Юнаки з вогненної печі [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать постранично, страница - 133

без значення. І воно, може, було б без значення, але Славко признався їй, що таки згодився ту статтю підписати.

— Чи ти знав про це? — спитала вона.

— Знав,— тихо відповів я.

— Бач, тобі сказав, а мені ні.

— Тобі теж сказав.

— Коли це він сказав! — мовила Люда.— Але не будемо про це, бо воно тепер і справді без значення.

Після всього я пішов провести Ларису. Ми йшли мовчки.

— Кошмар! — сказала Лариса.— Тепер уже нема нашого братства насправді, чи не так?

— Чому так подумала?

— Тому, що всіх нас нема: ти — у Києві, Артур — у концтаборі, Славко...— Я побачив, що вона плаче.— Одна я залишилася.

— А Люда?

— Люда клятви на вірність не давала,— мовила Лариса.

Я подивився на неї трохи здивовано: невже вона аж такого значення надавала тій нашій дитячій клятві? Але, здається, таки надавала. І я раптом зрозумів усе: вона одна з-між нас свято дотримувалася клятви, і цим, здається, й пояснювалася ота її поведінка, що розбивала серце і мені, й Артурові.

— А що заважає нам залишатися друзями? — спитав я.

— Заважає,— сказала вона.— І багато що...

— Не розумію тебе.

— Ну що ж, скажу, щоб ти зрозумів, мудрику. Так склалося, що я, мабуть, вийду заміж.

Я зупинився вражений.

— Та ти що? За отого білявого?

Вона хитнула. Ми йшли якийсь час мовчки.

— Я б, може, й не призналася,— сказала тоскно Лариса.— Але сьогодні такий день... Окрім того, в цьому ділі... я не можу не порадитися з тобою.

— Хіба від мого слова щось залежить? — спитав я.

— Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв’язані клятвою: і я б хотіла, щоб ти сказав своє слово.

— Наша клятва таких речей не стосується,— гостро сказав я.— Такі речі сама маєш вирішувати.

— Я вже вирішила,— мовила Лариса, і в неї знову з очей потекли сльози.

— Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?

— Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.

— Віриш у це?

— Не знаю,— мовив я.— Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею. У це вірю.

Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.

— Не хочу додому,— сказала.— Можна, ще трохи з тобою побуду?

— Можна, Ларисо,— сумно мовив я.— Не треба про таке питати дозволу.

— Боюся залишатися сама.— Вона мерзлякувато повела плечима, хоч надворі було зовсім тепло.— Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?

— Раз написав,— відповів я.— Але потім на листи не відповідав.

— А мені не писав. Чому він образився?

— Не знаю,— відповів я.— Може, йому неприємно було бачити нас разом.

— Бідний, дурненький Артур,— сказала вона якимсь особливим голосом.— Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що виходжу заміж... Він не зрозуміє.

— А, думаєш, я розумію?

— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка.— Сльози знову потекли в неї по щоках.

Ми йшли якийсь час мовчки.

— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...

— Чому не зважуєшся?

— Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?

— Хочеш піти зараз до нього? — спитав я здивовано.

— Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо щось випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.

Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з якоїсь державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.

Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар уже зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов’ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.

— Прощай, Славику, прощай розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.

Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до навколішніх шерехів. Ридали солов’ї.

— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.

Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.

Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв