Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
допомоги…
Раптом помітив, як один диверсант висмикнув запобіжника, замахнувся гранатою…
Кармона вистрілив.
Тіло Хуліо Порруа відкинулося назад, звалилося. Настала тиша.
Маріо Порруа схопився за виступ скелі, намагаючись вибратися з прикриття. Смертоносний вибух підняв у повітря каміння, уламки скелі. Тіло людини застигло на мить, потім ковзнуло на землю. Маленька хмарка пилу ще хвилю трималась на тому місці, а потім розвіялась.
Капітан Кармона підбіг до своїх людей.
— Передай, що є поранені, — наказав він молодому бійцю, котрий взяв у полон Хуаніто. Сидячи на камені, Вільям Лейва нервово палив цигарку. За його словами, в печері засіло ще двоє людей.
— Якийсь Данієль, поранений. І ще один, його звуть, здається, Хрипун.
Велосо заборонив стріляти, бажаючи подати пораненому медичну допомогу. Він поповз до входу.
— Слухай, Хрипуне! Там же твій поранений товариш, його треба забрати звідти. А тобі однаково доведеться виходити.
— Який він, у біса, товариш! Це зрадник! Він з вашої компанії? Хочете забрати його, так? Заходьте! — проревів Хрипун, супроводжуючи свої слова кулеметною чергою.
Велосо мовчав.
Побачивши, що бандит підняв пістолет, Бланко кинувся на землю. Тіто Гаванець, не цілячись, вистрілив. Куля за якийсь сантиметр пройшла біля капітана. «Небезпечний тип. Швидкий на руку».
— Здавайся! — крикнув Бланко.
— Я мужчина! — заволав той. — Спробуй мене взяти!
— Рахую до п'яти!
— Та хоч і до тисячі. Я Тіто Гаванець, спробуй до мене дістатися.
— Якщо ти не вийдеш, поки я рахуватиму, я візьму тебе сам. — Раз…
«Якщо не вийде, доведеться будь-якою ціною брати», — подумав він.
— Два…
«Треба перейти на інше місце, звідки краще видно».
— Три…
«Краще сховатись за тим каменем. Якщо я дістанусь туди, я змушу його вийти».
— Чотири…
«А зараз — вперед!..»
Водночас із «п'ять» Тіто почув, що хтось біжить, і, викинувши руку, двічі вистрілив, щойно збирався вистрілити ще раз, як відчув пекучий біль у плечі. Права рука повисла, мов нежива, рукав заповнився кров'ю.
«Улучив-таки, — подумав він. — Все-таки влучив».
Тіто поповз до іншого виступу скелі і сховався за нього.
— Здавайся! — знову крикнув лейтенант.
— Краще здохнути! — крикнув у відповідь Тіто. — Я поранений, але не здаюсь.
«Можливо, якщо здамся, мене не розстріляють, — я ж нікого не вбивав… Ні, не можна…»
— Здавайся!
— Я не з тих, хто здається! — відповів Тіто і подумав: «Але ж я поранений».
— Здавайся! Тобі не вдасться втекти пораненому, — запевнив голос.
Тіто зціпив зуби. Рука дуже боліла. Все тіло промокло від поту, його трясло, як у лихоманці, пістолет вислизав з руки.
— Кидай пістолет! — наказав лейтенант.
Тіто кинув пістолет на прогалину перед скелею.
— Виходь, руки на потилицю!
Гаванець вийшов, піднявши лише ліву руку. Правою він не міг ворушити.
Лейтенант не вставав.
— Якби не поранена рука, я не здався б.
Берегом до них бігло двоє солдатів.
— Можеш опустити руку, якщо хочеш притримати поранену, — дозволив йому лейтенант, не підводячись із-за прикриття.
Тіто підтримав лівою праву руку.
— Якби не це, — заскімлив він, — ніхто з вас не зміг би змагатися зі мною. Я поранений, а поранена людина ні на що не здатна.
Солдати були вже метрів за десять. Лейтенант глянув на них і знепритомнів.
— Не чіпай пістолета! — крикнув один з бійців.
Але Гаванець думав не про пістолет. Його погляд був прикутий до двох кривавих ран на стегні офіцера. Дві його кулі досягли мети. Таких людей Тіто ще не зустрічав.
— Гей, чому ви не стріляєте? — кричав він вчетверте, не отримуючи відповіді. — Я Хрипун, чуєте? Хрипун!
Він стояв посеред печери і дивився на заллятий світлом вихід. По його тілу котився піт. Вже кілька хвилин він не чув ні звуку.
— Ви боїтесь мене? Зараз я вам покажу! — Він понишпорив у ямі, де була схована зброя, і схопив кілька осколкових гранат. Не роздумуючи, висмикнув запобіжника і швиргонув одну за одною з печери. Прогуркотів останній вибух, і запала тиша. Лише шум власного дихання чув Хрипун.
— Що, не до шмиги іграшки? Змилися?
І знову — гнітюча тиша.
Лють охопила його. Затис під пахвою автомат і, як звір, шалено метнувся до виходу.
— Куди ви пощезли? Ось вам Хрипун! — кричав він, поливаючи вогнем навколо себе.
Зненацька згори на нього хтось упав, вибив з рук автомат і притис до землі. Хрипунові вдалося випручатися, він підхопився, але миттю був повалений знову майстерним прийомом. Знепритомнів.
— Негайно виносьте пораненого, — наказав Велосо, — несіть до санітарної машини.
Велосо хлюпнув з фляжки воду на обличчя Хрипунові. Той прийшов до тями, закліпав очима і застогнав:
— Не вбивайте мене! Ради бога, не вбивайте!
Близько шляху, що межував із широкою смугою мангрових чагарників неподалік від печери, повз по траві лікар Тамайо. Великих зусиль йому коштувало дістатись
Последние комментарии
18 часов 45 минут назад
18 часов 48 минут назад
1 день 39 минут назад
1 день 4 часов назад
1 день 5 часов назад
2 дней 2 часов назад