Прекрасна чаклунка [Владімір Нефф] (fb2) читать постранично, страница - 143

— ознака виродження жанру; осміювання серйозного — це, по суті, намагання покінчити з тими чи тими вже застарілими, заштампованими, а тому й смішними прийомами.

Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді з’являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій: згадуються передусім романи Дюма, Брехтова матінка Кураж; немало є в творі й гумору, але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм — явище не першої половини XVII ст., а другої половини XVIII), він перекидає прямі містки у сучасність; підкреслюючи, що його твір — це історія, розказана людиною XX ст., він створює певну універсальну модель; закидаючи, образно кажучи, вудочку, щоб його поживу схопив навіть легкочитець, має на меті втягти його у сферу свого цілком серйозного мислення, посмішивши й забавивши читача, намагається сказати йому про речі далеко не смішні — про те, що хвилює й болить його, людину двадцятого століття.

Позиція оповідача чимось схожа тут на позицію середньовічних блазнів, котрі, вбравшись у кумедні шати, вже тим самим здобували право говорити те, чого не могла сказати людина в костюмі партикулярному. І гумор, і пародія, і навіть травестія служать письменникові приблизно ту саму службу, що й колись нашому Іванові Котляревському; справжня пародія — це, зрештою, не Котляревський, а «котляревщина». Цій меті служить і зумисна «літературність» твору, пробуджуючи у читацькій уяві асоціації з раніше прочитаними «Дон Кіхотом», «Графом Монте-Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо, тобто автор не тільки закидає вудочку, як ми казали, для легкочитця, а й апелює до читача обізнаного, готового до творчої співпраці. Письменник, здається, розігрує вишукану інтелектуальну партію, сплітаючи в одно елементи авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично-пізнавального роману, переміщуючи реалії історичні й анахронічні.

Головним героєм трилогії (перша частина «У королеви немає ніг» вийшла 1973 року, друга — «Перстень Борджіїв» — 1975, третя — «Прекрасна чаклунка» — 1979) є такий собі Петр Кукань із Куканя, що означає в перекладі «курча з-під квочки». Наче витворене сучасними мультиплікаторами Курча вилупилося з яйця й подалось у світ переживати страшні і смішні пригоди. Кукань має всі риси супергероя: наївний і легковірний, він перемагає в боях і виходить з нещасть неушкоджений; він завжди бадьорий («парубок моторний») і дотепний, він викликає неодмінну симпатію у володарів та жінок і водночас хоче стати рятівником страждущого людства, втручаючись у найважливіші події європейської історії першої половини XVII ст. Зрештою, й усі ті події подаються ледь не як наслідок пригод та діяльності Куканя — недаремно ж його долею керують богині (зовсім як у «Енеїді» Вергілія чи Котляревського).

Скрізь Кукань хоче сіяти добро й справедливість, але скрізь, де він прикладає свої зусилля, натомість з’являється смерть. Він дорадник султана — гине султан; він втручається у політичні події Франції — гине кардинал Гамбаріні; він береться припинити Тридцятилітню війну — гине герцог Вальдштейн; організовує секту верітаріїв, правдопоклонників, — гинуть верітарії, деградуючи перед загибеллю у розбійників; гине навіть шведський король Густав-Адольф, намірившись перетворити Петра Куканя у керовану маріонетку. Читачеві, який не читав перших двох частин трилогії, така трансформація образу — невинне миле курча з веселою пісенькою про правду й добро на вустах, у сліди якого ступає лиховісне привиддя Смерті, — буде не зовсім ясна, якщо він не візьме до уваги запрограмованість Куканевого життя з народження. У празького алхіміка, шукача філософського каменя, за допомогою якого можна було б усі метали обертати у золото й срібло (а в символічному плані — у шукача істини), народжується син Петр (аналогія до апостола Петра, звісно, іронічна), до чого причетні богині долі — три парки, що символізують протяг життя. У трактуванні В. Неффа це — добрі богині, що наділяють Петра здоров’ям, красою й усіма чеснотами. Водночас їхнє рішення має коригуватися волею богині Зла — помічаємо тут відбиття фольклорного поняття Долі, як уособлення двох антагоністичних начал — Долі й Недолі. Богиня Зла задоволена з рішення добрих богинь, бо воно само від себе має породжувати зло. Висновок, на перший погляд, несподіваний, навіть курйозний, але, виявляється, схована в ньому глибока діалектика.

Тут, власне, й спрацьовує сумна іронія В. Неффа. Супергерої як такі — породження казкової віри в сильну людину, позитивну, гарну, здорову, фізично і нездоланну; увійшовши в літературу, а згодом і в кіно, вони перетворилися на один із набридливих мистецьких штампів. Ґенеза образу — від легкотравного чтива типу романів Дюма до ніцшеанської філософської концепції надлюдини і далі — до багатьох спроб скультивувати цей тип не лише у літературі і філософії, а й у житті; такий тип врешті-решт культивується