Маленька Відьма та Кір [Олексій Надемлінський] (fb2) читать постранично, страница - 3

розповіла про це і подругам — бо ті вміли тільки хихотіти. А ось бабусі Оксані розповіла. У відповідь вона поцілувала її в чоло і шепнула: «Молодець, що нікому про це не сказала. Прийде час — сама у всьому розберешся».

А потім якось вона почула, як бабуся розмовляє з мамою на кухні.

— Маринка зростає такою фантазеркою, — скаржилася мама.

— А що ти хотіла? — запитала бабуся.

— Щоб дитина на життя дивилася реально.

Бабуся дзенькнула чи то сковорідкою, чи каструлею.

І несподівано сказала:

— Є багато чого на світі, друг Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям!

— Мамо, залиш свого Шекспіра в спокої, — образилася Тетяна Григорівна. — Зараз не шістнадцяте століття!

— Ти хочеш, щоб я їй про розв’язання диференціальних рівнянь розповідала? Ні, краще вже хай вчиться готувати, розуміти хороші вірші і мріяти… А ще — дивитися на світ своїми очима, своїми, а не моїми чи твоїми…

Чомусь Маринка подумала, що ця розмова добром не закінчиться, тому навмисне голосно затупотіла ногами і забігла в кухню. Дивна розмова між мамою та бабусею Оксаною припинилася сама собою…

Просто Кіт

І ось настав той день переїзду. Як ви розумієте, це не надто хвилювало Маринку. Її більше тішило те, що буде після переселення. А саме — вона чекала від мами обіцяного кошенятка.

На те, що у неї буде кошеня одразу після переїзду, Маринка не сподівалася. Вона занадто добре знала свою маму, у якої, звичайно, одразу з’явиться безліч невідкладних справ, і їй буде «не до того».

На обіцяне від мами потрібно було чекати дуже довго — це Маринка засвоїла з раннього дитинства. І все ж день переїзду наближав її до здійснення мрії.

* * *

День був весняний, але похмурий. Мама посадила Маринку на заднє сидіння автомобіля, і вони поїхали оглядати свою нову квартиру. Попри похмуру погоду, і у мами, і у дочки настрій був дуже добрий.

Тетяна Григорівна впевнено вела машину.

Їх обігнало дуже брудне авто. Ззаду на машині хтось неакуратно написав на бруді пальцем: «Я схожа на свого власника». І Марина з мамою усміхнулися. Зненацька щось ляснуло, загуркотіло, автомобіль хитнуло туди-сюди, і він, упершись у бордюр, зупинився.

— Тільки цього ще не вистачало! — пробубоніла мама.

— А що сталося? — запитала Маринка.

— Карбюратор зачепився за радіатор, — відповіла вона словами своєї звичної приказки.

Маринка вже знала, що після такої відповіді краще не ставити зайвих питань.

Мама вийшла з машини. Маринка — слідом за нею. Заднє ліве колесо зморщилося і стало схоже на обличчя людини, яка необачно з’їла цілий лимон.

— Страшніше від цвяха в черевику може бути тільки цвях у колесі.

— Що будемо робити? — поцікавилася Маринка.

— Трошки забруднимося, поміняємо пробите колесо на запасне та й поїдемо собі далі.

— Тобі допомогти?

— Гадаю, що я сама швидше впораюся. Колесо, доню, має міняти лише одна людина. Інакше один понадіється на іншого — і врешті якийсь болт буде незатягнутий. Але найприкріше те, що до нашого будинку ми не доїхали якихось двісті метрів.

Поки мама поралася з колесом, Маринка стояла поруч і озирала навколишні краєвиди. Нові Осокорки нічим не вирізнялися з-поміж інших нових районів. Таких Марина бачила багато. Тому її увагу привернув кіт. Він сидів неподалік і дивився на дівчинку зеленими очима.

Кіт був великим. І чорним. Власне, він був не зовсім чорним. Чорні смуги на боках сусідили зі світлими. Кіт дивився на дівчинку так, наче намагався загіпнотизувати її.

— Все, доню, поїхали далі, — покликала мама.

— Поглянь на того кота — справжня пантера! — показала дівчинка.

Мама озирнулася.

— Схоже на те, — згодилася вона. — І який поважний!

Кіт неначе зрозумів, що мова йде про нього, бо раптом підвівся і, гордо задерши пухнастий хвіст, попрямував до кущів.

— Задавака! — кинула мама йому услід.

Маринка з мамою сіли в автомобіль і поїхали далі.

В’їхавши у двір свого нового будинку, вони заходилися діставати з багажника свої сумки. Зненацька дівчинка вигукнула:

— Ма, поглянь — той кіт вже тут!

Мама подивилася на чорного кота, який сидів біля їхнього під’їзду, і засумнівалася:

— Напевно, це просто схожий кіт. Усі вони схожі один на одного… особливо чорні.

— Ні, це той самий кіт, я впевнена! — запротестувала Маринка.

— Нехай буде й так, — згодилася мама. — Він біг за нашою машиною і навіть випередив нас.

Але тут сталося таке, що їх обох неабияк здивувало.

Варто було їм зайти до під’їзду, як кіт щось промуркотів і обігнав їх. Він першим ступив на сходи і, озираючись на прибулих, пішов попереду. Збоку могло видатися, що він показує їм дорогу.

— Ма, він вирішив стати нашим провідником! — вигукнула Маринка.

— Мабуть, хоче заробити на віскас, —