Перелітні птахи [Мартін Андерсен-Нексе] (fb2) читать постранично, страница - 3

затишку, смачної їжі, кімнатки, теплого одягу й чистої постелі — аж соромно, признатися, чого йому тепер хотілося.

Він спробував заспокоїти своє бажання і на рік чи на два пристав до одної не вельми розумної жінки, що жила з випадкового заробітку, аби та про нього дбала. Вони повсякчас сварилися, за винятком тих хвилин, коли обоє були п’яні.

Зате він таким чином цілком вилікувався від туги за тим, що люди звуть домашнім затишком і родинним гніздом! Нехай інші собі його в’ють, а він знає, що то таке!

Цар Навуходоносор вирішив прилаштуватися в майстерні, але такого волоцюгу, яким він тепер став, ніхто не хотів брати на роботу. Отож він нарешті зважився, як великі люди в давнину, здатись на громадську опіку й постукав до брами притулку для вбогих на бульварі між Ерстедвей і Свінерюген.

Його відразу замкнули й дали в руки шило та дратву. Однак Цар Навуходоносор прийшов сюди не на те, щоб вести нечесну конкуренцію з іншими шевцями. Невже він виступав проти нормованого робочого дня й дисципліни в майстерні, щоб тепер сидіти й працювати у величезній залі, немов каторжник, маючи тільки годину на прогулянку в дворі, і то рівномірним кроком і в арештантському вбранні? Він любив волю ще дужче за своє ремесло, і ревматизм у лопатці та тремтіння рук, які лиш псували шкіру, коли він різав її ножем, спричинились до того, що його визнали непридатним.

Його перевели до легшої бригади, що, озброєна мітлами та лопатами, щодня заповнює міські майдани та мости. Він спроквола переходив з місця на місце, легенько водив мітлою по бруківці, горобці грайливо порпалися в купках сміття, а навколо вирувало гарячкове життя. Цар Навуходоносор дивився на ту життєву метушню з лагідною, вирозумілою усмішкою, як людина, що знає їй ціну, але сама вибула з гри. Він важився й набачився всього більше за будь-кого, і тепер той людський вир його не вабив. Тільки як він бачив, що хтось із каменярів на дорозі перебирався через купу шутру чи глини до куртки, витягав пляшечку й любо прикладався до неї вустами, — по тілу йому пробігав треміт, і він відчував тугу за такою пляшечкою. Та взагалі йому було добре, справді добре, він нікому не заздрив, анітрішечки!

Якось після обіду Цар Навуходоносор підмітав майдан коло Гейбро, заглиблений у мирні, добродушні роздуми, і враз побачив таке, що порушило його філософський спокій і від чого серце закалатало дужче.

З боку Кебмагергаде через майдан ішла жінка в напрямку біржі. На голові в неї був солом’яний капелюшок, полакований начорно: криси спереду відпоролися й хляпали їй по носі, тож вона дивилася на світ поверх них, немов крізь забороло; туалет її доповнювали зношена французька шаль, порвана спідниця й полотняні стоптані черевики. Щоки й ніс у жінки вирізнялися на обличчі, немов червоні яблука. Вона йшла, випнувши груди й кокетливо вихляючи клубами. Черевиків вона не піднімала, а човгала ними по бруківці. Досвідченим своїм оком Цар Навуходоносор відразу визначив, що вона боїться загубити черевики: пришви на них були розідрані. А серце, що бурхливо калатало в грудях, підказало йому, що то Мальвіна — його дама серця, останнє, найбільше, але й нещасливе його кохання. Та, що ділила з ким ліжко й горілку; та, що її він лупцював, а вона, в свою чергу, його, — залежно від того, хто був п’яний; та, що з нею йому було так тяжко розлучитися того дня, як вони, після тверезих роздумів, постукали до брами притулку, — вона до жіночої половини, а він до чоловічої.

Отже, нині в неї вільний день, якщо вона вийшла в місто. Мальвіна, що від своєї конфірмації до вісімнадцяти років була коханкою одного старого графа, Мальвіна, що, попри свій хрипкий голос, була така освічена й зналася на всьому — від придворного звичаю до ночівлі в риштаку! Єдина істота на його життєвому шляху, що теж мала в крові потяг до мандрів.

І ось вона, вийшла погуляти!

Його охопило непереборне бажання побути в її товаристві, ще хоч раз повеселитися з нею! Він уже хотів шпурнути мітлу й гукнути, щоб Мальвіна зачекала на нього, та враз у ньому прокинулась його давня винахідливість; він опустив мітлу, геть побілів, доплентався до наглядача Петерсена й спитав, чи не міг би він піти додому лягти, бо щось його тисне під серцем.

Наглядач Петерсен, знаючи, що Цар Навуходоносор не має вже більшого бажання, як на ціле життя лишитися в притулку, недовірливо зиркнув спершу на свого годинника, тоді на регулювальника руху «під дзигарями» і врешті на хворого. Вигляд у того справді-таки був кепський.

— А ви самі здужаєте дійти додому? — спитав наглядач.

— Та певне! Але якби я мав десять ере, то міг би під’їхати до самої брами.

— То нате десять ере й сідайте на омнібус, — сказав наглядач.

Проте Цар Навуходоносор не встиг на омнібус: вія так знеміг, що не годен був підбігти. Тому пошкандибав до найближчої трамвайної зупинки. Однак трамвай теж рушив у нього перед носом, і Цар Навуходоносор підтюпцем побіг за ним, махаючи водієві рукою.

Наглядач Петерсен задумливо похитав головою.