Ті, що стежать за нами [Юрій Павлович Винничук] (fb2) читать постранично, страница - 2

скільки б це тривало, якби раптом з-за будівлі не вийшов старий чоловік, сперся на костур і почав спостерігати за ними. Ревакович, помітивши дивного гостя, наблизився до нього і запитав:

— Ви, часом, не бачили нашого м’яча?

— А що — залетів сюди? — спитав дід.

— Так. Але звідси вилетів якийсь старий м’яч… Я таким грав у футбол ще до війни.

— А-а, то звична річ… звична річ…

— Що ж тут звичного?

— То ви ніколи нічого не чули про семінарський сад?

— Оцей?

— Еге… То була богословська семінарія, чи то пак бурса, — дід кивнув на будівлю, — а оце довкола неї був сад. Які тут красні дерева росли! Сам Шептицький любив сюди прийти та помріяти, ая… Бувало стане оно під тим тюльпановим деревом… хоча яке то вже тюльпанове дерево?.. Іно скелет лишився… і милується… А квіти на ньому росли білі-білі… і запах розливався такий аж голову п’янив… А що вже бджіл було — то аж повітря гуло… Та вони тут і пасіку мали, грядки, квіти, все тут було…

— А що потім сталося?

— Коли потім? За совєтів? А ви ніби не знаєте?

— Ні. Не чув.

— То я вам вповім. Ці семінаристи створили футбольну команду. У 1946 році вони оно на тім полі, на котрім, певно, і ви граєте, тренувалися. І раз їх побачили енкаведисти та й почали з їхньої гри насміхатися. А семінаристи були теж на слова не скупі та й відповіли такими самими кпинами. Слово по слові, домовилися вони про дружню зустріч на полі. Одної неділі зійшлися обидві команди, чекісти поприводили своїх жінок і дітей, щоб ті побачили, якого вони жару дадуть. Але жару не вийшло, бо семінаристи забили енкаведистам шість голів, а ті ані одного, хоча й грали дуже брутально, копали по ногах, хапали за руки… Ну і тепер настала черга сміятися бурсакам. Але енкаведисти так просто не змирилися і викликали бурсаків на другу неділю. Але й другу гру вони програли і пішли дуже лихі. А за кілька днів увечері приїхало їх на вантажівках зо дві сотні, оточили бурсу, вивели хлопців у сад і змусили копати яму, а відтак їх усіх постріляли, залили вапном і засипали землею.

Ревакович слухав, затамувавши подих, і щойно, коли дід скінчив оповідати, помітив, що школярі згуртилися за його спиною і теж слухають.

— То вони що — і досі там… у тій ямі?

— А де ж їм ще бути? Ходіть, покажу…

Дід повів їх за будівлю, де довелося їм продиратися крізь хащі кропиви і будяків, і вивів на простору галявину без дерев біля бічного муру, посеред галявини виднівся чіткий квадрат, довкола нього буяла висока лепехата трава яскравого зеленого кольору, і тільки квадрат, у якому трішки запалася земля, був порослий низенькою блідою травичкою, над якою не вилися ані метелики, ані мушки.

— От бачите? — кивнув дід. — Тут навіть трава не хоче рости. Тут вони всі й лежать. Колись доживете до щасливіших часів, то не забудьте про це місце. Щоб по-божому тих дітей поховали, а то душі їхні й досі мучаться.

— А що ви мали на думці, коли казали, що то звична річ?

А-а… то, бачите, яка справа… це місце дивне… Тут не раз щось пропадало, а натомість вигулькувало якесь старе луб’я… Таке враження, що хтось робить заміну, привласнює щось новіше, а викидає непотріб… Не в одних вас тут м’ячі пропадали, але вам ще повезло, бо вам викинули м’яча, яким ще можна грати, а бувало, що викидали саме дрантя від м’яча… Або скине хтось вбрання та повісить на дереві коло муру, потім прийде — а висить подерта стара хламида. Чи мешти замінять на дерев’яні гупанці.

— Та йдіть! — здивувався Ревакович. — Мені оце вперше така пригода. Але хто ж то може бути?

— Та хто ж — вони… — дід кивнув на зелений квадрат. — Не спиться їм, не лежиться… Кажу ж — мучаться душі їхні…

— А звідки ви про усе так добре знаєте?

— О-ой, прошу пана, то все на моїх очах було. Я тоді в бурсі був за сторожа… Коли енкаведисти приїхали, я на даху сидів, латав діру. Перед тим дощ лив і в одному місці дах протікав, от я дочекався, що випогодиться, сонце трішки дах підсушило, я й поліз. Дірка була маленька, я хутко справився, аж тут авто загуркотіли. Я завмер і сидів там, як щур. Вони мене й не помітили.

Ревакович підійшов ближче до місця розстрілу і уважно придивився до трави. Здавалося, вона була мертва, хоч і не була сухою. Якийсь стриконик, що досі весело сюркотів неподалік, стрибнув посеред квадрата, вчепився лапками за стебло пирію, хвильку погойдався і раптом, наче підстрелений, звалився на землю, сіпнувся кілька разів і завмер. Ніщо у тій траві не ворушилося, не зумкотіло і не зблискувало крильцями.

Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.

— Куди він подівся?

— Пішов у ті руїни.

Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…

— Той м’яч у вас? — перебив він учителя.

— Так, прошу