Вибране (поезія) [Сергій Вікторович Жадан] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,

знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,

окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.

г.

Але ви врешті з‘явились – діти германських лісів,

непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,

і всі міщани раділи появі цих голосів,

за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,

і був один, хто не тішився, був взагалі один.

*

Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст.

Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,

ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,

і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,

з бантами на вишиванці виходить коляборант.

д.

Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,

і хай мародеру дрижав його згорблений карк;

відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк,

зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,

хоч на фі* кому потрібен він був – цей ваш зоопарк.

е.

Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,

та вчителька мови, котра пускала вас на постій, -

вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,

ось вона, діти, слов‘янська психоделічна душа –

знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.

є.

Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла

в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,

коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,

скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла

до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж.

І навіть можна не знати природи якихось речей,

але, якщо вже відверто, без соплів і без образ –

попри усю непруху, попри тугу, ачей,

невже ви самі не бачили, невже не мали очей,

що райх ваш – фата моргана, і фюрер ваш – підарас…

з.

Адже біль цього міста вже не звести до ладу,

не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,

тому і я краще здохну, чи просто так упаду

на площу його свободи – виснажену і руду,

аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и.

Лише нерухоме небо, небо собі згори

лінзами Богородиці зазира до осель…

Гріються шоколадки у руках дітвори,

пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,

гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.


1999


іммігрант зонг


немає нічого тривалішого за ці речі

немає нічого ріднішого за ці муки

на виїзді з міста сніг ляже на плечі

торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід

плачуть губні гармонії з адресами сірниками

плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид

сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче

вода усіх океанів йому вимиває очі

бо він не приїде назад і що з нього можна взяти

серед блаженної пам‘яті червоних п‘ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток

окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток

пам‘ять про нього дбає пам‘ять рахує лічить

в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд

смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям

коли приходить смерть коли зостається осад

коли останнє ім‘я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна

зі смертю приходить терпіння спускається і дається

і починається тиша тиша раптова вчасна

в якій не чути нічого навіть власного серця

музика для товстих

юрій андрухович у цьому притулку для літніх

сварливий сімдесятирічний письменник

автор напівзабутих детективів

доглянутий містом і профспілками

він – із купою старечих заморочок

з нетлями у кишенях піжами

з фенечками на жилавих зап‘ястях

з бритвами і виделками посеред кімнати

переводить стрілки годинника на зимовий час

віддихується слухає голос за кадром:

сальман рушді – індієць

юрій андрухович – українець

якщо ти не схибив

поезія твого народу зрозуміла іншим

без перекладу

навіть коли тобі на це насрати

тридцять років без війни

тридцять років без майбутнього

тридцять років старої музики

писання в порожнечу

країна з аграрним драйвом

ось вони твої валізи

твої нирки

твоя