Країна Інкурів. Як ми шукали скарб. [Олексій Якович Огульчанський] (fb2) читать постранично, страница - 52


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

порошок та дрібні рудуваті зернята. І все зрозумів.

- А більше нічого не було?

- Не було. А ти, мабуть, хотів, щоб крокодил сидів в отій макітрі або мумія фараона Тутанхамона...

- Та ні, я так...

Машинально поклав у кишеню той пакуночок і пішов додому.

Поволі чвалав я вулицею і думав про те, як помилився отой шукач скарбів - пан Пампушка: античні жерці частували свого бога лише виноградом та вином, а коштовності приберігали для себе...

Дома я мами не застав: на дверях висів старенький сторож-замок. Не зустрів мене й Задирака, як завжди - біля воріт. Я пішов за хату. Півень був там. Забачивши мене, він прибрав свою звичайну войовничу позу, вимагаючи данину, мов отой золотоординський хан.

Ой леле, у моїх кишенях я не знайшов ані крихітки. Отоді й кинув я до ніг грізного здирці пакетик із скарбом веселого Діоніса-Вакха. А сам подався до ставка купатися.

Виявилося, не всі виноградні зернята з’їли кури. Одна насінинка убереглася-таки і прокинулась - ожила навесні за нашою хатою, щоб здивувати все наше село, та й учених також...


*   *   *


От про все це й розповів я науковцям, які так пильно зацікавилися нашим виноградом.

Їздили ми разом з ними на Мертве поле. Роздивлялися, чи, бува, не виросла й там отака лоза. Ні, не знайшли нічого. Був з нами й Шурко. Допитувався він усе про оту примару: що б то могло бути?

Виявилося - нічого особливого. То було звичайне оптичне явище. Річ у тім, що обриси озерця, якщо дивитися на нього з горба, дивовижно нагадують людську постать з піднятими руками. Коли сріблясті промені місяця вповноті відбиваються з поверхні озера, тоді здається, що дзеркало озерця не лежить, а ніби стоїть. Але варт було місяцеві сховатися за хмару, або коли він сходив із зеніту, примара щезала. А жіноча то постать чи чоловіча - то вже справа уяви.

Ото й усе.

І таємниці неначе всі розгадано. От хіба що не зовсім зрозуміло про греків: з чого вони взяли, що то їхній Діоніс-Вакх виходив з озера в далеких, чужих йому, скіфських степах? Чогось пан Пампушка не доказав.

Та дарма. Улітку тепер те озерце частенько відвідують учні. Вони залюбки милуються цікавим природним явищем, яке мене так налякало. Та хіба тільки мене? Отож і пастух Яків, певно, бачив оту «примару»...

А наше диво - виноградний кущ під явором? його ретельно вивчали й дійшли висновку, що зелений гість з глибини віків і далеких берегів Середземномор’я поступово під впливом кліматичних умов зміниться і далі мало чим різнитиметься від місцевих сортів винограду. А може, й різнитиметься? Тепер у нас усі петрівчани нарізали черенків і повисаджували в себе на виноградниках. Дехто вже й урожай зібрав, і не гірший, ніж у нас...

Спасибі отим стародавнім грекам. А найбільше їм спасибі за пісок. Це ж його має на думці дядько Панас, коли ото говорить гостям, що стародавні греки нам допомогли набудувати всякої всячини...


 Гордіїв вузол - за старогрецьким переказом, дуже заплутаний вузол, яким фрігійський цар Гордій прив’язав ярмо до дишла колісниці, подарованої ним храмові Зевса. За міфом, той, хто розв’яже вузол, стане володарем Азії. Олександр Македонський розрубав Гордіїв вузол мечем. Вислів «розрубати гордіїв вузол» став означати розв’язати складну проблему.