Батько Вепр [Террі Пратчетт] (fb2) читать постранично, страница - 3

чудовиськами, — сказала вона.

Твайла уважно спостерігала.

— А тепер пора в ліжечко, люба, — сказала Сюзен, піднімаючи її.

— Можна залишити кочергу на ніч?

— Гаразд.

— Вона вбиває лише монстрів, правда?.. — сонно пробурмотіла дівчинка, поки Сюзен несла її догори сходами.

— Ага, — відповіла Сюзен. — Усіх видів.

Вона поклала дівчинку до ліжка поруч із братом і прихилила кочергу до іграшкової шафи.

Кочерга була зроблена з дешевого металу й мала латунну ручку. Сюзен подумала, що чимало віддала б за можливість відлупцювати нею попередню гувернантку цих дітей.

— Добраніч.

— На добраніч.

Вона повернулася до своєї маленької спальні й залізла в ліжко, із підозрою зиркнувши на штори.

Було б приємно подумати, що все це їй привиділося. На жаль, не лише приємно, але й нерозумно. Вона вже два роки жила майже нормальним життям у реальному світі, узагалі не згадуючи про майбутнє...

Можливо, ці речі їй просто наснилися (але й сни могли бути реальними...).

Вона намагалася не звертати уваги на довгу доріжку застиглого воску, яка свідчила про те, що на свічку, нехай лише кілька секунд, дмухав сильний вітер.

Поки Сюзен намагалася заснути, лорд Дауні сидів у своєму кабінеті за канцелярською роботою.

Лорд Дауні був найманцем. Або, радше, Найманцем. Велика літера була вкрай важливою. Вона відокремлювала від тих головорізів, які вбивали людей за гроші, від джентльменів, до яких іноді зверталися інші джентльмени, які за винагороду прагнули прибрати будь-які незручні леза з цукрової вати життя. Члени Гільдії найманців вважали себе культурними людьми, шанувальниками хорошої музики, їжі та літератури. І вони знали вартість людського життя. Переважно із точністю до копійки.

Стіни кабінету лорда Дауні були обшиті дубовими панелями й прикрашені багатьма килимами. Меблі були дуже старими й дещо зношеними, але така зношеність можлива лише тоді, коли дуже хороші меблі дбайливо використовуються протягом декількох століть. Це були витримані меблі.

У каміні палахкотів вогонь. Перед ним спало двоє собак — сплутаним клубком, характерним для всіх величезних волохатих псів.

Окрім випадкового собачого храпу чи потріскування дров у каміні, тишу порушувало лише дряпання пера лорда Дауні та цокання підлогового годинника біля дверей... ці маленькі, приватні шуми слугували лише для підкреслення тиші.

Принаймні поки хтось не відкашлявся.

Звук дуже чітко вказував на те, що його мета — не позбутися надокучливого шматочка печива, що застряг у горлі, а в найбільш увічливий спосіб повідомити про наявність цього горла.

Дауні перестав писати, але голови не підвів.

Тоді, після певних, так би мовити, роздумів, він діловим голосом сказав:

— Двері зачинені. Вікна заґратовані. Собаки, судячи зі всього, не прокинулися. Скрипучі дошки не скрипіли. Інші крихітні запобіжні заходи, про які я не буду тут просторікувати, теж, схоже, обійшли. Це суттєво обмежує коло вибору. Я дійсно сумніваюся, що ти привид. Боги ж, переважно, не оголошують про свій прихід так ввічливо. Ти би міг, звісно, бути Смертю, але не думаю, що він переймається такими дрібницями, до того ж я почуваюся досить добре. Гм...

Щось пролетіло в повітрі перед його столом.

— Мої зуби в прекрасному стані, тому ти — навряд чи Зубна Фея. Я давно переконався, що келишок міцного бренді перед сном відлякує Піщаного чоловіка. І, оскільки я можу заспівати, майже не сфальшививши, підозрюю, що, швидше за все, не приверну увагу Старого Бідуна. Гм.

Постать підпливла ближче.

— Гадаю, ґном міг би пролізти крізь мишачу дірку, але у мене там пастки, — продовжував Дауні. — Бабай здатний пройти крізь стіни, але не любить розкривати себе. Чесно зізнаюся, я в цілковитій розгубленості. Гм?

Тоді він підняв очі.

У повітрі зависла сіра мантія. Схоже, що в ній таки хтось був, оскільки він надавав їй форму, хоч і залишався невидимим.

Шкірою Дауні прокотилися мурашки, коли він задумався: «Мабуть, мій гість невидимий, бо фізично перебуває не тут, у кімнаті, а зовсім деінде».

— Добрий вечір, — сказав він.

Мантія відповіла: «Добрий вечір, лорде Дауні».

Його мозок реєстрував слова, але вуха були готові заприсягнутися, що їх не чули.

Та якщо лякатися всіляких дрібниць, головою Гільдії найманців не станеш. До того ж у постаті його гостя не було нічого страшного. Він був, подумав було Дауні, навдивовижу нудним. Якби монотонна сірість могла набути форми, це була б саме та, яку б вона вибрала.

— Схоже, що ти таки привид, — сказав він.

«Наша природа — не предмет дискусії, — з’явилося в його голові. — Ми тут, щоби зробити замовлення».

— Бажаєте звести когось зі світу? — запитав Дауні.

«Довести до завершення».

Дауні обдумав пропозицію. Це було не так незвично, як здавалося на перший погляд. Були прецеденти. Кожен міг скористатися послугами Гільдії. У минулому кілька зомбі найняли найманців, щоб звести рахунки зі своїми вбивцями. Насправді Гільдія, як