Оформляндія або Прогулянка в Зону [Маркіян Камиш] (fb2) читать постранично, страница - 3

небес. Праворуч — ЧАЕС, зовсiм близько, якийсь кiлометр. Блискавка дiстала горизонту якраз за трубою четвертого енергоблоку. Потiм ще. Тодi була ще стара труба, за якою всi нелегали плачуть, бо її зрiзали, безбожно розiбрали символ наших походеньок, на тлi якого було просиджено молодiсть на прип'ятських дахах.

Що головне в Зонi? Правильно — труба. Фалiчний символ катастроф. Ти, смердючий i спiтнiлий, приходиш до холодних прип'ятських бетонок, вломлюєшся до квартири, збираєш розкиданi стiльцi, падаєш на диван, скидаєш наплiчник i довго втичиш в одну точку пiд помаранчевi блими свiчки. Робиш какао, виходиш на балкон, пiдкурюєш «кемел» з видом на внутрiшнiй дворик, який перетворився на Амазонiю i непролазнi хащi. Потiм дрiмаєш i за пiвгодини трясця холоднечi будить тебе, ти знаходиш сили доповзти до спальника i запихаєшся туди в одязi. Ти вирубишся i гучно-голосно хроптимеш, перевiряючи на мiцнiсть кiстяк цiєї трухлявої висотки. Тобi насниться труба. I коли ти вiдпочив, i цiлком нормальний кiнь — тобi закортить бухати. Нормально бахнути i закусити тушняком.

I ти сунеш на ще один прип'ятський дах, дiстаєш з радiального рюкзака пляхан i починаєш квасити. Кладеш на руберойд бутерброди з паштетом, розливаєш i поступово ти, i твої пасажири, котрих ти пiвдоби пер сюди через гiвно чорнобильських болiт стаєте найщирiшими i найлюб'язнiшими на свiтi людьми. Коннектiнг пiпл...

У цi незабутнi митi накочує ностальгiя, лiрика i все на свiтi. Ти втичиш на найтеплiшi променi жовтогарячого диску у крайньому заходi, та потiм Сонце сяде, i все одно повернешся до цiєї довбаної труби реактора. Ти пам'ятаєш час, коли вона маячила вогниками на тлi чорних небес, коли слугувала дороговказом натомленим туристам серед злиденних хащiв, серед глухої ночi. Туристи сунули безлюдними трасами, помiчали її i знали — близько Прип'ять, близько дiм. А потiм — її розiбрали. Труба всьому. Свiт слiп, дiар труба.

Але коли я чекав на Зливу, тодi труба ще була. То був 2012-й: рiк кiнця свiту, великого футболу i нескiнченних прогулянок в Зону. Тiєї ночi блискавки били щосекунди, я бiг вперед, а важкi краплi дощу стукотiли об дощовик. Я вже не мрiяв про сухий вечiр в квартирi, не мрiяв про затишний чай з двома ложками цукру, нашвидкуруч зварений на туристичнiй пальничцi перед сном. Я не мрiяв про сухий спальник. Я мрiяв не втопитись. Але дiйшов до кордону Прип'ятi i почав тонути.

Ось я задихаюся пiд дощем, але повiльно, супроти поривiв зливного вiтру, повзу вперед пiд високовольтними лiнiями електропередач. Що п'ять секунд поряд гримає глухотворний грiм, i блискавки розсiкають чорноту небес своїми блакитними венами. За двi хвилини я мокрий наскрiзь, i плювати на дощовик з Нiмеччини, який не має пропускати. Але тодi я нiби переплив в одязi Київське море, нiби на мене вилили всi вiдра крижаної води з усім вiдомого флеш-мобу.

Попереду бовванiла Прип'ять — мета новачкiв, якi ще не навчилися цiнувати покинутi села i хочуть полапати лакмусовий папiрець, вiзитiвку абандонiв усього свiту. Не знаю, чи був я тодi новачком, але то була моя п'ятнадцята прогулянка в Зону. Ось я спускаюся пiд мiст — ховаюся вiд яскравого прожектора КПП. Старi-битi сходинки тягнуть донизу, просто на залiзничний переїзд, i пiд проливною серпневою зливою менi не встояти. Я перебiгаю колiї, пробую утримати рiвновагу, хапаючи повiтря i краплi дощу, падаю на величезне, гостре камiння бiля залізничного насипу i кричу найстрашнiшi на свiтi прокльони. Кричу вiд болю, але дощ глушить все довкіл, i я навiть не чую власного крику.

Але ж бо фiнал — радiсний, хоч i з матюками: я пробираюся крiзь чагарники, i нiзащо бiльше не пiду сюди — весь мокрий, як завжди. Дiстаю з кишенi дивом суху пачку сигарет i пробую пiдкурити. Поки тримаю в зубах цигарчину i шукаю запальничку, курево так змокає, що палити вже нiяк. Вулиця Огнєва, але нiякого вогню: по колiна у водi я тягнуся до мiської пристанi — там на мене чекають центральна частина мiста, квартира i гарячий чай. Мене зараз нiщо не врятує. Спальник — мокрий до жопи. I який рейнкавер захистить вiд такої зливи? Але такi звiстки мають радувати — тепер у мене є право грiтися водярою. Доброї ночi...

Коли я залишаю позаду всi зливи, канали, комишi й ароматнi болотянi прiрви, коли у марафонi крiзь хащi обганяю Чугайстера i легiони його болотяних демонiв, тодi зупиняюсь отак на нiч серед iмпровiзованого прип'ятського благоустрою. Тодi викидаю з кишень всю ряску, яка встигла облiпити мене смарагдовою лускою. Тимчасом пiдсихають дiрявi кросiвки i палають тихо на пропан-бутанi бюджетнi китайськi пальнички. Тодi закiнчуються всi на свiтi зливи i на моторошнi пустки, на покинутi села падають ковдри багатозоряного неба, а я провалююсь у раптову, нескiнченну тишу.

*** 

У життi нелегальних туристiв iснує не тiльки Прип'ять. Є i Чорнобиль-2 — гiгантськi залiзяки, величезнi радари, руїна колишнього свiту, металевi мачти якої стирчать на пiвтори сотнi метрiв ближче до неба. Там магiчнi хвилини застиглого сонця дрiмоти дрiмот. Височеннi iржi i зорянi барви на сталевих ногах невiдомих Гiгантiв змушують клiпати