Симфонія хаосу [Анна Шпилевська] (fb2) читать постранично, страница - 2

нарешті відповіла взаємністю?» — подумав. А вголос сказав:

— Нарешті ти моя! Сонце ясне! Хочеш, я буду писати тобі вірші? Дарувати квіти? Носити на руках? Я все можу, якщо будеш зо мною...

Говорив так щиро, що слова солов’ями вилітали з уст.

— Порядні дівчата більше двох разів на першому побаченні не цілуються. — промовила Славця і вирвалась із його обіймів.

«Ну і ну! Не дівчина, а мрія!.. Ми ж навіть не зустрічаємось, а вона вже про перше побачення сказала. Оце мені поталанило...» — подумав Петя і, попрощавшись, на крилах щастя полетів додому. А що йти було недалеко, вирішив розтягнути шлях. Оскільки був трохи «під мухою», ноги заплітались, а в голові було одне: «Слава... Славця... Кохана!» Не помітив, як глянув на небо. Аж там! Чи то йому, нетверезому, зовсім останній глузд відбило, чи то справді на небі зірки розсипались такою мозаїкою, що він зміг прочитати слова.

«Не вір».

Заплющив очі і знов глянув на небо. Тихо і спокійно, мовби нічого й не було.

— Що ж за ніч така! Може, я останній алкоголік, а може, й любов Славину вигадав собі? Ні, треба проспатись, а завтра видно буде...

Ранок видався на славу. І на отаку Славу теж. Бідна дівчина ледь встала, хоча майже не пила. З неї усі сили забрав той грубуватий хлоп — хай йому грець! Як би там не було, та вона доведе Максимчику, що він її не вартий.

Ой дівчино, дівчино. Не знаєш ти ще, що цієї ночі за тобою наглядали вищі сили. І не знаєш, в яку історію потрапила.

Сьогодні потеплішало, і Славця вирішила гарно вбратися: одягла красиву сукенку, акуратно та інтелігентно нафарбувалась — учителька як-не-як, і побігла в школу, де чекав її вже рідний третій клас. Діти підозріло тихо сиділи. Дівчина зайшла до класу та із здивованим виглядом побачила, що на порозі стоїть Петро з квітами, а учні уважно його розглядають і бояться зайве слово ляпнути, щоб не отримати на горіхи. Все-таки він ще недавно був одним із найбільших забіяк у школі. Тишу порушив балакун Дениско, який щосили викрикнув:

— Тракторист і вчителька! Тракторист і вчителька! От яка в нас парочка: Петро і Святославочка!

Діти підхопили цю приспівку. Слава почервоніла, як та ружа, вихопила з рук Петі квіти і втекла з класу, згодом, заспокоївшись, повернулась, і мовила:

— Гаразд, дітки. Побавились, і досить, починаємо урок. А вам, Петре, я вдячна. Але ви мені заважаєте. Повертайтесь до своїх справ.

Нещасний хлопець зник так швидко, наче йому дали дзвінкий ляпас.

Робочий день пройшов як завжди, хіба крига в серці дівчини почала потроху танути. А ще вона дорогою додому побачила Наталю, всю в сльозах.

— Наталко, що сталося? — занепокоєно мовила Слава.

— Ой, Славунцю! Не любить він мене, лише використовує. Я йому тільки для одного треба. А ти ж знаєш, я не така! — Натка нахилилась до вуха дівчини і прошепотіла: — Він мені таке пропонував! Соромно навіть казати. Казав: «Твій перший раз має бути незабутнім, і він буде зі мною». Обіцяв, що батьки його їдуть до міста, продавати продукти. А Максим збирається малювати картину, йому потрібна натурниця, і уявляєш, — Наталка почервоніла до кінчиків вух, — це — я. Знаєш, спочатку зраділа, а потім Макс спитав, чи я його люблю. Звісно ж, сказала: «Так». Він відповів, що теж кохає мене до нестями і хоче, аби ми були ближчими після того, як він мене намалює. Мовляв, романтика!

Славцю ніби током вдарило, та не двісті двадцять, а на всю тисячу вольт. Серце забилось десь так сильно і глибоко, що вона злякалась, що воно вирветься із грудей.

— Заспокійся, сонечко, я не дам йому тебе скривдити! — Славуня одразу ж прониклась жалем до дівчини і обійняла Натку.

— Але ж я його люблю-ю-ю-ю! — завила Наталя. — І що ж робити? Скажи! Я ще до тебе нікого не зустрічала, як поверталась від нього. Тому тобі першій і останній розповідаю, але ти нікому. Чуєш? Бо як почують — сорому не обібратися у всім селі. Ти ж знаєш, у нас така традиція старовинна ще. Дівчатка до шлюбу — ні-ні. От хлопці вічно в інше село за дівками бігають, або беруть наших, нивківських, лише чистими. Тільки не кажи-и-и-и ніко-о-о-о-мму-у-у. — І вона знову завила, як побита собака.

— Добре, Наталочко. Будь розважливою. Приходь сьогодні до мене, я тебе розраджу і подумаємо, як тобі бути далі.

«А й справді, що ж із цим похітливим козлом робити?..» — подумала Святослава.

— Дякую! Ой, — і Наталка перестала голосити. — А що це за квіти такі красиві? Хтось подарував?

— Так. Знайомий. — Слава зніяковіла. — Іди вже.

— А-а-а! Петро! Я так і знала! Коли весілля?

— Та яке весілля! Про що ти? Ми тільки почали зустрічатися, і я навіть не знаю,чи він мені подобається...

— Ух, цікаво як. Розкажеш? — здавалось, Ната вже потроху забувала про своє горе.

— Звичайно, тільки це моя таємниця. Не розкажеш нікому — і я мовчатиму про тебе.

— Добре. Я прийду десь о шостій, твоїх ще не буде з роботи?

— Мама звільняється з магазину о сьомій, а тато поїхав у місто докупити деяких будматеріалів, будемо хату латати та ремонт робити. Євро. Хіба вдома