Останнє бажання [Євгенія Кононенко] (fb2) читать постранично, страница - 2

шкільної дошки патетично віщає вчителька з лютою відданістю справі виховання молоді в очах. Так, то направду треба бути добрим фотографом, аби зафіксувати такий фейс! Справжня втілена педагог-садистка, яким особливо відважні підлітки підкладають петарди на сидіння стільців.

— А хіба така пані не могла бути католицькою катехизкою?

— Цілком могла би, — відповів ксьондз, один з почесних гостей вернісажу, але не посміхнувся, хоча всі навкруги зареготали.

І от світлина, яка викликала найбільшу увагу перших гостей виставки: «Заскочили». Перелякані обличчя закоханих, їхні голі плечі, тло фотохудожник зробив туманним.

— Невже можна було зробити вживу такий знімок? — спитав Валерій, і крізь туман його думок знову полетів болід спогадів, крик Лільчиної матері, яка запопала Павла з Лілею на своєму шлюбному ліжку, «просто на покривалі»! — Чи ці молоді люди позували? Сьогодні фотохудожники практикують і такий підхід. Я ще можу повірити, що природним чином зафіксували вчительку.

— Але ж погодьтесь, пане Івак, усі ми в ті часи могли опинитися в ситуації цих милих молодих людей. Недремне око партії та уряду навіть одруженій парі не давало насолодитися природними радощами. Гуртожитки, тісні помешкання, неможливість селитися в готелі…

— Але ці малолітки ще зовсім діти. Це обурить найтолерантніших батьків!

— А теперішня свобода — то також велике випробування і для молодих, і для старших, — сказав ксьондз, — та й достаток, який постійно зростає, не завжди сприяє тому, що люди по-справжньому звертаються до Бога.

— А ви знаєте, ксьондзе, як людина світська, яка, одначе, шанує Бога, я вважаю, нехай людину на її вірність Богові випробовують достаток і надмір свободи, аніж принизливі злидні та закони в’язниці!

Гості вернісажу зааплодували Валерію Івакові.

— Людина має гідно пройти будь-які випробування на своєму шляху до Бога, — відповів ксьондз.

— У вашій країні не такою мірою заборонялася віра, — не здавався Івак, в якого прокинувся азарт дискусії, — до речі, в молоді роки я знав одну дівчину, яка їздила до Польщі до родичів іще за народної демократії, її випустили на 10 днів, то вона розповідала: «У них у церкві приймають в піонери! І дівчат одягають, як наречених!»

Цього разу ксьондз посміхнувся.

— Так от, як можна пройти випробування, якщо в принципі не знати, що таке віра? Бо, якщо віра людині відкри-лась, то цього вже далі їй заборонити не можна, людина віритиме за будь-яких умов, бодай таємно. А в нашій країні був заблокований сам доступ до підвалин віри, бо чи не від народження діти чули, як насміхалися з тих, хто вірив!

Гості вернісажу закивали, відчувалося, що вони слухають Валерія.

— Та, власне, я сам хрестився в православ’ї 1988 р. від Різдва Христова. Але чи став я вірянином?

— А до речі, пане Івак, — спитав один із гостей, які разом із ксьондзом так і стояли півколом біля світлини «Заскочили», — облишмо вашу віру, про це не говорять публічно, але ви з тоталітарного світу, зі світу таких-от учительок — чоловік указав на сусідню світлину, — але… ви ж у Польщі не жили.

— Лише буваю наїздами.

— Але ви знаєте нашу мову дуже добре. І я певен, не лише нашу.

— Ми в 60-ті роки вчили польську, щоби читати твори закордонних авторів, які не виходили ні російською, ні українською. Кафку, наприклад. Але я вчився на факультеті слов’янської філології. То був заповідник для письменницьких дітей.

— То ви з родини письменників?

— Мій батько працював в органах. У тих самих. У таємних. У найчорніші роки. А потім перекваліфікувався на радянського письменника. Працював на ниві літератури, якої ніхто не читав. Проте спромігся на кілька непоганих оповідань.

Гостям вернісажу фотовиставки «Тоталітаризм і родина» набридло слухати Валерія Івака, і вони розійшлися по залу. Проте до Валерія особисто підійшов один із гостей. А ще один став неподалік, напевне, прислухаючись до їхньої розмови.

— То пан є сином Івана Івака?

— Саме так. Нікуди від цього не подітися.

— О, то дуже радий запізнатися. Мій покійний батько переклав польською мовою оповідання вашого батька «Кат».

— Не знаю, що й сказати вам. Мій батько, здається, пишався, що це його оповідання було перекладено в усіх країнах народної демократії. Ви знаєте, як його називали колеги? Ель Вердуґо! Це — кат іспанською мовою!

— Даремно ви так про це оповідання! Інших оповідань вашого батька не мав честі читати, а це… я виростав на ньому! Яка іронія! Яке тонке глузування з літератури тоталітаризму!

— Невже? Як на мене, то звичайнісінький текст на догоду добі! Не найкращій добі в історії нашої богоспасенної країни.

— О ні, пан несправедливий до свого батька! Неодмінно перечитайте оповідання «Кат»! — кинув син перекладача синові письменника, заквапившись закінчити розмову, бо в дверях нарешті з’явилася жінка з тацею з келихами, з яких мало бути справджено узливання на честь