Пісня життя (збірка) [Іван Керницький] (fb2) читать постранично, страница - 2

зараз запшикали:

— Тс-с-с!.. Аво, дивися, які мудрагелі...

— Витри си ніс наперед, шмаркачу один з другим.

— А то бий таке дрантя, пся кров...

Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлений в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений!

Празник був — гей! — празнику був ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи — празник у Красній Долині!..

— Та ну!

— Та во!

— Стрию, я вас не пущу! Татуньо так вас просили!

— Гов, дівче, не сіпай мене, бо перевернуся на сміх людям... Таке то моцне, так вигналося... цуд!

— Митре, та ну, ходи!

— Чекай, а ти не знав, що в мене на Покрови празник?

— Е, десь ти такий...

— Тихо! А твоя Феська не знала?

— Ой-ой!

— А, гостоньки мої, косоньки мої, де вас посадити та чим вас приймати? Не цурайтеся, не чужайтеся, тож ми свої!..

— Та таки свої: цьотешне, вуєшне, дідько знає колишнє...

— О, бодай же га! То чому не свої? Пам’ятаєте, Настуню, яки-сьмо колись празникували, яки-сьмо виспівували!

— Гай, гай!..

... В Пилипа за потоком не празник — толокá, в Пилипа гостей гук! Гумно повне полукіпків, а полукіпки повні сонця й розбризканої малечі. Собаки рвуться на ланцах, кури горланять, коні поскидали нашийники, бо мушня присіла, розтряслася з баламутів молоденька конюшина, а гиляві ясени за оборогами стріляють у блакит, гей шибені дітиська з бичів...

Празник!

По великій хаті запашний холодець ходить з м’ятою попід боки. На помості — пісок і зелений лопух, святці в самозолоті й горіховому листю, почоломкались дві ковані скрині, а на віках празнична скатерть в мережки й стебнівки і та два книші, як два сонця.

Вуйни-стрийни, вивбирані, вив’язані, запишались, мов ячмінні пироги, позасідали побішниці, попідпирали ковбиці й гору сорокатих подушок, поправляли очіпки, дзвонили щирими коралями і відпустовими менталиками завбільшки добрих варениць та квітчастими запасками шморгали по бородах.

Вуйки-стрийки щойно входили, густо раз коло разу тупали в сінях обцасами, на порозі кожний харкав: «Хороба з такими порохами!», клав кримку на полицю та рукавом полотнянки розправляв стрипіхаті вусища. Сідали рядком на лавицю, як журавлі, той і той — сам собі — виймав капшук і побожно, щоб, сохрани Господи, не впав на землю клаптик махорки, крутив обрубкуватими пальцями тоненького червака.

За вікном горів синім полум’ям кущ бозу, чуділи ластівки під стріхою, а з вишень капали в буйну траву спаршивілі хруставки. Було в геть з полудня — випостилися люди в церкві, бо єгомості довго тримали... Кхм, кхм!.. Гості статечно покашлювали, але від запаху рум’яних книшів вертілися сверлики в носі й оскома лізла на язик...

— Кхм-кхм... Ахи-ахи!

Старий Гнатко таки не втерпів:

— Гей, де ж той Пилип? Спить, ци як?

Гості засуєтились, вуйки-стрийки доброзичливо та погідно кивнули лобами, вуйни-стрийни соромливо переморгнулись:

— Бодай того Гнатка!.. Така біда смішна... І я скажу: вам би то не пасувало... Аво, десь ви такі: християнин, не дитина ж... І я скажу: аби-м рік не їв... Аякже! Видите, а йому то ввійде. Ну, такому всьо ввійде! Така натура, ая... Умгу. Хе-хе — Гнатко! Хі-хі — Гнатко! То голова! — Знехотя перекидались то сим, то тим, то про те, яке було казанє, то про худобу, то про погоду; ґазди ґаздиням «тикали», а ґаздині ґаздам «викали» — як і велів стародавній звичай.

Стрий Гнатко мав мідяний вус по-козацьки й широке бундючне чоло. На всіх празниках сидів на покутті й ніколи не роздягався з кожуха. Був кметь-богатир, коні — гей кати, за дівкою нині давав дві тисячки, із самим графом їздив на рогачі — фірманував, — а лісничий завжди гостив його білою кавою і бухтами на маслі. А вже за патик, то стрий Гнатко не турбувався: ціле гумно мав завалене бучиною... Хо-хо, Гнатко! Хі-хі, Гнатко!

— Пилипе, або даєш ту оковитку, або нє?..

— Даю, даю.

Пилип розпускав у коморі «бунгу». Бабрався, ляпався, доливав воду, фарбував соком, пробував частенько, яке то, і крутив носом:

— Пся кров, ще моцна!

— А ти тілько не кушай, бо всьо викушаєш! Та й лиши краплю до зуба, щоб було закропити!

Пилипиха з донькою-відданицею увихалася коло драглів. Ложки рахувала.

— Дев’ять... десять... І пощо ти тую кривописку кликала?

— Мамуню, я не кликала, стрийна Марина сама присилилася.

— І штири бахори притягнула!.. Страх! Та то хмару зжерло би...

Через поріг перекабанився ще один гість — якийсь пізній, — парубій, мов грім, маківкою стелю підпирав, кудрява грива прилипла до чола, скропленого маєвим окропом, як житня полова до мокрого току. Парубій був якийсь неповороткий і нюнькуватий, місив кашкетину у ведмежих лапах, перевалювався з боку на бік і обгуркував лавицям ноги. Як добре розмахався, то, закрадаючись, якби йшов на заріз, зачав вітатися з гостями: як ся маєте, як ся маєте! — і так ген-ген,