Прекраснейший текст! Не текст, а горький мёд. Лучшее, из того, что написал Михаил Евграфович. Литературный язык - чистое наслаждение. Жемчужина отечественной словесности. А прочесть эту книгу, нужно уже поживши. Будучи никак не моложе тридцати.
Школьникам эту книгу не "прожить". Не прочувствовать, как красива родная речь в этом романе.
Интереснейшая история в замечательном переводе. Можжевельник. Мрачный северный город, где всегда зябко и сыро. Маррон Шед, жалкий никудышный человек. Тварь дрожащая, что право имеет. Но... ему сочувствуешь и сопереживаешь его рефлексиям. Замечательный текст!
Первые два романа "Чёрной гвардии" - это жемчужины тёмной фэнтези. И лучше Шведова никто историю Каркуна не перевёл. А последующий "Чёрный отряд" - третья книга и т. д., в других переводах - просто ремесловщина без грана таланта. Оригинальный текст автора реально изуродовали поденщики. Сюжет тащит, но читать не очень. Лишь первые две читаются замечательно.
Федько і кинувся назустріч батькові, а за кілька хвилин вів уже його до своєї знахідки.
Батько, побачивши бивень мамонта, витріщив очі:
— Оце так! І, здається, цілий! Ну, брат... — Він не знаходив слів для похвали синові, а той тільки всміхався. — Що ж ти з ним робитимеш? Куди подінеш?
— Якщо трухлявий, то віддамо у шкільний музей? Добре?
— А якщо ні? — примружив око тато.
— Може, в ньому всередині цвіль...
— А коли ні? — чомусь засміявся батько.
Федько помовчав, потім сказав, зітхнувши:
— У школі немає мамонтового бивня...
Батько йшов замислившись.
— А я теж учився в цій школі, — промовив він задумливо. — її відкрили в тисяча дев’ятсот сімнадцятому році. Революція відкрила цю школу. А в двадцять сьомому, коли я вступав до першого класу, святкували її десятилітній ювілей. І Радянській владі тоді десять років святкували.
— От ми й подаруємо нашій школі бивня! — захоплено промовив Федько, але батько промовчав.
Добравшись додому, він одразу ж узяв ножівку і почав відпилювати товстий край бивня, що був поколений тріщинами.
— Сталь! Просто сталь! — упрівши над бивнем, час від часу кидав він, а Федько принишк, стежачи за пилкою, і обличчя в нього було чомусь сумне.
Нарешті ножівка диркнула, потрісканий шматок упав на землю, і відпиляний торець засяяв тим неповторно ніжним блиском, що його дає лише слонова кістка.
— Ну! — вигукнув батько, обдуваючи відпиляний край і гладячи його долонею. — Цілий! Ось вона — дорогоцінна слонова кістка! — потім лукаво глянув на невеселого Федька:— Ну, кажи, що ти з ним робитимеш?
— Як ви скажете, так і зроблю... — нахиливши голову, тихо промовив хлопчик.
— Чого ж так? Ти вирішуй. Він — твій!
— І я ж ваш... — похнюпився Федько.
Батько хвилину мовчав, дивлячись на сумне синове обличчя.
— А школа? Вона теж наша? Га?
Федько спочатку не второпав, куди веде батько, потім очі його заблищали так, наче він знайшов ще одного бивня. Йому хотілося сказати, що його тато найкращий у світі, але такі слова краще промовляються в думці, і він мовчав.
— І на бирці напишемо, — засміявся батько, — «Від Федька з Федора».
— Ні, — щасливим голосом промовив Федько, — на бирці напишемо: «Від Федора і його тата з Федора».
1959
Последние комментарии
8 часов 43 минут назад
15 часов 52 минут назад
16 часов 59 минут назад
18 часов 5 минут назад
18 часов 27 минут назад
18 часов 33 минут назад