Сповідь у камері смертників [Левко Лук`яненко] (fb2) читать постранично

Левко Лук'яненко
СПОВІДЬ У КАМЕРІ СМЕРТНИКІВ

ЖИТТЄПИС

Я народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в сім'ї Грицька і Наталки Лук'яненків першим з чотирьох дітей: трьох синів (я, Віктор, Олександр) і однієї доньки (Зіни).

Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, а завдяки великій кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки потрібне було в сільському житті: хату, рами, крити соломою дах, кросна, терницю, діжки, чоботи, воза, сани, кошики тощо, не кажучи вже про всі роботи в полі, в лузі, саду та городі. Були вельми небалакучі і відразу бралися до діла. Не боялися води, лісу, висоти, ночі в лісі та нечистої сили, але боялися начальників і воліли тікати від влади, аніж вести з нею перетрактації. Любили швидкість, широкі козацькі штани та спогади про козаччину. Вельми шанували знання і не раз замість додаткової півлітри горілки до свята купували книжку. Позичивши граблі сусідці, боялися їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робили собі нові. Часом несли в кишені зернятка дичок і садили в лісі. На запитання: “Навіщо садити не на своєму городі?” - казали: “А нехай зросте. Не ми, так хтось інший колись з'їсть смачну гнилку, все користь і приємність у лісі”.

Мати - цілковита протилежність батькові: роботу вміли поєднувати з балачками та поглибленим обговоренням серйозних проблем і не раз розмову вважали за важливішу від якоїсь роботи. Від природи розумні, мали чудову пам'ять, мислили логічно, були принципові і відстоювали не когось, а істину, того в селі їх прозивали “адвокатка”. Мати - порівняно освічені (училися в гімназії), любили художню літературу і, хоч читали небагато, прочитане запам'ятовували на все життя. Дітей відвертали від поезії та прочотних книжок, повторюючи: “З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику”. Любили співати і знали багато пісень. “Ще не вмерла Україна” почув у дитинстві від матері. Ще частіше вони співали пісню “Я сьогодні щось дуже сумую”, що все життя мені вельми подобається. Із російських пісень мати співали:

По пыльной дороге телега несется,

В ней по бокам два жандарма сидят.

Сбейте оковы, дайте мне волю -

Я научу вас свободу любить…

А з іншої повторювали в основному два рядки:

Смелого пуля боится,

Смелого штык не берет.

Уже в дошкільному віці я знав кільканадцять пісень і вельми любив співати. Якщо безмежна любов до пісні не народилася в мені разом з народженням, тоді прищепили її мені мати. І якщо Україну люблю більше за життя, то пісня - величезна частина Вкраїни.

1942 року на Великдень у святково причепуреній хаті мати запропонували поворожити мені на Псалтирі. Я загадав, і мати прочитали: “І омочиш руки твої у кров ворогів твоїх…” Удруге загадав, і мати прочитали: “Якщо не вмреш у 33-34 роки, житимеш 73 роки…” Я хотів ще загадати, але мати сказали: “Доволі”.

Хто ж ці вороги? Німці? За німців уперше наїлися хліба…

1942 року повернулися батько з полону - мати їх привели з гомельського концтабору, і життя стало краще.

Осінь 1943 року. Наша сім'я в саду, в окопі, бо наближається фронт. Від сусіднього села Півнівщини наступає Червона Армія. Батько стояли в саду й дивилися, як по дорозі наближається сіра маса. “Знову преться російська галайстра. Знову роби й роби, знову дай і дай. Задурно. Знову голод і муки. Дітки мої, дітки, знову голодуватимете…” Губи затремтіли, судорожно піджалися, і кілька важких сльозин скотилося з батькових очей. “Кара господня-а”, - додали й повільно попленталися із саду до хати, немов на шибеницю. Браму на подвір'я відчиняли нові господарі і самого батька, і батькового двору, і всієї нашої України, і батько не сміли їм слова сказати.

Тих кілька важких батькових сльозин впали мені в душу глибоко-глибоко.

Невдовзі батька разом із багатьма іншими селянами взяли до Червоної Армії, повезли в Гомельську область і там, не озброївши, а з одним крісом на три чоловіки у своєму цивільному одязі, невишколених і непідготовлених, погнали німцям під кулі. До села щодня приходило по 10-20, а одного разу 23 повідомлення про смерть на фронті. Так швиденько їх усіх там і вложили в болота, щоб нікому було хвалити життя за німців та щоб не перейшли на Західній Україні до лав УПА.

Батькові й цього разу вдалося втекти, вони якось зуміли попасти в полон і до самої Німеччини копали німцям окопи, потім знову зуміли перейти на совітський бік і закінчити війну в лавах переможців з листами-подяками від командування.

У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. Потім вибрали трошки більших зростом юнаків і сказали йти до армії. На мене теж указали пальцем. Я заявив, що 1928 року народження. “Принесіть довідку і тоді не підете”, - сказали. Мати не змогли добути такої довідки, і мене взяли разом із 1927 роком народження. В армії не звертали жодної уваги на дату мого народження, і років через