Але Кларк виявився не такою мокрою ганчіркою, як здавалося. Жалібно скривився, але мовив твердо:

— Я хочу побачити результати вашої роботи. Коли ми зможемо це зробити?

— Хоч за… — почав фон Вайганг, та Кремер перебив його.

— Наскільки мені відомо, — подивився американцеві просто у вічі, — ревізія нашої діяльності не входить у коло ваших обов’язків. Ми домовилися з Селлерсом…

— Ми не можемо купувати кота в мішку, — зробив спробу заперечити Денніс Кларк, та на цей раз тон його не був таким категоричним.

— Хто це — ми? — почав відверто знущатися Карл, не звертаючи уваги на розпачливі жести групенфюрера. — Хокінс повідомив би мене, коли б ви мали такі повноваження.

Американець шморгнув носом, скривився і відступив, прагнучи зберегти пристойність:

— Зрештою, це не має значення. Містер Хокінс довіряє вам, і єдине його бажання…

— Швидше зустрітися з нами? — зареготав Карл.

— Я мрію про зустріч із своїм колегою… — солодко почав фон Вайганг, та Кларк навіть не подивився на нього. Звертався лише до Кремера, наче Карл був тут першою персоною і все залежало лише від нього. Ця неввічливість могла мати погані наслідки, і Карл спробував розрядити атмосферу.

— Як ви гадаєте, через тиждень ми будемо готові? — звернувся до групенфюрера.

Той поважно кивнув. Денніс Кларк у розпачі взявся за голову.

— Вам доведеться брати дозвіл на виїзд у радянського коменданта міста…

“Саме про це й мрію”, — подумав Кремер, та сказав різко:

— По-моєму, ви перебільшуєте можливості росіян. Вони наступають з останніх сил і захлинуться у власній крові.

— Краще переоцінити, ніж недооцінити, — скривився американець. — Через день ви повинні бути готові!

Карл розвів руками і озирнувся на фон Вайганга. Але групенфюрер не підтримав його. Видно, сам чекав і не міг дочекатися від’їзду.

— Якщо потрібно, я дам вам ще десять солдатів, — пообіцяв. — Треба упоратись.

Кремер підвів очі до стелі. Зробив вигляд, що розмірковує. Зрозумів: огинатися небезпечно. Поворушив губами, наче рахував, і згодився:

— Коли додасте солдатів, то встигнемо.

Фон Вайганг задоволено клацнув пальцями.

— Ви супроводжуватимете нас? — запитав Карл американця.

Той кивнув.

— Маєте вироблений маршрут? — нахилився вперед групенфюрер.

— Ми розробимо його разом.

Фон Вайганг наче чекав такої пропозиції. Дістав з шухляди письмового столу карту, розгорнув.

— Наскільки мені відомо, — окреслив м’ясистим пальцем дугу, — ваші війська просуваються до Ельби в цьому напрямку. їхати просто назустріч їм автострадами було б необачливо. Тому я пропоную трохи довший, але певніший шлях. Ми заглиблюємось у Судети і гірськими дорогами просуваємось ось сюди — через Чехословаччину в напрямку “Альпійської фортеці” фюрера.

— Але ж, — зробив спробу заперечити Карл, — ми рушаємо без наказу рейхсфюрера і цим ставимо себе фактично поза законом. Командир будь-якої військової частини може затримати нас.

— Нехай це вас не турбує. — Фон Вайганг поплескав долонею по столу. — Ми маємо документи й розпорядження, що зобов’язують кожного військового начальника, незалежно від рангу, надавати нам усіляку допомогу.

Кремер примусив себе посміхнутися:

— Ви думаєте, це — достатня гарантія?

Групенфюрер похитав головою.

— Зараз ніхто не застрахований від несподіванок, — сказав тверезо, але не стримався, щоб не пожартувати: — Я не хотів би бути акціонером страхових компаній.

— Несподіванок не повинно бути! — Денніс Кларк нахилився над картою, жестом запросивши інших наблизитись. Нігтем окреслив кільце навколо Берліна. — Армії маршалів Жукова й Конєва оточили столицю, — продовжував протокольним тоном. — На півночі зайнято Штеттін, росіяни швидко наступають уздовж узбережжя. На півдні після невдачі ваших військ у районі Герліца росіяни спрямували удар на Дрезден але не можуть швидко розвинути успіх, бо основи їхні сили прикуті до Берліна. І все ж через кілька днів вони будуть тут. Наші війська успішно просуваються на схід, та на півдні складні природні умови дещо за гальмували наступ. Я маю на увазі насамперед рельєф — гори, відсутність достатньої кількості доріг…

— Ну, й треба було очуняти після Арденн, — вставив фон Вайганг з співчуттям.

Кларк зиркнув на нього підозріло, та не прочитав на обличчі групенфюрер а нічого, крім ввічливості і щирої зацікавленості.

— Враховуючи все це, ми повинні якомога скоріше залишити Дрезден і, по можливості обминаючи головні дороги, рушити на захід. Зважаючи на непевність ситуації, пропоную визначити оддалік від населених пунктів місце, де могли б приземлитись наші літаки. Це позбавить нас несподіванок і забезпечить швидке перевезення вантажу та, — ледь помітно вклонився, — вас до місця, визначеного містером Хокінсом,

— О-о! Це найкращий варіант! — вимовляючи ці слова, фон Вайганг не зміг стримати радісну усмішку. Але, намагаючись не виказати свої справжні почуття, провів рукою по обличчю, ніби знімав з нього долонею радість. — У Судетах я маю невеличкий маєток. Будинок, ну й трохи землі навколо…

— Де? — присунув до нього карту Кларк.

— Ось тут, — намалював жирну крапку фон Вайганг, — перед Карлсбадом.

— Посадочний майданчик?

— Для середнього транспортного літака. Поле не ідеальне, але літак сяде.

— Ваша думка? — скосив очі на Кремера американець.

— По-моєму, з пропозицією групенфюрера можна погодитись, — мовив не вагаючись. — Все одно кращого варіанта в нас нема.

Прикинув, що в нього є фора мало не у дві доби. Цього достатньо, аби порадитись з Вєтровим і знайти спосіб зірвати операцію. Але ж він повинен знати най менші деталі плану і, особливо, маршрут до маєтку фон Вайганга.

Карл присунув до себе карту. Потарабанив по ній кінчиками пальців.

— Я цілком згоден з вами, містере Кларк, — сказав, — що нам краще за все уникати автострад і великих шосейних шляхів. Ліпше проїхати зайву сотню кілометрів і обминути контрольні пункти, які поки що існують на магістралях. Будь-які документи й розпорядження не можуть бути зараз достатньою гарантією проти свавільства першого-ліпшого унтерштурмфюрера.

— Ви перебільшуєте, мій друже, — встряв фон Вайганг. — І не забувайте, що ми матимем охорону.

— Нам не вистачало лише зав’язувати бій з есесівським патрулем! — неввічливо буркнув Кремер. Він уперше так грубо і категорично заперечив групенфюрерові, той від несподіванки аж підскочив на стільці. Та Карл одразу підсолодив: — Навряд чи ми знайдемо кращий варіант, ніж запропонований вами, мій генерал, — люб’язно усміхнувся. — І ви, напевно, знаєте всі об’їзні шляхи, якими нам буде зручніше добиратися до маєтку?..

Фон Вайганг озброївся червоним олівцем. Схилився над картою, замуркотів, як вдоволений кіт. Карл уважно стежив за ламаною червоною лінією, що залишалася на карті: запам’ятовував маршрут до найменших деталей, одночасно прикидаючи: буде п’ять вантажних машин. У кожній шофер і троє есесівців. Двадцять солдатів плюс фон Вайганг, Кларк і Дузеншен. У Вєтрова ж четверо плюс він, Кремер. На кожного — четверо есесівців, озброєних автоматами й ручними кулеметами. Доведеться викликати допомогу. Чи встигне Юрій зв’язатися з Центром?

Коли фон Вайганг дотяг свою червону ламану лінію до жирної крапки, якою був позначений маєток, Карл запитав, ніби знічев’я:

— Скільки ви думаєте брати охоронців?

— Двадцяти солдатів, гадаю, вистачить?

— Не всі вони зможуть правильно сприйняти приліт американських літаків. Мені не хотілося б стати свідком небажаних ексцесів…

— Ви пропонуєте зменшити охорону?

— Не треба цього робити, — заперечив Кларк. — За нами вилетять транспортні “юнкерси”. Пілотуватимуть їх льотчики, які добре знають німецьку.

— Це значно полегшує справу! — удав радість Кремер. — Отже, ми виїжджаємо післязавтра о п’ятій ранку і вдень повинні бути на місці. Додайте ще кілька годин на несподівані затримки — викликайте літаки на післязавтрашній вечір. Встигнемо? — глянув на групенфюрера.

— Розрахунок точний, — ствердив той і запитливо втупився в американця. Кларк роздумливо погойдав головою, чомусь скривився, наче Карл бовкнув дурницю, і погодився. Кремерові не хотілося залишати його з фон Вайгангом наодинці — запропонував:

— Чи не хоче містер Кларк ознайомитись з підготовкою до евакуації?

Американець швидко підхопився.

— З вашого дозволу… — ледь помітно вклонився групенфюрерові і, не чекаючи згоди, попрошкував до дверей.

В саду він затримав Карла. Мовив хутко, наче боявся, що Кремер не дасть йому договорити:

— Мені відомо: у вас там для блізиру є декілька картин. Якщо зможете підкинути мені парочку старих майстрів, я допоможу вам тихо реалізувати двоє—троє полотен. Неофіційно, так би мовити… — зиркнув на Кремера уважним, заскленим проти сонця оком.

— А ви мені починаєте подобатись, шановний містере Кларк! — узяв його під руку Кремер. — Ми зможемо на цьому заробити. Але жодного слова фон Вайгангові.

Американець шморгнув носом.

— Я не бажаю ділитися з ним прибутками. То ми зараз подивимося картини?

— Не треба привертати до себе увагу! — зневажливо поплескав американця по плечі Кремер. — Це ми зробимо увечері.

— Вам видніше… — без ентузіазму погодився той. — Але ж до вечора мені слід зв’язатися з Берном.

Карл відломив хворостинку, хвисьнув по вибіленому вапном стовбуру яблуні. “А якщо?.. — махнула думка. — Одразу можна вбити двох зайців…”

— Вам потрібно до міста? — запитав. — Я можу вас підкинути…

Так, це буде найкраще. Не треба шукати приводу для поїздки, і Вєтров розмовлятиме з Центром майже тоді ж, коли Кларк викликатиме Берн.

Поки заправляли автомобіль, Кремер зазирнув у флігель і подзвонив Юрієві. Швидко довіз Кларка до міста, проминув Альтштадт, виїхав на околицю. Сірий “опель” Вєтрова вже стояв на узбіччі. Кремер зменшив швидкість — “опель” рвонув з місця і обігнав його. Карл зупинив свій автомобіль, постояв кілька хвилин і, не помітивши нічого підозрілого, рушив навздогін Вєтрову.

Дізнавшись, у чому справа, Юрій протяжно свиснув.

— То скільки охорони? — перепитав. — Двадцятеро? Самим не упоратись…

Карл розклав на сидінні карту, накреслив маршрут.

— Маєток фон Вайганга на схід від Карлсбада, — показав. — Курс на Судети, в район Тепліце. Весь час малими дорогами. Це нам на руку…

— Гадаєш, осідлати шосе і…

— А ти ще не зрозумів?

— Значить, так… — Вєтров скинув капелюха, поліз до потилиці. — Зараз я зв’язуюся з Центром, викликаю десант. Зустрічаю хлопців, і ріжемо вам дорогу за Тепліце. Ось тут гірська річка, праворуч — прямовисна стіна, ліворуч — урвище. І так — чотири кілометри. Дорога вузька, не те що грузовик, мій “опель” не розвернеться. Місце глухе, до найближчого села п’ять — шість кілометрів. Зручно в усіх відношеннях.

— У мене нема інших пропозицій, — визнав Карл. — Ні кращих, ні гірших.

— Отже, рушаєте на світанку післязавтра? — ще раз уточнив Вєтров.

— Так вирішено.

Юрій поліз до багажника, дістав рацію. В навушниках кругле обличчя його здавалося ще ширшим і добродушнішим. Відстукуючи ключем, смішно ворушив губами — зовсім як школяр, що розв’язує складну арифметичну задачу.

— Амба! — клацнув нарешті вимикачем. — Тобі привіт од Левицького. Десант буде. О третій ночі, за вісім кілометрів од місця нашої з вами зустрічі.

— Слухай, — запитав його раптом Карл, — звідки ти все це знаєш?

— Що? — не зрозумів Юрій.

— Ну, що річка біля шосе, прямовисна стіна над нею і де висаджуватись десантові?..

— Дивно! — ляснув його по спині Вєтров. — Неподалеку ж моя база. Я ж тобі казав про будиночок у лісі… Де “відпочивав” Ганс Кремер…

— Ось воно що, — пожвавішав Карл. — А я думав, чого це тебе аж туди понесло? Ось тут, за Дрезденом, — зручний відрізок шляху…

— Врахуй, — не дав йому договорити Юрій. — Крім усього іншого, там — чехи. Якщо буде важко, допоможуть.

— Я не подумав про це.

— А мені сам бог велів. — Вєтров склав карту, заховав до кишені. — Ми осідлаємо шосе на світанку, коли ви тільки-но виїжджатимете. Для гарантії. Будь у першій машині. За поворотом, на другому кілометрі, влаштуємо завал. Побачиш там попереду дві високі ялини. Коли твоя машина зупиниться, вистрибуй і біжи вперед. Зрозумів?

Кремер кивнув.

— Бажано було б узяти фон Вайганга живим, — мовив похмуро.

— Цього вже не можу гарантувати, — відрізав Вєтров. — Самі на волосинці висимо…

— Дивись мені — на волосинці! — насварився Карл. — Твоє життя зараз знаєш скільки коштує?

— Ніхто так не цінує його, як я сам… — Юрій поклав рацію до невеличкої шкіряної валізи. — Є ще запитання?

Наступного дня Карл помітив, що Дузеншен у присутності фон Вайганга нарешті спорожнив сейф. Сам упакував пухкі папки у металеві ящики. Карл зачекав, поки групенфюрер не пішов, тоді спитав Дузеншена:

— Що це?

Шарфюрер недовірливо покосився на нього.

— Патенти чи креслення? — уточнив Карл.

— Ні те ні інше… Багато будете знати…

— Но! — обірвав Кремер шарфюрера. — Не заговорюйтесь!

Дузеншен зіщулився, пробурмотів щось до себе, та все ж пояснив:

— Секретні документи СД.

Кремер поморщився, наче од зубного болю.

— Киньте цей мотлох у другу машину, — порадив. — Поки що там є місце…

— Ще два тижні тому за такі слова… — почав шарфюрер.

— Два тижні тому я б не вимовив їх, — засміявся Карл. — Я хочу подивитись, як ви через тиждень позбавлятиметесь свого чорного мундира…

Дузеншен одірвався од папок, обличчя його спохмурніло.

— Ви помиляєтесь, Кремере, — не сказав, а витиснув з себе. — Не через тиждень… Післязавтра… Та справа не в мундирі. Ми назавжди залишимось солдатами фюрера!

— Але ви нічого не варті без… — Кремер виразно поворушив великим і вказівним пальцем. — Я беру вас на службу, шарфюрер.

Дузеншен похмуро усміхнувся.

— Я не впевнений у ваших фінансових можливостях. За такі руки, — підвів стиснутий кулак, — комусь доведеться ще багато заплатити.

Карл допоміг йому упакувати папери.

— Тепер — особистий архів фон Вайганга, — нагадав. — Візьміть двох солдатів, я чекатиму на вас у групенфюрера.

Сад квітнув. Дерева, вкриті білою піною, утворювали між флігелем і віллою якийсь мереживний тунель. Гіркувато-солодке повітря здавалося важким і густим. У сонячних променях, що проривалися крізь’ стіну квіту, висіли бджоли.

Кремер поспішав, та не міг не зупинитися біля великої крислатої яблуні, рожево-білої і пахучої. Вона цвіла буйним квітом і немов пишалася ним: товсте вузлувате гілля піднімалось до неба, радіючи пахучій ноші. Карл доторкнувся до гілки, занурив обличчя у квіт, жадібно, наче востаннє, вдихнув терпкий аромат. Щось схвилювало його. Не шаленство квітів і не весняні запахи — він уже встиг звикнути до них, — а якийсь зовсім новий вигляд алеї. Ніяк не міг зрозуміти, в чому справа, і лише біля самісінької вілли зупинився, вражений. І як він одразу не помітив? З алеї прибрали гномів.

Вони стояли біля тераси — два десятки чорних маленьких чоловічків. Високий есесівець підтягував до Цього незвичайного гурту останнього; схопив за ноги і волочив так, що карлик залишав на алеї слід.

Раніше кожний гном завжди вражав Карла неповторним виразом обличчя, тепер же всі вони були схожі один на одного — чорний натовп і кремезний наглядач також у чорному… Ця чорна пляма на тлі білого буяння квітів здавалася раною, вона ще більше підкреслювала хаос навколо вілли.

Під терасою стояв грузовик, всюди валялись газети, якісь ганчірки й вірьовки. А над усім цим стовбичив фон Вайганг, Стояв на терасі в домашній куртці й командував есесівцями.

— Як там у вас? — заклопотано озирнувся на Кремера і, не чекаючи відповіді, загорлав: — Обережно, не кидайте цей ящик! Розіб’єте фарфор!..

Коли солдати нарешті навантажили ящики з фарфором, полегшено зітхнув і обернувся до гномів.

— Шкода, що не можу взяти їх із собою, — поскаржився. — Важкі, для них самих потрібен грузовик…

Вранці Карл слухав радіо і знав, що долю Берліна вже вирішено: радянські війська все ближче підходили до центру міста. Зараз, дивлячись на гномів, він чомусь уявив, як б’є артилерія по рейхстагу, як горять і руйнуються цілі квартали і гинуть, стікаючи кров’ю, люди. А фон Вайгангові наплювати і на будинки, і на людей — тільки б урятувати фарфор та гномів. Кремер з відразою подивився на чорну череду і раптом усвідомив, що саме в цьому хаосі, безпорядку — крах фон Вайганга, і крах безповоротний. Десятки років стояли бронзові карлики в алеї, підкреслюючи добробут, респектабельність і, так би мовити, непохитність родинних устоїв. Вони бачили злети й падіння, тріумфи й поразки, але отак, щоб стягали з навічно уготованих місць і шпурляли в підвал — такого ще не було… А їхній хазяїн метушиться, покрикує:

— Обережніше, обережніше!.. Поставте в кутку, за дверима… Ми ще повернемось і витягнемо гномів на світ!

Кремер знає, що групенфюрер сам не вірить у свої слова, вимовляє їх, аби підігнати есесівців. Але яке йому діло і до фон Вайганга, і до гномів? Він повернув назад і пішов незвично порожньою пахучою алеєю. Сів на лавку і довго сидів, слухаючи дзижчання бджіл. Думав: лише за кілька десятків кілометрів — свої. Там пекло з вогню й заліза, а він слухає, як дзижчать бджоли. Скоро закінчиться війна, солдати повернуться додому і розповідатимуть, як форсували Дніпро, штурмували укріплення на Одері, брали рейхстаг, а він… Цілував руки у фрау Ірми та їздив до Швейцарії — і нікого не цікавитиме, відбив тобі печінки Гельмут чи ні. І чи можна порівняти усе, що зроблено ним, хоча б з однією танковою атакою?

Правда, там, у Центрі, все знають, на все зважують, і Левицький, напевно, похвалить його та скаже, що один висаджений у повітря завод дорівнює чортзна-чому. Він і сам розуміє це. Все ж — це одна справа… А от — тримати в руках автомат і бачити перекошені від жаху обличчя есесівців!..

Карл зітхнув, підвівся. Завтра вранці все скінчиться, і він знову буде. серед своїх. А бджоли дзижчать, потихеньку осипаються пелюстки з яблунь, і пахне медом…

Усе почалося з того, що у фрау Ірми була мігрень, і вона ніяк не могла заснути. Фон Вайганг також не лягав і о другій годині ночі підняв охорону. Єдине, що міг зробити Карл, — відтягти від’їзд до третьої: ще раз уважно перевірив наявність вантажу в усіх машинах.

Групенфюрер запросив його до свого “мерседеса”, та Кремер зайняв місце в першому грузовику. Взяв у фон Вайганга карту, поставив поруч себе автомат із запасними дисками. Сказав:

— Запросіть краще до себе Кларка.

Фон Вайганг охоче погодився: мав намір ближче роззнайомитися з американцем — часи такі, що й цей тип може стати у нагоді.

Головну машину вів ще зовсім молодий штурмман. Певно, звик ганяти свій грузовик, і Карлові весь час доводилося стримувати його.

— Не більше сорока кілометрів! — наказав шоферові, та варто було відвернутися, як стрілка спідометра повзла до шістдесяти. Кремер і так нервував — адже десант мали викинути лише о третій. Хлопцям треба ще подолати вісім кілометрів, щоб вийти на дорогу за Тепліце, — а цей хлопчисько, як на зло, за найменшої нагоди збільшує швидкість.

Коли машина, подолавши підйом, з ревом помчала у долину, наказав:

— Зупиніться, штурмман!

Есесівець зиркнув на нього зверхньо, але виконав наказ. Кремер, не вимовивши й слова, вийшов. Другий грузовик трохи відстав і загальмував через хвилину. Впритул за ним ішов “мерседес” фон Вайганга.

— В чому справа? — стривожено висунувся у вікно групенфюрер.

— Перевіряю, чи не відстав хто, — пояснив Карл.

— В останній машині Дузеншен, і навряд чи слід за нього турбуватись.

— В дорозі все може трапитись…

Кремер постояв ще трохи біля “мерседеса”, дочекався, поки не зупинились усі грузовики, побіг у кінець колони.

— У вас все в порядку, Гуго? — присвітив кишеньковим ліхтариком: їхали, не вмикаючи фар.

— Куди ви так женете? — замість відповіді запитав Дузеншен. — І так темно — не бачиш власного носа…

— Поміняємось водіями, — запропонував Кремер, — мій схильний до автогонок.

Шарфюрер вилаявся крізь зуби.

— Покличте його сюди, — наказав своєму шоферові — літньому вусатому есесману. — А самі поведете головну машину.

Водій невдоволено гмикнув, та заперечувати не посмів.

Тепер їхали зі швидкістю тридцять кілометрів на годину. Грузовики натужно ревли на підйомах, ішли мало не впритул один до одного. На перехрестях Карл зупиняв колону, навмисне довго шукав таблички, що вказували напрямок, кілька разів підходив до “мерседеса” фон Вайганга, уточнюючи незначні деталі маршруту. “Чи встигнуть?” — свердлила мозок думка. Курив сигарету за сигаретою, розмовляв про щось з шофером, насвистував пісеньку, а сам думав: “Чи встигнуть?”

Почався перевал. Перед першим же підйомом їх зупинив патруль. Есесівський офіцер у лискучому плащі довго й ретельна перевіряв документи, зазирав у кожну машину і лише після цього дозволив рушати. Одразу за перевалом знову звернули з основної магістралі, взявши правіше. Тепер вони могли викликати підозру в першого-ліпшого патруля: коли б справді хотіли потрапити до “Альпійської фортеці”, слід було просуватись у напрямку до Праги.

Проїхали ще близько двадцяти кілометрів, залишивши Тепліце збоку. Дорога була безлюдна — лише іноді проминали невеличкі населені пункти. Села здавались вимерлими — жодного вогника й жодної людини. Лише в одному місці їх намагалися зупинити поліцаї, та, побачивши чорні есесівські мундири, швидко підняли шлагбаум.

Розвиднювалось. До місця, визначеного Вєтровим, залишалося п’ять — шість кілометрів. Почався крутий підйом. Ліс приступив до самісінької дороги: сизі лапи ялин шмагали по бортах грузовиків. Раптом ліс розступився, і внизу, між крутими схилами, блиснула стрічка гірської річки. Карлові стало важко дихати. Схопився за автомат. Бачив лише звивисту світлу стрічку, що в’юнилася між темними, вкритими пасмами туману схилами…

Мовив глухо, сам не впізнавши власного голосу:

— Тихіше… не поспішайте…

Шофер лише скосив на нього здивоване око. Пробуркотів невдоволено:

— Тут не розженешся…

Дорога, справді, була вся у вибоїнах, машину нещадно кидало з боку на бік, за колоною висів довгий шлейф пилюги. Кремер відчинив дверцята й ступив на сходинку. Машини йшли одна за одною — гуркіт моторів, брязкання заліза заповнили долину. Ще один поворот, і виїхали на берег річки. Ось і прямовисна стіна праворуч, про яку казав Вєтров. Дорога притислась до неї впритул, вузька й нерівна. На ній не те що розвернутись, у два ряди проїхати важко. Ліворуч, за урвищем, річка — гомінка й прозора, справжня гірська річка: мокрі чорні кругляки та дрібна галька.

Карлові захотілося пити. В роті пересохло, губи злиплися, стали сухі й гарячі. Аби хоч якось затамувати спрагу, притис вуста до холодного заліза автомата. Чомусь у роті зробилося кисло, і до горла підкотився важкий клубок. Карл опустив скло, висунувся у вікно кабіни. Цієї ж миті побачив дві ялини над крутим береговим схилом — орієнтир, указаний Вєтровим.

За ялинами — поворот, де, напевно, вже причаїлись десантники і хлопці Юрія.

Кремер поклав автомат на коліна, випадково ткнувши дулом у бік шоферові. Той роздратовано відштовхнув зброю, поворушив губами, наче збирався щось сказати, та промовчав. Втім, Карл не звертав на нього уваги.

Зараз поворот і… Певно, вони вже давно почули гуркіт моторів і завалили дорогу…

Коли машину підкинуло на вибоїні вже за поворотом, Кремер знеможено відкинувся на спинку сидіння. Завалу не було. Отже, Вєтров запізнився.

Карл глянув на годинник — початок шостої. Але ж Юрій упевнений, що вони лише тепер виїжджають з Дрездена… А може, щось трапилося з літаком, чи німці помітили парашутистів?

Кремер на секунду заплющив очі. Зараз грузовики проминуть цю дільницю і знову підніматимуться в гори. І ніхто вже не зупинить їх. А завтра вранці приземляться американські літаки і…

Скригнув зубами і ледь не застогнав од відчаю. А якщо?..

— Зупиніть машину! — наказав шоферові. Той слухняно загальмував, глянув запитально. — Подивіться, чи не відстав хтось!..

Коли есесівець вистрибнув з кабіни, Карл засунув руку під щиток і обірвав дроти, що йшли до замка. Швидко запхав у внутрішню кишеню пальта два автоматні диски.

Водій доповів:

— Усе гаразд, можна рушати.

Карл лише кивнув. Одвернувся до вікна, намагаючись вгамувати розбурхане серце. І як завжди — віддає у скроні: стук… стук…

Чув, як шофер за спиною стиха лається, натискаючи на стартер.

— Щось не заводиться… Хвилинку…

Грюкнув дверцятами, поліз до мотора. Карл вистрибнув, зупинився поруч. Шофер бабрався в дротах, перевіряючи запалення.

— Довго ще копирсатиметесь? — запитав невдоволено Кремер.

Солдат пробуркотів у відповідь щось невиразне. Підійшов шофер другої машини, з “мерседеса” вийшов фон Вайганг, попрошкував до них. Карл узяв з кабіни автомат.

— Чогось ноги затекли, — поскаржився групенфюрерові, — пройдуся трохи, ви мене наздоженете…

Не чекаючи відповіді, пішов уперед — по самому краю дороги, над річкою. Йшов повільно, трохи шкутильгаючи. Фон Вайганг крикнув йому щось, та Карл лише озирнувся й махнув рукою — мовляв, я потихеньку, за поворотом чекатиму. Весь час краєм ока стежив, чи видно передню машину, і, лише упевнившись, що його не помітять, побіг.

Дорога ще тулилася до гори з кілометр. Кремер пробіг з сотню метрів, уважно обдивляючись довкола. Нарешті, здається, знайшов те, що треба. Прямовисна стіна не нависала над дорогою так круто, і він видряпався на чотириметрову височінь, де серед каміння зачепилися корінням дві ялини. За другим деревом, що росло вище, невеличка яма, вірніше, просто западина поміж корінням…

Карл скинув пальто, аби не заважало рухатись. Розгріб хвою і втиснув тіло в западину, виставивши ствол автомата. Поклав поруч запасні диски. Позиція виявилась більш-менш зручною. Не те що окоп, та голову можна сховати за стовбур. Головне ж — дорога, як на долоні, і вони можуть проїхати лише під ним.

Узяв на мушку камінь відразу за поворотом, притиснувся щокою до приклада і, здається, перестав дихати. Тепер він зробив усе, що міг, і залишалося лише чекати. Може, вдасться затримати їх до підходу Вєтрова, може, так і не дочекається… Все одно вестиме бій, поки вистачить куль у диску, чи просто до останнього подиху.

Чогось раніше цей вираз здавався Карлові дещо високомовним і заяложеним. А зараз він подумав саме так — до останнього подиху, — і не знайшов у цьому нічого високомовного; так, він буде стріляти, поки бачитиме ворогів і руки триматимуть зброю.

Наче у відповідь, за поворотом заревів мотор, і майже одночасно на дорозі з’явились дві чи три чорних постаті. Постояли трохи, озираючись, і рушили, тримаючись попід самою стіною і висунувши вперед автомати.

“Еге ж, — зрозумів Кремер, — вони знайшли обрив і запідозрили мене”. Причаївся. Нехай ті, внизу, йдуть. Головне, аби виїхав грузовик. Він візьме на мушку шофера, машина загородить дорогу, і тоді вони не проб’ються. Поки є кулі в дисках…

Автомобіль повільно виринув з-за рогу. Карл не поспішав. Натис на гашетку, коли до грузовика залишалося метрів сімдесят, послав довгу чергу. Машину повело праворуч. Уткнулася буфером у стіну, мало не перевернувшись. Ті, що йшли перед неї, побігли назад. Карл піймав на мушку чорні постаті, застрочив. Один есесівець упав, та інші встигли сховатися за грузовик. Майже відразу звідти різонули з кулемета. Куля відщепила тріску ялини, на голову Карлові посипалась суха хвоя. Він припав обличчям до землі. Краєм ока спостерігав за дорогою. Есесівці підтягли ще один кулемет і відкрили безладний вогонь з автоматів. Кулі різали гілочки на ялинах, піднімали земляні фонтанчики перед самісіньким Карловим носом, цокотіли по стовбурах. Кремер не ворушився, зрозумівши їхню тактику: притиснути його до землі і спробувати прорватись машиною. Справді, дверцята кабіни з протилежного боку відчинилися, есесівець, пригнувшись, пробирався до керма. Карл відкрив вогонь. Не знав, чи влучив, — бачив лише, як полетіли від вітрового скла дрібні скалки. Певно, влучив, бо ніхто більше не пробував пролізти до керма. Карл перечекав кілька секунд і пустив коротку чергу по шині. Грузовик сів на диск і остаточно затулив дорогу.

На хвилину стрілянина затихла. Певно, радились, бо потім кулемети застрочили з подвоєною люттю. Попід стіною метушилися есесівці. Карл зрізав перших двох, та інші бігли далі, падали й бігли. Ще один упав… Есесівці не витримали, скотилися з дороги, заховались за валунами на березі. Несподівано вони одержали зручну позицію — під крутим берегом можна було заховатись і вести прицільну стрільбу по Кремерові з зовсім іншого напряму.

Карл відчув це одразу. Тільки-но підняв автомат, як ударили з берега, обпекли передпліччя. Рука швидко заніміла, пальці погано слухались, і все ж Карл звалив ще одного есесівця, який намагався обійти його з тилу. Помацав рукав — долоня стала червона від крові. Поворухнувся, аби перев’язати руку, та кулі процокотіли по стовбуру над самісіньким вухом.

Кремер обережно зсунувся на дно западини. Тепер — кінець. Глянув на край неба, що почав рожевіти, і, прикусивши від болю губу, обережно підвів голову. Якийсь нахаба в чорному знову біг через дорогу — Карл дав чергу і не влучив. Підкосив його вже тоді, коли був метрів за десять, устиг побачити скривлене обличчя.

Есесівець лежав посеред дороги, дряпаючи землю пальцями. Карл, мов зачарований, дивився на його руки — вузлуваті пальці з обламаними нігтями, порепана шкіра, — і дивно було бачити ці робочі руки під обшлагами чорного мундира.

Задивившись, Кремер не одразу помітив, що кулі вже не цокотять по стовбурах. Здивовано глянув на берег: три самотні постаті, кинувши зброю, підняли руки, а вгорі, над Карлом, хтось бив з кулемета.

“Вєтров”, — подумав Кремер. Хотів підвестися, та зачепився плечем за ялину. Гострий біль пронизав мозок, коліна підігнулись — упав незграбно, головою вниз і покотився по крутому схилу.

Розплющив очі. Перше, що побачив, — сірі уважні очі, які з цікавістю дивилися на нього. Карл перевів погляд трохи вище — велика п’ятикутна зірка на пілотці. Одразу все збагнув і засміявся щасливо, безтурботно.

Сірі очі зникли кудись, і над Кремером схилився Вєтров. Юрій дивився співчутливо.

— Як? — прошепотів Карл.

— Встигли… — зрозумів його Вєтров.

Карл, не звертаючи уваги на біль у руці, підвівся. Сперся на Юрія. Поруч хлопці у маскхалатах міняли колесо грузовика, трохи далі, за “мерседесом”, стояла купка солдатів і цивільних в оточенні людей з автоматами.

— Фон Вайганг? — хрипко запитав Кремер.

Вєтров кивнув на полонених.

— Там…

Карл, спираючись на руку Юрія, рушив до “мерседеса”. Потім він ніколи не міг пробачити собі цього. Але тоді щось більше, ніж цікавість, підштовхувало його. Хотілося зазирнути у вічі фон Вайгангові, і це було дужче од нього.

Хлопці з автоматами розступились, і Кремер зустрівся поглядом з групенфюрером. Фон Вайганг обліг плечем на камінь, що випирав з обриву. Постарів років на десять, губи обвисли, щоки пожовкли, а чоло прорізали три глибокі зморшки. Дивився розгублено, певно, до кінця ще не усвідомив того, що сталося. Інстинктивно потягся до Кремера, та наступної миті відсахнувся, підняв руку…

— Ви… — просичав розгублено. — Ви…

Карл хотів щось сказати, та передумав. Ковзнув поглядом по обличчях. Фрау Ірма затулилася долонями, не дивиться, принишкла у відчаї. На товстих пещених пальцях каблучки — Карл побачив навіть свій подарунок: червона крапля рубіна. Дузеншен зиркає спідлоба — чорні оченята жевріють від злості. Єдине спокійне і самовпевнене обличчя. Так, це Денніс Кларк. Смокче сигарету і посміхається.

— Ви непогано провернули цю операцію! — виплюнув недокурок просто під ноги Кремерові. — Але ж ви знаєте, хто я… Я вимагаю негайно звільнити мене!

Карл чемно відповів:

— Ваша вимога справедлива, та, зважаючи на ситуацію… Інтереси вашої ж безпеки вимагають, аби ви не залишали нас так швидко…

— Це насильство! — підвищив голос Кларк, але Кремер уже не звертав на нього уваги. Озирнувся на Юрія, аби порадитись; що робити з полоненими, як той раптом сильно штовхнув його в груди. У Карла від болю запаморочилась голова. Все ж почув глухий. звук, наче хтось вистрілив під самим вухом. Але чому Юрій заточився?

Два солдати в маскхалатах кинулися вперед. Карл ледве повернув голову й побачив, як один з них прикладом автомата б’є по руці з пістолетом. Пролунав другий постріл. Солдат навалився на того, хто стріляв, і лише тепер Кремер побачив, що це — фон Вайганг. Але чому заточився Юрій?

Забувши про біль, Карл підхопив Вєтрова. І відразу велике тіло Юрія обм’якло, стало важким — Карл ледь утримав. Йому допомогли — поклали Юрія на розстелений просто на дорозі маскхалат. Солдат з трьома вузькими смужками на погоні помацав пульс і стурбовано хитнув головою. Якийсь хлопчина в цивільному поклав голову Юрія собі на коліна, обережно погладив по щоці.

“Василько”, — згадав Карл розповіді Вєтрова. Стояв і не ворушився — здавалося, найменший рух принесе біль Юрію. Але чому солдат із смужками на погоні зняв пілотку? Чому плаче Василько? Ще не сміючи повірити в те, що сталося, Карл опустився на коліна біля товариша, припав вухом до сорочки, по якій повзла червона пляма. Серце не б’ється, й руки холонуть. А які дужі були ці руки ще кілька хвилин тому!

Кремер притулився щокою до великої шорсткої долоні Вєтрова. Нараз усвідомив: Юрій відштовхнув його, і куля, призначена Карлові, влучила…

Руки вже зовсім холодні, і їх не зігріти нічим. Боже мій, Юрій пройшов крізь вогонь і воду, і треба ж… Війна кінчається, завтра чи через декілька днів — не все одно — тут будуть свої. Як несправедливо влаштовано все у житті!..

— Старший лейтенанте Кирилюк! — мовив хтось голосно за спиною. Карл не поворухнувся. — Старший лейтенанте Кирилюк! — повторили, і лише тепер Карл подумав, що кличуть його. Підвів голову. Лейтенант з густими вусами і зритим віспою обличчям нетерпляче дивився на нього.

— Що вам потрібно? — Карл ніяк не міг випустити руку Юрія.

Лейтенант хитнув головою, відкликаючи Кремера.

— Нічого не вдієш! — мовив співчутливо, та Карлові його слова здалися сухими й байдужими до неймовірності. — Шкода товариша Вєтрова… Уже розвиднілось, і нам треба негайно зніматися…

— Що? — нерозуміюче закліпав очима Карл.

— Слід негайно рушати! — твердо повторив лейтенант. — Стрілянину могли почути і… — не доказав.

— А-а… Ви ось про що… — нарешті усвідомив Кремер. — І що ви пропонуєте?

Лейтенант витяг з планшета карту.

— Взагалі, ситуація мені не дуже подобається, — почав. — Через день — два наші візьмуть Дрезден і вступлять у Судети, та, чорт забирай, ми не гарантовані, що за ці дні німці не вчепляться нам у п’яти і не переб’ють, як мух. Вєтров думав повернути в бік Тепліце і пересидіти десь у лісі. Але зараз у тих місцях німці збирають сили, і пробиватися туди небезпечно. А нам треба зникнути, розчинитись, так би мовити… Ви не знаєте, що це за дорога? — провів нігтем по ледь помітній лінії на карті.

— Я вперше в цих краях… — наморщив лоба Кремер. — Але іншого варіанта нема. — Він уже встиг оволодіти собою… — Полонених — в одну машину. Водії нехай, переодягнуться в німецьку форму. Я поїду в “мерседесі” попереду. Маємо надійні документи і спробуємо прорватися у гори.

Тіло Вєтрова поклали у передній грузовик. За руль “мерседеса” сів Горст Ульман, який одів на себе мундир Дузеншена. Полоненим позв’язували руки, позатикали роти, — швидко звільнили одну з машин від частини вантажу і поклали туди всіх, накривши брезентом. Кремер намагався не дивитися в той бік — злість кипіла в ньому, і не знав, що б учинив, побачивши фон Вайганга.

Переїхали річку по хиткому дерев’яному мосту і відразу повернули в гори. їхали повільно — весь час підйом, глибока колія, вибої. Мотори в грузовиків перегрівалися: час від часу доводилось зупинятися.

Схили гір обабіч дороги вкривали густі ліси — мовчазні й темні, без жодної стежини. Вони здавалися мертвими, навіть не чути було пташиних голосів, і Карл здивувався, коли раптом величезна сосна попереду захиталась та впала, перегородивши шлях. Одразу по “мерседесу” вдарили з автоматів. Кремер зштовхнув Горста з сидіння і сам упав на нього, прикривши своїм тілом.

“Німці, побачивши за кермом есесівця, — встиг подумати, — не стріляли б… Отже…”

Повільно, зморщившись од болю, намацав у кишені хусточку, дотягся до дверцят і виліз з машини, піднявши над головою білу ганчірку.

Стріляли ще кілька секунд, але, певно, аби настрахати. Потім з лісу висипали погано одягнені люди з рішучими обличчями. Оточили Кремера. Інші побігли до грузовиків.

Карл засміявся, побачивши їх. Напевно, люди здивувались: ворог, полонений, стоїть з піднятими руками — і сміється.

— Дивіться, командире! — вказав молодий хлопець у полатаній куртці людині, що до очей заросла бородою. Карл озирнувся разом з ними і побачив лейтенанта. Той якраз вистрибнув з кузова грузовика, біг до них.

— Не стріляти! — вигукнув бородань. — Оточити грузовики і не стріляти!

Кремер опустив руки.

— Ви партизани? — запитав російською мовою.

Бородатий глянув на нього підозріло, та кивнув.

— Партизани! — вдарив Карл по плечу лейтенанта. — Вони допоможуть нам!

— Хто командир загону? — запитав той.

Бородань трохи висунувся вперед, не опускаючи автомат. Лейтенант ступив йому назустріч.

— Лейтенант Радянської Армії Абатуров! — приклав руку до кашкета. — Виконуємо особливе завдання і потребуємо вашої допомоги!

Бородань погано зрозумів його, та хтось з партизанів швидко переклав слова Абатурова.

— Але ж… — командир нерішуче глянув на есесівців, що сиділи за кермом машин.

— Скидай мундири, хлопці! — махнув рукою лейтенант, і лише цей невимушений жест переконав бороданя.

З грузовиків почали вистрибувати солдати.

— Чорт, звідки ви взялися? — запитав командир.

Абатуров недвозначно показав на небо.

— Потрібен посадочний майданчик… — одразу ж напосівся. — Є тут щось підхоже?

Бородань радісно закивав.

— Знайдемо!..

Через годину грузовики зупинилися в селі. Вірніше, селом його можна було назвати лише умовно — десяток хат на березі гірської річки. І невеличка лука. Абатуров, невдоволено гмикаючи, сходив її вздовж і впоперек. Облаяв гірську природу, яка створює такі незручності, та почав налагоджувати зв’язок по радіо з командуванням. Уже через чверть години стало відомо — літаки будуть надвечір.

А в цей час на маленькому сільському цвинтарі копали могилу. Карл сам вибрав місце — під стрункою смерекою, трохи осторонь каплички, щоб було видно і гори, і річку, і ліси. Перший кинув жменю землі на необстругані соснові дошки труни і довго ще стояв біля свіжої могили. Думав — один, та, озирнувшись, побачив за спиною ще трьох. Стояли, простоволосі й сумні — українець, поляк та німець.

— Ти — Василько? — поклав Карл руку на плече тому, хто приймав останній подих Вєтрова.

— Так.

— А ти — Юзеф?

Хлопець кивнув.

— Тебе Горст Ульман, я вже знаю. Давайте ж поклянемося не забувати цієї могили, як ніколи не забудемо тебе, друже мій.

Він обійняв хлопців, і вони поклялися навіки зберегти в серці пам’ять про мужню людину, тіло якої прийняла чеська земля. Потім постояли ще трохи під смерекою і пішли допомагати розвантажувати грузовики. Бо життя є життя — з його повсякденними клопотами.

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ КНИГИ

Оглавление

Ростислав Самбук Крах чорних гномів