Скерцо з тиранозавром [Майкл Свонвік] (fb2) читать постранично, страница - 2

Хорошим знаком було те, що Старий на кухні не з’явився. Якби трапилося що-небудь значне чи паскудне, – скажімо, креаціоністи б заклали бомбу, чи прийшло б якесь повідомлення за мільйон років з майбутнього, – він був би тут.

Коли я увійшов, усі заговорили разом.

– Я нічого не робив, чуваче, цей бугай…

– …скоїли порушення шостого ступеня…

– зламав мою тридовбану руку, чуваче. Збив мене на землю!

– …роботи повно. Заберіть їх з моєї кухні!

Виявилося, що це звичайнісінький випадок передачі записки. Один із офіціантів, уже старий, змовився з іншим, якого найняли у пізніший період, щоб той передав йому молодому такий список виграшних інвестицій, що вони обидва могли стати мультимільярдерами. У нас по кухні розтикані засоби стеження, і офіцер бачив момент передачі папірця. Тепер же шахраї все заперечували.

Їх задум усе одно не спрацював би.  Відповідна служба веде суворий облік історичних записів. Багатство такого порядку, на який вони націлилися, стирчало б із тих записів, як зламаний великий палець.

Я звільнив обох змовників, викликав поліцію, щоб їх забрали, направив запит на двох офіціантів на заміну на кілька годин у місцеве минуле, провів їм інструктаж і відправив працювати, ні на хвилину не затримавши обслуговування. Тоді я відвів офіцера убік і добряче йому вичитав за те, що він викликав мене у реальному часі, а не надіслав записку три дні тому. Але коли щось уже відбулося, цього не зміниш. Раз мене викликали, я мусив розібратися з цим особисто.

Звичайне порушення безпеки. Нічого особливого.

Але це виснажувало. Тому коли я пірнав до тунелю, що вів назад до станції Гілтоп, я виставив час прибуття на кілька годин після свого зникнення звідти. Коли я прибув, столи вже готували до подачі кави з десертом.

Хтось простягнув мені мікрофона, і я двічі стукнув по ньому, привертаючи увагу. Я стояв перед вікном, а за моєю спиною палала видовищна вечірня зоря.

– Пані та панове, – сказав я, – дозвольте мені ще раз привітати вас у пізньому крейдовому періоді. Це остання дослідницька станція перед Епохою ссавців. Утім, хвилюватися не варто – до метеора, що остаточно поховав усі надії динозаврів, ще залишається одна-дві тисячі років. – Я перечекав сміх, а тоді продовжив.

– Якщо ви поглянете назовні, то побачите Джину, одну з наших диноєгерів, яка саме встановлює запашну приманку. Джино, помахай нашим гостям.

Джина вовтузилася з невисокою триногою. Весело нам помахавши, вона знову взялася до роботи. У шортах кольору хакі та ще з тим білявим хвостиком на голові вона здавалася типовим захопленим наукою дівчиськом. Але Джині було призначено стати однією з кращих завробіхевіористів у світі, і вона теж знала це. Чутки поширилися, незважаючи на всі наші зусилля.

Тепер Джина задкувала до станції, на ходу розмотуючи запалювальний дріт. Вікна станції були на другому поверсі, а єдиним отвором у стінах першого були броньовані двері.

– Для цієї демонстрації Джині доведеться зайти всередину, – сказав я. – Ніхто не захоче опинитися назовні без захисту після того, як приманка спрацює.

– А що в ній? – гукнув хтось.

– Кров трицератопса. Ми сподіваємось принадити хижака, а може, навіть, і короля хижаків – самого тиранозавра-рекса. – Серед гостей прокотилося схвальне бурмотіння. Про цього хлопця чули усі. Він був справжньою зіркою. Я легко перемкнувся в режим лекції. – Якщо розкрити череп тиранозавра, то можна побачити надзвичайно велику нюхову частку мозку, відношення якої до загального його об’єму найбільше серед усіх тварин за винятком грифів. Рекс може винюхати свою здобич, – зазвичай це падло, але я не став казати цього вголос, – за кілька миль. А тепер слідкуйте уважно.

Приманка вибухнула і перетворилася на клуби рожевого туману.

Я кинув оком у бік столу де Шервілів і побачив, як Мелюзина витягла ногу зі своїх шпильок і провела нею Гокінсових штанях. Той почервонів.

Її батько нічого не помітив. Мати, – мачуха, якщо бути точним, – та все побачила, але не надала цьому значення. Для неї це було цілком зрозумілою жіночою поведінкою. Я не міг не зауважити, які в Мелюзини гарні ніжки.

– На це знадобиться кілька хвилин. Поки ми чекаємо, дозвольте звернути вашу увагу на відмінні тістечка від нашого шеф-кухаря Руперта.

Я вклонився під увічливі оплески і почав обхід столиків. Дотепний жарт одним, слова захоплення іншим. Світ уже давно зупинився б, якби його коліщата не змащували лестощами.

Поки я дістався столу де Шервілів, Гокінсове обличчя геть ізблідло.

– Сер! – він скочив на ноги. – На одну хвилинку, будь ласка.

Він майже тягнув мене