Три як рідні брати [Юрій Федькович] (fb2) читать постранично, страница - 2

усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!

Але Бая не много думав.

- Пустіть, - каже, - пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!

Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.

- А це, - каже, - як?

- Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.

- Про мене, - каже капітан, подумавши хвильку, - Шовканюк іде на урльоп.

VI

Другої днини дали мені урльопас, ^[5] дали кабат дранкавий, дали мантлину ^[6] стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!

- А де, - кажу, - мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?

- Да нема, - кажуть, - пішов у місто.

- Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.

- Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.

«Коли так, то хіба йти, - думаю собі, - а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.

А за містом - я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.

- Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?

- Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? - кажи правду.

- Сорок миль да ще й кілька, - кажу я.

Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.

А то студінь така, господи! Сказано - перед різдвом.

- Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого, - думаю я собі, - коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, - гадаю я собі, - коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».

- Час мені до касарні, - стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.

- А це нащо? - кажу я.

- На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.

- Да я, - кажу, - зафасував ^[7] два леви срібні; мені доста буде.

Вони аж розсердились.

- Коли я тобі даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.

Не хотів я їх більш гнівати - узяв. «За два леви, - думаю я собі, - куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові ^[8] тонкому та широкому».

Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут - не студінь, ні! аж око в'яне.

VII

Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. «Да не буду їсти, - думаю, - домів принесу». А тут мені так і позіваєсь! «Сяду, - думаю собі, - припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. «Це я змерз», - думаю собі; хотів встати - не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..

VIII

Прокидаюсь - а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.

Я так і стрепенувся.

- Ох, мені лишенько, - кажу, - а я де оце?

- У мене, - каже жандар, - як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.

Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

- А це, - кажу, - як я тут зайшов?

- Бодай і не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.

- Боже, милий боже!..

- Так тобі треба, - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.

- Пане, - кажу, - а мундир мій, варе, ^[9] є?

- Є, - каже, - не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.

- В урльопасі, - кажу, - був