Гра Ендера [Орсон Скотт Кард] (fb2) читать постранично, страница - 3

гірше».

Ендеру було лише шість років, але він уже знав, як має поводитися справжній чоловік. Лежачого не б’ють — це звірство.

Відтак Ендер підійшов до Стілсона й ударив його ще раз — підступно — ногою по ребрах. Стілсон застогнав і перекотився. Ендер ударив його знову — у пах. На цей раз Стілсон навіть не міг стогнати, лише згорнувся калачиком і заплакав.

Сталевим поглядом Ендер обвів нападників.

— Хочете, мабуть, накинутися на мене всі разом? Ви лише так зможете мене відлупцювати. Тільки добре запам’ятайте, що я роблю з тими, хто на мене наїжджає. Коли та як я відплачу вам — дізнаєтеся.

І він ударив ногою Стілсона в обличчя.

— Це буде не так, буде гірше, — запевнив Ендер і пішов.

Ніхто не наздоганяв його. Перш ніж завернути за ріг, у коридор, який вів до автобусної зупинки, він почув за спиною:

— Гляньте, та йому ж гаплик.

Ендер притулився чолом до прохолодної стінки коридору й плакав, аж поки прибув автобус.

«Я став таким, як Пітер, — думав Ендер. — Варто було зняти монітор, щоб я став таким самим, як Пітер».

2. Пітер

— Гаразд, зроблено. Що з ним?

— Коли існуєш у чужій шкурі кілька років, звикаєш до цього. А зараз я дивлюся на його обличчя й не розумію, що в нього відбувається всередині. Я не вмію визначати, що в нього на душі, лише за виразом обличчя, я звик це відчувати.

— Годі, йдеться не про психоаналіз. Ми не ясновидці, а солдати. Ти щойно бачив, як він вирубив ватажка тієї зграї.

— Дуже переконливо, адже він не просто побив, а розтрощив його. Наче Мазер Ракхем під час…

— Правильно. Тобто комітет вирішив, що він пройшов?

— Переважно. Побачимо ще, як він поводитиметься з братом, коли не ведеться спостереження.

— Брат. Вас не лякає, що брат може заподіяти йому щось лихе?

— Ви самі казали мені, що без ризику тут не обійтися.

— Я переглянув кілька старих записів. Мені до вподоби цей хлопчик, нічого не вдієш. Тільки в мене таке передчуття, що в нас він згасне.

— Так і є — це ж наша робота. Ми злі чарівники. Обіцяємо пряники, а потім з’їдаємо цих маленьких бісенят. Ще й живцем.

— Співчуваю, Ендере, — прошепотіла Валентина, побачивши на шиї брата пластир.

Ендер лише торкнувся стіни, і двері за ним зачинилися.

— Не варто, мені краще без цієї залізяки.

— Без чого? — Пітер зайшов у кімнату, жуючи бутерброд з арахісовою пастою.

Ендер знав, що його старший брат не такий, яким його сприймають дорослі: гарний, високий десятирічний хлопчик з обличчям Олександра Македонського й густою чуприною темного волосся. Він дивився на Пітера і бачив злість чи нудьгу — дві провісниці небезпеки, що для Ендера означали біль. Очі Пітера спалахнули гнівом, тільки-но він помітив пластир.

Валентина це також зауважила.

— Він тепер такий, як ми, — мовила вона, намагаючись заспокоїти Пітера, поки той не почав бійку.

Та його ніщо не могло стримати.

— Як ми? Він носив цю штуку до шести років, а твою коли зняли? У три, а я своєї позбувся, ще й п’яти не було. Цей малий жучара майже переміг, наволоч дрібна.

«Усе добре, — заспокоював себе подумки Ендер. — Говори-говори, Пітере, краще, коли ти говориш».

— От і все, тепер твої ангели-охоронці тебе покинули, — сказав Пітер. — Тепер у них не вийде побачити, коли тобі буде боляче, підслухати, що я тобі скажу, помітити, що я з тобою робитиму. Ну то як? Ну то як?

Ендер знизав плечима.

Пітер зненацька посміхнувся й плеснув у долоні, вдаючи гарний настрій.

— Гратимемо в жучар і астронавтів.

— Де мама? — спитала Валентина.

— Пішла, — відказав Пітер. — Тепер я за старшого.

— Тоді покличу батька.

— Уперед. Сама знаєш, його нема.

— Давай грати, — погодився Ендер.

— Будеш жучарою, — наказав Пітер.

— Нехай він хоч раз побуде астронавтом, — попросила Валентина.

— Стули рота й не базікай, — кинув Пітер. — А ти — хутко нагору й вибери зброю.

Ця гра не обіцяла нічого доброго — Ендер знав, що в нього жодних шансів на перемогу. Коли діти грали в коридорах, цілими зграями, жучари були приречені на поразку, іноді їм було непереливки. Але тут, у квартирі, гра вже передбачала жорстокість, і, на відміну від справжньої, жучарі не було куди тікати. Він мав чекати закінчення гри.

Пітер відкрив нижню шухляду своєї шафи й узяв жучарську маску. Коли Пітер купив її, мати дуже сварилася. Та батько сказав: «Війна не припиниться від того, що ми сховаємо маски жучар і заборонимо дітям гратися іграшковими бластерами. Нехай вони бавляться у війнушки, тоді хоч матимуть більше шансів вижити, коли жучари прилетять знову».

«Якщо я виживу в цих іграх», — подумав Ендер й надягнув маску. Вона прилипла, наче долоня, яку притисли до обличчя. Але в жучар не маски, а справжні обличчя, а це зовсім інше. «Цікаво, на своїй планеті, — подумав Ендер, — жучари так само надягають маски людей і грають? І як у них ця маска називається? Слимак, напевно, адже