Слід на воді [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать постранично, страница - 3

тiльки вiн, усе наче у воду кануло. Машина, реманент мисливський, пес… Ну все! Телефон, ноутбук, словом, усе зникло, наче в прiрвi. За пiвроку нiщо нiде не спливло.

— Цiкаво, — промовив я, згадуючи, що дiйсно не раз чув у новинах щось таке, але не надавав цьому значення. — А я тут до чого?

— А до того, — промовив Андрiйович, — що цi добродiї через мене, як твого колишнього начальника, а в даний час, сподiваюся, доброго приятеля i шанувальника твоїх талантiв, що вiдкрилися так несподiвано, пропонують тобi долучитися до пошукiв. Звiсно, за пристойну платню i солiдну винагороду у випадку успiху.

— Менi?!

Отакої…

— Андрiйовичу, я взагалi не розшукiвець, якщо вже на те пiшло. Взагалi не фахiвець! Кримінальний експерт середнього рiвня, що давно втратив професiйнi навички.

— Ну, не треба так категорично, — скривився вiн. — Почнемо з того, що ти експерт з величезним досвiдом i здiбностями, притаманними саме розшукiвцю. I багато рокiв пропрацював у карному розшуку. I на моїй пам'ятi не одна справа, коли ти як експерт вiдкривав очi слiдчим багато на що. Усе це я пам'ятаю. Беру до уваги й те, що пiсля прикрої неудачi, яка змусила залишити роботу, ти не зовсiм дистанцiювався вiд цих справ. Твої детективи читав не лише я.

— I я читав. За вчорашню нiч «проковтнув» останнiй, — Кушнiр багатозначно глянув на мене. — I вважаю, що таке можна друкувати не за спонсорську допомогу, як зробили ви, а нормально, у солiдному видавництвi i при цьому розраховувати на прибуток i навiть визнання. До речi, у нас буде час про це поговорити.

— То, може, давайте краще одразу про лiтературу? — пiдхопив я. — А Чумака нехай вiдповiднi служби розшукують.

— Додам i те, що ти затятий мисливець i рибалка, — гнув далi Андрiйович. — I хтозна чи це часом не основне. Вiн також сильно «страждав» цiєю «хворобою». Захоплення серйозне i специфiчне. Кому, як не тобi з розумiнням покопирсатися у його життi? Раптом i виловиш щось. Ну а стимул у тебе є. На пенсiю у твоєму вiцi нелегко живеться. Що скажеш, Толю?

— А що я скажу? — у мене в головi справдi не вкладалася суть цiєї божевiльної пропозицiї. — Я взагалi вас не розумiю. Органи активно шукали бiльше двох мiсяцiв. Не формально шукали, а iз залученням усiх можливих ресурсiв. Потiм ще два — найвiдомiша детективна агенцiя. I нi чорта не знайшли. А я отак-от вiзьму й знайду. Пiсля усiх. Майже дилетант. На додачу — iнвалiд. Вам самому не смiшно?

— Ну, щодо дилетанта — це вже занадто з твого боку, — обурився Андрiйович. — Я i так тобi комплiментiв накидав, а ти ще нариваєшся. А щодо iнвалiда… Кажуть, ти щодня три кiлометри пробігаєш. А на подвiр'ї у тебе штанга лежить. Не донька ж її тягає, напевно…

— Звiдки ви знаєте? — рот роззявився сам собою.

— Тож твоя iнвалiднiсть для мене «паперова». А про те, що сам… Не сам. Матимеш помiчникiв. Хлопцi надiйнi i навiть з деяким досвiдом. Ну а те, що iншi структури працювали марно… То це також результат. I всi їхнi здобутки будуть у твоєму розпорядженнi, на них ти зможеш спиратися i по тих слiдах не бiгати. Уже є неофiцiйна домовленiсть зi слiдчим справи майором Прокопчу…

— Якi здобутки?! — нiсенiтницi, що вiн верз, починали мене дратувати. — Андрiйовичу, я вас не розумiю зовсiм. При усiй повазi до присутнiх, якби це вони вели таку мову, я б ще зрозумiв. Ви ж компетентна людина! Ви що хочете, аби я вiв слiдчi дiї? Отак-от взяв i почав? А хто менi дозволить? Хто я такий?

— Поки що нiхто, — не заперечив Андрiйович. — Але у випадку згоди тобi оформляють лiцензiю на приватну детективну дiяльнiсть. За максимально короткий термiн. Як — це вже не твої клопоти. Ти не понесеш до чиновникiв жодного папiрця. Так я кажу?

— Не понесете, — вiдрубав депутат, зробивши вiдповiдний жест рукою.

— Толю, ось люди, конкретнi люди, зацiкавленi у тому, щоб знайти цього Чумака, живого чи мертвого. I вони фiнансують цю справу i, повiр, мають важелi, аби розчистити тобi шлях для роботи!

— Я все ж таки сподiваюся, що живого…

Вона увiйшла так тихо й непомiтно, що усi несамохiть здригнулися. Коридори зали були застеленi дорiжками, тому нечутною була її хода. Усi на мить заклякли, та за секунду Андрiйович пiдскочив з мiсця, переконуючи панi, що говорив тiльки професiйнi речi, намагаючись бути педантичним i не маючи на увазi нiчого такого.

— Я розумiю, — вiдповiла вона, подаючи менi руку. — Не хвилюйтеся. Олена Чумак.

— Отже, — нiяково посмiхнувся я, — Чумак — це не псевдонiм вашого чоловiка, а таки справжнє прiзвище.

— Дiйсно, — згодилася вона, — прiзвище наче навмисно для вiдомого письменника. З цим йому пощастило. Тiльки iм'я… Насправдi вiн Андрiй. Ви вiзьметеся за його пошуки?

— Власне… ми ведемо про це мову… — промимрив я, не маючи духу одразу сказати такiй жiнцi «нi».

Пiдскочив i депутат, пiдставляючи панi крiсло i посуваючи ближче до мене, намагаючись водночас передати суть дебатiв, якi велися до її появи. Камiнський сунув чарку пiд горлечко пляшки, яку перехиляв Кушнiр. Усе на якусь хвилину прийшло в рух, та воно й не дивно, якщо з'являється