В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
пристав Мукоїд.
— Зробимо так, — після деяких роздумів запропонував Кушніренко. — Тут недалеко стоїть знаменитий Громів дуб, під яким козаки колись мечі освячували, ідучи в похід на шляхту. Доберемося до нього, переполуднуємо, спочинем, а потім уже й вирішимо, що роби ти далі.
— О, твоїми вустами тільки мед пити! — зраділо гейкнув Мукоїд і рвонув з місця. — Гайда скоріше до дуба.
Спустилися в улоговину. Потім слідом за Іваном звернули праворуч і попростували по занесеному глибоким снігом руслу якогось cтрумка. Йти було важко, раз по раз доводилося продиратися крізь обмерзле плетиво кущів калини та верболозу. Проте ніхто не ремствував — всі прагнули швидше дістатися до цілі. І нарешті вона з’явилася перед їхнім зором — на невеличкій галявині в тісному колі беріз і сосен височів старий, у три обхвати, дуплуватий дуб з обпаленою вершиною.
— Ну, ось ми й на священному місці, — Іван перший зняв і ввіткнув у замет свої лижі. — А зараз — до праці! Треба розвести багаття.
Хлопці швиденько начухрали соснового віття, вистелили ним сніг довкола вогнища, біля якого уже чаклував Іван, і всілися колом. На розстеленій газеті, котра слугувала їм столом, з’явилася четвертина мерзлого сала, кільце ковбаси, часничина, кілька окрайців хліба і з десяток влежаних червонобоких яблук з Химчукового саду.
— Сивушенції б оце сюди, сивушенції! — потираючи побуряковілі од морозу руки, прицмокнув Федір. — Таку закусь просто гріхбез чарки переводити.
— Затьохкав соловей, — Андрій незлобливо. — А чого ж не здогадався прихопити пляшину оковитої?
— Це я за нього зробив, — Іван, хитро примруживши око, хвацько вихопив із–за пазухи кварту горілки.
— Та ти ж геній! Дай я тобі за це п’яту поцілую, — зарепетував Мукоїд і присунувся ближче до старости курсу. — Тільки як пити будемо?
— Чудило ти, Федю, звичайно, з шийки по черзі.
— А хто перший?
— Ясна річ, хазяїн, — безапеляційно заявив Андрій.
— Ні, моє — на дні. Останки ж, кажуть, найсолодші.
— Та чого тут довго торгуватись, давайте я почну, — і, не чекаючи загальної згоди, Мукоїд вихопив з Іванових рук розкорковану пляшку, затис її, як обценьками, своїми коротенькими чіпкими пальцями. Не встигли хлопці й оком змигнути, як він прилип повними губами до шийки.
— Тільки, Федоре, по–чесному! Щоб не довелося за вуха відтягати, — Андрій під дружній регіт.
Та Мукоїд і вухом не повів на те кепкування, дудлив оковиту, скільки стачило духу. За ним причастився Андрій і, скрекнувши, простягнув наполовину спорожнену пляшку Олесеві. Але той заперечно похитав головою:
— Я пас до цього діла…
— Чого це? — а в очах Івана і розгубленість, і здивування. — Якщо вже всі… Це ж не п’янка, а так, заради новорічного свята…
— Ви ж знаєте: мені не можна. Потім за тиждень не видихаю.
— Справді, не будем один одного силувати. Хто не може, той не п’є, — заступився за Олеся Андрій. — Он Федько за всіх нас надолужить.
Іван спохмурнів на виду, але нічого не сказав. Про людське око пригубив пляшку і, ні на кого не дивлячись, передав її на поталу Мукоїдові. І ніхто з присутніх не завважив, як гірко він був розчарований у своїх сокровенних сподіваннях.
Мовчки дообідали. Федір одразу ж влігся спиною до вогню і заходився завзято ковирятися нігтем у зубах. Завжди діловитий і акуратний, Кушніренко почав збирати недоїдки скромної трапези, аби подарувати їх крилатим та хвостатим лісовим мешканцям. Олесь же, відчуваючи за собою невільну провину, похнюплено тупив очі в згасаюче багаття. А Лівинський, обіпершись спиною на могутній стовбур Громового дуба, замріяно вдивлявся в холодне небо.
Було тихо й погідно. Первозданного спокою не порушували навіть волохаті сизі тіні, що покрадьки виповзали отарами з хащ та видолинків і нахабно влягались довкола між деревами. І все ж Андрієві здавалося, нібито оцю туго натягнуту морозну тишу розривають якісь дивні, ледь чутні акорди, що линуть з піднебесся. Вслухаючись, він мимовільно приплющив повіки і, сам того не помічаючи, став пошепки підбирати словесний супровід отим бентежним піднебесним акордам:
…чотири сини схоронили батька…
мовчки скропили кров’ю землю,
що чула найбільшу з таємниць…
і просто на ніч пустилися в дорогу…
чотири сини вирушили в путь,
яку нікому не вдавалось ще здолати…
— Хлопці, слухайте! А нас же зараз теж четверо! — не скрикнув,а зойкнув зненацька Іван, радісно вражений своїм відкриттям. —І всі ми, образно кажучи, також прямуємо до Золотих Воріт…
Стрепенулися однокурсники, втупили в свого старосту здивовані погляди: а й справді, їх теж четверо, як і тих легендарних шукачів щастя! Що за дивний збіг?
— Знаєте, що я оце придумав? Я пропоную… — надихнутий потаємною своєю ідеєю, Іван розпалювався сам і прагнув запалити нею й інших. — У кожного з нас є, безперечно, велика, заповітна мета в житті. Отож давайте зараз повідаємо один одному… Хоча ні, краще хай кожен довірить свої мрії паперу, — він з готовністю
Последние комментарии
11 часов 54 минут назад
12 часов 8 минут назад
13 часов 16 минут назад
1 день 34 минут назад
1 день 51 минут назад
1 день 1 час назад