Джан та інші оповідання [Майк Йогансен] (fb2) читать постранично, страница - 2

Чорна вода, як чорнило поночі. Висохле латаття повилазило з води, покрючилось, покоцюрбилося — наче тисяча качок плаває в озері. Бачу я, що не помогла мені й вода. Все одно, коли б тут і була качка, зроду її не побачиш серед сухого латаття.

Повернувсь. Треба додому. Тільки ступнув геть від озера, щось стріпонулося серед латаття. Вистрелив і взяв крижня.

II

Ну, після цього стало ясно — треба заводити собаку, щоб не пропадали качки. Не кожен раз буде таке щастя — знайти крижня вночі, за чверть кілометра. Потрібний собака.

Коня люди держать, щоб возив. Корову — щоб молоко давала. Собаку — щоб гавкав і кусав чужих.

Мисливцеві і гавкання і кусання ні до чого. Він держить собаку за те, що в нього є ніс.

Нащо ж це? Адже і в самого мисливця є ніс, ще й довший, ніж у собаки, і більший. А от хоч довший, а гірший.

Носом своїм добрий мисливський собака може знайти птицю куди краще, ніж людина своїми очима. Ще птиця від нього за сорок ступнів, а він уже чує її. І для собачого носа однаково, чи день, чи ніч, чи місце рівне, чи трави багато — все одно він здалека чує запах птиці.

Пішли ми з синком і купили собаку. Це був пойнтер Джан. І зроду вже ні до того, ні після того в мене не було кращого собаки.

Невеликий він був на зріст, міцний, шерсть коротка, як у коня, а сам коричневий, як шоколад. Тільки на череві та ще на ногах трішки було білого.

Привели ми з хлопчиком Джана додому і зробили йому екзамен: що він знає.

Кинули йому паличку — побіг, приніс. Сховали паличку поміж книгами — нюхав, нюхав, побував і на столі і на вікні — зачуяв паличку між книг. Виколупав лапою і приніс.

Вийшли у двір — а там хлопці грали у футбола. Докотився до нас м'яч, не витерпіло футболістське серце, ударив я по м'ячу ногою — он куди загилив його. Побачив це Джан — і за м'ячем.

Наздогнав м'яча, стрибає коло нього, а вхопити нема за що. Всі стоять, дивляться, що собака робитиме з м'ячем.

Він поморочивсь коло нього і так і сяк — не вхопить м'яча. Коли дивимось — несе. Як шнурували м'яча, зоставсь манесенький хвостик від ушивальника. За той хвостик він узявсь зубами і приніс м'яча. Як він був уже близько — я підняв руку. Одразу Джан ліг. Лежить тихо, м'яча не випускає.

Значить, добрий буде собака. І нюх є, і розумний він, і слухняний.

Трошки ще я підучив його, щоб він на свисток вертався та щоб ходив коло ноги моєї, коли мені треба, і зостався Джан у нас жити.

Спочатку я боявся за нього. Кругом у сусідів були оті німецькі кунделі вовчого роду — вівчарки. Як би вони не порвали мого Джана!

І правда, коли я вивів його учитись, вискочив один такий чорний кундель, дурний та злий. Він колись мало не на смерть перелякав маленького хлопчика.

Вискочив він з дверей — і до Джана. Джан стоїть, махає хвостиком. Той погавкав трохи, погарчав і теж заспокоївся. Стоять.

Коли кундель як не хватить Джана за ногу. Уже я хотів бігти Джанові на виручку, коли бачу — не треба. Джан повернувся, звалив злющого пса на землю, схопив за горлянку і держить. І дивиться на мене: що далі робити — чи душити, чи милувати?

III

Не раз полював я з Джаном і що більше полював, то вірніше знав: кращого собаки мені не знайти.

Де б качка не впала, — піде, знайде, принесе. Бувало й так, що запливе десь у великому озері далеко-далеко, аж голови його не видно. Все одно — упіймає підранену качку, принесе.

Раз було так: узяв я з півдесятка малої породи качок— чирят. А великих, крижнів, не бачив ні одного.

Коли дивлюся — літає над очеретами далеченько від мене, хоче сісти.

Я почав його вабити. Так старався покликати його, так ніжно кректав у дерев'яну дудочку, що й сам забув, хто я. Наче сам я став крижень, наче замість куртки на мені пера, наче от-от можна зриватись і летіти. Джан і той почав дивитись на мене, чи немає в мене в мішку живого крижня.

І от хоч далеко був той крижень, а теж не витримав. Чимраз ближче й ближче підлітає до мене, послухає, подивиться, де той другий крижень, що так солодко співає, і знов одлетить.

Кінець-кінцем, підлетів до мене, побачив мене в очеретах і рвонув угору. Хоч і височенько було, але я вистрелив — дуже довго я ждав його. І крижень упав у воду.

Я послав Джана, щоб приніс. Джан доплив до середини озера, тільки хотів ухопити крижня, як той зник. Він ринув під воду.

Знов стало мені дуже сумно. Навіщо було стріляти так високо? Крижень живий, під водою втече від Джана і десь пропаде, загине в траві. Собака ж, хоч і плаває добре, але нізащо не рине з головою у воду — собаки поринати не вміють.

Я дивлюся — Джан спинився серед озера і не знає що робити. Був крижень — і нема... І запах його пропав. Хоч вертайся на берег.

Я свиснув Джанові, щоб плив до мене. Але в цю мить крижень знову виринув з