14 друзей хунты [Олена Степова] (fb2) читать постранично, страница - 3

Лежу. Втискаюся в землю. Земля піді мною вигнулась, як жінка після тримісячної розлуки, впустила мене, грішного, всередину, послухалася. З одного боку земля прикриває мене своїм рельєфом, з іншого — він.

Лежали довго. Хотілося курити. Останнє бажання. Як перед смертю. Мої сигарети в нагрудній кишені намокли від крові; сигарети в його нагрудній кишені виявилися сухі.

У його кишенях не було чогось незвичного. Приблизно те саме, що й у моїх. Якби не ворог, то можна було б сказати, що це був такий самий, як я, чоловік. Запальничка, зв’язка ключів, портмоне, гарбузове насіння, печиво «Марія», скріпка, якесь сміття.

Зв’язка ключів могла свідчити про те, що він загинув недалеко від дому, що — можливо — ще минулої ночі він ночував удома й наступного ранку теж сподівався повернутись туди. Ні. Уже ні.

У портмоне виявилися дрібні гроші, посвідчення на ім’я Гончаренка Вадима Петровича, 1974 р.н., і родинне фото із записом на звороті: «Залізний Порт 2012 року».

На фото — на березі моря, під парасолькою — усміхнені чоловік, жінка і двоє хлопчаків.

У мене теж є схоже. «Залізний Порт 2010 року». На фото ми з дружиною. На пляжі, під парасолькою. У мене дві доньки. Відмінниці. Їх тоді не було з нами. Вони відпочивали в Артеку, в Криму.

Холод робив свою справу. Він вирішив відгризти мої руки. Для солдата на війні головне — руки. Своїх я не міг йому віддати. Ніг і спини я вже не чув.

Щоб зігріти руки, зробив ножем надрізи на його бушлаті й просунув руки всередину. Я грів свої руки, склавши їх на його животі.

Коли мене знайшли наші розвідники, ми з ним зрослися, зріднилися, нам разом було тепло, ми були наче свої.

Після всього цього я не зміг покинути його, холодного, самого в полі тієї холодної ночі, тож забрав із собою.

Я викопав йому могилу. Я його поховав. Я віддав його — чужого — нашій землі. Чи не гріх?

Я не знаю, що було б, якби не ця війна, якби все склалося інакше.

Колись я знайду його родину, дружину, хлопчаків — коли все це закінчиться, по війні. Передам їм його речі; я не знаю, що їм скажу.

Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не лише на карті. В душі.

Щовечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх — дружину і доньок. Хвилину дивлюся — і знову ховаю до кишені.

Мені ніколи. Треба гострити ножа. Війна. За годину знову бій.

2

Минулого року на цьому полі ріс соняшник. Ми не знаємо, хто орав, сіяв цю ниву. Нас тут не було весною. Весною ще не було війни. Війна прийшла згодом. Ми прийшли згодом. Разом із війною. Слідом за війною. Солдати завжди додаються до війни. То вже потім війна нас мінусує. Це вже згодом. Ми застали війну і поле. Такою. Таким.

Ціле літо ми ходили по цьому полю, повзали, прочісували, ховалися поміж, маскувалися соняхами, прикидалися соняхами, проскакували на бетерах, ставили міни, розтяжки, прострілювали. Поле — це теж зєльонка. У полі соняхів теж може ховатися смерть. Воно теж може становити загрозу. Для нас. Для них.

Коли починався обстріл і вибухи рвали на шматки поле, соняхи гинули як солдати, їм не було куди сховатися в чистому полі, у них не було саперних лопаток, щоб окопатися. Ті, яким щастило вціліти після обстрілу, опускали голови додолу, щоб не дивитися на загиблих товаришів.

За війну соняхи навчилися повертати голови не в бік сонця, що природно, а туди, де гримить, де горить.

Коли прийшла осінь, господар не навідався до своїх соняхів, вони почорніли, наче з горя, й осипалися додолу чорними слізьми. Соняхи виливали на землю свої сухі сльози, але тих чорних сліз, які вони наплакали, не хотіли ні птахи, ні ховрахи.

Потім цілу зиму поле переорювали гусеницями танки. То їхні, то наші. А весною соняхи знову проросли. Війна — бере своє. Життя — своє.

І от на цьому полі знову квітнуть соняхи. Тільки не такі, як вторік. Чи то земля виснажилася два роки поспіль родити на одному місці соняхи, чи то зорана гусеницями, а не плугом, нива не того ґатунку, чи то перемерзле в холодній землі насіння не має тієї сили, але цьогоріч вони вродилися якісь декоративні. Такі жінкам дарують. Чи відносять на могили. Солдатам. Не такі повнотілі, як вторік.

Чи то земля виснажилася не від соняхів, а від другого року війни?

Стоять соняхи, наче не на власній землі, не на власних ногах, а на протезах, стоять — красиво, крутять голівками, наче діти-дауни в бік кожного вибуху. Їм — цікаво. Вони — нічого не розуміють. Шкода їх.

Коли підійти ближче й роздивитися, то можна помітити, що поряд з кожним молодим соняхом досі стоїть старий, тогорічний, обезголовлений, посічений осколками, попалений, як тінь. Поряд із живим стоїть мертвий, підпирає його, дає йому опору, прикриває своїм тілом, якого, коли дивитися здалеку, спершу навіть не видно. Але він — є, він — стоїть.

У цьому соняхи схожі на солдатів. Вони подібні до нас. Вони майже як ми.

І це за два роки. А що буде із соняхами на третій, на четвертий рік?

14.08.2015

3