Труна з Гонконгу [Джеймс Хедлі Чейз] (fb2) читать постранично, страница - 2

календар з оголеними дівчатами.

Коли він пішов, я відкрив конверт. У ньому було тридцять десятидоларових банкнот. На звичайній картці — напис: «Від Джона Гардвіка, Кеннот-бульвар, 33, Пасадена-сіті».

На хвильку я замислився, як йому вдалося так швидко доставити мені гроші, а тоді вирішив, що у нього, вочевидь, є кредитний рейтинг у «Експрес Месенджер Компані» і що він зателефонував їм одразу ж після завершення нашої розмови. Їхні контори були відразу ж по той бік вулиці від моєї. Присунувши до себе телефонну книгу, я почав шукати Гардвіків. Жодного Джона Гардвіка там не було. Я підвівся з-за столу і важкою ходою перейшов кабінет, аби проконсультуватися з каталогом вулиць. Із нього я дізнався, що Джек С. Маєрс-молодший, а не Джон Гардвік мешкає за адресою Кеннот-бульвар, 33.

Погладжуючи рукою свою одноденну щетину, я обдумував усю цю ситуацію. Пригадав, що Кеннот-бульвар — віддалене шосе на Палма-Маунтін, близько трьох миль від центру міста. Це був один із тих районів, де люди мали змогу орендувати для себе житло, коли приїжджали у відпустку, саме так могло статись і з Джоном Гардвіком та його дружиною. Можливо, він — керівник корпорації Герона, який очікує, поки спорудять його власний дім, а тим часом орендує будинок за адресою Кеннот-бульвар, 33 у Джека С. Маєрса-молодшого.

Я лише раз бував на Кеннот-бульварі, й було це недавно. Будинки там почали зводити відразу ж після війни, нічого аж надто особливого. Більшість із них — бунгало, наполовину цегляні, наполовину дерев'яні. Найкращим на Кеннот-бульварі є вид на місто й море і, якщо вам це потрібно, його усамітнення.

Що більше я думав про це завдання, то менше воно мені подобалось. Я навіть не мав опису жінки, за якою був найнятий стежити. Якби мені не заплатили тих трьохсот доларів, я б не брався за цю роботу, не зустрівшись спершу із Гардвіком, але оскільки мені заплатили, то відчував, що повинен виконати його доручення.

Замкнувши свою контору, я пройшов через приймальню, замкнув зовнішні двері й попрямував до ліфта.

Мій найближчий сусід, промисловий хімік, усе ще важко трудився, щоб заробити на прожиття. Я чув його виразний баритон, яким він наговорював чи то диктофону, чи то секретарці.

Спустившись ліфтом на перший поверх і перетнувши вулицю, я зайшов у закусочну, де зазвичай їв. Попросив Сперроу, бармена, зробити мені два сандвічі з шинкою та куркою.

Сперроу, високий, худий, із копицею сивого волосся, завжди цікавився моїми справами. Він був непоганим хлопцем, і час од часу я веселив його купою побрехеньок про пригоди, що начебто траплялися зі мною.

— Ви сьогодні ввечері працюєте, містере Раян? — запитав він нетерпляче, щойно почавши готувати для мене сандвічі.

— Саме так, — відповів я. — Проводжу ніч із дружиною клієнта, стежачи, щоб вона не згрішила.

Його рот широко відкрився, а очі витріщилися на мене.

— Справді? А яка вона, містере Раян?

— Ти знаєш Ліз Тейлор?

Він кивнув, нахилившись уперед і важко дихаючи.

— Ти знаєш Мерилін Монро?

Його кадик судомно смикнувся.

— Звісно, що знаю.

У відповідь я сумно всміхнувся.

— Вона не схожа на жодну з них.

Він кліпнув, а тоді, усвідомивши, що я над ним жартую, широко всміхнувся.

— Знову суну свого носа, куди не слід, еге ж? — запитав мене. — Гадаю, я цікавився тільки цим.

— Поквапся, Сперроу, — сказав я. — Мені треба заробляти на прожиття.

Він поклав сандвічі у паперовий пакет.

— Не робіть того, за що вам не платять, містере Раян, — сказав Сперроу, подаючи мені пакет.

Була уже без двадцяти хвилин сьома. Сівши у своє авто, я поїхав на Кеннот-бульвар. Я не поспішав. Коли піднімався гірською дорогою, сонце пізнього вересня саме ховалося за вершиною гори.

Бунґала на Кеннот-бульварі були закриті від дороги живоплотом або квітучими чагарниками. Я повільно проїхав повз № 33. Величезні подвійні ворота ховали будиночок. Десь за двадцять ярдів вище дорогою був майданчик для тривалої стоянки автомобілів, із якого відкривався чудовий вид на море. Я зупинився там, вимкнув двигун і пересунувся з водійського сидіння на пасажирське. Звідси було добре видно подвійні ворота.

Мені не залишалося нічого, крім чекання. У цьому я був цілком вправним. Якщо ви достатньо божевільні, щоб обрати для себе таку професію, як у мене, то терпіння — найнеобхідніша її умова.

Упродовж наступної години мимо проїхали три чи чотири автівки. Водії, котрі повертались із важкої праці, проїжджаючи повз, кидали на мене швидкі погляди. Я сподівався, що схожий на чоловіка, котрий чекає на свою подругу, а не на детектива, який стежить за дружиною клієнта.

Дівчина в обтислих штанях та светрі пройшла мимо мого припаркованого авто. Попереду неї підтюпцем біг пудель, з ентузіазмом зупиняючись біля дерев. Дівчина кинула на мене швидкий погляд, у той час як мої очі неспішно оцінювали її фігуру. Я зацікавив її значно менше, ніж вона мене. Тож я із жалем спостерігав, як дівчина зникає у темряві.

До дев'ятої уже