Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря [Тарас Вінцковський] (fb2) читать постранично, страница - 2

послідовною і повною історією Південної України, це є авторськими нарисами, які подають лише її окремі фрагменти, про які не знає широкий загал, але знайомство з якими може щиро вразити читача.

Тому запрошуємо тебе, читачу, у цей всесвіт великих культур, держав, війн і мирного співжиття. І це все — наша історія. І справді без цензури. І сподіваємося на продовження епосу Степової України.

Кирило Галушко,

координатор громадського просвітницького проекту «LIКБЕЗ. Історичний фронт»

Західний кордон Євразійського степу у XIII-XV ст.

Великий євразійський степ відіграв ключову роль в історії Східної Європи. Хвилі кочовиків, що піднімалися на степових просторах і перекочувалися зі Сходу на Захід, часом перетворювалися на потужні цунамі великих кочівницьких міграцій і завоювань.

Так відбулося за появи у степах сучасної України кіммерійців, на зміну яким згодом прийшли скіфи, а потім — сармати. Так само це продовжилося за доби Великого переселення народів IV—VII ст., коли цим шляхом, нажахавши Європу, пройшли гуни і згодом тюрки. Так сталося і у XIII ст., коли степ виштовхнув зі своїх неозорих просторів войовничі племена монголів.

Західні кордони Улусу Джучі. Золотоординський Крим

1206 року на річці Онон відбувся курултай — зібрання вождів монгольських племен, на якому Чингізханом (Володарем Океану, тобто Великим Ханом — Паном Всесвіту) було проголошено племінного вождя Темучіна (Темуджина) (1162—1227 рр.). Остаточно об’єднавши під своєю владою монгольські племена, Чингізхан у 1211—1215 рр. завоював імперію Цзін (Північний Китай) і спалив Пекін, а у 1218—1220 рр. підкорив Середню Азію. Після цього монголам відкрився шлях на Захід — у заселені половцями південні степи Східної Європи.

Першу появу монголів на західному кордоні євразійського степу датують 1223 р., коли загони під командуванням темників Субудея і Джебе, переслідуючи одну з половецьких орд, увірвалися у Таврику. При цьому в джерелах того часу етнонім «монголи» щодо степовиків-завойовників практично не використовували — їх позначали як татар. Можливо, це пов’язано із тим, що у передові загони нападників справді ставили татар, і з часом означення усіх різноплеменних степовиків як татар стало загальним в історичних пам’ятках. У будь-якому разі широко вживаний у літературі збірний етнонім «монголо-татари» є штучною конструкцією, винайденою і закріпленою в суспільній свідомості впродовж XIX—XX ст.

Арабський історик Ібн-аль-Асір (1160—1233 рр.) так писав про появу чергових степовиків-завойовників у євразійському степу: «Татари зупинилися у Кипчаку. ...Прибули вони до міста Судак; це місто кипчаків, з якого вони отримують свої товари, оскільки воно (лежить) на березі Хазарського моря... Прийшовши до Судака, татари оволоділи ним, а мешканці його розбрелися; деякі з них разом зі своїми сім’ями і майном піднялися на гори, а деякі вирушили у море і виїхали до країни Румської...» Так званий сурозький синаксар містить під 27 січня 1223 р. хронографічний запис: «Цього дня вперше прийшли татари».

Пройшовши увесь Кримський півострів з півночі на південь, завойовники пограбували багатий Судак, після чого квітуче раніше місто на певний час занепало. Утім, завойовники швидко полишили Крим — хвиля степовиків відступила, дозволивши Тавриці на якийсь час повернутися до звичного мирного життя. Саме після цього повернення монголів у степи Північного Причорномор’я відбулася трагічна для руських військ битва на річці Калка. 31 травня 1223 р. руські князі, що вийшли у похід проти монголів, зазнали нищівної поразки. Утім, у Джебе і Субудея також забракло сил для продовження завойовницького походу, і вони повернулися у Середню Азію. Як писав літописець, «цих же злих татар таурмен, не знаємо, звідки вони прийшли на нас і куди поділися».

Новий спустошливий удар відбувся п’ятнадцять років потому, 1239 р., під час Батиєвої навали на Русь. «Сюди, до берега моря, втікали рештки половців, — писав європейський монах, посол до монголів від папи Римського Плано Карпіні, — а услід увірвалися монголи». Три військових загони огланів-чингізидів Шибана (Шайбана), Бучека і Бурі вже впродовж 1237—1238 рр. витіснили половецькі орди зі степів Північного Причорномор’я на Кримський півострів. Після цього відбулося вторгнення у степовий Крим, внаслідок якого кипчаки, що мешкали тут, були розгромлені і розсіяні, міста й поселення на морському узбережжі й у передгір’ях було пограбовано і спалено. Устояли лише окремі твердині, розташовані у глибині гірських масивів — затопивши степ, татарська повінь не встигла піднятися так високо і на певний час відступила, скерувавши свою руйнівну ходу на Захід — «до останнього моря», дійшовши до берега якого монголи планували завершити свої завоювання.

Таким чином, внаслідок військової операції, що