Таємна троянда [Вільям Батлер Єйтс] (fb2) читать постранично, страница - 2

Він перевів погляд від вежі абатства Білих братів та зубчастих міських мурів на ряд хрестів, які стояли просто неба на пагорбі трохи східніше від міста, стиснув кулак і погрозив ним хрестам. Знав, що вони там не простоюють марно, бо довкола них літали птахи, та й подумав, що ж на одному з них може висіти розіп’ятий, а чому б і ні, отакий самісінький волоцюга, як він, і пробурмотів:

— Повішення чи задушення шнурком, побиття камінням чи відсічення голови — все однаково зле. Але щоб птахи видзьобували тобі очі, а вовки гризли тобі ноги! Бодай би червоний вітер друїдів ще в колисці погубив того воїна з дружини Даті^[11], який завіз із варварських країв дерево смерти, чи бодай би та блискавка, яка вразила Даті біля підніжжя гір, вразила і його, чи бодай би зеленоволосі та зеленозубі русалки вирили йому могилу на самому дні морському!

Поки він оце собі бубонів, дрож його охопив з ніг до голови, на лиці виступив піт, і він не знав чому, бо ж бачив на своєму віку чимало хрестів. Проминув два пагорби, увійшов до зубчастих воріт, а тоді завернув ліворуч — у браму абатства. Вона була оббита великими цвяхами; він постукав і розбудив послушника, який був там за брамкаря, та спитав, чи немає місця в будинку для гостей. І послушник набрав на лопатку торф’яного приску і повів його до великої надвірної будівлі з голими стінами та бруднющою очеретяною стріхою, а там засвітив очеретяну свічку, застромлену між двох каменюк у стіні, і висипав присок у вогнище, і дав подорожньому дві непідпалені грудки торфу та віхоть соломи, і показав йому на ковдру, що висіла на цвяху, та на полицю, де лежала хлібина і стояв глечик з водою, а також на цебер у дальньому куті. Тоді послушник його покинув і повернувся до свого закапелка при брамі. А Кумал, син Кормака, почав дмухати на присок, аби запалити дві грудки торфу та віхоть соломи, але грудки й солома не горіли, бо ж були сирі. Тоді він зняв свої гостроносі черевики й виволік із кута цебер, аби змити з ніг куряву битих доріг, але вода була така каламутна, що й дна не видно було. Він дуже зголоднів, бо цілий день нічого не їв, тож не став марнувати сили, зганяючи злість на цебрі, а взявся до житньої хлібини, і вже відкусив був шматок, але зразу виплюнув, бо хліб був черствий і пліснявий. І все ж він не дав волі гніву, бо вже багато годин нічого не пив: мав надію на вересове пиво чи вино на схилі дня, не тамував спрагу водою зі струмків, аби дістати більше насолоди від вечері. І ось він підніс до вуст глечика, але тут же віджбурнув його геть, бо вода була гірка і смердюча. Тож він кóпнув глечика ногою, аж той розбився об стіну, і зняв із цвяха ковдру, аби закутатись у неї на ніч. Але щойно її торкнувся, як вона заворушилась, мов жива, — аж кишіла блохами. Тут уже він непросто розлютився, а й кинувся до дверей гостьового будинку, але послушник, якому такі бучі були добре знані, замкнув був його ззовні, тож Кумал вилив воду з цебра і почав гатити ним у двері, аж поки послушник підійшов до дверей і запитав, щó непокоїть гостя і навіщо він його розбудив.

— Що мене непокоїть! — скрикнув Кумал. — Хіба грудки торфу не сирі, мов піски Трьох Россів^[12]? І хіба бліх у ковдрі не стільки ж, скільки хвиль у морі, і хіба вони не такі самі невсипущі? І хіба хлібина не така сама черства, як серце послушника, що не боїться Бога? І хіба вода у глечику не така сама гірка і смердюча, як його душа? І хіба вода для омовіння ніг не така сама на колір, як буде він, коли горітиме у геєні вогненній?

Послушник перевірив, чи надійно замкнений замóк, і повернувся до свого закапелка, бо так хотів спати, що й говорити йому було не сила. А Кумал і далі гатив у двері й невдовзі знову зачув кроки послушника — і загорлав:

— О полохливе і деспотичне чернече плем’я, гонителі бардів та менестрелів, вороги життя і радости! О плем’я, з якого ніхто не видобуває меча і не каже правди! О плем’я, що розм’якшує людям кістки боягузтвом та ошуканством!

— Менестрелю, — заговорив послушник, — я також віршую, і склав чимало віршів, поки сидів у своєму закапелку при брамі, і прикро мені чути, як барди лихословлять на ченців. Брате, я хочу спати, тож доводжу до твого відома, що всіма вигодами для подорожніх розпоряджається настоятель монастиря, наш милостивий абат.

— То спи собі, — відказав Кумал, — а абатові я проспіваю прокляття бардів.

І він перевернув цебер, і присунув його до вікна, а тоді став на нього і почав голосно виспівувати. Спів розбудив абата, тож той сів у ліжку і засвистів у срібний свисток, і свистів доти, доки не прийшов послушник.

— Через цей галас я очей не можу зімкнути, — сказав йому абат. — Що там коїться?

— То менестрель, — відповів послушник, — він скаржиться на торф, на хліб, на воду в глечику, на воду для омовіння ніг та на ковдру. А зараз він співає тобі, о брате абате, прокляття бардів, і твоєму батькові співає та матері, і твоєму дідові та бабі, й усім твоїм кревним.

— Він проклинає у