В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
календаря — традиційний
спосіб мислення або, як ви щойно зауважили, здоровий глузд, — літній чоловік
увесь час нервово відбивав дріб тонкими довгими пальцями, ніби то був не зшиток, а клавесин. —
Якщо цю монографію прийняти всерйоз, то маємо вже готові теоретичні підвалини для створення
хрономобіля.
— Атож, — погодився пасажир. — Слід лише усвідомити, що вектор часу можна обернено
поляризувати в системі від сучасного до минулого. — Він підвівся і, скинувши куртку, почепив її в
кутку біля дверей. Крізь батистову сорочку проглядався міцний торс.
— Отже, коли повірити Заміховському, — літній чоловік нарешті перестав барабанити пальцями
і поклав долоню на зшиток, — то ми, Славко, скоро їздитимемо по зразки порід не на свердловини
Донбасу, а в саму карбонову систему, — чоловік тихо засміявся.
— Хоч в архей, — відповів вусань, — аби польові платили. — Він сидів, стомлено розвалившись
і випроставши худі довгі ноги.
Пасажир завважив, що в його літнього сусіди густе, зачесане на проділ русяве волосся,
широкий, без жодної зморшки, лоб, засмагле обличчя.
У дверях з’явилася провідниця з тацею… Чай був міцний і гарячий. Дівчина відпивала
маленькими ковтками, її повні губи м’яко торкалися країв склянки.
Літній чоловік тим часом знову розгорнув книжку, зауважив:
— Щось не второпаю, який саме спідометр пропонує автор до своєї машини часу. — В голосі не
було більше іронії.
— Уран-свинцевий годинник, — відповів пасажир, обережно відпиваючи зі склянки.
— Дивно, досі цим годинником відміряли час у системі від минулого до сучасного, — нерішуче
нагадав літній чоловік.
На запалих щоках рудого вусаня заграла ґречна усмішка.
— Мабуть, уже існують способи, з допомогою яких можна відновлювати свинець аж до урану,
тобто радіоактивний розпад навпаки, — сказав він.
Літній чоловік докірливо подивився на вусаня.
Але пасажир, послабивши краватку та розстебнувши комір, повів незворушно:
— Усе значно простіше. Час вимірюється не в період руху машини, а на
зупинках. Тобто машина визначає вік породи, на якій вона стояла до подорожі і на наступній
зупинці. Різницю ділять на хвилини, які відлічить годинник, — пасажир підсмикнув манжет сорочки,
показавши зап’ястя з масивним білим годинником. — Швидкість визначається в тисячах або й
мільйонах років на хвилину.
— Цікаво, цікаво… — промовив літній чоловік і по хвилі спитав: — Бачу, ви розумієтесь на
радіоактивних методах визначення віку порід?
— Так. Я працював у лабораторії Браїлка. Маєте його знати. Його всі палеонтологи знають.
Адже ви палеонтолог?
— Угадали. Який же тісний світ!
— У просторі. В часі він не тісний, — зауважив пасажир.
Палеонтолог узяв свою склянку і, не поспішаючи, мовчки пив уже холодний чай. Нарешті
порушив мовчанку:
— Ви сказали, що працювали в лабораторії Браїлка. Зараз уже не працюєте?
— Ні.
— Я здогадуюсь чому, — всміхнувся палеонтолог.
— Слушно здогадуєтесь, — серйозно мовив пасажир.
— Ну, і що ви збираєтесь робити далі?
— Шукатиму організацію, де б вивчали проблему часу.
— Мирославе Петровичу, а може, товариша зацікавить ота організація на Ігрені, де працюють у
білих халатах? Там, здається, щось подібне вивчають, — обізвався вусань.
— Гадаю, ні, — лагідні зеленкуваті очі вченого на мить недобре зблиснули. — Гадаю, Славко,
та організація навряд чи зацікавить нашого сусіду по купе. До речі, як вас звати?
— Олексою. Олексою Заміховським.
Учений глянув на останню сторінку верстки і прочитав:
— Олекса Михайлович Заміховський… То це ви?! — запитав.
— Авжеж…
— Вибачте, що обізвав вас ілюзіоністом від науки. Але, погодьтесь, як на нормальний глузд,
це справді трохи теє… — Повагавшись, літній чоловік додав, поклавши руку на зшиток: — Звісно,
далі верстки цей матеріал не пішов?
Сусід на те тільки всміхнувся.
Директорові було байдуже до проблеми часу. Але його доконав останній аргумент: лабораторія,
хоч і списана з космічного центру як морально застаріла, була начинена різною електронною
апаратурою, отже, вимагала спеціаліста. А Заміховський, що там не кажи, працював у самого
Браїлка.
З приймальні Мирослав Петрович повів нового науковця на інститутське подвір’я, де в кутку
між двома висотними будинками стояло щось схоже на металевий гараж, з вузенькими дверцятами і
круглими ілюмінаторами. Поки вчений нишпорив по кишенях, шукаючи ключі, Заміховський оглянув
тильну стіну старовинної споруди головного корпусу, яка, на противагу блакитному фасадові, була
сіра й облуплена. Оживляли її тільки високі, заокруглені зверху вікна. Раптом його погляд
зупинився на вікні третього поверху, де дівчина, з якою він їхав у поїзді, поливала на підвіконні
квіти. Вона дивилася на нього без тіні усмішки, ніби вперше бачила.
Нарешті клацнув замок. Приміщення всередині було облицьоване сірим пластиком. Довгий
вузенький стіл нагадував шинквас у
Последние комментарии
17 часов 47 минут назад
18 часов 1 минута назад
19 часов 9 минут назад
1 день 6 часов назад
1 день 6 часов назад
1 день 7 часов назад