Північ над Санктафраксом [Пол Стюарт] (fb2) читать постранично, страница - 5

опускаючи кормову і переладновуючи розтяжку та стаксель.

— Так тримати! — знову прокричав помагай-біда. — І вже не відхилятися. Поки ми в центрі буремного вихору, матимемо шанс.

Живчикові аж морозом сипонуло поза спиною.

Вихоровий нурт ревів усе ближче.

— П’ять тисяч ступнів! — желіпнув Шпуляр.

Ураганної сили вітер несамовито лупонув по судну, щомиті загрожуючи жбурнути його у смертоносну каруселю. Повітря тхнуло сіркою та пригорілим мигдалем; воно було наелектризоване — і чуби небесних піратів стали дуба.

— Тисяча ступнів!..

Корабель затремтів і заскрипів. Корабляни похапалися хто за що. І поприкипали мертвим стиском.

Аж ось рваний край кипучого вихору завирував навколо небесного корабля. Враження було таке, ніби вони зазирають у пащеку якомусь чудовиську. Вороття назад не було.

— П’ятсот ступнів! — горлав ельф-дубовик. — Чотириста. Триста. Двісті. Сто…

— Не відв’язуватись! — прокричав Живчик. — Ми входимо у буремний вихор… ми в ньому!

Розділ другий Буремний вихор

Вони опинились у царстві червоних барв. Війнуло розпеченим до білого жару повітрям, і Живчика оглушив жахливий рев. Закрутило в животі, дихання стало уривчастим, а коли він примудрився наполовину розліпити одне око, від вітру по щоці побігли шпаркі сльози.

— Сили небесні! — вигукнув він.

Вони були всередині роз’ярілої червоної горлянки буремного вихору. Кругом зі свистом та ревінням вирували повітряні потоки. І тільки тут, у центральній зоні спокою панував сповнений сирого холоду, моторошний затишок.

— Ану наляж на грот, Тарпе! — загорлав Живчик, пересилюючи рев вітру. — І ще раз перевір надійність такелажу.

— Слухаюсь, кепе, — почулося у відповідь.

Буремний вихор перевершував найсміливіші прогнози.

Здавалося, вже й саме небо перетворилося на величезного кровожерного звіра. І звір той глимнув «Позасвітнього гарцівника» і вже почав перетравлювати.

— Не знижуй швидкості! — ревів Живчик. — Гуку, прикуй себе до штурвала і тримай рівновагу!

Блукай-бурмило поспішив виконати наказ. Живчик зосередився на важелях керування вітрилами та бортовими гирями. Смерч дедалі пришвидшував свій крутіж, хижа червона внутрішня поверхня горловини всякчас загрожувала збити корабель з курсу і пожбурити в жахливий хаос; їх засмоктувало усе глибше й глибше, і від того, чи вдасться їм утримати рівновагу, залежало їхнє життя.

— А далі що? — гукнув Живчик до помагай-біди.

— Назад вороття нема, — прогримів птах. — Ми входимо в розбурхане осердя Матері Бур, де народжуються шквали й урагани — у виталище жахітного безуму. Однак у самісінькій його середині панує цілковита тиша і…

— І? — перепитав Живчик. Повітря стало крижано-голубим, і його обличчя почали жалити дрібнесенькі дошкульні градини.

— І, — прогримів помагай-біда, ледь видний у кипучому тумані далеко попереду, — саме там ми знайдемо твого батька, якщо комусь із нас пощастить заціліти.

Нараз Живчика огорнув невимовний жаль. Він упав навколішки, і, здригаючись усім тілом, невтішно заридав. Пронизливо і розпачливо залящав Гайориб. Сльота згорнувся клубочком біля ніг у Смілоголова. Град зі зловісною ритмічністю тарабанив по чардаку.

Що ж воно коїться? губився у здогадах Живчик. Що це за всеосяжний жаль? Капітан на превелику силу звівся на ноги. Терпіти далі було вже майже несила.

Тарп Волопас упав навколішки і, низько схиливши голову, ревів, мов зранений тілдер.

— Чому? — голосив він, і його тіло скорботно здригалося в корчах. — Чому ми повинні загинути?

Шпуляр зслизнув зі щогли і скулився на палубі поруч із ним.

— Тарпе, друже мій, — благав він.

Але Тарп його не чув. Підвівши голову, він невидющими очима дивився крізь ельфа-дубовика.

— О Тужню! Брате мій! — зойкав Тарп. — Мій бідний, бідний брате! — він розпластався на палубі, прикриваючи голову від граду.

Живчик ухопив штурвал. За спиною, перекриваючи решту звуків, розлягався гучний рев блукай-бурмила Гука. Потім корабельну прову безшелесно окутав зелений в’юнкий туман. Густий, зловісний, він клубочився над палубою, обволікаючи членів команди. Після такої раптової зміни погоди ридання кораблян обернулися в нажахані зойки.

Зелений туман торкнувся Живчика, і він здригнувся. Мряку всотувала шкіра, і холод проймав до кісток. Хлопця охопила сліпа паніка.

— Нам кінець! — зарепетував він. — Ми ніколи звідси не виберемось! Ми всі пропадемо тут, у цій бісовій дірі! Ми…

— На зміну жалеві приходить страх, — знову долинув голос помагай-біди. — Він також минеться. Не хнюп носа, капітане Живчику!

Живчик похитав головою. Туман порідшав, і страх став попускати свої лещата. Мрячило, дощинки блищали і грали на світлі,