Габрієла [Жоржі Амаду] (fb2) читать постранично, страница - 2

у тім, що письменник перебував на той час під впливом поширеної наприкінці 20-х років теорії «літератури фактів» і поставив собі за мету точно, майже документально відтворити соціальні процеси, які відбувалися на його батьківщині. Та все ж таки протокольний опис життя та праці наймитів і робітників не задовольнив письменника, і його вагання відбилися у запитанні, яке він сам поставив у передмові до роману «Какао»: «Чи є ця книга справжнім пролетарським романом?»

Жоржі Амаду розумів: треба знайти свої власні шляхи пізнання сучасної йому дійсності, щоб відтворити становлення класової свідомості бразільців інакше, ніж це робили його попередники. Життя селян описував відомий письменник, засновник літератури критичного реалізму і. Бразілії, перший президент Бразільської академії літератури Машаду ді Acic (1839–1908); про боротьбу знедоленого селянства писав на початку XX сторіччя видатний письменник Еуклідес да Кунья (1866–1909), автор книги «Сертани»; традиції цих письменників розвивали Ліне ду Регу (1901–1957) у п'ятитомному «Циклі цукрової тростини» та Ліма Баррету (1881–1922), який вітав перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції й закликав у своїх творах до революційної перебудови світу.

Наступні три твори Жоржі Амаду «Жубіаба» (1935), «Мертве море» (1936) й «Капітани піску» (1937), які ввійшли у цикл «Повісті Баїї», свідчать про те, що письменник знайшов свій власний шлях відтворення бразільського національного характеру та свідомості, використавши для цього багатюще джерело фольклору, народного мистецтва Баїї.

На час написання книги «Жубіаба» Жоржі Амаду вже був членом Комуністичної партії Бразілії, і питання, підняті автором, мали принципове значення для багатьох прогресивно настроєних людей країни. Річ у тім, що в країні разом із загальним загостренням соціальних конфліктів загострилася також полеміка між прогресивними і реакційними колами інтелігенції в питанні про внесок негритянського населення у розвиток бразільської культури. 1932 р. була опублікована книга історика та соціолога Ніно Родрігеса «Африканці в Бразілії», в якій автор стверджував, що негри не в змозі сприйняти європейську цивілізацію. Цю расистську думку підтримав і член Бразільської академії літератури Олівейра Віана в книзі «Еволюція бразільського народу». Більшість учених та інтелігентів виступили проти расизму, а роман «Жубіаба» виявився могутнім аргументом протесту проти расистської ідеології. За словами відомого дослідника бразільського фольклору А. Рамоса, персонажі «Жубіаби» (переважно негри) є носіями високої поетичної й духовної культури, яка нічим не поступається перед культурою білих бразільців.

Жубіаба — ім'я негритянського жерця, до якого йдуть люди із своїми нещастями та сподіваннями. Але не він основний персонаж роману. Головний герой «Жубіаби» — негр Антоніо Балдуїно, носій народної свідомості. Антоніо не просто людина з народу, це фольклорний герой, що ввібрав у себе найблагородніші риси баїянців. Він чудовий товариш, складає прекрасні пісні, не терпить пристосовництва й підлоти, сам виховує білого хлопчика, сина померлої жінки, яку він кохав. Спочатку ми бачимо Антоніо безпритульним хлопцем, що разом з іншими знедоленими дітлахами вештається вулицями міста, потім — боксером, човнярем, цирковим артистом, наймитом, нарешті докером, який бере участь у страйках.

Жубіаба — мудра людина, він завжди намагається допомогти людям словом, але Антоніо розуміє, що часи Жубіаби в минулому, та й сам старий негр усвідомлює це. Коли Антоніо розповідає йому про страйк докерів, серед яких є і негри, і білі робітники, Жубіаба бачить, що Антоніо, нарешті, знайшов правильний шлях у житті. Старий жрець і чаклун схиляється перед Антоніо Балдуїно, наче перед ним древній Оглала, наймогутніший з африканських богів.

Фольклорним романом назвала твір Жоржі Амаду «Мертве море» радянська дослідниця бразільської літератури І. А. Тертерян. Фольклорний міф, який використав письменник у цьому романі, надзвичайно популярний в Баїї. І сьогодні жителі Баії святкують день 2 лютого, день богині моря Єманжі. За цим міфом, моряки, що гинуть у морі під час бурі, стають коханими Єманжі, яка несе їх у далеку землю Айока, де вони належатимуть тільки богині. Сцени з повсякденного життя моряків, їхніх дружин та вдів так тісно переплітаються з фантазією, що важко іноді збагнути різницю між нею та реальністю. З цього погляду роман «Мертве море» наближається до творів тих латиноамериканських письменників, які започаткували так званий напрямок «магічного реалізму», — його засновниками були кубинський письменник Алехо Карпентьєр і гватемальський письменник Мігель Анхель Астуріас. У «Царстві від світу цього» Алехо Карпентьєра та в романі Мігеля Анхеля Астуріаса «Очі похованих» реальність і фантазія настільки взаємопов'язані, що розділити їх дуже важко. Таким є світосприйняття жителів деяких країн Латинської Америки.

У «Мертвому морі», коли головний герой роману,