Ковток повітря [Джордж Орвелл] (fb2) читать постранично, страница - 3

трапляється рідко. Здебільшого я відчуваю важливість свого існування як окремої особистості, розумію, що цей старий пес ще може дати жару, а усвідомлення себе дійною коровою для дружини та дітей не додає оптимізму.

Поснідали ми мовчки. Гільда, як завжди, занурилася у свої вічні роздуми на тему «Я не знаю, як ми далі житимемо!» — частково через ціни на вершкове масло, частково через те, що різдвяні канікули майже закінчилися, а ми ще мали заплатити п’ять фунтів за останній шкільний семестр. З’ївши варене яйце, я намастив скибку хліба мармеладом «Золота корона». Гільда постійно купує всіляку всячину. Коштує цей мармелад всього п’ять пенсів за фунт, а на обгортці дрібним шрифтом написано, що продукт схвалено, у складі міститься «певна частина нейтрального фруктового соку». Це мене розлютило — варто мені побачити напис зі згадкою про нейтральні фруктові соки, як я починаю цікавитися, на яких деревах достигають ці «нейтральні фрукти», де саме їх вирощують, доки Гільда починає сваритися. Не можу сказати, що у нас заборонено висміювати одне одного, але чомусь будь-які жарти стосовно її економності вона сприймає як особисту образу.

Я переглянув газету — нічого нового. Від Іспанії до Китаю люди продовжують вбивати одне одного, на залізничній станції знайшли відтяті жіночі ноги, а весілля короля Зогу^[1] під питанням. Врешті-решт, десь близько десятої, я вийшов з дому, хоч і не планував робити цього так рано. Щойно я переступив поріг, як різкий порив вітру пройшовся по моїй оголеній шиї, і раптом я відчув, ніби вкритий липким милом з голови до п’ят — воно досі не обсипалося. Ще й вдягнувся не по погоді.

II

Чи чули ви про мою Елзмір-роуд, що в Західному Блечлі? Навіть якщо ні, то, напевно, бодай раз бували на одній з кількох десятків подібних.

Це гнітюче видовище поглинає цілі мікрорайони. Картина всюди однакова. Довжелезні ряди компактних будинків на дві родини — на Елзмір-роуд таких 212, наш — 199-й, всі ніби зведені за одним шаблоном. Усе це навіює смуток. Потинькований фасад, оброблені антисептиком ворота, акуратно підстрижені кущі бирючини по периметру, вхідні двері, пофарбовані зеленим кольором. На поштових скриньках таблички: «Лорелси», «Мертли», «Хоторни», «Мон Абрі», «Мон Репо», «Бель Вью». Серед півсотні таких будинків зустрінеться принаймні один, власник якого — соціопат, який наважився пофарбувати двері не зеленою, а синьою фарбою, і який, скоріш за все, закінчить у трудовому таборі.

Бридке відчуття того, що до шиї щось прилипло, добряче псувало настрій. Ніколи б не подумав, що така дрібниця так може позначитися на самопочутті. Просто в якийсь момент ти втрачаєш рівновагу — ніби посеред натовпу в тебе відклеїлася підошва. Того ранку я не мав ілюзій стосовно власного зовнішнього вигляду. Я чудово усвідомлював, яким мене бачать перехожі — погано вдягнений чоловік середнього віку з почервонілим обличчям і вставною щелепою. Такому, як я, ніколи не стати джентльменом. Навряд чи можна відразу ж здогадатися, що я агент зі страхування, але по мені за дві сотні ярдів видно, що займаюся торгівлею. Я ж вдягнений, як типовий представник нашого класу: давно вже не новий сірий костюм «у ялинку», синє пальто за п’ятдесят шилінгів, котелок, рукавичок немає. І стиль мій відповідає уявленням про те, як має виглядати людина, що заробляє на життя комісійними — трохи зухвалий. У ті рідкісні моменти, коли на мені новенький костюм, а між пальців — сигара, я ще можу зійти за букмекера чи власника пабу, коли ж виглядаю зовсім погано — за продавця пилососів, та здебільшого довколишні відразу ж розуміють, хто я.

«Цей, напевно, заробляє не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень», — сказали б ви, зустрівши мене. У матеріальному та соціальному плані я типовий представник Елзмір-роуд.

На вулиці, окрім мене, майже нікого не було. Чоловіків уже забрав автобус о 8:21, а жінки поралися на кухні. Іноді, коли є час і настрій просто прогулятися по району, поміркувати над тим, як тут живуть люди, все це викликає сміх. Зрештою, що можна сказати про Елзмір-роуд? Типова в’язниця з вишикуваними у ряд камерами. Довга лінія камер для тортур на кількох мешканців, в яких конають бідолахи із заробітком «не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень». Над ними знущається начальник, дружина виїдає мозок, а діти висмоктують останню краплю крові. Все це дурня про страждання пролетаріату. Сам я особливого співчуття до них не маю. Чи зустрічали ви колись різнороба, який би переймався через можливе звільнення? Такі люди страждають фізично, але закінчилася їхня зміна — і вони вільні. В таких халупах, як ці, ніхто ніколи не буває по-справжньому вільним — хіба що уві сні, уявляючи, як шефа на дні ями завалює купою вугілля.

Головна проблема таких людей, як я, полягає в тому, що всі ми поводимося так, ніби нам є що втрачати. Для прикладу, дев’ятеро з десятьох на Елзмір-роуд вірять в те, що живуть у власному будинку. Насправді ж ця вулиця,