Сигнальники і горністи [Анатолій Алексін] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (24) »
Моя мама — педіатр. Простіше кажучи, дитячий лікар. Але діти нашого будинку до неї за порадами не зверталися: в юну пору людина відчуває себе безсмертною і не думає про хвороби. Дорослі ж не давали мамі проходу: усі знали, що, доглядаючи хворого чоловіка, тобто мого тата, мама оволоділа всіма медичними спеціальностями. — Ваша квартира нагадує процедурний кабінет: робите уколи, міряєте тиск, — дорікав мамі Гнєдков, який жив під нами. — Коли б я був вашим чоловіком, то я б цього не допустив! Я радів, що Гнєдков ніколи не міг стати маминим чоловіком. Але про всяк випадок попередив: — Не думай, що він піклується про тебе: погані люди не можуть любити хороших. — Але, на жаль, хороші інколи люблять поганих, — зітхнувши, відповіла вона. — Це трапляється. Тиск чомусь хвилював багатьох наших сусідів. — Це закономірно, — пояснила мені мама. — На людей тиснуть прожиті ними роки. А це означає — турботи, без яких не обходиться жодне життя на землі. І не забувай, що війна була. Ненавиджу війну! — Щедрою вас, повірте, вважатиме тільки той, кого ви облагодієте, — втлумачував мамі, довірливо заглядаючи їй в очі, Гнєдков з нижнього поверху. — А всіх, Ніно Василівно, благодіянням не охопиш! Та й охоплені скоро забудуть… — Я й не хочу, щоб вони пам'ятали. — Ви схожі на свого брата Андрійка. Він теж був слабохарактерний. Не вмів говорити «ні». Навчіться відмовляти! Це корисна властивість. Мама була терплячою, коли йшлося про неї саму: мовчки переносила фізичний біль, уміла приховувати душевний. Вона, невисока, худенька, коротко підстрижена, в таких випадках лиш напружено зіщулювалася — і тоді вже зовсім починала бути схожою на семикласницю. Але коли були несправедливі до когось іншого, риси її обличчя і голос ставали загостреними, ніби готувалися для відсічі, для битви. — Андрійко був слабохарактерний? — перепитала вона Гнєдкова. — Ходімо, Петре! — Мама міцно взяла мене за руку. Потім обернулася до сусіда з нижнього поверху. — Зі своїм слабким характером він підвівся назустріч танку. Вам не доводилося так робити? — Я зовсім не хотів… — заметушився Гнєдков. Але мама не слухала його: — Не вмів відмовляти. Казати «ні»? Ось тому фашистському танкові він сказав «ні»! А навіщо ж заточувати це слово на чесних людях? Ходімо, Петре! — На чесних не треба… Я чесних не мав на увазі! Худенька мама потягла мене вгору по східцях на наш третій поверх: вона не хотіла слухати Гнєдкова. Потім перегнулася через перила і звідти, згори, ще раз метнула в нього списа: — Вишукувати слабке у сильних, дрібне у великих — втішно для себе, чи не так? Так ніби й зближаєшся з ними? — Що ви маєте на увазі? І кого? — запитував знизу Гнєдков так збентежено, ніби, граючись, ударив по м'ячу, всередині якого виявилась вибухівка.
Мама точно знала, хто в якій квартирі і на що хворий. Здавалося, вона дістала завдання відповідати за здоров'я всіх мешканців нашого будинку. «Від кого дістали?» — розмірковував я. І лише коли подорослішав, зрозумів, що це завдання дала мамі її совість. Хворих вона визначала відразу: за кольором обличчя, запаленими очима, за рухами і ходою. Вона не могла пройти повз людину, яка нездужала. — Це вже моя хвороба, — казала мама. «У-у, як ви дихаєте! — зверталась вона до одного. — Не допомагати серцю це варварство, безкультур'я». «Навіщо ви намагайтеся перебороти хворобу на ногах? — зверталась до другого. — Конфлікт з організмом не закінчиться на вашу користь!» Людей, що нехтують своїм здоров'ям, мама вважала жорстокими: — Себе не жалієте, то хоч близьких пожаліли б! «Ваш вигляд мені не подобається!» — зауважувала вона, витягуючись навшпиньки, як під час гімнастики, i обмацуючи чийсь лоб. Долонею вона визначала
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (24) »
Последние комментарии
13 часов 28 секунд назад
13 часов 17 минут назад
13 часов 29 минут назад
13 часов 35 минут назад
16 часов 6 минут назад
16 часов 10 минут назад