Крок вікінга [Наталя Околітенко] (fb2) читать постранично, страница - 2

спадкову інформацію, відстань, образно кажучи, не менша, ніж від Землі до Місяця, але це перепона не якісна, а кількісна. Уявіть собі величезний складний комп’ютер, який належить зібрати. Десятки людей виготовляють кожну деталь окремо, розшифровуючи креслення, потім підгонять їх одну до одної, перевіряють методом проб і помилок… — величезна робота, звичайно, і все ж таки рано чи пізно комп’ютер буде готовий.

Ідея штучного синтезу ДНК з наступним вживленням у статеву клітину жінки висить у повітрі, яким дихає світ: Так, конгрес США уже прийняв закон, який дозволяє патентувати багатоклітинні організми, створені методом генної інженерії, обумовивши одне: не можна патентувати людей, «народжених у лабораторії», бо патент дає винахіднику право приватного володіння, відтак і продажу «виробу рук своїх», а це суперечить тринадцятій поправці до конституції США, яка забороняє рабовласництво.

Людство має заздалегідь готуватися до майбутніх новацій, прогнозуючи їхні наслідки. А якими вони можуть виявитися?

Адже пройдено великий шлях еволюції, зокрема й на клітинному рівні. Сочинський лікар М. О. Шульц, десятиліттями збираючи аналізи крові людей, спостерігав, як змінювалися картини «рідини життя» лише за одне покоління, що було зумовлене, найімовірніше, наслідками науково-технічного прогресу. Що ж відбулося за століття, тисячоліття? Відійшли в минуле пошесті чуми, прокази, холери й ціла низка недіагностованих хвороб; натомість маємо нові форми сибірської виразки, лихоманку о’ньонг-ньонг, «хворобу легіонерів» і, врешті, сумнозвісний СНІД; не виключено, що доки ця книжка побачить світ, у пресі з’являться повідомлення про нові проблеми, які постали перед медициною. Надто скоро змінюється навколишнє середовище під впливом діяльності людини, й природа мусить прискорювати еволюційні темпи, адаптуючи до тих змін живі організми.

Сучасна наука вже розкриває таємниці цього механізму: стрибучі гени, віруси — «секундна стрілка» великого біологічного годинника, бо вони перші зазнають генетичних змін і, в силу своєї природи паразитуючи на живій клітині, вносять у її спадковий апарат нову інформацію. За висловом доктора медичних наук С. М. Рум’янцева, саме віруси «вивели мавпу в люди».

Отож хлопчик, що приходить із глибини віків, у наших умовах жити не може, його доводиться в прямому розумінні цього слова «брати під ковпак», витримувати в стерильному середовищі, прирікаючи тим самим на самотність та жалюгідне існування. Можна спробувати адаптувати людину за допомогою вірусів єгипетських пірамід; спричиняючись до раптової смерті дослідників, вони породили легенди про «помсту фараонів». Але ж тоді виникає загроза, що ці архаїчні віруси вийдуть з-під контролю і якась химера, утворена методом генної інженерії, винищить ціле людство… Як розв’язати протиріччя між жалістю до жертви необачного експерименту й відповідальністю за наслідки того, що нібито належить зробити з гуманних міркувань?

Навіть невеликий досвід «сурогатних матерів» змусив нас відчути обмеженість сучасної етики; розвиток генної інженерії поставить іще серйозніші проблеми. Як вони будуть розв’язані в майбутньому? Одне ясно: людству доведеться навчитися «судити переможців» — тих, хто з честолюбних міркувань зважується на експерименти з далекосяжними наслідками.

Тепер зрозуміло, як насправді мало фантастики у на перший погляд «неймовірному» сюжеті повісті «Тутті».

І мало її ще в одному «карколомному творі» — «Оповіді про Змія Горинича», якщо глянути на нього під кутом зору ймовірності на нашій планеті змальованої ситуації.

Легенди про вогнедишних драконів є у фольклорі всіх народів. Чи може бути в них якесь раціональне зерно? Безперечно. Досить припустити — а для цього немає ніяких наукових протипоказань, — що життя можливе не на водно-вуглецевій основі, як наше, а на силіцієвій. Атоми силіцію, зчеплюючись між собою, не дають такого розмаїття ланцюжків, як атоми його аналога — вуглецю, а тому й відповідні життєві форми мають бути одноманітніші, консервативніші, не такі пластичні, як земні. «Вуглецевий шовінізм», що прослизає у поглядах учених, які займаються космічною біологією, мабуть, має вагомі підстави.

І вуглець, і силіцій вступають у взаємодію з воднем, даючи горючі газоподібні сполуки. Та якщо до пальника газової плитки нам треба піднести запалений сірник, аби загорівся метан, то силан— SіН4 — спалахне в нашій атмосфері сам по собі. Досить припустити, що пришельці з Іншої планети видихали цей газ, і неважко уявити їхню можливу долю на Землі за ось такою реакцією:

SіН4 + O2 = SіO2 + Н2O

SiO2 не що інше, як пісок або гірська порода. Рано чи пізно людство здійснить міжгалактичний політ. Але що чекає астронавтів на невідомих планетах, чи здатні ми з позиції земного досвіду передбачити всі небезпечні несподіванки. Так, героям твору