До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
страху.
Петр поділився цим враженням із капітаном.
— А я йому не дивуюся, — сказав той. — Бо людина — страшна звірюка.
— Може, й так, — погодився Петр. — Але в отакі хвилини я охоче забуваю й пробачаю все, чого зазнав від людей.
Він справді був щасливий, як іще ніколи. Правда, він був природжений атеїст — бо такий світогляд відповідав його непокірливій, неприступній для небилиць та догматів натурі — і чудово знав, що так звана природа байдужісінька до всіх учинків людського поріддя, яке родиться, в злигоднях живе й умирає на цій землі, — байдужісінька, несвідома й невидюща. І все ж він не встерігся від почуття, що оцей блаженний спокій у дорозі додому, до султана, що його він любив, як свого слабкішого, залежного від нього друга, і до чарівної Лейли, чиє ім’я означало довгу-предовгу й темну-претемну ніч, — що цей спокій схожий на прихильну усмішку, якою природа вітає Петрів успіх, його перемогу, здобуту тоді, коли все було втрачено. Він сидів на реї передньої щогли — за спиною найбільше вітрило, під ногами голова жінки з виряченими мертвими очима, можливо, Дульсінеї, чиє дерев’яне погруддя прикрашало ніс судна, і; втупивши погляд у нерухому лінію обрію, зважував своє життя й визнавав його задовільним. Йому було всього двадцять три роки, з яких три, пробуті в підземеллях сералю, можна не рахувати, бо вік — так вирішив Петр сам для себе — вимірюється роками, прожитими на землі, а не під землею. Десь стільки ж було й славетній Жанні д’Арк, коли вона загинула на вогнищі. А хіба він, Петр, не зробив те самісіньке, що й вона, славетна Діва, що посадила на французький трон слабодухого Карла Сьомого? Карл Сьомий і Людовік Тринадцятий — яка тут різниця? Ніякої; навпаки, така схожість, що аж дух перехоплює. А коли й є якась різниця, то надзвичайно вигідна для Петра: Діву спалили живцем, а Петр лишився живий і здоровий, тільки руку присмалив, і тепер, не забувши про добро й вигоду всіх народів, поспішає назад на свою високу службу, а його вітають небо, море й дельфіни, що шаліють від радості, тоді як альбатроси втікають, жахаючись його величі.
Гарно було, але найпрекрасніші бували хвилини світання. Спочатку в теплому досвітньому присмерку мигтіли легенькі тіні, що їх сонце з-під обрію кидало на невисокі лиснючі хвилі; потім між морським обширом і небесним склепінням спалахувала сліпуча іскра, швидко виростала в яскраву жарину, і ось уже випливав у своїй осяйній величі сам Геліос на золотій колісниці, правуючи вогненною четвернею і всміхаючись до свого друга Петра з роду титанів, а той, сидячи на реї, вітав його дружнім кивком.
Та коли, пропливши між Пелопоннесом і Крітом, опинились на морі, названому в сиву давнину ім’ям царя Егея і вельми небезпечному через безліч острівців та скель, погода змінилася: сильний південно-західний вітер із зливою збив на морі довгу, важку хвилю, а небо вкрили густі хмари. Капітан Ванделаар, мавши на погоду добрий нюх, ще завчасу наказав спустити верхні вітрила, а решту зарифити. За якихось півгодини після того море шалено розбурхалось, і справдилась та недовіра, яку «Дульсінея» своїм мереживним слідом будила в теоретично обізнаному Петрові: виявилося, що їй бракує остійності, однієї з головних чеснот добре збудованого судна. Вона хиталась, гойдалась і підскакувала на здиблених хвилях, стогнучи всіма дошками, щоглами та реями, а вітер, ляскаючи снастями, громовим ревом глушив її скигління. Ті вибрики не скінчились і тоді, коли спустили всі вітрила: «Дульсінея» була «цімперліх», тобто маніжена, як висловився перший стерничий, родом віденець; по-жіночому вразлива та недоторканна, вона любила делікатне поводження й угамувалась лиш тоді, коли стерно взяв у досвідчені руки сам капітан Ванделаар, але й далі брязкала й торохтіла всім, що не було закріплене. А коли через кілька годин до стерна знову став віденець-стерничий, «Дульсінея» враз показала весь свій норов: зіп’ялась дибки, тоді впала під водяні гори, які сама ж і підняла, і з палуби змило все неприбите чи неприв’язане — насамперед дозорного на носі судна. Отже, команда «Дульсінеї», й так нечисленна, зменшилась до капітана, чотирьох матросів, юнги та кока; та й із тих матросів один — другий стерничий — лежав на койці в кубрику й маячив у тяжкій гарячці.
Пливти далі, не поповнивши команди, було ризиковано. Тому капітан повернув до найближчої гавані — Родосу, брами сповитого легендами Острова Троянд.
Судно кинуло якір на рейді, і капітан наказав двічі вистрелити з гармати й підняти на передній щоглі вимпел у синю смужку — знак того, що він наймає людей. Так робилось тоді у всіх гаванях світу; як не мали гармат, стріляли з пістоля чи мушкета.
Невдоволений і цією затримкою, і тим, що його ілюзії так брутально розвіяно, Петр стояв, зіпершись на поруччя, й невесело дивився на рядочок заякорених біля причалу вбогих рибальських суденець, на смутну плутанину снастей, щогл та рей, за якою, сповите хмарами, здіймалося місто, розташоване амфітеатром над затокою.
Последние комментарии
2 дней 3 часов назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 6 часов назад
2 дней 6 часов назад