Зорі падають в серпні [Олександр Олександрович Сизоненко] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (86) »
2
Прокинувся Юрко від лементу, який долинав з вулиці. Чути було гудіння машин, рев худоби, але все це покривалося гортанними роздратованими покриками. — Толю, німці! — зойкнула мати. Батько зіскочив з ліжка, миттю одягнувся. — Виглянь, — сказав він матері і дзенькнув автоматом. Мати нишпорила у пітьмі і ніяк не могла відшукати клямку. — Спокійно, Ксеню, — по голосу чути було, що батько теж хвилюється. Юрко, звівшись на лікоть, дивився у темряву, вслухався. У розчинені двері війнув вітер, запахло розмерзлою землею, талим снігом. Виразно, наче біля самого порога, заревло море і знову стихло — мабуть, мати зачинила двері. — Ну, що там? — Боже мій, повне село німців! — простогнала мама, увійшовши до хати. — Що ж тепер буде? — Вони зупиняються по дворах? — Ні, йдуть вулицею. — Ага, — задумано сказав татко, хвилину помовчав, і Юрко уявив собі, як він покусує губу. — Ану… Я зараз дізнаюсь, чи можна пройти городами, а ви збирайтесь швидше. Батько вийшов. Ледве чутно прогупали кроки, і лемент з вулиці знову підійшов під самі вікна. Юрко чув, як мама опустилась на лаву й зітхнула. Вони сиділи у пітьмі й мовчали. Минуло кілька, хвилин у гнітючій мовчанці, в цілковитій темряві, і Юрко вже хотів гукнути матір, щоб пересвідчитись, що вона є тут, що вона не пішла разом з батьком, як раптом мамині платки на вікнах просвітилися і немов попливли кудись ліворуч, наче хата раптом почала падати набік. — Ракета! — вигукнула мама і підняла краєчок платка. В кімнаті одразу стало видно, як у сонячний день, і Юрко, плигнувши з ліжка, припав і собі до вікна. Голубувата ракета стрімко падала на низенькі хати, які в її холодному сяйві чомусь нагадали Юркові переляканих посмітюх, що присіли в кущах. Кущами здавались дерева. Навіть велетенський осокір, на якому Юрко з товаришами дер воронячі гнізда, і той здавався зараз малим. Ще не встигла ракета долетіти до землі, як з подувом вітру долинуло зле й коротке, як гавкання: — Хальт![1] За тим на село, на всю землю одразу ж впала страшна пітьма і сухо тріснув одинокий постріл. У відповідь заспішили, застрочили автомати. — Що це? — весело спитав Юрко. — Боже мій, — простогнала мама. — Це вони в нього стріляють. — Вона опустилась на лаву, вронила голову на руки і зайшлася плачем. В небо знову злетіло кілька ракет, і знову заспішили кудись автоматні черги. Юрко відчув, що зараз і сам розплачеться. Піднявши кінець хустки, він вдивлявся в темряву. Під самі шибки, здається, хтось приставив глуху стіну, в якій під вікном Юрко згодом розглядів кущі смородини. Розглядів тому, що вони билися й тріпотіли на вітрі. Повз кущі прослизнула тінь, ще темніша від них. Рипнули сінешні двері. — Ксеню, зачини, — покликав батько. Сам він пішов на другу половину, де лежала солома. «Мабуть, ховає автомат», подумав Юрко і пішов навпомацки до дверей. Батько, повертаючись, налетів на нього, мало не збив з ніг і, схаменувшись, швидко сказав: — Лягай, Юрко, і ти, Ксеню, лягай. Вони можуть прийти зараз, так ми всі спимо, ясно? Батько в одну хвилину роззувся, роздягнувся і ліг до Юрка, а згодом лягла й мама. — Спізнились ми, Ксеню, — зітхнув батько. — Село вже оточено. Напоровся я на засідку. Здається, поранив одного. — Боже мій… Вони ж знайдуть тебе!.. — Не знайдуть. Я кинувся був чагарником від села, але назустріч, чую, біжать ще. Тоді я під кущ. Ті, що доганяли, пробігли повз мене, а я назад. Ну, доки вони ракети кидали та чагарник розстрілювали, я вже був далеко. — Ніхто не бачив тебе? — Здається, ніхто… — Але ж тепер побачать. — Це ще не вгадано, а зараз давайте спати. Проте ніхто до ранку не спав. Тільки Юрко так ото, дрімав потроху. Коли вже розвиднялося, батько встав і почав збиратися. — Іди, Толю, може, хоч тобі вдасться втекти, — просила мама. — Нас все одно далеко не заженуть. Та й навряд чи поженуть взагалі. А тебе поліцаї або староста видадуть. Батько мовчки взувався. Не підводячи очей і не дивлячись на маму, він тупнув ногами, пробуючи, чи добре взув чоботи, чи не муляють онучі, і сказав: — Знайди сокиру, Ксеню. — Отам під лавою лежить біля дверей. — Ну, добре. — Батько одягнувся, під широким пальтом сховав автомат — притиснув його ліктем — і не помітиш. В ліву руку взяв сокиру і, на секунду зупинившись у дверях, оглянувся на Юрка, підморгнув йому бадьоро, потім перевів погляд на маму і враз спохмурнів, опустив очі. — Що ж, Ксеню, — він розвів руками. — Мушу пробитись до своїх за всяку ціну. А вивезти вас вони не
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (86) »
Последние комментарии
27 минут 51 секунд назад
44 минут 31 секунд назад
57 минут 2 секунд назад
1 час 2 минут назад
3 часов 34 минут назад
3 часов 38 минут назад