До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
бовейської катедри.
Цей Ґермант, ніби зійшовши з романної сторінки, був для мене примрійним краєвидом, який я ледве міг собі уявити і тому так палко мріяв побачити, краєвидом посеред справжніх земель і доріг, де могла раптом появитись якась геральдика, за дві милі від вокзалу; я все згадував назви сусідніх селитьб, ніби вони були біля стіп Парнасу чи Гелікону; і здавались вони мені найкращою умовою — з топографічного погляду — для зародження таємничого явища. Я знову оглядав під вітражами комбрейської церкви мальовані герби, чиє поле заселяли з віку до віку сеньйоріями, що їх цей славетний дім через шлюби і купівлю стягав до себе з усіх куточків Німеччини, Італії та Франції: безкраї землі на Півночі, могутні міста на Півдні, які злучилися, утворивши Ґермант, і з утратою своєї матеріяльности повписували алегорично свої зелені донжони або сріблясті замки в його лазуровий герб. Я чув розмови про славні ґермантські гобелени і бачив, як вони, середньовічні, блакитні, цупкенькі, яскріли хмарою на легендарному амарантовому імені на узліссі заповітної пущі, де так часто полював Гільдеберт, і я сподівався, що всі тайнощі тих земель, всі тайнощі найвіддаленіших віків я збагну, не пускаючись у мандри, а тільки підступивши на мить у Парижі до дукині Ґермантської, каштелянки замку й озерної пані, ніби її вид і її слова були овіяні особливими чарами тутешніх лісів та річок і мали ту саму печать старосвіччини, що й давній кодекс звичаєвого права, бережений у її архіві. Саме тоді я познайомився з Сен-Лу; він сказав мені, що замок почав називатися Ґермантським допіро від XVII віку після купівлі його предками. До тієї пори Ґерманти жили в сусідстві, а титул їхній походить не від назви цієї місцевосте. Містечко Ґермант дістало назву від замку, під яким розкинулося, а щоб не нівечити замкового краєвиду, чинний тоді сервітут розпланував вулиці й обмежив висоту будинків. Щодо гобеленів, то їх ткалося за малюнками Буше; їх придбав у XIX сторіччі один з Ґермантів, знавець, і висіли вони поряд з поганенькими полотнами ловів, які намалював він сам, у дуже бридкому салоні, оббитому андриноплем і плюшем. Ці пояснення Сен-Лу ввели до замку елементи, чужі імені Ґермант, і я тепер не можу оцінювати мурування замку з самого звучання складів. На тлі назви вже не світив відбитий в озері замок, і садибою дукині Ґермантської мені нині видавався її палац, палац Ґермантів, чистий, як її ім’я, бо жодна матеріяльна і непроникна часточка не порушувала і не каляла його прозоросте. Як «церква» означала не лише святиню, а й зібрання вірних, так і палац Ґермантів обіймав у собі всіх осіб, які брали участь у житті дукині, але ці люди, яких я зроду не бачив, були для мене лише славними і поетичними іменами, а що зналися вони з людьми, які для мене були теж тільки іменами, то ще більше посилювали і ще ревніше хоронили таємницю дукині, творячи довкола неї широкий ореол, який як і блякнув, то хіба ближче до свого кресу.
Гостей на її раутах і прийняттях я уявляв собі безтілесними, без вусів і без черевиків, без банальних реплік, як і без реплік оригінальних, бодай у людському, побутовому плані, і вся ця, така сама нематеріяльна, як бенкет марюк чи бал упирів, шуря-буря імен довкола статуетки з севрської порцеляни, себто довкола дукині Ґермантської, змагалася своєю прозорістю з шибками її шкляного палацу. Потім, коли Сей-Лу розповідав мені анекдоти про капелана і про садівників своєї кузинки, палац Ґермантів зробився, — як колись міг бути якийсь там Дувр, — таким собі замком, оточеним у центрі Парижа землями, успадкованими на підставі старожитного, дивом уцілілого права, на яких вона все ще тішилася феодальними привілеями. Але й ця остання садиба де й поділася, щойно ми оселилися поблизу маркізи де Вільпарізіс, у флігелі дукині Ґермантської.
То була одна з тих старих садиб, які подекуди перетривали аж до наших часів і на дитинці яких часто розміщалися, — чи то було шумовиння розбурханої ^ прибою демократії, чи то спадок ще давнішої доби, коли розмаїті рсі^сла гуртувалися круг сеньйора, — склепи, робітні, навіть якась ятка шевця чи кравця (подібна до тих, що туляться до примурків соборів, поки їх не змете естетика будівничих), комірчини швейцарів, а заразом і чоботарів, які розводили курей і вирощували квіти, а в глибині двору, в самому «палаці» мешкала «пані графиня», котра, виїжджаючи старою парокінною колясою і струшуючи настурціями на капелюшку, ніби зірваними у швейцаровім садку (причому біля візника сидів лакей, злазячи з передка біля кожного аристократичного палацу в дільниці, щоб загнути ріжок візитівки), посилала невиразні усмішки і махала рукою швейцаровим діткам та зустрічним своїм пожильцям, не дуже розрізняючи їх у своїй погордливій ґречності й зрівняльній писі.
Найвельможнішою дамою в палаці була дукиня, елегантна і ще молода. Була то дукиня Ґермантська. Завдяки Франсуазі я мав уже уявлення про палац. Бо Ґерманти (Франсуаза часто називала їх «з долу», «нижні») зацікавлювали її розум
Последние комментарии
1 день 19 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 20 часов назад
1 день 22 часов назад
1 день 22 часов назад