Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
несподіваних образних констеляціях, які вбирають у себе всю трагіку 20 століття і рефлектують їх у парадоксальних, нерідко очуднених поетичних структурах. Характерний для ранніх віршів довгий дактилічний рядок поступово стискається до коротших віршів, анжамбемани стають дедалі частішими, строфи — доступнішими для огляду, а мова загалом тверезішою — з віршів паризьких циклів майже повністю зникає пишна образність численних епітетів та ґенітивних метафор. Так вже у цій збірці виявляється генеральний напрямок подальшого поетичного розвитку Целана, зорієнтований на «сірішу мову».
***
Літературно-критична реакція на появу Целанової збірки «Мак і пам’ять» була вельми жвавою, хоча й неоднозначною. З одного боку, збірка викликала низку захоплених рецензій провідних періодичних видань німецькомовного простору, в яких виразно підкреслювалося її значення. Так, наприклад, Вальтер Ленніґ писав про яскраво модерний характер Целанових віршів, які «налаштовані на тон стриманого суму», в яких чути «нове звучання» й наявний «неповторний світ особистого вираження», тому тут не варто «сперечатися про ранґ», оскільки цією поетичною книгою Целан «поставив себе на перше місце серед молодих німецьких ліриків» (Таґесшпіґель від 31.5.1953); Гельмут де Гааз підкреслював, що поетичний первісток Целана «має свій власний тон, який неможливо не почути», який вже не вдасться забути й назвав його мову «свіжою» й «первозданно чистою» («Ді нойє літераріше Вельт», 4.1953, № 13 від 10-го липня); Карл Шведгельм виразно наголошував, що це мова, яка в німецькому культурному просторі ще «незвична», тому що «вона не проповідує, не співає і не малює пейзажів, а висловлює внутрішній досвід за допомогою образів, і завдяки своїй поетичній інтенсивності ці образи продукують нові горизонти досвіду» («Ворт унд Варгайт, липень 1953).
З іншого боку, були також критичні голоси, як, наприклад, рецензія Гайнца Піонтека, який зауважив, що Целанова книга містить «двадцять зайвих віршів», і всі вони загалом є «чистою поезією», «магічним монтажем», отож вони цілком і повністю живляться тільки «з метафори, з образу й ідеалу», так що їх можна означити не інакше, як «артистизмом у дусі Бенна» («Вельт унд Ворт», 8. 1 953, № 6). Подібні думки висловив свого часу також Ганс Еґон Гольтузен, коли він зазначав, що у збірці Целана «Мак і пам'ять» «на перший план виступає талант, який прагне перенести на німецьку мову певні принципи сучасної французької лірики», які на німецькому ґрунті є ще відносно новими, чим, власне, й пояснюється їхній вплив на читачів, і закидав молодому авторові ірраціоналізм, відірваність від реальності й свавільно сконструйовані метафори («Меркур», травень 1954). Як пізніше з’ясувалося, ці останні міркування були абсолютно хибними, оскільки вони базувалися на однобоких, цілком упереджених судженнях.
Через більше, ніж двадцять років після появи Целанового поетичного первістка німецький лірик Карл Кролов опублікував у цюрихській газеті «Ді Тат», у якій на початку 1948 р. вперше в німецькомовному просторі були опубліковані вірші Целана, статтю під назвою «Спомин про велику поетичну книгу. «Мак і пам'ять» Пауля Целана», в якій читаємо: «Коли Целан уперше з’явився перед тодішньою літературною публікою і так яскраво заявив про себе, його спосіб мовлення заскочив усіх зненацька й водночас був очікуваним. […] Збірка «Мак і пам'ять» […] на багато років наперед змінила уявлення про структуру, тематику, сутність вірша […], вперше суттєво розширила у читача німецької лірики простір його чуттєвого сприйняття ще від часу появи пізніх поезій Рільке та їх порогу чутливості. […] Вірш, позбавлений свого декоративного елементу, став у Целана структурою, яку слід сприймати надзвичайно серйозно» («Ді Тат», 4.01.1975). Це спостереження, разом із судженням про «нечувану якість» збірки, здійснене з далекої часової відстані, коли шквальні вітри навколо поетичної місії Целана вже поступово вляглися, можна й сьогодні розглядати як приклад зваженої та об’єктивної оцінки, яка тільки підтверджує роль Целана в німецькому літературному процесі повоєнного часу. Тим необхіднішим видається усвідомити ту обставину, що на початку цього взірцевого поетичного шляху молодого поета стояла дебютна збірка, яка вже в зародку містила в собі програму його подальшого поетичного розвитку, — «Мак і пам’ять».
Петро Рихло
PAUL CELAN
MOHN UND GEDÄCHTNIS
Gedichte
Ins Ukrainische übersetzt und mit einem Nachwort von Petro Rychlo
Czernowitz
Knyhy — XXI
2013
ПАУЛЬ ЦЕЛАН
МАК І ПАМ’ЯТЬ
Поезії
Переклад з німецької та післямова Петра Рихла
Чернівці
Книги — XXI
2013
ББК 84(4НІМ)
Ц 34
Пауль Целан
Мак і пам’ять. Поезії / Переклад з нім. та післям. Петра Рихла (нім. та укр. мовами). — Чернівці: Книги — XXI, 2013. — 148 с.
ISBN 978-617-614-039-9
Видання здійснене за фінансової підтримки Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів
Последние комментарии
1 час 39 минут назад
22 часов 53 минут назад
22 часов 56 минут назад
1 день 4 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 9 часов назад