Останнє бажання [Євгенія Кононенко] (fb2) читать постранично, страница - 53
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
А тепер Ліліт Гибарян до будинку по вулиці Толстого йде без свого хлопця. — Всі пішли, але пані Софія ще в себе, — сказав їй вахтер. Ліліт піднялася на третій поверх, увійшла в офіс видавництва «Ліліт». Якщо вона й приходить сюди, то коли працівники йдуть додому. У вірменів Ліліт — дуже поширене ім’я, його дають чи не кожній п’ятій вірменській дівчинці, і воно майже втратило свою глибоку біблійну символіку. Але не у випадку Ліліт Гибарян. — Ти не заперечуєш, якщо я назву видавництво твоїм іменем? — спитала її Софія Зот кілька років тому. — У Вірменії так названо безліч кав’ярень і салонів краси, — відповіла Ліліт Гибарян. — Але мені хочеться повернутися до прадавнього сенсу твого імені. Ти не заперечуєш? — Твоє ім’я також дуже символічне, із прадавніми сенсами, — відповіла Ліліт. — Але воно вже настільки затерте, що мало хто бачить у ньому бодай якийсь сенс. — Так само й моє ім’я у Вірменії. Ліліт проходить темними кімнатами, стукає у замкнені двері. Їй відчиняє гарна жінка невизначеного віку. Це Софія Зот. Вона привітно посміхається Ліліт, запрошує її до свого кабінету. — Заходь, сідай. Жінки деякий час мовчать. Вони зараз саме в тій кімнаті, де колись був портрет ченця в гостроверхому каптурі. А тепер там портрет людини з пишним волоссям, із уважним поглядом, аж не віриться, що то очі на світлині. Фотограф відзняв ту людину, коли віяв вітер. На портреті тріпочуть її пишне волосся й барвистий шалик. — Що це за жінка, Софіє? Чи це чоловік? — нарешті наважилася спитати Ліліт. Вона знає: якщо Софія не захоче, вона не дасть відповіді. — Це щось більше, ніж жінка чи чоловік… То я беруся видавати ваше «Останнє бажання». Текст наберуть мої працівники. Спробуємо зробити все, щоби рукописний оригінал не зник. Але цього я обіцяти не можу. — Зрештою, важливіша книга, — відповіла Ліліт. — А коли вже ти мені принесеш свою книгу? — спитала Софія. — Дід ніяк не помре у Вірменії, — якось невлад відповіла Ліліт. — Він і досі в монастирі? — спитала Софія. — Йому звеліли піти звідти. Хоча він стільки грошей пожертвував на той монастир. Він живе у хижці поряд. Йому скоро сто років. Але він і досі не знає, яке його останнє бажання. — Дописуй книгу. Ти допоможеш йому. Що ти питимеш? — Як справжня вірменка, я питиму добрий коньяк. І в тебе такий є. Такий, який був для останнього бажання засуджених на смерть. Але який випивали кати.
Последние комментарии
19 часов 18 минут назад
19 часов 37 минут назад
19 часов 45 минут назад
19 часов 47 минут назад
19 часов 49 минут назад
20 часов 7 минут назад