Сватання на Гончарівці [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать онлайн

МАЛОРОССИЙСКАЯ ОПЕРА В ТРЕХ ДЕЙСТВИЯХ

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИ­ЦА:

Прокип Шкурат - обы­ва­тель из-за Ло­па­ни.

Одарка - же­на его.

Уляна - дочь их.

Олексий - по­ме­щи­чий крестьянин.

Павло Кандзюба - обы­ва­тель из-за Харько­ва.

Стецько - сын его.

Осип Скорик - отс­тав­ной сол­дат.

Тымиш - обы­ва­тель из За­иков­ки.

Девки, подруги Ульяны.

Действие в го­ро­де, на Гон­ча­ров­ке.

ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ

Улица на Гон­ча­ров­ке. Вда­ли вид­на Хо­лод­ная го­ра.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ

Прокіп (в расх­мель, вы­хо­дит из сво­его дво­ра без по­яса и шап­ки, сви­ту не­сет на пле­че и по­ет).

Спить жiн­ка, не чує,

Що му­жик її манд­рує.

Спи, жiн­ко, спи!

Я тим ча­сом одяг­ну­ся.

Та на вольну за­бе­ру­ся,

А ти, жiн­ко, спи!

Хоч не­має нi ал­ти­на,

Вiдвiчатиме сви­ти­на,

А ти, жiн­ко, спи!

Як зас­тав­лю я сви­ти­ну,

То i вип'ю чет­вер­ти­ну,

А ти, жiн­ко, спи!

О, та муд­ра ж i си­ву­ха!

А ти, жiн­ко, пся­юха,

Спи крiп­ко, спи!

Як уво­лю я нап'юся,

Чорта й жiн­ки не бо­юся, -

Нехай во­на спить!

(Крадется че­рез те­атр).

Одарка (вы­хо­дит из из­бы, не вы­хо­дя со дво­ра). А ку­ди-то вже по­тяг, йо­ло­пе? Чи то вп'ять на вольну? Вер­ни­ся ли­шень сю­ди!

Прокіп (с не­удо­вольстви­ем, в сто­ро­ну). От чор­то­ва дог­ля­дач­ка! Та­ки i вздрi­ла! (Кри­чит ей с до­са­дою). Чо­го там вер­та­ти­ся? Нi­ко­ли!

Одарка. Яке там нi­ко­ли при­па­ло? Вер­ни­ся, бу­зо­вi­ре! (Он ее не слу­ша­ет, она ему гро­зит ку­ла­ка­ми). Вер­нись, ка­жу то­бi, вер­нись! Чи хоч, щоб за пат­ли вп'ять при­тяг­ла? (Он хо­чет ид­ти; она, ра­зоз­лясь, вы­бе­га­ет из-за во­рот и кри­чит). Вер­нись, вер­нись, вер­нись!

Прокіп (с до­са­дою возв­ра­ща­ет­ся). Т'адже i вер­нувсь! Ну, чо­го там так пильно при­па­ло?

Одарка. А ка­жи, ку­ди бу­ло по­манд­ру­вав?

Прокіп (все с серд­цем). Та де то­бi по­манд­ру­вав? Тiльки хо­тiв бу­ло йти до шев­ця, щоб чо­бiт за­ла­тав.

Одарка. Яке те­пер ла­тан­ня? Не­дi­ленька свя­та; за­був єси, ка­то­ли­че? Чи з глуз­ду спив­ся? Ще доб­рi лю­ди i з цер­ков не по­ви­хо­ди­ли, а ти вже i на вольну шван­дяв! Знаю я те­бе! оце бу­ло б так, як по­зав­чо­ра: п'ятiн­ка свя­та, лю­ди нi рi­соч­ки у рот не бе­руть, а вiн на вольнiй, та так впив­ся, що не змiг i до­до­му дiй­ти. Вва­лив­ся у про­вал­ля от­там на Хо­лод­нiй го­рi та й спав цi­лу нiч. Ще то нав­ди­во­ви­жу, як те­бе мос­ка­лi не обiд­ра­ли? Чи то ж не стид та й не со­ром? Гай, гай! По­би­ла ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! За­на­пас­ти­ла я свою го­ло­воньку з та­ким п'яни­цею! Тiльки б йо­му по во­ль­ним i шля­тись!..

Прокіп. От­так пак! А чо­му вольну зро­би­ли да­ле­ко? Пос­та­но­ви­ли б її ось тут, на на­шiй ву­ли­цi, так би я ви­пив та й до­до­му пот­ра­пив би, а то бi­да! Iдеш, iдеш, по­ки до тiєї во­ль­ної дiй­деш!

Одарка. А, дур­ний та бо­же­вiльний! А про те не ка­жуть, що на­що б то пи­ти? Ось ко­ли б ка­бат­чи­ки та вiд­ме­жу­ва­ли б геть по За­лю­тин, то-то б я спа­си­бi ска­за­ла!

Прокіп. Хо­лод­ком i ту­ди не­да­ле­ко. Аби б ту­ди дiй­ти, а то й бай­ду­же!

Одарка. Бач, п'яни­цi мо­ре по ко­лi­но! Вiн знай своє тов­че! Я то­бi ка­жу, на­що ти п'єш? Чи ма­ло ти ху­до­би про­пив? Був ха­зяїн як ха­зяїн; бу­ли во­ли­ки, бу­ла й ко­ров­ка. Бу­ла й оде­жа, не­на­че у яко­го мi­ща­ни­на; усе поз­бу­вав, усе поп­ро­пи­вав, звiв­ся нi­на­що. Од­ним од­на сви­ти­на, а по­яса i шап­ки кат­ма!

Прокіп. Бре­шеш-бо, не усе поп­ро­пи­вав: шап­ка i те­пер цi­лi­сiнька у те­бе у скри­нi, а по­яс зас­та­но­вив.

Одарка. А бо­дай те­бе зас­тав­ля­ла тряс­ця та бо­ляч­ка! На­що ти зас­тав­ляв?

Прокіп. От­так пак! Чи я ж ви­нен, ко­ли шин­кар у борг не дає?

Одарка. Та на­що ти п'єш?

Прокіп. Але, на­що! Шин­кар ду­же до ме­не доб­рий, хоч опiв­но­чi прий­ду, то й вiд­чи­ня; та та­ки i го­рiл­ка не роз­ве­де­на. Вже пак до ка­бат­чи­кiв не пi­ду. Та на­що i го­рiл­ку ви­га­да­ли, ко­ли її не пи­ти? Як­би її не бу­ло на свi­тi, то я б i не пив. Тог­дi б пос­лу­хав те­бе.

Одарка. Ох, моя го­ло­вонька бiд­на! Що ме­нi з п'яни­цею ро­би­ти? Усе од­но тов­че: усе пить та пить. А за що вже й пи­ти? Ко­ли б не своїми буб­ли­ка­ми тор­гу­ва­ла, то до­сi усi б з го­ло­ду по­пух­ли! Який ме­не гас­пид по­нiс за сього п'яни­цю? - Бу­ла ко­зир-дiв­ка: чи на ву­ли­цi, чи у тан­цях, чи в друж­ках, чи у ко­ляд­цi, - усiм бу­ла го­ло­ва; на жар­ти, на ско­ки, - усiм бу­ла при­вод­ни­ця! А й ка­за­ла по­кiй­нiй ма­те­рi: "Не вiд­да­вай ме­не, ма­мо, за му­жи­ка, за хлi­бо­ро­ба, я со­бi дiв­ка не прос­та: мiй дi­дусь та був на Iва­нiв­цi по­пом; та йо­го ма­ти - що во­на про­тiв ме­не? Во­на сластьоним тор­гу­ва­ла, а я со­бi буб­лей­ни­ця, та ще й пер­ва по ба­за­рю. Стар­ша сест­ра за шко­ля­ром, мо­же, й за ме­не лу­читься па­нич з прав­ле­нiя". Так-та­ки iди та iди! От же i пiш­ла; от i жи­ву! Лю­ди у щас­тi та у ба­гацт­вi i не чу­ють, як жи­вуть; а я за­на­пас­ти­ла се­бе. Де мої мо­ло­дiї лi­та? Де моя дi­ви­чая кра­са? Усе заїв оцей п'яни­ця, ши­бе­ник, хар­ци­зя­ка, во­ло… (Уви­дев, что Про­кип меж­ду тем все ти­хо про­би­рал­ся и чуть бы­ло не ушел, бе­жит за ним). А ку­ди-то, ку­ди? Три­вай ли­шень! (Та­щит его из-за ку­лис за чуб). Ось так же, ко­ли чес­тю не слу­хав.

ДУЭТ

Одарка.

Чи я ж то­бi не го­во­ри­ла?

Чи я ж то­бi та не ве­лi­ла?

Щоб ти до­ма си­дiв

I на вольну не хо­див?

Прокіп (кла­ня­ясь).

Ой ти, жiн­ко моя!

Ти, го­луб­ко моя!

Пусти ж ме­не про­гу­ля­тись,

Коли лас­ка твоя!

Одарка (тол­кая его во двор и зат­во­ряя во­ро­та)

Ой, тут гу­ляй, мiй ми­ленький!

Мов той цу­цик кри­венький,

Сиди там, про­па­дай

I нi­ку­ди не втi­кай!

Прокіп (из-за во­рот).

Та тут же я ску­ча­ти­му,

Усiм, усiм ка­за­ти­му:

Била жiн­ка му­жи­ка,

Била, би­ла i товк­ла!

(Вместе).

Не бре­шу я, не бре­шу:

Била жiн­ка i товк­ла!

Брешеш, бре­шеш, песька донько,

Била ме­не i товк­ла.

Одарка.

Брешеш, бре­шеш, вра­жий си­ну!

Я не би­ла, не товк­ла.

Потягла я за чуп­ри­ну,

Тiльки стра­ху за­да­ла.

Одарка. Си­ди, си­ди со­бi там, манд­ро­ва­ний цу­ци­ку! Та й гля­ди: ось тiльки хоч но­гою вий­деш, то не по­бо­юся грi­ха, би­ти­му, ка­жу то­бi, що би­ти­му. Ко­ли б ме­нi зна­ти, як то у па­нiв бу­ва? Ад­же роз­ка­зу­ва­ла клюш­ни­ця ото­го па­на, що у ве­ли­ких хо­ро­мах з зе­ле­ним вер­хом жи­ве, так, ка­же, па­нi так над па­ном ве­ре­дує, що i крий бо­же! I чо­го б то нi за­ба­жа­ла, - чи мо­че­них кис­ли­чок, чи нi­мецьких ме­дя­нич­кiв, чи якої хуст­ки або оде­жi, то усе i є: хоч опiв­но­чi за­ба­жа чо­го, то усе їй i пос­тав­ля, i без її во­лi з ха­ти не iде. Че­рез що-не­будь же во­на так їм ов­ла­да­ла? Вже ж не при­хо­диться жiн­цi му­жи­ка би­ти; хi­ба у па­нiв та­ка мо­да? А ду­же б доб­ре бу­ло, як­би ми по-панськи ве­ре­ду­ва­ли над му­жи­ка­ми!

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Те же и Канд­зю­ба.

Кандзюба. Дай бо­же день доб­рий! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi.

Одарка. Спа­си­бi, будьте i ви здо­ро­вi. Як ся маєте?

Кандзюба. Та до яко­го ча­су, ще б то i не теє.

Одарка. А ва­шi за-хар­кiв­цi, чи усi жи­вi?

Кандзюба. Та вже на­шим за-хар­кiв­цям та­ка прий­шла бi­да, що й ска­за­ти не мож­на.

Одарка. А що там за бi­да?

Кандзюба. Там та­ких сал­да­тiв най­шло, що й ска­за­ти не мож­на! Та­ки що ву­ли­ця, то й сал­дат на ква­те­рi. Ви­ди­мо-не­ви­ди­мо! Аж трид­ця­те­ро їх, ка­жуть, прий­шло. Та­ка бi­да! - А ста­рий ваш до­ма?

Одарка. Та че­рез си­лу до­ма. Оце тiльки спи­ни­ла манд­ру­ва­ти.

Кандзюба. А ку­ди ж то?

Одарка. Та ви знаєте йо­го на­ту­ру? Йо­му нi праз­ни­ка, нi не­дi­леньки; усе б йо­му шваньдять по шин­кам.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам по­со­вi­тую: та­ка бу­ла в ме­не пер­ша жiн­ка, п'яни­ця неп­ро­си­пен­на. От же я її i по­вiз до зна­ху­ра; вiн i дав їй якоїсь во­ди, та й по­бо­жив­ся, що вже, ка­же, не бу­де бiльш пи­ти. Що ж? ма­буть би, i пе­рес­та­ла, та не до го­рiл­ки їй бу­ло; про­бi кри­ча­ла, що у жи­во­тi пе­че, та до ве­чо­ра i вмер­ла. Ось по­ве­зi­те ли­шень i ви по зна­ху­рам, то й вам та­ке щас­тя бу­де.

Одарка. Та я ж во­зи­ла, i де то вже не бу­ла! Бу­ла i у Тиш­ках, бу­ла i у Дер­ка­чах, об пра­вiй се­ре­дi аж у Во­до­ла­гу їзди­ла; так що ж? Усi ув один го­лос ка­жуть: "По­чи­не­но та й по­чи­не­но". Та, спа­си­бi, вже у Ост­ро­вер­хiв­цi во­рож­ка, так та за­очi вiд­га­да­ла; ка­же, що лю­бо­щiв да­ва­но, та, не вмi­ючи, пе­ре­бор­щи­ли. А хто ж то й дав, так нав­ди­во­ви­жу! Ка­же, да­ла йо­му чор­ня­ва мо­ло­ди­ця, а в неї ха­та з не­ма­за­ним вер­хом. От як ув око улi­пи­ла! Чи знаєте Гри­ци­ху, ста­ро­го Пис­кав­ки не­вiст­ку? Во­на, во­на йо­му по­чи­ни­ла! Ад­же ж са­ма чор­ня­ва, та и верх на ха­тi не­ма­за­ний. Я ще її, пад­лю­ку, бу­ду по­зи­ва­ти, щоб не вiд­би­ва­ла му­жи­ка. - Ну, од­же ж то во­рож­ка i да­ла ме­нi зiл­ля та й ка­же: "Зва­ри та й дай йо­му як­раз на мо­ло­ди­ку, у глу­ху пiв­нiч, як пер­шi пiв­нi зас­пi­ва­ють", а я, со­бi на ли­хо, чи прос­па­ла, чи так на ме­не нас­ла­но, що пер­ших пiв­нiв не по­чу­ла та да­ла, як дру­гi зас­пi­ва­ли. Що ж: як ви­пив, як зско­че, як дер­не з ха­ти, та на ву­ли­цю, а там як чкур­не, так аж ля­по­тить; та й по­чен­че­ку­вав аж на Ко­со­ла­пiв­ку. Пив, пив, три дня там пив, усе з се­бе поп­ро­пи­вав. Вже са­ма знай­шла та на­си­лу до­до­му до­во­лок­ла. Та вiд то­го ча­су ще гiрш п'є. Та вже хi­ба крадько­ма вир­веться, а то як то­го цу­ци­ка на верьовцi дер­жу.

Кандзюба. Де ж вiн те­пер?

Одарка. От­там за­пер­ла, не­хай ви­си­диться.

Прокiп (за во­ро­та­ми по­ет). Би­ла жiн­ка му­жи­ка, за чуп­ри­ну взяв­ши…

Кандзюба. Бач, де обiз­вав­ся! - Здо­ров, при­яте­лю; а хо­ди ке сю­да!

Прокіп. Ра­да б ду­ша в рай, так грi­хи не пус­ка­ють. Як жiн­ка ска­же.

Кандзюба (Одар­ке). Ви­пус­тiть-бо йо­го, будьте лас­ка­вi. Маю до вас дi­ло.

Одарка. Ану вже iди сю­ди, iди!

(Про­кип вы­хо­дит).

ТЕРЦЕТ

Кандзюба.

Послухайте ме­не.

Ось будьмо ми сва­та­ми!

Одарка.

Кажiть, ка­жiть, у чiм?

Сьому ми ра­дi са­ми.

Прокіп.

На вольну щоб схо­дить?

Горiлки при­нес­ти?

Одарка.

Та го­дi то­бi, дур­ню,

Не знать про що товк­ти!

(Кандзюбе).

Вiн, знай, своє.

Кажiть, а що та­ке?

Кандзюба. А що? Доч­ка в вас є?

Прокіп i Одарка. Є, є!

Кандзюба. Та­ка, що тре­ба го­ду­ва­ти?

Одарка. Хоч сьогод­нi вiд­да­ва­ти.

Кандзюба. Си­на маю.

Прокіп i Одарка. Знаю.

Кандзюба. Так вiд­дай­те!

Одарка. По­ту­рай­те! Чи вiн нам рiв­ня?

Прокіп. От i тре­ба до­бу­ва­ти. Та на вольну швидш чух­ра­ти. А де твоя грив­ня?

Одарка (му­жу). Вiдв'яжи­ся; вра­го­ва ди­ти­на! (Канд­зю­бе).

Усяк зна,

Що в ва­шо­го си­на

Та клеп­ки не­ма!

Кандзюба.

Щоб то як?

Одарка.

Та так:

Прибитий на цвi­ту.

Кандзюба.

Тю-тю!

Та ще фiть, фiть!

Ви дi­ло тут ка­жiть:

Чи вiд­дас­те? (с нас­меш­кою).

Чи не­хай ще пiд­рос­те?

Мене ви не дер­жiть.

(Вместе).

Кандзюба.

А чо­му ж i не вiд­да­ти?

В нього всього є.

Прокіп.

Як же мож­на i вiд­да­ти,

Коли го­рiл­ки вiн не п'є?

Одарка.

Як же мож­на i вiд­да­ти?

Дурний! йо­го всяк б'є.

Кандзюба. Гай, гай! Тов­куєте не знать об чiм! Горш­ка ок­ро­пу не стоїть. Та хоч би i зов­сiм дур­ний був, так не узяв йо­го кат, бу­де ба­га­тий пiс­ля моєї смер­ти; аж ро­зум­нiй жiн­цi за ним i доб­ре бу­де. Сла­ва то­бi, гос­по­ди! Є во­ли­кiв пар, мо­же, двад­ця­те­ро; хо­ди­мо у Крим за сiл­лю i за ри­бою на Дiн, i уся­кую ху­ру бе­ре­мо, чи у Кир­сон, чи ув Оде­су. Є й ко­ров'ят з п'ятнад­ця­те­ро, та ове­чат там чи двi сот­нi, чи й бiльш; бат­ра­кiв до­ма з де­ся­ток, та при ско­ти­нi на бра­зi скiльки є. Бу­де чим ору­ду­ва­ти; пе­ре­па­да­ти­ме ко­пiй­ка. А мiй же Стецько та не зов­сiм i дур­ний: вiн, со­бi на ли­хо, тро­ш­ки не­пам'ятли­вий та не­роз­суд­ли­вий, та до сьома не на­лi­чить, та не зна, що руб, а що грив­ня; а то зов­сiм па­рень дру­зя­ка. Та й яка нуж­да, що нi­чо­го не зна; жiн­ка нав­чить i усьому товк дасть, та й бу­де па­нею жи­ти. Ко­ли схо­че яке ре­мест­во дер­жа­ти, чи ко­ца­рю­ва­ти, чи по-ва­шо­му буб­лей­ни­ча­ти…

Прокіп. Або й шин­ка­рю­ва­ти; i то дi­ло ду­же доб­ре!

Кандзюба. Та що за­хо­че, то вже не пi­де до лю­дей по­зи­ча­ти. Ну­те, чо­го тут ду­ма­ти? Так чи не так, так я пi­ду по дру­гих; ба­чи­те, вже не ра­но.

Одарка. (с яв­ным удо­вольстви­ем слу­ша­ла его). А що, Про­ко­пе, як ду­маєш?

Прокіп. Ти ду­май, а я вже за то­бою.

(Поют).

Кандзюба.

Так будьмо ж ми сва­та­ми!

Одарка.

Сьому ми ра­дi са­ми.

(Вместе).

Кандзюба.

Пришлю, приш­лю лю­дей,

Свати мої лю­без­нi!

Отецька сво­го приш­лю.

Прокіп.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Ой сва­туш­ко лю­без­ний!

Горiлки на­куп­лю.

Одарка.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Ой сва­туш­ко лю­без­ний!

Я хуст­ку по­чеп­лю.

(Обнявшись, прип­ля­сы­ва­ют).

Одарка. Е! три­вай­те ли­шень: ще тре­ба дiв­ки спи­та­ти, як-то во­на ще ска­же?

Кандзюба. Хi­ба во­на ча­сом i не ту­ди?

Одарка. Та та­ки трош­ки ве­ред­ли­венька. То ска­же: не ва­рi­те з са­лом, а з яло­ви­чи­ною; то м'яса не схо­че, а са­ла за­ба­жа; то та­ра­ня со­ло­на, та що-не­будь i ви­га­дує; та­ка вже со­бi нiж­на! То щоб i з же­ни­ха­ми не ста­ла ве­ре­ду­ва­ти.

Кандзюба. Та во­на ж не па­нян­ка! Не­хай вже тi ве­ре­ду­ють, по­ки до­ве­ре­ду­ються до сво­го. Та нi­чо­го грi­ха таїти, те­пер i усю­ди та­ка мо­да: на­шi му­жич­ки - так усе б то за мi­щан; а мi­щан­ка вже i об куп­це­вi не ду­же ду­ма, а щоб вис­ко­чи­ти за па­латсько­го або за ску­бен­та! то i гля­ди: дi­ву­ють, сер­деш­нi, до то­го, що мож­на бу­де їми на Дон­цi греб­лю за­га­ти­ти. - А з своєю як хо­че­те, а я лю­дей приш­лю. Не на­ро­бiть тiльки беш­ке­ту.

Одарка. Та не бiй­тесь, не бiй­тесь, при­си­лай­те-та­ки ста­рос­тiв; вже ж во­на не без ро­зу­му, вмiє роз­су­ди­ти.

Кандзюба. Спа­си­бi ж за лас­ку. Ждiть вiд нас лю­дей по за­ко­ну, уве­че­рi; а я Стецька приш­лю, не­хай з дiв­кою… Я щось її не знаю; а як її зо­вуть?

Одарка. Та Уля­на ж i до­сi.

Прокіп. Та ще й Про­кi­пiв­на.

Кандзюба. Так не­хай мiй Стецько з Уля­ною, як там тре­ба, по­го­во­рють; а ви її нав­чiть, щоб ча­сом не бри­ка­лась. Про­щай­те до яко­го ча­су.

(Повторяют пос­лед­ний куп­лет).

(Вместе).

Кандзюба.

Пришлю, приш­лю лю­дей,

Свати мої лю­без­нi!

Стецька сво­го приш­лю.

Прокіп.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Мiй сва­туш­ко лю­без­ний!

Горiлки на­куп­лю.

Одарка.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Мiй сва­туш­ко лю­без­ний!

Я хуст­ку по­чеп­лю.

(Обнявшись, прип­ля­сы­ва­ют, по­том Канд­зю­ба ухо­дит).

Прокіп. От же сквер­но, що сва­та без чар­ки го­рiл­ки вiд­пус­ти­ли! Чо­му б то до­ма про нуж­ду не дер­жа­ти? Те­пер тре­ба збi­га­ти на вольну та на сва­тан­ня прид­ба­ти.

Одарка. А вже ти ме­нi з тою вольною ос­тив та спо­га­нiв! I як би то ти про­нiс вiд об'їздчи­кiв?

Прокіп. Але! будьте i пер­ви­на! Че­рез лi­сок, та че­рез ярок, та вско­чив у са­док, та й до­ма, от їм i ду­ля пiд нiс! Так по­си­лай же.

Одарка. Не­хай ли­шень ви­яс­ниться, бач, нах­ма­ри­ло! Iди ли­шень до­до­му, я пi­дож­ду Уля­ни, та й прий­ду, i ся­де­мо обi­да­ти.

Прокіп. (не­охот­но). Та вже i пi­ду. Та­ки-то i ур­вав­ся на во­льну! (Ухо­дит).

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ

Одарка и Уляна.

Уляна. Здо­ро­вi, ма­мо, бу­ли! 3 не­дi­ленькою будьте здо­ро­вi.

Одарка. Спа­си­бi, будь i ти здо­ро­ва! Де-то ти так ра­но хо­ди­ла? По­ки я упо­ра­лась, див­люсь, вже те­бе i не­ма.

Уляна. Хо­ди­ла, ма­мо, на ба­зар, по­ки до ранньої, та ку­пи­ла де­що. Ось скин­дяч­ки у ко­си, а оце шпа­ле­рiв ку­пи­ла на го­лу­би та на квiт­ки. А оце, бач, так обi­ща­лась: на тi гро­шi, що по п'ятин­кам за­роб­ля­ла, так вiдк­ла­да­ла, та, зiб­рав­ши, от i ку­пи­ла, пла­ток. Бач, який? (Раз­во­ра­чи­ва­ет пла­ток). I не гар­ний, ска­жеш? Ве­ли­кий та мод­ний, з квiт­ка­ми; те­пер усю­ди та­кi на мi­щан­ках.

Одарка (рас­смат­ри­ва­ет пла­ток). На­що бу­ло тра­ти­тись? Ма­буть, i до­ро­гий?

Уляна. Да­ла я за нього сiм кiп та зо­ло­то­го з п'ята­ком; та вже тор­гу­ва­лась, тор­гу­ва­лась! Мо­ро­ка та й го­дi! Бi­ля круг­ло­го трах­ти­ря чу­гуєвська пе­ре­куп­ка, так аж за­бо­жи­лась, що не мож­на де­шев­ше. Та ще там смiх: во­на узя­ла, та на мою го­ло­ву при­мi­ряє i ка­же: виш, як то­бi к ли­цю! - А тут де узявсь пан, та­ки справж­нiй пан; тут хрест (ука­зы­вая на грудь), а тут ка­ва­ле­рiя (ука­зы­вая на шею), та й ка­же: "От слав­ная де­вуш­ка! Прис­та­ло, прис­та­ло. Вот кра­са­ви­ца!"- А я як за­со­ро­ми­лась. Ув очах по­чер­во­нi­ло, та не знаю, ку­ди й ди­ви­тись; а вiн усе хва­лить та смiється.

Одарка. По­ту­рай па­нам, чо­го во­ни не наб­ре­шуть! То вiн над то­бою глу­зу­вав.

Уляна. Буд­то б то па­ни i бре­шуть? Во­ни сього не вмi­ють i над дiв­кою не бу­дуть гну­ща­тись. Во­ни письмен­нi.

Одарка. Та знаю я i письмен­них. Є, душ­ко, з них уся­ко­вi. Чи ма­ло тут на Гон­ча­рiв­цi дiв­чат з ума поз­во­ди­ли i пи­сь­ме­н­нi, i куп­цi, i уся­кi? Хто мо­ло­до­го чо­ло­вi­ка зу­пи­нить!

Уляна. Та сей, ма­мо, вже пiд­топ­та­ний.

Одарка. По­ту­рай, по­ту­рай! Та­кий ще бiльш ли­ха на­ро­бить, чим мо­ло­дий. Ох, знаю я та­кiвських! - Та ска­жи ж ти ме­нi, на­що то­бi сей пла­ток?

Уляна. От­так, на­що? Лу­читься чо­ло­вiк, от у ме­не i хуст­ка. Руш­ни­ки є, хуст­ки не бу­ло, те­пер пi­де йо­му на хуст­ку, а як вий­ду за­мiж, так бу­ду са­ма пов'язу­ва­тись. Те­пер вже та­ка мо­да, що очiп­кiв не но­сють, i на по­па­дях не по­ба­чиш; не так, як ви усе у очiп­цi, по-ста­рос­вiтськи.

Одарка. Тим-то й го­ре, що но­ви­на ста­ро­ви­ну про­го­нить. По­ту­рай лю­дям! Прки­ну­ли свiй за­кон, та усе б то по-пан­сь­ки, то й на­шi бу­дуть, як пан­нi з му­жи­ка­ми жи­ти. А се доб­ре зро­би­ла, що ку­пи­ла хуст­ку. Уве­че­рi жди ста­рос­тiв, ка­за­ли, прий­дуть.

Уляна. (же­ман­но). Якi там ста­рос­ти? Вiд ко­го б то?

Одарка. Чи знаєш iз-за Хар­ко­ва Пав­ла Канд­зю­бу, що чу­ма­кує? Вiн ко­лись до нас за­хо­див з мо­нас­ти­ря на спа­са.

Уляна. От за то­го ста­ро­го? Ли­со­го?

Уляна. Тю-тю, дур­на! - За Стецька, йо­го си­на, ко­ли зна­єш.

Уляна. За то­го бо­же­вiльно­го? Се ще кра­ще! Та вiн, ма­мо, зо­в­сiм дур­ний!

Одарка. Дур­ний! - Так ба­га­тий.

Уляна. Цур йо­му з йо­го ба­гатст­вом, ко­ли в нього глуз­ду не­ма.

Одарка. Глуз­ду не­ма, так ба­га­тий.

Уляна. Як i по на­шiй ву­ли­цi йде, то ма­лi дi­ти з нього смi­ються.

Одарка. Не­хай смi­ються, а вiн со­бi ба­га­тий.

Уляна. А як прий­шов раз до нас на Ос­нiв'янську мой­ку, так там та­кий з нього ре­гiт був, що вже ха­зяїн на­си­лу прог­нав, щоб ми че­рез нього не гу­ля­ли. Се вже по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва, ко­ли за та­ко­го iти; не­на­че усi лю­ди по­ви­ми­ра­ли.

Одарка. Так ка­жу то­бi, що ба­га­тий! Скiльки пар во­лiв чи уся­кої ху­до­би! У нього бу­деш у зо­ло­тi хо­ди­ти; а пом­ре ста­рий, так усьому доб­ру бу­деш гос­по­ди­ня. Не­ма на свi­тi луч­чо­го щас­тя, як з дур­нем жи­ти! Вiн те­бе не б'є, не ве­ре­дує; а ко­ли там зду­ру хоч i на­лає, так тiльки крик­ни на нього, то вiн i за­мов­че. Ку­ди схо­чеш, пi­деш; як за­ду­маєш, так i ху­до­бою ору­дуєш. Та що то й ка­за­ти! Усе не те, що з ро­зум­ним; не­ма то­бi во­леньки; нi по­гу­ля­ти, нi в хо­ро­шi по­хо­ди­ти. А свар­ка, а лай­ка, а бiй­ка!.. Ось i мiй п'яни­ця: що з нього, що вiн не дур­ний? Ко­ли б пак оду­рiв, то я б зра­ду­ва­лась.

Уляна. Та вже, ми­мо, що хо­че­те, ка­жi­те, а я за то­го дур­ня, за то­го бец­ма­на не пi­ду та й не пi­ду.

Одарка. Нi­чо­го ве­ре­ду­ва­ти. За та­ко­го ба­га­то­го не пi­деш, так ко­го ще то­бi тре­ба? Чи яко­го по­вит­чи­ка бу­деш жда­ти? Та до­ки нам те­бе i со­дер­жа­ти? Бач, батько п'яни­ця неп­ро­си­пен­ний; я своїми буб­ли­ка­ми тiльки вас i со­дер­жу, та вже i в ме­не си­ла не та; зва­люсь, хто вас бу­де го­ду­ва­ти?

Уляна. Чим я то­бi, ма­мо, у тя­гiсть? Лi­том на мой­цi - сла­ва то­бi, гос­по­ди, - скiльки за­роб­ляю? А зи­мою пря­ду; та й зiб­ра­ла чи­ма­ло: пов­нi­сiнька скри­ня на ко­ле­сах. Ко­ли ж я стiльки у дi­воцт­вi зiб­ра­ла, то мо­жу се­бе i со­дер­жу­ва­ти, i зо­дя­га­ти i без му­жи­ка-дур­ня.

Одарка. Те-та­ки, що зiб­ра­ла, то га­разд, а що за ба­га­тим му­жи­ком бiльш збе­реш, так то ще луч­че. Пос­лу­хай ме­не, Уля­сю! Пос­лу­хай ме­не, до­ню! Не дро­чись! Iди за Стецька, да­ром що дур­ний. Бач, нiх­то не трап­ляється. За ко­го ж те­бе i вiд­да­ти? Де тi лю­ди?

Уляна (зас­тен­чи­во). Ма­мо!.. Я б вам… щось ска­за­ла…

Одарка. Ану, ка­жи.

Уляна. Ад­же ви знаєте Олек­сiя?

Одарка. Яко­го се?

Уляна (сме­лее). Ко­ва­ля. Ось чи впам'ятку вам, що до­ва­рив вам ко­чер­гу, а оце не­дав­но чап­лiю зро­бив?

Одарка (вспо­ми­ная). Еге-ге-ге! Ко­валь? Знаю. А що? Чи не ду­ма вiн?

Уляна (стыд­ли­во). Атож!

Одарка. Не­хай со­бi i у го­ло­вi не док­ла­да. Чи мож­на, щоб я за нього вiд­да­ла? Хi­ба вiн то­бi ка­зав?

Уляна. Еге!

Одарка. А ти що? А ти йо­му i не плю­ну­ла ме­жи очi?

Уляна. От так пак! А за що?

Одарка. Щоб не сi­кав­ся за не­рiв­ню. Чи не ду­маєш ти за ньо­го?

Уляна. Атож!

Одарка. Та що се ти узя­ла у го­ло­ву? Чи вiн же то­бi рiв­ня? Прав­да, вiн па­рень доб­рий, ко­валь муд­рий, уся­чи­ну зро­бить, не п'є, з бур­ла­ка­ми не гу­ля, про­тiв ме­не зви­чай­ний; усе прав­да. Так що ж? Кре­пак!

Уляна. Що нуж­ди, ма­мо, що кре­пак. Па­ни у нього доб­рi, про них усю­ди та­ка чут­ка iде.

Одарка. Та хоч во­ни i доб­рi, та па­ни! Як-та­ки се мож­на, щоб то­бi з во­лi та у не­во­лю; бу­ла ка­зен­на, та пi­деш у пiд­дан­ст­во; бу­ла го­ро­дян­ка, та ста­неш се­лян­кою!

Уляна. Де б я нi бу­ла, чим би я нi ста­ла, то ме­нi i бай­ду­же. Ме­нi за ним бу­де усю­ди доб­ре, бо я люб­лю йо­го!

Одарка. А то­го i не по­ду­маєш, як те­бе по­же­нуть на пан­щи­ну?.. Ох, ме­нi ли­хо! Мою Уля­сю та на пан­щи­ну!

Уляна. А чим пан­щи­на страш­на? Так за­те не зна­ти­ме­мо нi по­душ­них, нi де­сятських, нi хво­нар­них; усе то па­ни за своїх лю­дей пла­тють. Та i на мой­цi - чи ма­ло там панських? Так усi-то, крий бо­же, як то хва­лються, що як доб­ре за па­на­ми жи­ти!

Одарка. Та вже ж, Уля­сю, як со­бi хоч, а я то­бi ма­ти, так я то­бi ска­жу: ско­рiш в ме­не на до­ло­нi во­лос­ся ви­рос­те, чим я вiд­дам те­бе за Олек­сiя. Та вже тут нi­чо­го па­тя­ка­ти: я вже ста­ро­му Канд­зю­бi ка­за­ла, щоб сьогод­нi i ста­рос­тiв при­си­ла­ли.

Уляна. Ох, ме­нi ли­хо! сьогод­нi?..

Одарка. Сьогод­нi, сьогод­нi. Чо­го тут вiдк­ла­да­ти? Пос­тiй же, до­ню, тут; Стецько прий­де, та й по­го­во­ри­те со­бi лю­бенько; а ти не бе­зумст­вуй, будь до нього при­яз­на…

Уляна. Об чiм з та­ким дур­нем i го­во­ри­ти? Я не вмiю…

Одарка. По­ту­рай! Дiв­ка з па­руб­ком аби б зiй­шлись, а то най­дуть, об чiм го­во­ри­ти, а ча­сом i мовч­ки ще й луч­че под­ру­жать; я се доб­ре знаю. -По­сидь же за во­ро­та­ми, а я пi­ду ла­го­ди­ти обi­да­ти. (Ухо­дит).

Уляна (одна). Так та­кая-то моя до­ленька не­щас­ли­вая? Так та­ко­му-то дур­не­вi дос­та­неться ору­ду­ва­ти на­до мною? Так та­кий-то йо­лоп на­ру­гається над моєю ру­сою ко­сою? Що ме­нi у йо­го ба­гатст­вi? Ка­за­ла ж на­ша па­ла­мар­ка: че­рез зо­ло­то, ка­же, сльози ллються. На­ва­рю i бор­щу, i уся­кої стра­ви, та як во­но бу­де роз­ве­де­но моїми слi­зонька­ми, чи пi­де ж у ду­шу? Бу­де i оде­жа хо­ро­ша, i пос­тiль бi­ла, та ко­ли стi­на нi­ма, з ким бу­ду роз­мов­ля­ти, у ко­го по­ра­доньку узя­ти? З Олек­сiєм пiш­ла б на край свi­та, стар­це­во­му су­ха­ре­вi бу­ду ра­да, з ка­лю­жi во­ди­цi нап'юся, аби б вiн, мiй ми­лий, мiй го­лу­бонько си­зий, мiй Олек­сiєчко, ме­нi по­дав! Ко­ли ж го­ре i бi­да пос­тиг­не, то аби б вiн був бi­ля мо­го сер­денька, вiн не дасть ме­нi сплак­ну­ти; а як при­го­лу­бить ме­не, то i усю бi­доньку за­бу­ду. (Раз­вер­ты­ва­ет куп­лен­ный пла­ток и, рас­смат­ри­вая его, по­ет).

Хусточко ж моя шов­ко­вая!

Чи на те ж я за­роб­ля­ла,

Щоб не­лю­бу, та й не­ми­ло­му,

Та її я по­чiп­ля­ла?

Хусточко моя шов­ко­вая!

Обiтри мої слi­зоньки!

Нехай же, не­хай же вiд них

Полиняють квi­тоньки!

Хусточко моя шов­ко­вая!

Прийшлось те­бе за­хо­ва­ти.

З плi­точ­кою та i дро­тя­ною

Тепер тре­ба при­ви­ка­ти!

Хусточко моя шов­ко­вая!

Не дос­та­вай­ся во­ро­гу.

Покрий мої яс­нiї очi,

Як я ля­жу у гро­бу!

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Уляна и Стецько вы­хо­дит ско­ро; ра­зи­нув рот и раз­ма­хи­вая ру­ка­ми, идет и, уви­дев Уля­ну, ос­та­нав­ли­ва­ет­ся, сам с со­бой сме­ет­ся, охо­ра­ши­ва­ет­ся; под­хо­дит и бо­ит­ся; ос­мат­ри­ва­ет Уля­ну сза­ди и с вос­тор­гом го­во­рит.

Стецько. Та й пат­ла­та! (Сме­ет­ся гром­ко и, подо­шел к Уля­не, вдруг пе­рес­та­ет и, дол­го по­ду­мав, го­во­рит). А що в вас ва­ри­ли?

Уляна. (стоя на мес­те, не об­ра­ща­ет на не­го вни­ма­ния и пе­чально от­ве­ча­ет). Нi­чо­го!

Стецько. (дол­го вспо­ми­ная). Ну!.. ну!.. а те­пер… що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що? Нi­чо­го.

Стецько. Бре­шеш-бо, як нi­чо­го! Батько ка­зав, роз­пи­тай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її роз­пи­ту­ва­ти! Я усе по­за­бу­вав.

Уляна. Так пi­ди до батька та i роз­пи­тай, ко­ли по­за­бу­вав єси!

Стецько. Так вiн-бо доб­ре ка­зав, не iди, ка­же-го­во­рить, вiд неї, по­ки обо всiм не до­мо­виш­ся.

Уляна. Нi об чiм нам до­мов­ля­ти­ся.

Стецько. Як нi об чiм, ко­ли вже ти за ме­не iдеш?

Уляна. Нi, го­луб­чи­ку, сього нi­ко­ли не бу­де.

Стецько. А чом не бу­де?

Уляна. Тим, що я за те­бе не пi­ду.

Стецько. А чом не пi­деш?

Уляна. Тим, що не хо­чу.

Стецько. Та чо­му не хо­чеш?

Уляна. А не хо­чу - тим, що не хо­чу.

Стецько. Ну, те­пер твоя прав­да. А батько ка­зав, що ти пi­деш.

Уляна. Не пi­ду.

Стецько. Ну, а батько ка­зав: не по­ту­рай їй, по­же­ни­хай­ся, та пi­сеньки зас­пi­вай, то во­на i пi­де. От я i зас­пi­ваю:

На ку­роч­цi пiр'ячко ря­боє;

Любимося, сер­денько, обоє.

Диб, диб на се­ло,

Кив, морг на нього.

Я не дiв­ка йо­го.

Не пi­ду я за нього.

Ой по­ло­ла дiв­чи­на пас­тер­нак

Та ско­ло­ла нi­женьку на бу­дяк.

Диб, диб на се­ло… и проч.

Не так бо­лить нi­женька з бу­дя­ка,

Ой як бо­лить сер­денько вiд дя­ка.

Диб, диб… и проч.

Ой, чия ти, дiв­чи­но, чия ти?

Чи ти вий­деш на ву­ли­цю гу­ля­ти?

Диб, диб… и проч.

А що? чи хо­ро­ша моя пiс­ня?

Уляна. Та­ка точ­нi­сiнько, як ти, що нi­чо­го i не вто­ро­паєш. Ось слу­хай, яку я то­бi зас­пi­ваю. (По­ет).

В ме­не дум­ка не та­ка,

Щоб пiш­ла я за Стецька.

Стецько стид­кий!

Стецько брид­кий!

Цур то­бi, не в'яжи­ся!

Пек то­бi, вiд­че­пи­ся!

Божевiльний!

Не дур­на я i не п'яна,

Щоб пiш­ла я за Сте­па­на.

Стецько стид­кий… и проч.

Лучче впас­ти ме­нi з ду­бу,

Чим йти за­мiж за Канд­зю­бу.

Стецько стид­кий… и проч.

Лучче ме­нi з мос­ту в во­ду,

Чим дос­та­ти­ся уро­ду!

Стецько стид­кий… и проч.

А що, Сте­цю, чи хо­ро­ша моя пi­сенька?

Стецько. (дол­го смот­рит на нее мол­ча, по­том вдруг вскри­ки­ва­ет). По­га­на! Який те­бе не­чис­тий та­кої нав­чив? Як я її розс­лу­хав, так во­на ду­же по­га­на! За­чим ти її спi­ваєш? Га?

Уляна. Та я то­бi i спi­ваю i ка­жу, що не люб­лю те­бе i не пi­ду за те­бе.

Стецько. Так себ­то батько збре­хав? Ну, ну! Ось тiльки ска­жи йо­му, що вiн бре­ше, то так по пи­цi ля­пан­ця i дасть. (Вздох­нув). Я вже про­бу­вав.

Уляна. Так що ж? То батько твiй, а то я то­бi ка­жу, що не хо­чу.

Стецько. Не тре­ба ме­нi тво­го хо­тiн­ня, пi­деш i без нього. Батько ще ка­зав, щоб ти не дро­чи­лась.

Уляна. А чо­го ме­нi дро­чи­тись? Я не ско­ти­на, не­хай бог ми­лує! А щоб я пiш­ла за те­бе, то нав­ряд. Я ж ка­жу, що на­ше сва­тан­ня ще ви­ла­ми пи­са­не.

Стецько. Ей!.. чи Прiсько, чи До­ма­хо, чи як те­бе. Пос­лу­хай, та iди. Ось ко­ли б ти вже бу­ла моя жiн­ка, та ска­за­ла б, що не хо­чеш за ме­не, так я б то­бi пи­ку по­бив, як ме­нi ба­тько ча­сом б'є; а то ще те­пер не мож­на. Батько ка­зав, пiс­ля ве­сiл­ля мож­на жiн­ку би­ти скiльки хоч, а те­пер, не мож­на. Дар­ма! я i пi­дож­ду. А по­ки ще лас­кою про­сю: пi­ди за ме­не!

Уляна. (в сто­ро­ну). Що ме­нi з дур­нем тов­ко­ва­ти? По­ки­ну­ла б йо­го, так ма­ти ла­яти­ме. Зос­та­нусь та бу­ду йо­го пiд­ду­рю­ва­ти.

ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ

Те же и Олек­сий, уви­дев их вмес­те, ти­хо под­хо­дит и под­с­лу­ши­ва­ет.

Стецько. Оце ж уве­че­рi i ста­рос­тiв приш­ле­мо. Чи при­си­лать?

Уляна. А як же? при­си­лай, при­си­лай. (В сто­ро­ну). По­ба­чиш, яко­го об­лиз­ня пiньма­ють.

Стецько. А пiч ко­лу­па­ти­меш?

Уляна. Як-то вже не ко­лу­па­ти­му? От­так усю по­ко­ви­ряю. (Де­рет его по ли­цу пальца­ми).

Стецько. (Оправ­ля­ясь, хо­хо­чет). Бач, яка жар­тов­ли­ва! Але тро­хи баньок не ви­ко­лу­па­ла. За­чим так ро­би­ти?

Уляна. За­тим, що я те­бе ша­ную (ти­хо), - як ту со­ба­ку ру­дую!

Олексій. (в сто­ро­ну, с огор­че­ни­ем). От то­бi i прав­да на свi­тi! Пос­лу­хаю, що дальш бу­де.

Стецько. Ну! Ка­жи ж ти ме­нi: як ми оже­ни­мось, то що бу­де­мо ро­би­ти? Га? ка­жи, ка­жи.

Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.

Стецько. По­жа­луй, я знаю, а ти чи знаєш?

Уляна. Та не знаю. Ну те­бе зов­сiм.

Стецько (сме­ясь). Еге! так я то­бi усе роз­ка­жу: нiг­де прав­ди дi­ти. Ме­не батько нав­чив. Чи ска­за­ти? (Бо­лее сме­ет­ся). На­пе­че­мо кор­жiв, зом­не­мо ма­ку, та на­мi­шаємо з ме­дом, та й по­сi­даємо, та й їсти­ме­мо. I не муд­ро, ска­жеш? (Уви­дя у нее шел­ко­вый пла­ток). А що то в те­бе? Хуст­ка? Чи не ме­нi то?

Уляна. Ко­му ж, як не то­бi, мiй во­ро­не чор­не­сенький! (Ти­хо). Твоїй пи­цi во­на i прис­та­ла.

Стецько. А ке сю­ди, я при­мi­ряю.

Уляна. Та не­хай же уве­че­рi, са­ма то­бi по­чеп­лю (ти­хо), що i у две­рi не по­тов­пиш­ся.

Стецько. Що то, ма­буть, гар­но з хуст­кою? Чи знаєш що? Я ще зро­ду не же­нив­ся. То-то, десь, гар­но жо­на­то­му; що усi ж то, усi, ку­ди оком за­ки­неш, усi же­нються. Бу­деш же ме­нi го­ло­воньку ми­ти i го­лу­би­ти?

Уляна. Змию, змию (ти­хо), що те­бе i чорт не пiз­на. Цур вже йо­му! про­же­ну йо­го вiд­сi­ля та й вте­чу до­до­му. (Ему). А при­го­луб­лю ось так: ось хо­ди сю­ди. (Про­тя­ги­ва­ет к не­му ру­ки, а он, раз­не­жась и охо­ра­ши­ва­ясь, хо­чет по­дой­ти к ней).

Олексій (с серд­цем ста­но­вит­ся меж­ду ни­ми). Здо­ро­ва, Уля­но! Не­хай то­бi бог по­ма­га!

Уляна (обра­до­вав­шись, бро­са­ет­ся к не­му). А, мiй Олек­сiєчку! Де ти узяв­ся? Я те­бе цi­лий ра­нок ба­жа­ла.

Олексій (сер­ди­то и от­во­ра­чи­ва­ясь от нее). Дур­ний, що i прий­шов, не чув би об своїм не­щас­тi.

Уляна (испу­гав­шись). Ох, ме­нi ли­хо! А що там за не­щас­тя?

Олексій. То­бi ли­хо? Не знаю ко­му! Ох-ох-ох! От прав­да на свi­тi! Здо­ров, Сте­па­не! Поз­до­ров­ляю те­бе зас­ва­тав­шись!

Стецько (важ­но). Спа­си­бi.

Олексій. Так оце уве­че­рi до Уля­ни i за руш­ни­ка­ми приш­леш?

Стецько. Приш­ле­мо.

Олексій. Бо­же ж вам по­ма­гай! (Мед­лен­но идет).

Стецько. Спа­си­бi.

Олексій (все ухо­дя, го­рест­но). Про­щай, Уля­но!

Стецько. Iди здо­ров!

Уляна (в сто­ро­ну). О ба­теч­ки! що ме­нi ро­би­ти? Вiн нi­чо­го не зна, та й сер­диться i утi­ка, ко­ли ме­нi свiт не ми­лий. Як би йо­го зу­пи­ни­ти? (Гром­ко). Олек­сiю!

Олексій (в сто­ро­ну). Сха­ме­ну­лась! Не­хай по­кор­тить! (Бу­д­то не слы­шит и все идет).

Уляна. Олек­сiю-бо!

Олексій (оста­нав­ли­ва­ясь). А чо­го там?

Уляна. Чо­го-бо ти сер­диш­ся?

Олексій (возв­ра­ща­ясь к ней). Чи се ж та­ки прав­да, що ти iдеш за йо­го?

Уляна. Так що ж, що прав­да?

Олексій (по­ет).

Чи се ж тая кри­ни­ченька, що го­луб ку­пав­ся?

Чи се ж тая дiв­чи­нонька, що я же­ни­хав­ся?

Женихався, не смi­яв­ся, хо­тiв її взя­ти,

Уродила то­ва­ри­ша, не­чис­тая ма­ти!

Чи ждав же я бi­ди­ноньки та­кої на се­бе,

Щоб по­чу­ти в дiв­чи­ноньки, що не йде за ме­не,

Не за ме­не, за дру­го­го йде моя дiв­чи­на!

Що ро­би­ти? Тiльки iти свiт за очи­ма!

Уляно, Уля­но! як же ме­нi не сер­ди­тись? Як ме­нi сто­яти i слу­ха­ти, що ти, за­був­ши, як де­сять ра­зiв бо­жи­ла­ся, ген там, на Хо­лод­нiй го­рi, у лiс­ку, як з то­бою за го­рi­ха­ми хо­ди­ли, що нi за ко­го не пi­деш, оп­рiч ме­не, а тут при ме­нi ка­жеш, щоб при­си­лав за руш­ни­ка­ми… Грiх то­бi, Уля­но! За­на­пас­ти­ла ти ме­не! Я ж ка­жу: ко­ли се прав­да, що ти iдеш за Сте­цька, що у пос­мiх на увесь го­род за на­вi­жен­но­го, за дур­ня…

Стецько (зе­вав­ший по сто­ро­нам, на­ко­нец вслу­шал­ся в по­с­лед­ние сло­ва). Бре­шеш, бре­шеш, бре­шеш! Оце вже, го­луб­чи­ку, бре­шеш! Три­вай ли­шень: я ще не зов­сiм дур­ний, а батько ка­же, ко­ли ще й вiн не бре­ше, що в ме­не не усi до­ма. Та дар­ма: хоч би i дур­ний, так хi­ба не мо­жу же­ни­ти­ся? Тут не ро­зу­му тре­ба; я вже знаю.

Олексій. Так що ж у тiм, що оже­ниш­ся, та як не вмi­ти­меш жiн­ку со­дер­жать? Тре­ба її го­ду­ва­ти. Нi­якої ху­до­би не ста­не, ко­ли не бу­деш сам ро­би­ти! А вмiєш ти що ро­би­ти?

Стецько. Ро­би­ти, по­жа­луй, вмiю, так та­ла­ну щось не­ма. Раз батько та­ки про­ту­рив ме­не на тiк. Дар­ма, я i пi­шов, узяв цiп i мо­ло­тю з дядьком Па­на­сом, а вiн ще, бра­ти­ку, ли­сi­ший, чим мiй батько. Я чи вда­рив раз по сно­по­вi, чи нi, а йо­го як учи­щу, за­мiсть сно­па та по ли­си­нi, а вiн як геп­не об зем­лю, так стор­ча­ка i дав! (Сме­ет­ся). А я со­бi: ких, ких, ких! киш­ки пор­вав ре­го­ча­чись. Го­дi пiс­ля то­го ча­су мо­ло­ти­ти! Батько ска­зав: не­ма та­ла­ну, луч­че чу­ма­ку­ва­ти та у до­ро­гу хо­ди­ти.

Олексій. Хо­див же ти у до­ро­гу?

Стецько. Хо­див.

Олексій. А ку­ди?

Стецько. З ху­рою, до мо­ря.

Олексій. До яко­го мiс­ця?

Стецько. Аж до Ос­но­ви.

Олексій (сме­ет­ся). Крий бо­же, як да­ле­ко! Аж двi верст­ви!

Уляна. О, щоб те­бе, Сте­цю! i ме­не розс­мi­шив.

Олексій. За чим же ти ув Ос­но­ву з ху­рою хо­див? Чи не в бiр по шиш­ки?

Стецько. По шиш­ки! Тю-тю! ще й смiється. Ка­жуть то­бi, пiш­ла ху­ра до мо­ря, за ри­бою. От i ме­нi батько дав па­ру во­лiв: не­хай, ка­же, хлоп'я прив­чається. От ми iде­мо, iде­мо, усе iде­мо, усе iде­мо… аж гульк! прий­шли ув Ос­но­ву. Там чорт на­дай дядькiв, Ди­ка­нi, ко­ли знаєш; та й зак­ли­ка­ли ме­не обi­да­ти. От я й сiв та й обi­даю, усе обi­даю… та й за­був про ху­ру, а во­на, брат, як учис­ти­ла, та аж до Пи­ли­по­во­го се­ла, а я усе обi­даю, усе обi­даю… та як по­обi­дав, та й по­тяг у со­ло­му, та­ки до дядькiв на тiк, та як дав хро­па­ка, так аж геть-геть до ве­чо­ра. Ну, знаєш, батько по­бiг про­вi­да­ти ху­ри, та й наг­нав, та й пи­тається: а де Стецько? А Стецька ка­т­­ма! (Сме­ет­ся). Хро­пе, сер­де­га, у со­ло­мi, мов пан на по­душ­ках. Аж гульк батько у со­ло­му, як по­тяг­не ме­не ру­бан­цем! Аж я спро­сон­ня як зля­ка­юсь, як по­бi­жу та че­рез го­ро­ди! А батько як гук­не: хлоп­цi, сю­ди! Тут, брат, не­на­че з псюр­нi хор­ти до дер­тi, так хлоп­цi по­ви­бi­га­ли, та ме­не ло­ви­ти, та й пiй­ма­ли, узя­ли ме­нi ру­ки скру­ти­ли, та зв'яза­ли гар­ненько, та у го­род, та до во­лос­но­го прав­ле­нiя, та у ко­ло­ду, а уран­цi i у при­вод…

Олексій. Так те­бе i у при­вод во­ди­ли? Я сього i не чув.

Стецько. Во­ди­ли, го­луб­чи­ку! Ска­за­но, слу­хай батька, та не втi­кай.

Олексій. Що ж то­бi бу­ло у при­во­дi?

Стецько. По­ти­ли­цю ви­го­ли­ли та й пус­ти­ли. Не що!

Олексій. Че­рез що те­бе не прий­ня­ли у сал­да­ти?

Стецько. Та так, бi­да ста­ла­ся: не зу­мiв пальцiв пе­ре­лi­чи­ти. (Пе­ре­би­ра­ет пальцы). Та й до бi­са ж їх на ру­ках: Ста­неш їх лi­чи­ти, та так один од­но­го i по­пе­ре­жа. Ось бач! (Пе­ре­би­рая пальцы, за­ду­мал­ся). На яко­го гас­пи­да так ба­гацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уля­но! Як би ти з од­ним па­льцем та зло­жи­ла со­бi ду­лю? Еге! Не мож­на-бо, хоч як, та не мож­на.

Одарка (из-за во­рот кри­чит). Уля­но, Уля­но! А iди обi­да­ти!

Уляна. За­раз, ма­мо, прий­ду.

Одарка. Ко­ли Стецько тут, клич i йо­го.

Стецько. Ось-осьдеч­ки я. Обi­да­ти? За­раз. Що то вже я лю­б­лю обi­да­ти! Я б i вдень i вно­чi усе б обi­дав.(Ухо­дит во двор).

Олексій. Що, Уля­но, чу­ла? От за яко­го дур­ня iдеш!

Уляна. Чи я ж са­ма за нього iду, чи що?

Олексій. А як же? ко­ли i за руш­ни­ка­ми ве­лi­ла при­си­ла­ти? Я сам чув. Про­щай, Уля­но! Бог з то­бою! Тiльки ме­не i ба­­чи­ла. Сам со­бi смерть за­по­дiю.

Уляна (бро­са­ясь к не­му). Олек­сiєчку, мiй го­луб­чи­ку! I я без те­бе не хо­чу на бi­лiм свi­тi жи­ти! Не вми­рай без ме­не, озьми i ме­не з со­бою! Не по­кинь ме­не си­ро­тин­кою!

Олексій (сто­ит, не об­ни­мая ее). Так се прав­да? Де ж твоя бож­ба, Уля­но? Тяж­ко моєму сер­цю, ко­ли вже й ти не дер­жиш прав­ди i мi­няєш то­го, хто те­бе лю­бив, вiд щи­ро­го сер­ця… ду­же, ду­же лю­бив… i мi­няєш на ко­го? Не боїшся ж ти бо­га, га?

Уляна (все об­ни­мая его). Бо­га я бо­юсь, люб­лю те­бе, мiй ле­бе­ди­ку, мiй си­зий го­лу­боньку; чає вiд ча­су бiльш люб­лю, чим уперш на ву­ли­цi зiй­шли­ся. Не по­ки­ну­ла б я те­бе нi­за­що на свi­тi; що ж бу­деш ро­би­ти? Не моя во­ленька: ма­ти си­лує!

Олексій. Ти ж їй ка­за­ла, що ме­не лю­биш?

Уляна. Ка­за­ла усе: ка­за­ла, що не хо­чу за Стецька, ка­за­ла, що ко­ли не за те­бе, то й нi за ко­го не пi­ду; так i го­во­ри­ти не дає. Та вже ж: на усе пi­ду, а за Стецьком не бу­ду. При­го­луб же ме­не у ос­тан­нiй ра­зо­чок! (Обни­ма­ют­ся).

ДУЭТ

Уляна.

Горе, ли­хо i бi­да!

Не да­ють за те­бе!

Олексiю, сер­це моє,

Не по­кинь ти ме­не!

Олексій.

Не вби­вай­сь, моя Уля­но!

Буду вiч­но я лю­би­ти,

Бо нi­як ме­нi не мож­на

Без те­бе на свi­тi жи­ти!

Уляна.

Я бо­юся зос­та­ва­тись;

Вже i ма­ти ско­ро вий­де.

Олексій.

Тяжко, важ­ко розс­та­ва­тись!

Що ж? Не­хай же хоч i прий­де.

В но­ги їй от­тут впа­ду.

Слiзоньками обiл­лю.

Уляна.

Станьмо ми її мо­ли­ти,

Станьмо жа­лiб­но про­си­ти:

(вместе)

Не роз­лу­чай нас, ма­мо рiд­на!

Ой, дай по­жи­ти ще нам, бiд­ним!

Не пий, не пий ти на­шой кро­вi,

Не роз­ри­вай мiж нас лю­бо­вi!

Уляна. Ум­ру без те­бе, Олек­сiю!

Олексій. Со­бi я смерть за­по­дiю!

(вместе)

Горе, ли­хо i бi­да!

Не да­ють за ме­не!

Ой Уля­сю, сер­це моє,

Не за­будь ти ме­не!

Уляна.

Горе, ли­хо i бi­да!

Не да­ють за те­бе!

Олексiю, сер­це моє,

Не по­кинь ти ме­не!

(Обнимаются).

Стецько (вы­хо­дя из-за во­рот). Чи то те­бе дов­го жда­ти? Вже й борщ поїли, i яло­ви­чи­ну пок­ри­ши­ли, а во­на i не iде. (Уви­дев, что лю­бов­ни­ки об­ни­ма­ют­ся). Бач, з ким тут, во­на! Ма­ти не збре­ха­ла, ка­за­ла, що во­на, ма­буть, з Олек­сiєм роз­мов­ля; а во­на доб­ре роз­мов­ля, що же­ни­хається! Iди ж, iди. Ка­за­ла ма­ти, що ко­ли, ка­же, чес­тю не пос­лу­ха, то же­ни її у по­ти­ли­цю!

Уляна. Та iду, за­раз iду. - Олек­сiєчку! не втi­кай вiд­сi­ля; я швид­ко вий­ду. За слi­зонька­ми i не їсти­му нi­чо­го та й пос­пi­шу до те­бе. Пос­лiд­ня на­ша го­ди­нонька, тiльки i на­го­во­ри­ти­ся з то­бою. (Пла­ча, ухо­дит во двор).

Стецько. Вий­деш, вий­деш, ко­ли-то ще пу­щу. (Под­хо­дит к Олек­сию). А ти чо­го тут, про­би­ша­ка?

Олексій. Чо­го? Я до Уля­ни при­хо­див.

Стецько. До Уля­ни? А зась не знаєш? До Уля­ни!

Олексій. Що? ще i сей став на ме­не гри­ма­ти!

Стецько. А то ж i не гри­ма­ти? Одар­ка ка­за­ла: про­же­ни йо­го.

Олексій. Ти ме­не про­же­неш? О, вра­жий си­ну? Че­рез те­бе та­ка на­пасть! (Бро­са­ет­ся к не­му. Стецько, ис­пу­ган­ный, бе­жит; Олек­сий, пой­мав его, схва­ты­ва­ет за грудь и тря­сет). За­ду­шу, анах­темську вi­ру! О, як­би не бо­явсь грi­ха, тут би i амiнь моєму су­пос­та­то­вi! (Оттал­ки­ва­ет его от се­бя). Згинь з очей, ка­то­ли­че!

(Стецько до чрез­вы­чай­нос­ти ис­пу­ган­ный, не мо­жет кри­чать, а сто­ит в уг­лу и во все вре­мя сто­нет и дро­жит).

Олексій (успо­ко­ив­шись). Дур­ний i я, що з дур­нем зв'я­зав­ся. Що, ме­нi ро­би­ти? Де ська­ти по­мо­чi? Тяж­ко моєму сер­цю! Сам би на се­бе ру­ки пiд­няв! По­хо­жу по го­рi, по­ки Уля­на вий­де; чи не при­ду­маю чо­го? (Ухо­дит).

Стецько (осмат­ри­ва­ет­ся во все сто­ро­ны и, не ви­дя Олек­сия, бе­га­ет и кри­чит). Про­бi, ра­туй­те, ра­туй­те! Хто в бо­га вi­рує, ра­туй­те! Ой, ра­туй­те!..

ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ

Стецько и Про­кiп с Одар­кою вы­бе­га­ют.

Одарка (бро­са­ясь к Стецьку). Що, що тут та­ке? Чо­го ти кри­чиш?

Прокіп. Чи не об'їздчи­ки ко­го з го­рiл­кою зла­па­ли?

ТЕРЦЕТ

Стецько.

Харцизяка ме­не бив!

А я й ка­шi ще не їв…

Одарка.

Ось вне­су то­бi я ка­шi…

(Уходит).

Стецько (пла­чет).

Ги, ги, ги, ги, ги!

Кашi хо­чу, ка­шi, ка­шi!

Прокіп.

Ой, хо­дiм ми за лi­сок,

Там но­венький є ши­нок,

Купимо го­рiл­ки глек…

Стецько.

Цур то­бi iз нею, пек!

Кашi хо­чу, ка­шi, ка­шi!

Одарка (при­но­сит ему большой ку­сок ка­ши).

Одже й ка­шi на шма­ток.

Їж же, си­ну, та не плач.

Стецько.

Его! Ось по­бач:

Я хоч i зов­сiм

Оцю груд­ку з'їм,

А пла­ка­ти ще бу­ду.

Ще-бо м'яса я не їв:

Так сього я не за­бу­ду.

Одарка.

Ходiм до ха­ти ми, хо­дiм!

Тобi м'яса я до­бу­ду.

Стецько.

Та я i м'ясо хоч поїм,

А пла­ка­ти та­ки все бу­ду.

Прокіп.

От ли­хо, ли­хо i зов­сiм,

Нiгде го­рiл­ки не до­бу­ду!

(Уводят Стецька с со­бою).

ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ

Та же ули­ца.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ

Скорик (вы­хо­дит с дру­гой сто­ро­ны до­ма Про­ко­па). Што за прi­ят­ной оцей Хар­ков! Єй, iс­тин­но! i за гра­ни­цею та­ко­во не ви­дал! Та­ки што хо­зяїн, то i доб­рой ча­лавєк. Той те­бя про­сiт абєдать, дру­гой на кун­па­нiю; та всьо с пот­чи­ван­ньом та з лас­ко­вим сло­вом. Вот усю Ту­реч­чи­ну, Фран­цiю i Рас­сею пра­ха­дi­ли, а нєтутє та­ко­го при­ят­но­го го­ро­да! То-то Хар­ковс­кая Русь ма­туш­ка! Та так усi на­ша­во бра­та по­ва­жа­ють! Нi хрес­ти­ни, нi свадьба у знай­омих не бу­ваїть, штоб без ме­ня то абаш­лось. Прав­да i то, што уж нiх­то так па­ряд­ка не дасть, как я. (Ню­ха­ет та­бак из тав­лин­ки и взды­ха­ет). Па­ви­дав-та­ки свi­ту я на свай­ом вi­ку! I гдє-то не па­бу­вав? Так ку­ди му­жи­ку про­тiв на­ша­во бра­та спра­виться-та, хоч у друж­ках iлi у ста­рос­тах, алi у ку­мах. Все за­ко­ни знаю, ат­та­во i усе ка мне. Вот i у ве­че­ру пай­дьом ста­рас­таюдев­ку сва­тать; так ак­ра­ма та­во, што от Шку­ра­ти­хи руш­ник шу­мит, та i ста­рой Канд­зю­ба на ра­до­щах, што зас­ва­таю си­на йо­во ду­ра­ка, чим-не­будь та­ки пас­ту­питься-та. Вот i бу­дет на та­бак (Сме­ет­ся). В свєтi только жи­ви уме­ючи, а то не про­падьош з го­ло­ду. (По­ет).

Лиш умей за де­ло взяться,

Можно всю­ди по­жив­ляться;

В по­ле бий, ко­ли, ру­би, -

Дома де­неж­ки бе­ри.

Подпускай дев­ча­там ля­си,

Старим ба­бам ба­лянт­ра­си;

Сам же в оба лишь смот­ри

Да з них де­неж­ки бе­ри.

В све­тi мно­го чу­да­ков;

Ох! i не без ду­ра­ков;

Только iм не го­во­ри,

Молча деньги з них бе­ри.

Не один на све­тi я -

Лекар, куп­чик i судья

Правдой в све­тi не живьот -

I, где мож­но, знай берьот.

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Скорик и Олек­сий.

Олексій (вы­хо­дит в за­дум­чи­вос­ти). Хо­див, хо­див - а все-та­ки не знай­шов сво­го щас­тя. Був i на клад­би­щi, по­за­ви­ду­вав по­кiй­ни­кам: їм-то нi пе­ча­лi, нi воз­ди­ха­нiя, як спi­ва­ють дя­ки. Ле­жать со­бi i вже нi об чiм не ду­ма­ють; а наш брат­чик тер­пи! Ду­май со­бi та га­дай, та нi­чо­го не ви­ду­маєш. (По­ет).

Горе, ли­хо, про­па­даю!

Де схо­ва­тись вiд бi­ди?

Смерть най­ти я де, не знаю;

Вiд лю­дей ку­ди втек­ти?

Ой, хо­жу я i блу­каю,

Як те сон­це в кру­зi!

Куди їду - що шу­каю?

А все сер­це в ту­зi!

Горо кру­та - розс­ту­пи­ся,

Лiсу тем­ний - ро­зiй­ди­ся,

Рiчко бист­ра - пiд­нi­ми­ся,

Вся звi­ря­ка - iз­бi­жи­ся…

Погубiть ме­не мер­щiй.

Коли хо­чеш, щоб про­пас­ти,

То жи­ви се­ред лю­дей.

Вiд їх бiд i вiд на­пас­тi

Швидче вмреш, чим вiд звi­рей!

(Подходя к дво­ру Про­ки­па). Обi­ща­ла ж Уля­на пiс­ля обi­да вий­ти; пi­дож­ду, ко­ли не збре­ше. Що ж їй ска­жу? Що ж я ви­ду­мав? Нi­чо­го. Зiй­де­мось, по­су­муємо, поп­ла­че­мо… та й тi­ль­ки; а уве­че­рi гас­пидський Стецько бу­де хуст­кою вих­ва­ля­ти­ся!

Скорик (все уз­на­вав­ший его, го­во­рит ти­хо). Та он же. Алек­сiй! (Ему). Пас­лу­шай, ма­ла­дец!

Олексій (огля­нув­шись, к не­му). Га? (Кла­ня­ет­ся неб­реж­но). Здрас­туй­те, гос­по­да слу­жи­вий! (Без вни­ма­ния ос­тав­ля­ет его и идет к ха­те).

Скорик. Алек­сiй! Ти ме­ня i не поз­нал?

Олексій (под­хо­дя к не­му, всмат­ри­ва­ет­ся). Нi, щось не пi­з­наю. А вiд­кi­ля ви?

Скорик. Та вiд­тi­ля, вiд­кi­ля i ви… Та што тут, нєгде дє­ти­сь: я Осип, дя­дюш­ка твой.

Олексій (узнав). А! так i є. (Обни­ма­ют­ся). Здо­ро­вi ж, дя­дю­ш­ка, бу­ли! Дав­но не ба­чив вас та й не пiз­нав. А що? го­дiв чо­ти­ри є?

Скорик. Та так-та­ки што есть. Втям­ки тєбе, как ми з пал­ком iш­ли на Ту­реч­чи­ну че­рез Хар­ков i я з ва­шим уп­ра­ви­те­лем тут зай­шол­ся; вот тут i те­бя ви­дав.

Олексій Та знаю ж, знаю. То­дi ме­не при­вез­ли вiд­да­вать у ре­мест­во.

Скорик. Так ти усьо у го­ро­де i живьош? Што ж я з та­бой нiгдє не паст­ре­чал­ся? А у ка­ком ре­мест­вi?

Олексій Та в ко­ва­лях, i вже в ро­бот­ни­ках, на за­во­дi ку­би де­лаємо. Сто двад­цать руб­лiв бе­ру у год.

Скорик. Чест­ной па­рень, спо­лать! Што ж твої ба­тюш­ка i мать, сест­ра моя, жи­венькi?

Олексій Ба­тюш­ка по­мер, а ма­ти ду­же ста­ренька, од­на­че, сла­ва бо­гу, ще жи­ва! Бра­ти по­же­ни­лись, а меньшу сест­ру у двiр узя­ли за ба­риш­нею, а тi по­ви­хо­ди­ли у на­ше ж та­ки се­ло. Я там за­го­вiв­ши був. Що ж ви до нас не на­вi­даєтесь? Чи ви те­пер у от­пус­ку, чи як?

Скорик. Iз па­ля­вих, був у нех­ва­ли­тах, а да­лi чис­тую па­лу­чил. Хатєл, штоб та­ки на­вi­да­тись до сваїх; хоч би сест­ру па­вi­дать. Де­сять га­дов, как її ви­дав; бу­ло за­ми­ре­нiє, так у от­пуск при­ха­дiл. Ти iщо був ма­хенький, не пом­нiш. Те­пер хатєл, штоб не буть без служ­би, паїскать се­бе мєстеч­ка, так што-то не то. Са­ве­то­ва­ли до ат­куп­щи­ка на зас­та­ву, так я, брат, сал­дат i чес­ную ду­шу iмєю; нам ту­да не ру­ка.

Олексій От вже ду­маю, по­хо­ди­ли по свi­ту, на­ви­да­лись уся­чи­ни!

Скорик (хваст­ли­во). Уж я то не па­ха­дiл? Єсть лi та­кая ста­­ра­на, где б я не па­бу­вал? Бу­ли ми i у Фран­цiї, усю Нi­ме­цiю прай­шли, у Рассєї сто­яли, та i у Ту­реч­чи­ну за­вер­та­ли-ста! Што то, ба­тюш­ки, свет ве­ли­кий! Как ви живьоте сде­ся у глу­шi, так i ду­маєте, што только i све­та, што над ва­ми? Нет, брат! Пай­ди вот, как ми-та, так, гос­по­ди, сколька, га­дов на­доб­но, штоб увесь ево прай­ти! вот как ми iс­ха­ди­ли-ста.

Олексій На­ба­чи­лись, ма­бу­те, уся­ко­го ди­ва! Що то, як­би ко­ди гу­ля­ючи пос­лу­ха­ти!

Скорик. Вот как даждьом ра­жест­венських свят, так пай­ду у ва­ше се­ло i те­бя азьму з са­бой, там уж бу­ду раз­ка­зо­вать. Бу­дет ча­во пас­лу­шать пра чу­жиї зем­лi. Усяк, хто нi раз­ка­зує, усяк бре­шет, усьо не так; я до всєво приг­ля­дал­ся. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прий­дьош у Фран­цiю, так там усьо фран­цуз на­га­ло; а у Нi­ме­цiї - дру­гой на­род, не­мец до єди­но­го, а уж на­ша­во i не спра­щуй; у Ту­реч­чи­ну прий­ди, так ку­да нi абер­нись, усьо тур­ки, усьо тур­ки; аж сум­но! А во вся­кой зем­лi га­во­рят не по-на­шо­му. А как? вот ви­диш, я те­бе i ето раз­тал­кую. Вот у нас, при­ме­ром ска­зать, хлєб: вот i я, i ти, i усяк зна­ет, щто то хлєб, а у них так iна­че завьоться. Алi вот i во­да; ну, ма­лая ди­ти­на у нас на­завьот во­ду во­дою, у них - так i не вмєют так наз­вать. Ум­но­во в них нi­ча­во не спра­шуй, усьо па-своєму i сав­сем не так, как у нас.

Олексій Гос­по­ди ми­лос­ти­вий. Яких-то лю­дей на свi­тi не­ма! Де ви, дя­дюш­ка, на хва­те­рi? Я б до вас прий­шов ко­лись би пос­лу­ха­ти.

Скорик. Та я так - то у ад­на­во при­яте­ля па­жи­ву, то у дру­го­ва, та де­чем i пра­миш­ляю. Спа­сi­ба хар­ков­цам, па­лю­би­ли ме­ня! Де хрис­ти­ни, де сватьба, то уж без Оси­па Ско­ри­ка не абай­дьоться, па­та­му што увесь за­кон знаю; ка­кой па­ря­док у ка­ком слу­чає па­дать, i где ка­коє сло­во прис­та­вить, i где наб­ре­хеньку ви­пус­тить. Та i к то­му ж, как ста­яли з пал­ком у Яга­ти­нi, так там ста­рик ха­зяїн, та i па­лю­бил ме­ня i па­ка­зал деш­то; так я i знаю алi кров за­мо­вить, алi от га­дю­ки за­га­ва­рiть, ско­ти­ну iсп­ра­вiть, ког­да ведьма, доївши, iс­пор­тить, i про­че­го де­ча­во знаю. Ха­див­ши как я по Фра­цiї i по Ту­реч­чи­нi, ча­во­то ча­лавєк не нав­читься? А ат та­во i хле­буш­ка пе­ре­па­да­ет. Вот i сей ве­чер, пра­хал адин при­ятель вис­ва­тать си­на; та хоч он i ду­ра­чок, та я знаю, как тут па­вер­нуть. Узять гре­ха на ду­шу па­больш бре­хать, как аб­на­ко­вен­но при сва­таньє…

Олексій (не­тер­пе­ли­во). До ко­го ж се ви iде­те ста­рос­тою?

Скорик. А вот пай­дьом до Про­ко­па Шку­ра­та, вот он тут i живьот; а дєвка, брат, важ­ная!

Олексій Та що се ви зо мною ро­би­те?.. Се ви ме­не, дя­дю­ш­ка, бу­цiм жи­во­го рi­же­те!.. Се ви ме­нi смерть за­по­дi­ваєте!

Скорик. Што ти га­во­риш? Неш­та дєвка те­бе приг­ля­ну­лась?

Олексій. Та не то що приг­ля­ну­ла­ся, а ми вже бiльш пiв­го­­ду з нею лю­би­мо­ся, i по­бо­жи­ли­ся, i зап­ри­сяг­ли­ся, щоб нам не роз­лу­ча­тись, а те­пер, як пос­тиг­ла нас ли­хая го­ди­нонька, що її си­лу­ють за Стецька Канд­зю­бен­ка, так нам i свiт не зми­лив­ся! По­мо­жiть, бу­да­те пас­ко­вi! Не iдiть сва­тать за Стецька, а хо­дiм зо мною до Шку­ра­тiв та по­го­во­рi­те об ме­нi. Ви та­ки свi­ту на­ви­да­лись; знаєте i хран­цюзьке сло­во, i ту­рецьке; зро­бiть так, щоб Уля­ну за ме­не вiд­да­ли i щоб не да­ли ме­нi з жур­би про­пас­ти, та щоб не за­гу­би­ли i її! Ба­чи­те, яка хо­дить!

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ

Те же и Уля­на, вы­шед за во­ро­та и уви­дев Ско­ри­ка зас­ты­ди­лась и хо­чет во­ро­титься.

Олексій А iди, Уля­сю; а iди, га­лоч­ко, сю­ди! Та не со­ром­ся. Се мiй рiд­ний дя­дюш­ка вер­нув­ся з по­хо­ду. (При­во­дит ее к Ско­ри­ку). Ось роз­ка­жи йо­му, як ти ме­не лю­биш.

Уляна Здi­лай­те ми­лость, ус­ту­пi­тесь за ме­не, бiд­ную, не­щас­ную! Хо­тять ме­нi свiт зав'яза­ти, хо­тять ме­не си­лою вiд­да­ти за Стецька, за то­го дур­но­го…

Скорик. Ах, ти, де­вуш­ка, де­вуш­ка! По­ве­зи те­бя у Фран­цiю, так би там те­бя наз­ва­ли мам­зель; а у Ту­реч­чи­нi - ма­ру­ш­ка, а у Рассєї - де­вуш­ка-заз­но­буш­ка! Я усе їх язи­ки знаю. Ну, как тєбя ад­дать за Стецька, каг­да ти лю­биш ма­во пле­мян­ни­ка!..

Уляна Ох, ба­теч­ку! Як ясе ви оце вiд­га­да­ли, що я йо­го лю­б­лю?

Скорик (хваст­ли­во). Ну, да так; не усьо спрас­та. Хо­ди­ли та­ки па па­хо­дам, ви­да­ли свєту, та деш­то i зна­ем. Ну, так­ти лю­биш єво?

Уляна (стыд­ли­во). Ме­нi стид­но ска­за­ти! Ад­же ви знаєте?

Скорик. Ну, Алек­сiй те­бя лю­бiт?

Уляна (ско­ро). О! про йо­го ска­жу: вiн ме­не лю­бить так, що i ска­за­ти не мож­на, i ка­же, що кра­ще ме­не не­ма нi меж се­ля­на­ми, нi меж го­ро­дя­на­ми. Я б i про се­бе ска­за­ла б вам, як я йо­го люб­лю, так не го­диться про се роз­ка­зу­ва­ти. Я тiльки ма­те­рi ска­за­ла, що люб­лю йо­го ду­же-ду­же i що кра­ще йо­го i у всiм Хар­ко­вi не­ма. А вам сього не ска­жу.

Скорик. Што ж ма­туш­ка? Ка­ко­во чор­та во­на ре­ти­рує­ть­ся-та?

Уляна Ка­же, що кре­пак. Боїться, щоб ме­не у се­лi не обiж­да­ли.

Скорик. Кре­пак? Та што ж за бi­да? Ва­на не ха­ди­ла по свє­ту, так нi­ча­во i не знаєт. А вот как я ха­дил па па­хо­дам, так ви­дал, што i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чи­нi, i у Рассєї за па­ме­щи­ка­ми кре­па­кам житьйо доб­рое. Вот i Алек­сiєв ба­рин доб­рой, чест­ная ду­ша! А што ме­ня у сал­да­ти ат­да­лi, так єта по на­га­вор­кам при­каж­чи­ка. Так што ж? Нас­лу­жил бо­гу i го­су­да­рю, па­ха­дил па па­хо­дам, на­ви­дал­ся свєту i у Фран­цiї, i у Нiмєчинє, i у Рассєї, i у Ту­реч­чинє; та i стал ча­лавєком, та i го­рюш­ки мне ма­ло-ста.

Олексій Пос­та­рай­те­ся ж i об нас, дя­дюш­ка! Киньте Кан­д­зю­бен­ка, хо­дiм до Шку­рат­ки, та по­го­во­рiть, не­хай не гу­бить нас.

Уляна (по­ет).

Ой дя­деч­ку,

Голубчику,

Змилуйся на­до мною!

Не дай ме­нi,

Сиротинi,

У яму iти жи­вою!

Як ри­бонька без во­ди­цi,

Так я, сер­деш­на, б'юся!

За дур­но­го за Канд­зю­бу

Силує ма­ту­ся!

З Олек­сiєм роз­лу­ча­ють,

Не да­ють по­жи­ти,

Лучче смерть я за­по­дiю,

Коли не лю­би­ти.

Ой дя­деч­ку,

Голубчику,

Не дай ме­нi про­пас­ти!

Прошу те­бе,

Ратуй ме­не,

Защити вiд на­пас­ти!

Озьми своє руж­жо страш­не

Та стрельни в Уля­ну.

Ой, чим iти за не­лю­ба,

Лучче ляг­ти в яму.

Озьми свою шаб­лю гост­ру,

Зрубай ме­не ра­зом!

Без ми­ло­го Олек­сiя

Вмру од­ним я ча­сом.

Ой дя­деч­ку,

Голубчику,

Прошу те­бе,

Ратуй ме­не,

Не дай ме­нi про­пас­ти!

Скорик. Нет, сєво не ма­гу сде­лать. Я при­сяж­ной ча­ла­век, абе­щал Пав­лу Канд­зюбє iтить за руш­ни­ка­ми i дов­жон сде­р­жать сло­во. Только вот што: на сва­таньї впа­ла­вi­ну бу­ду бре­хать i разх­ва­лю­вать дур­но­го Стецька, а так, з воєнна­во ар­ти­ку­лу, за­ки­ну i усьо де­ло око­ло пальця звер­ну; а завт­ра прий­ду та й бу­ду ата­ку­вать ста­ру Шку­рат­ку; я знаю, у ней уся си­ла. А ког­да што не то, так ми i на­го­вор­ною во­ди­цею по­пош­туєм, тат­час сдасться i дум­кою на­ле­во кру­гом! (По­ет).

Уж не­да­ром ми ха­дi­лi,

Скрозь в па­хо­дах iзслєдi­лi,

Знаю, знаю весь об­ряд,

Дело всьо зве­ду да лад.

Бул у нємцов на ро­ди­нах

I у тур­ков на хрес­ти­нах,

У фран­цу­зов бил друж­ком,

Там ха­дiл я с руш­ни­ком.

От га­дю­ки от­чи­таю,

Стару дев­ку прос­ва­таю,

Лихоманку за­шеп­чу

I зло­дiя про­учу.

Все зроб­лю я, што вам нуж­но;

Ворожить те­пер до­суж­но.

Знаю, знаю весь об­ряд,

Дело всьо зве­ду на лад.

Олексій I, вже, до завтрього! Луч­че б сьогод­нi! По­жа­лус­та, дя­дюш­ка. (Уля­не). Ад­же ма­ти до­ма?

Уляна. Не­ма! пiш­ла у рiз­ни­цi яло­ви­чи­ни ку­пу­ва­ти; бу­де ве­че­рю ва­ри­ти на те прок­ля­те сва­тан­ня. I я ж ка­жу: луч­че б сьогод­нi, як паньмат­ка вер­неться, та й по­го­во­ри­ли б, або, мо­же, i вiд­шеп­та­ли б її вiд Стецька; а то як руш­ни­ки по­даю, то й по­боїться вiд­ки­да­тись, щоб не пла­ти­ти Канд­зю­бi без­чес­тя за на­ру­га­тельство.

Скорик. Во­та, а я ж у вас на што? Сєвод­нi нi­как не мо­жу, дал сло­во, дов­жон спол­нить, я на то при­ся­гу при­нi­мал, щоб сто­ять i у сло­вi, i у дєлi, а на­зад не от­да­ваться. А завт­ра дру­гое де­ло, нас­мот­рим i на зо­рi i што ко­му прис­ниться. Мо­жет-та­ки Осип Ско­рик што-не­будь да зна­ет-та. Уж он лi свєта не ба­чил? не учить єво. Раз­ведьот бе­ду i не та­кую. По­тер­пiть до завтрього. Авось!

Уляна. До завтрього? Мо­же, ме­не завт­ра на сто­лi по­ба­чи­те!

Олексій Як тiльки зду­маю, що Удя­на чiп­ляє хуст­ку от­то­му на­вi­же­но­му Стецько­вi, то ме­не так тряс­ця i тру­сить. (Сте­цько за ку­ли­са­ми по­ет). О! бач, який iде!

Скорик. Жал­ко мнє вас, де­туш­ки! А по дру­гой ко­мандє вот што: не только све­ту, што у вак­не, я й сам ду­мал, што только єго i есть, што у нас, а как па­шол па усєм га­су­дарст­вам, так, ба­тюш­ки! ка­кой свет бальшой! Так i ви, не ту­жiть. Па­iськай дру­гой дев­ки, каг­да сяя не на­ша. Те­пе­ри­ча пай­ду та­ва­ри­ша у ста­рос­ти ськать; а ти че­рез час мєста до­жи­дай ме­ня на Ло­панс­ком мос­ту. Я те­бе но­вой па­роль ска­жу. (Ухо­дит).

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Уляна, Олек­сий и Стецько по­ет и гры­зет оре­хи.

Стецько (по­ет без му­зы­ки).

Iшов Стецько льодом,

Свинка ого­ро­дом;

Подай ме­нi, моя ми­ла,

Свою бi­лу руч­ку!

Бач, де во­на! А я со­бi си­дiв, си­дiв, аж спа­ти за­хо­тi­ло­ся. I що ро­бить, не знаю; чи iти до­до­му, чи тут ста­рос­тiв до­жи­да­тись? Нi­ко­го i спи­та­тись. Ма­ти по­вi­ялась ку­дись, а ста­рий усе кли­кав ме­не на вольну, да­лi i зах­рiп; там так здо­ро­во хро­пе, що аж ха­та тру­ситься. А я по­лiз на по­ли­цю, та й на­ма­цав го­рi­хи, та й тро­щу їх. Ану­мо, Уля­но, ця­та­тись! А ка­жи: чи цiт, чи лиш­ка? От у жме­нi дер­жу.

Уляна. Та пi­ди со­бi геть! Цiт, - тiльки вiд­че­пись.

Стецько (счи­та­ет оре­хи). Так, вiд­га­да­ла. Оце один, два їх, п'ять, де­сять, три, усi!

Олексій (уда­рив его по ру­ке, вы­би­ва­ет оре­хи), А ти, ба­чу, i лi­чи­ти не вмiєш? От­та­кий ко­зак!

Стецько (огля­нув­шись и тут только уви­дев его) А ти чо­го тут, про­би­ша­ка? Чо­го ти з моєю дiв­чи­ною стоїш? Чо­го ди­виш­ся на неї, та ще, мо­же, i го­во­риш з нею? Гля­ди, щоб я не дав то­бi щип­ки! Геть вiд­сi­ля, ка­жу, то­бi! (Олек­сий под­хо­дит к не­му, а он пя­тит­ся от не­го). Цур то­бi! Не заньмай ме­не, я то­бi ка­жу! А то по­ба­чиш, що я то­бi зроб­лю.

Олексій (все подс­ту­пая к не­му). Ану, ну! Що ти ме­нi зро­биш?

Стецько (отсту­пая). Що зроб­лю? Ось по­бач; ось тiльки хоч пальцем до­торк­неш­ся до ме­не, то як ска­же­ний зак­ри­чу про­бi! Ще дуж­че, чим тот­дi.

Олексій Цур дур­ня, та мас­ла груд­ка! Чуєш, я то­бi ка­жу: не в'яжись до лю­дей, то й я те­бе не заньма­ти­му.

Стецько. А до яких же я лю­дей в'яжусь? А каз­ки, ка­жи!

Олексій Чо­го ти в'яжеш­ся до Уля­ни, йо­ло­пе? Во­на за те­бе не хо­че.

Стецько (по­доб­рав оре­хи, про­дол­жа­ет их грызть). Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же: луч­че їй з мос­ту та у во­ду.

Стецько. Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же, що за то­бою бу­де про­па­ща.

Стецько. Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же: луч­че їй свiт за очи­ма пi­ти, чим за те­бе.

Стецько. Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же: цур то­бi, пек то­бi, оси­на то­бi, дур­ний, бо­же­вiльний, на­вi­же­ний, ка­то­ли­че, бу­зо­вi­ре…

Стецько. Дар­ма, дар­ма, дар­ма! Хоч ти ме­нi що хоч ка­жи, а я то­бi усе ка­за­ти­му: дар­ма, за­тим що дар­ма. Хоч во­на i не хо­че, хоч во­на пла­ка­ти­ме i вби­ва­ти­меться, хоч здох­не, то ме­нi дар­ма, аби б тiльки пiш­ла за ме­не.

Олексій. Що ти бу­деш з та­ким дур­нем ро­би­ти! Вiн усе своє тов­че. Ну, ще лас­кою поп­ро­шу те­бе: Пав­ло­вич, Сте­пан­ку, го­луб­чи­ку! Вiд­кинься вiд Уля­ни, не заїдай їй вi­ку, дай їй ще на свi­тi по­жи­ти з ким дру­гим, а не з то­бою! Не бе­ри її, я то­бi спа­си­бi ска­жу!

Стецько. Так i я ж то­бi, бра­ти­ку, лас­кою ска­жу, що я б те­бе пос­лу­хав, так що ж бу­деш ро­би­ти з моїм батьком? Оже­нись, ка­же, дур­ню, та­ки оже­нись; та вже аж об­рид ме­нi з сим оже­нiн­ням; так оце тiльки за­тим я i же­ни­ти­ся хо­чу.

Олексій. Та шу­кай со­бi дру­гої дiв­чи­ни; се вже не твоя i не хо­че за те­бе.

Стецько. Та де їх у ура­го­вої ма­те­рi знай­деш? Вже я раз хо­див з ста­рос­та­ми; хо­ди­ли по усьому за-Хар­ко­ву i усю Заїкiв­ку i Мос­ка­лiв­ку ви­хо­ди­ли; де хоч по­га­ненька дiв­ка бу­ла, усю­ди за­хо­ди­ли, так нi од­на не iде, як за­тя­лись.

Уляна Чом же во­ни за та­ко­го па­руб­ка та не iдуть?

Стецько. Без со­ро­ма каз­ка: ка­жуть, що дур­ний. "Дур­ний, цур йо­му"! - ось як ка­жуть. Се вже ура­го­ва мо­да ста­ла, що усе за ро­зум­них хо­тять. Вiд сього i лю­ди на свi­тi пе­ре­ве­дуться. За дур­них не iдуть, а ро­зум­них нiг­де узя­ти, от усi лю­ди i по­виз­ди­ха­ють, а но­вих лю­дей - тпррру! - нiг­де бу­де взя­ти!

Уляна Та й я ж тим за те­бе не хо­чу, що ти дур­ний, i то­бi у вi­чi ка­жу.

Стецько (мол­ча смот­рел на нее быст­ро и дол­го, по­том вдруг вскри­ки­ва­ет). Тю на твою го­ло­ву! Ти тiльки са­ма ка­жеш; а ма­ти ка­же, що я не зов­сiм би то i дур­ний; так хто вас зна, хто з вас бре­ше. А там i дiв­ка ка­же, батько ка­же, i ма­ти ка­же, бра­ти ка­жуть, сест­ри ка­жуть, що бу­цiм я дур­ний, так вже нiг­де дi­тись!

Олексій. От­так ка­за­ли за-хар­кiв­цi, а як прий­деш сва­та­тись на Гон­ча­рiв­ку, то й за-ло­пан­цi те ж ска­жуть.

Стецько. Ма­те­рi тряс­ця за-хар­кiв­цям i за-ло­пан­цям, ко­ли так ска­жуть. А куп­цi так не те ка­жуть.

Олексій Хi­ба ж те­бе i куп­цi зна­ють? Як же ти до них по­пав?

Стецько. Ось бач як. Пос­лав раз батько, - та й бли­зень­кий свiт! - аж за Не­те­чу, а я й не пот­ра­пив, та й блу­каю по ву­ли­цям, та розг­ля­даю. А тут шусть на ме­не ко­нi! Маш­та­лiр як урi­же ме­не у се пле­че кну­том, як гик­не: па­дi! Я сю­ди; а ме­не дру­гий по сьому пле­чу; я ба­чу, що не­пе­ре­лив­ки: вiд­сi­ля ко­нi, вiд­тi­ля па­ни, так я шморг у лав­ку, та й див­люсь, що там ро­бит­ця. А там куп­цi, та так об­ду­рю­ють па­нiв, що на! (Сме­ет­ся).

Олексій. Чим же во­ни об­ду­рю­ють?

Стецько. Еге! ось як; Увiй­де па­нi у лав­ку, уся та­ка цвя­хо­ва­на, як мак у по­лi. Бриль на нiй… тiльки що ув ого­род го­роб­цiв по­ло­ха­ти, та шов­ко­ве ряд­но нап'ято, а скрiзь так i свi­титься… (Смеєтся). Вже я, бра­ти­ку, на­ди­вив­ся!.. От ку­пець i по­дасть шов­ко­вої ган­чiр­ки шма­ток або хус­точ­ку дi­ря­ву, що ме­нi i на ону­чi її не тре­ба, та i лу­пить гро­ши­ки, скiльки вид­но. А во­на i хва­литься, що доб­ро ку­пи­ла; а я ба­чу, та ре­го­чусь со­бi, та ду­маю со­бi: ку­пи­ла доб­ро, що i на пiд­тич­ку не го­диться. Аж ось ме­не ку­пець i здрiв та i ка­же: ча­во те­бе, ма­ла­дець, на­да? А я ка­жу: я не мо­ло­дець, а Сте­цько. Тут, знаїш, ски­ну­лись по сло­ву та i ста­ли при­яте­лi. Да­лi зiб­ра­лось їх чи­ма­ло: i ста­рi, i мо­ло­дi, i ли­сi, i пiдс­лi­пу­ва­тi, i уся­кої мас­тi. Ре­го­чуться з ме­не, а я з них ре­го­чу­ся та де­що ви­га­дую. Да­лi зас­та­ви­ли тан­цю­ва­ти; як же я їм учис­тив го­па­ка, так аж по­ля­га­ли ре­го­чу­чись. А да­лi i на­да­ва­ли: хто сук­на на шап­ку, хто по­яс, хто ренсько­го, хто хуст­ку, та про­ха­ли, щоб ще прий­шов…

Олексій Го­дi ж, Сте­цю; те­бе i до ве­чо­ра не пе­рес­лу­хаєш. Те­пер ка­жу то­бi: про­сив те­бе лас­кою; не вiд­ки­даєшся? Так слу­хай же: от нас двоє i Уля­на тре­тя; тiльки по­бе­реш руш­ни­ки та по­ба­чу те­бе з хуст­кою, то знай, що тiльки то­бi i на свi­тi жи­ти!

Стецько. Ли­ха ма­те­рi! А я з хуст­кою та за­лi­зу аж у со­ло­му. Тряс­ця там знай­деш!

Олексій. I там знай­ду та й за­ду­шу…

Стецько. Ось тiльки за­ду­ши, а я батько­вi ска­жу…

ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ

Те же и Про­кип без шап­ки, кра­дет­ся чрез те­атр.

Уляна. А ку­ди то, та­ту, манд­руєте? Вер­нi­тесь ли­шень! (Ве­дет его на­зад). Єй же то бо­гу, не пу­щу!

Прокіп. Та ме­нi є дi­ло до чо­ло­вi­ка, - що се та­ке?

Уляна. От­так, при­па­ло дi­ло! та без шап­ки i iде­те?

Прокіп. Ви­не­си ж ке шап­ку.

Уляна. Не ви­не­су, бо пi­де­те на вольну, а опiс­ля що вiд ма­те­рi дос­та­неться. Хi­ба не знаєте?

Прокіп. От­так! усе на вольну.

Стецько. Та ви­не­си йо­му шап­ку, пос­лу­хай; бач, як йо­го кор­тить. Хоч би i на вольну пi­шов, так то­бi що за дi­ло? - Не хто ж ве­лить, батько, хоч i по­га­ненький, мо, ли­ка­ми ши­тий, а усе-та­ки батько. Не пос­лу­ха­ла б ти мо­го? Вiн би те­бе скру­тив, що до но­вих вi­ни­кiв пам'ято­ва­ла б. Чи так i му­жи­ка не бу­деш слу­ха­ти? Ну, ду! В ме­не гля­ди!

Уляна. Не бу­ду те­бе слу­ха­ти, бо не бу­ду твоєю жiн­кою.

Стецько. По­ба­чу, як то не бу­деш! Ану, ста­рий! як ска­жеш: чи во­на бу­де, чи не бу­де моєю жiн­кою?

Прокіп. Хм!.. Я б то­бi щось ска­зав, та ту­теч­ка не мож­на. Ось хо­дi­мо зо мною про­гу­ляй­мо­ся, аж ген ту­ди, на Ли­су го­ру.

Стецько. Яко­го я там чор­та за­був? Не хо­чу.

Олексій. (отве­дя в сто­ро­ну Стецька). А що, чи є в те­бе гро­шi?

Стецько. Та ось пов­на ки­ше­ня; батько дав на сва­тан­ня.

Олексій. Про­бi­гай­ся ж з ним на вольну та пос­тав йо­му че­т­вер­ти­ну, то вiн до те­бе бу­де доб­рий i доч­ку при­си­лує.

ДУЭТ

Прокіп.

Ходiм, зя­тю, за лi­сок,

Там но­вий стоїть ши­нок,

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Стецько.

Тю-тю, дур­ний, вiд­че­пи­ся!

Пий го­рiл­ку, по­да­ви­ся!

Прокіп.

Там го­рiл­ка є, i пи­во,

I шин­кар­ка чор­ноб­ри­ва,

Шинкарочка по­час­тує,

Шинкарочка по­цi­лує.

Стецько..

Кажу, сам пий, по­да­ви­ся.

Прокіп.

На шин­кар­ку по­ди­ви­ся;

Шинкарочка на­ли­ває,

Шинкарочка знай мор­гає.

Ходiм, зя­тю, по­манд­руєм,

Горiлочки по­куш­туєм,

З шин­кар­кою по­жар­туєм.

(Подмигивая и прип­ля­сы­вая).

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Стецько (все ду­мав­ший, сог­ла­ша­ет­ся).

Шинкарочка на­ли­ває,

Шинкарочка знай мор­гає.

Прокіп.

Є го­рiл­ка там, i пи­во,

I шин­кар­ка чор­ноб­ри­ва.

Стецько.

Шинкарочка по­час­тує,

Шинкарочка по­цi­лує.

Дурням ти не по­ту­рай.

(Вместе)

Ходiм швид­че, пос­пi­шай.

Ходiм хут­ко, по­манд­руєм,

Горiлочки по­куш­туєм,

З шин­кар­кою по­жар­туєм.

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Шинкарочка по­час­тує,

Шинкарочка по­цi­лує!

(Обнявшись и прип­ля­сы­вая, ухо­дят).

Уляна. Бу­де ж ме­нi те­пер вiд ма­те­рi, за­чiм батька не всте­рег­ла. По­бiг би ти, Олек­сiєчку, та вер­нув їх.

Олексій Не руш йо­го, Уля­но; не­хай iде, не­хай Стецько за­ве­де йо­го на вольну та й сам зай­де хоч до завтрього, так з ким ста­рос­ти прий­дуть i як у вас без батька бу­де?

Уляна Не­хай як со­бi зна­ють, а я не ви­ну­ва­та; я та­ки шап­ки не да­ла. Що, Олек­сiєчку, ось i ве­чiр бли­зенько; що нам ро­би­ти?

Олексій Хто йо­го зна, моя ри­бонько! Щось i дядько не ту­ди став гну­ти, усе за ба­га­тим тяг­не. Що-то як­би я па­ном був, то­дi б своя во­ля: ук­рав би те­бе по-панськи та й оже­ни­в­ся б.

Уляна. А опiс­ля i по­ки­нув би ме­не, як па­ни роб­лять?

Олексій. Не го­во­ри так, моя кри­шеч­ко! Хоч би я над па­на­ми пан був, хоч би ах­ви­це­ром був, а все б те­бе так лю­бив, як i те­пер. I хоч би ме­нi оде­жi на увесь год да­ва­ли, або па­ру во­лiв, або ота­ма­ном нас­та­нов­ля­ли, то я б нi­чо­го не за­хо­тiв, оп­рiч те­бе од­ну.

Уляна. Спа­си­бi то­бi, мiй со­ко­ли­ку, що так ме­не лю­биш, та й я ж не меньш те­бе. Не­хай би за ме­не сва­тав­ся не то що Стецько, та хоч би i сам хва­тальний, та да­вав би ме­нi скiль­ки раз­кiв на­мис­та з ду­ка­та­ми, та спра­вив би баєву юп­ку та ка­ла­май­ко­ву спiд­ни­цю з шов­ко­вою за­пас­кою, то от же то бо­гу, плю­ну­ла б йо­му ме­жи очi, а пiш­ла б за те­бе… От же й ли­хо! Ма­ти iде, ще бу­де ме­не ла­яти, за­чiм з то­бою стою.

Олексій Не­хай iде; ще бу­ду її лас­кою про­ха­ти, чи не зми­ло­сер­диться хоч тро­хи.

ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ

Те же и Одар­ка.

Одарка. Чи се ж то­бi, дiв­ко, зви­чай­но се­ре­ду дня з па­руб­ком на ву­ли­цi сто­яти? Чи се то­бi хi­ба ве­чiр? Не вмi­ла б де у ку­точ­ку пос­то­яти, щоб нiх­то i не ба­чив, а то i ма­яче усiм у вi­чi, як та верст­ва! Що лю­ди ска­жуть?.. Та й то­бi, Олек­сiю, чо­го тут ханьки м'яти? Вже во­на мов прос­ва­та­на; вiд­рi­за­на скиб­ка. Шу­кай со­бi дру­гу, а її вже не об­ду­рюй.

Олексій. Нi, паньмат­ко, нi­ко­ли я нi­ко­го не об­ду­рю­вав; не моя се на­ту­ра, її ж я по­лю­бив, от вiд ма­кот­ру­са бу­де дру­гий год; та, прав­ду то­бi ска­жу, так її по­лю­бив, що ко­ли не вiд­дас­те за ме­не, то не знаю, як i на свi­тi про­жи­ву. Ода­рiє! Не знаю, як вас по ба­тюш­цi, паньмат­ко! Згляньтесь на бо­га, не за­на­пас­тiть моєй ду­шi; ка­жу вам, що вмру або у сал­да­ти пi­ду, ко­ли її рi­шусь. По­жа­лiй­те ме­не, си­ро­ту: батька у ме­не не­ма, ма­ти при ста­рос­тi, од­на, нi­ко­му її, бiд­ної, бу­де дог­ля­ну­ти. Я бу­ду тут-здесь на за­ро­бiт­ках, а Уля­на i гос­по­да­рю­ва­ти­меть i ста­ру ма­тiр дог­ля­да­ти­меть. За­хо­че­те i ви до нас пе­реб­ра­тись? - най­де­мо ку­ток, бу­де i хлi­ба шма­ток. Бу­ду на вас за­роб­ля­ти, бу­ду вас по­чи­та­ти i пос­лу­ха­ти як ма­тiр рiд­не­сеньку. Ху­до­го сло­ва вiд ме­не не по­чуєте. Бу­де вам гар­но в ме­не жи­ти. Ко­ли i бу­ло яке ли­хо, то усе по­за­бу­ваєте, тiльки вiд­дай­те за ме­не Уля­ну.

Одарка. Олек­сiєчку, мiй го­луб­чи­ку! Пос­лу­хай же й ме­не, що й я то­бi ска­жу. Я й са­ма те­бе люб­лю, мов рiд­не­сенько­го си­на. Па­рень ти про­тiв ме­не зви­чай­ний, слух­ня­ний; що озь­му у ру­ки ту чап­лiю, що ти ме­нi ско­вав, то за­раз те­бе i зга­даю. Та як же за те­бе вiд­да­ти? Ти со­бi на ли­хо кре­пак! Та й за Канд­зю­бен­ка як не вiд­да­ти? Хоч дур­ний - мi­ри не­ма, так ба­га­тий, не узяв йо­го чорт i з батьком. Са­ма со­бi гос­по­ди­ня, свек­ру­хи не­ма; у хо­ро­шi по­хо­дить i у во­лi по­жи­ве. Нi, Олек­сiй­ку, не вiд­дам з во­лi та у не­во­лю.

Олексій. Та яка се не­во­ля? То ви не бу­ваєте по се­лам та й не знаєте, як те­пер доб­ре за па­на­ми жи­ти! I ка­зен­нi дiв­ча­та, аж виб­ри­ку­ючи, iдуть у се­ла за панських; од­на од­ну по­пе­ре­жа.

Одарка. Та во­но, Олек­сiй­ку, i прав­да твоя; чу­ла i я де­чо­гось про се ба­гацько: iдуть i на­шi го­ро­дя­ни за се­лян, та ще й за панських; та ме­нi ось що: Канд­зю­би­на ху­до­ба, а її до бi­са! Жал­ко, як дос­та­неться ко­му дру­го­му, а не моїй ди­ти­нi. Не­хай вже, Олек­сiю, так бу­де, як во­но є. Ти з Уля­ною ро­зiй­дись та при­ходь на ве­сiл­ля, бу­цiм­то нi­чо­го i не бу­ло.

Олексій. (тяж­ко вздох­нув). Ой паньмат­ко, паньмат­ко! Ти ме­не та­ки­ми рi­ча­ми мов га­ря­чою ши­ною у сер­це шпи­гаєш! Щоб я на ве­сiл­ля прий­шов? Не хо­чу, не хо­чу!.. Не мо­жу iз со­бою зов­ла­да­ти, бо лю­бов, як сон: нi заїси, нi зап'єш, ко­ли ко­го на­па­де. Ко­ли ж не­ма у вас жа­лю, пi­ду пря­мо до сво­го ба­ри­на, упа­ду у но­ги i про­си­ти­му, щоб вiд­да­ли у сал­да­ти, та й пi­ду на край свi­та, у Ту­реч­чи­ну, де дядько був.

Уляна (пла­чет). Тог­дi, ма­мо, тiльки ти ме­не i ба­чи­ла!

ДУЭТ

Уляна.

Матусенько рiд­не­сенька!

Зозуленька ми­ле­сенька!

О що ж оце ме­нi ти ро­биш?

За що ме­не не­щас­ну то­пиш?

Олексій.

Не пий ти на­шiй кро­вi!

Не роз­ри­вай щи­рої лю­бо­вi!

Худобу всю мою озьми,

Без неї щас­ли­вi бу­дем ми!

(Вместе).

Нема бi­ди,

Нема нуж­ди,

Де щи­ра лю­бов.

Дасть i ра­дость,

Дасть i щас­тя

Нам вiр­на лю­бов!

Олексій.

Чи вмiє ду­рень же лю­би­ти?

Уляна.

Порадоньку вiн дасть яку?

Олексій.

Тiльки знай, що бу­деш сльози ли­ти!

Уляна.

Не бу­де щас­тя на моїм вi­ку!

Олексій.

Ой згляньте на мою бi­ду!

Улясю за ме­не вiд­дай­те,

Коли ж не вiд­дас­те, то знай­те,

Я за очи­ма свiт пi­ду!

Уляна

Ой згляньте на мою бi­ду!

За ми­ло­го ме­не вiд­дай­те;

Коли ж не вiд­дас­те, то знай­те,

(Вместе)

Усюди смерть со­бi знай­ду!

Мене з то­бою роз­лу­ча­ють!

Нехай со­бi во­ни се зна­ють:

Уляна.

Усюди смерть со­бi знай­ду!

Олексій.

Я за очи­ма свiт пi­ду!

(Обнимаются. Одар­ка в сто­ро­не пла­чет).

Одарка (по­до­шед к Уля­не, лас­ка­ет ее). Го­дi ж, Уля­сю, го­дi, моя до­ненько! Не роз­ри­вай мо­го, сер­ця! Iди у ха­ту та вби­рай­ся; ве­чiр бли­зенько, ско­ро ста­рос­ти прий­дуть.

Олексій. Три­вай, паньмат­ко! По­ки ще Уля­на не за­ру­чи­лась, по­ки ще ме­нi не грiх наз­ва­ти її своєю, не­хай ми поп­ро­щаємось, як довг ве­лить. (По­до­шед к Уля­не, го­во­рит с го­рестью и сквозь сле­зы). Уля­сю! сер­денько, ри­бонько! Ба­чить бог, як тяж­ко ме­нi на ду­шi!.. Не мо­жу то­бi роз­ка­за­ти, як над­ри­вається моє сер­це!.. Про­щай… Уля­сю! (Пла­чет, и Уля­на горько ры­да­ет). Про­щай, моя зi­роч­ко!.. Не­хай… то­бi бог по­мо­га!.. Ка­зав би я то­бi - не за­бу­вай ме­не, так за­кон не ве­лить; ти довж­на лю­бить i ша­ну­вать, ко­го то­бi бог дасть. А об ме­нi… i не спом'яни!.. Знаю; як ти ме­не лю­би­ла, та зна­ти­му, яко­во бу­де твоєму сер­цю жи­ти з не­лю­бом. Не го­рюй, Уля­но, та не вби­вай­ся!.. Не­хай я один за нас за двох бу­ду го­ре пи­ти!.. Не­хай я один бу­ду страж­да­ти!.. Ко­ли ж по­чуєш, що бу­ла вiй­на, то й знай, що ме­не пер­ша ку­ля зве­де з свi­ту… Зап­лач ниш­ком, та й… як со­бi хо­чеш. (Ти­хо пла­чет и хо­чет ее ос­та­вить).

Уляна (обняв, удер­жи­ва­ет его). Олек­сi­еч­ку! мiй ле­бе­ди­ку, мiй со­ко­ли­ку! На ко­го ж ти ме­не по­ки­даєш?.. Чи так же я те­бе лю­би­ла, щоб пе­ре­жи­ла роз­лу­чен­ня з то­бою?.. Ще ти не да­ле­ко зай­деш вiд Хар­ко­ва, а ме­не приньме си­ра збмля! Дой­де сяя вiс­точ­ка до те­бе, мiй Олек­сiєчку! - не жу­рись, по­п­лач трош­ки, вiд­по­ми­най ту, що те­бе щи­ро до смер­тi лю­би­ла, та i на­дiй­сь, що бог нас зве­де на тiм свi­тi до­ку­поньки. Про­щай, Олек­сiєчку, про­щай!.. бу­ла твоя i бу­ду твоєю! (Об­няв его в пос­лед­ний раз, ути­ра­ет сле­зы и под­хо­дит к ма­те­ри, с твер­достью). Хо­дiм, ма­мо; ро­бiть зо мною, що хо­че­те; уже я не ту­теш­ня!.. (Ско­ро ухо­дит).

Одарка (во все вре­мя горько пла­кав­шая). Свi­та не ба­чу за го­рю­чи­ми слi­зонька­ми!.. Я ж ка­жу: ко­ли б ме­нi не Канд­зю­бо­ва ху­до­ба, то я б i не по­ду­ма­ла за то­го стид­ко­го та брид­ко­го Стецька вiд­да­ти та­ке зо­ло­то, як моя Уля­на; та ба! (Ухо­дит).

Олексій (в го­рес­ти за­ду­мал­ся). Усе то гро­шi, усе то гро­шi! Та­ки ку­ди не по­ди­вись, усе во­ни на свi­тi ору­ду­ють! З грiш­ми, що не за­ду­май, так усе i уро­диться! З грiш­ми, хоч ле­жiнь, ка­жуть тру­дя­щий; з грiш­ми дур­ня, не­вiг­ла­са, i по­чи­ту­ють i ша­ну­ють луч­че, чим доб­ро­го, ро­зум­но­го i ро­бо­тя­що­го. З грiш­ми мож­на i без­дiльни­чать i дру­гих об­ди­рать, та ще за­мiсть щоб та­ко­го у Си­бiр, так та­ко­му ще i кла­ня­ються. Та чо­го тут да­ле­ко хо­ди­ти? З грiш­ми от i Сте­цько ша­нується, мов чо­ло­вiк; а вiн, по прав­дi ска­зав­ши… що вiн? - Стецько!

ЯВЛЕНИЕ СЕДЬМОЕ

Олексии и Стецько.

Стецько (за ку­ли­са­ми еще от­зы­ва­ет­ся). Га! Чо­го? Ось-ось де я! (Вы­хо­дит, ед­ва идя от ус­та­лос­ти, и пых­тит). Ге! ге!.. ге!.. Бо­дай те­бе за­во… ге! за­во­ди­ла ли­хо­ман­ка, як вiн ме­не за… ге!.. за­вiв! Од­но те, що на­си­лу дiй­шов, а тут ще i не пот­ра­пив, за­мiсть Хар­ко­ва та учис­тив аж у Гри­го­рiв­ку. Бу­ло б то­бi сва­тан­ня! З яко­го б чор­та руш­ни­ки да­ва­ти, як­би я не прий­шов? Ще ж i до­до­му шван­дя­ти не близько!

Олексій (в сто­ро­ну). I ще з сим дур­нем нi­чо­го i не зро­биш! Зас­лав бу­ло йо­го, так-та­ки вер­нув­ся. (Стецьку). Чо­го ж ти вер­нув­ся? Де ти дiв сво­го тес­тя?

Стецько. А щоб вiн злиз! Знаєш: як пiш­ли ми, та усе iде­мо, усе iде­мо… а вiн пос­пi­ша, аж со­пе, та усе пос­пi­ша; а да­лi став тю­па­ти пiд­бiг­цем; а там вже - да­ром що ста­рий - став i пiдп­ли­гу­ва­ти, не­на­че панський прис­тяж­ний; а я за ним тю­паю, усе тю­паю… та не до­же­ну. От як ба­чу, що не до­же­ну, гук­нув, щоб вер­нувсь та узяв гро­шi, бо за що вiн пи­ти­ме? Ки­нув йо­му зо жме­ню, та як по­тяг на­зад, та й не пот­ра­пив, та аж у Гри­го­рiв­ку про­су­нув­ся, а вiд­тi­ля вже сю­ди; та так уто­мивсь, що не­на­че у хре­щи­ка гравсь. - А ти чо­го так по­су­пивсь, мов той кiт, що ми­шу упус­тив? Але не слу­ха, що йо­му i ка­жеш…

Олексій (все не слу­шая его). Пi­ду те­пер до дядька-сал­да­та. Не хо­чу нi­якої по­ра­ди. Не­хай вчить мушт­ри; iду охо­тою у сал­да­ти… (Ско­ро ухо­дит).

Стецько (один). Ану, Стецько, чи вже спо­чив? Хо­дiм, го­луб­чи­ку, ще до батька; мо­же, вiн до­сi сер­диться, що я не йду. Прий­ду та обую шка­по­вi чо­бе­ти з пiд­ко­ва­ми, одяг­ну но­ву сви­ту… та й муд­ра ж! Хо­дiм!.. Та не близько ж iти! Аж ген-ген! I не вид­но вiд­сi­ля!.. (По­ет).

Оцей свiт,

Такий свiт,

Який со­бi дов­гий!

Цiлий день про­хо­диш,

Кiнця не зна­хо­диш!

Коли б вiн,

Коли б вiн

Та був ко­ро­тенький.

Щоб тут по­ле,

А тут лiс, -

Недалеко б дiдько нiс.

От тут дiв­ка, а тут батько,

А тут їх i ха­ти,

Щоб не­дов­го до них шван­дять,

А швидч до­чух­ра­ти.

А то шван­дяй,

Швандяй, щван­дяй,

Швандяй, шван­дяй…

(Уходя все по­ет).

ДЕЙСТВИЕ ТРЕТЬЕ

Внутренность крестьянской из­бы; на пра­вой сто­ро­не дли­н­ный стол, пок­ры­тый ков­ром и свер­ху ска­тертью, на ней большой ржа­ной хлеб. По обе­им сто­ро­нам сто­ла длин­ные ска­мей­ки; на ле­вой сто­ро­не сце­ны три ма­ленькие ска­мей­ки. В уг­лу, но на ви­ду, печ.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ

Прокип ле­жит на ска­мей­ке за сто­лом и спит.

Одарка (вы­хо­дит и про­дол­жа­ет го­во­рить за ку­ли­сы). Гля­ди ж, Уля­сю-душ­ко, не ба­рись. Пов'язав­ши скин­дяч­ки, приш­пи­ли квiт­ку з пра­во­го бо­ку, щоб зна­ти бу­ло, що мо­ло­да, та й ви­ходь пiч ко­лу­па­ти. Вже ско­ро i лю­ди прий­дуть… Та що ми без батька бу­де­мо ро­би­ти? Хоч по­га­ненький, та був; а те­пе­рич­ки iз-за сво­го та тре­ба по­зи­ча­ти. Де то вiн шляється?.. О, ли­ха моя го­ди­на! (По­ет).

Та ли­ха ж моя го­ди­на!

Мене ма­ти вто­пи­ла:

За п'яни­цю вiд­да­ла,

Щоб я, бiд­на, про­па­ла!

Була со­бi по­пiв­на,

Меж дiв­ка­ми ко­ро­лiв­на;

Мудрi буб­ли­ки пек­ла

I та­нок усiм ве­ла.

Тепер ку­ди го­жу­ся?

З п'яню­гою во­жу­ся!

Нi з ким взя­ти по­ра­ди

I со­вi­ту по­да­ти.

Краса моя зав'яла!

Худобонька про­па­ла!

Гай, дi­во­чiї лi­та!

Плачу, як та си­ро­та!

(Прокип креп­ко всхрап­нул).

Одарка (уви­дев его). Ди­вись!.. се вiн спить! - ус­та­вай! Ско­ро лю­ди прий­дуть, да­вай по­ря­док. Ус­тань-бо! (Тол­ка­ет его, он привс­та­ет, зе­ва­ет, по­тя­ги­ва­ет­ся и си­дя дрем­лет). Та про­чу­май­ся, на­вi­же­ний! Та ка­жи ли­шень: де оце ти шля­в­ся?

Прокіп (все си­дя, зе­ва­ет). Щось нев­тям­ки, де я був.

Одарка. Та вже нiг­де бiльш, як на вольнiй.

Прокіп. А по­бiг би я та спи­тав. Чи я був там?

Одарка. Та го­дi то­бi: ус­та­вай, да­вай по­ря­док; ад­же ти батько.

Прокіп (вста­вая). А мо­же, i справ­дi, що я батько?

Одарка. Ну, те­пер ка­жи: чо­го ти на вольну хо­див, ко­ли я не ве­лi­ла?

Прокіп. Як чо­го? По­яса ви­ку­па­ти. Хi­ба без по­яса на сва­тан­нi бу­ти?

Одарка (ско­ро). А що ж, ви­ку­пив?

Прокіп (вя­ло). Та еж!

О да р к а. Де ж ти гро­шi узяв? Ма­буть, у те­бе є во­ни? Так ке сю­ди, на сва­тан­ня тре­ба.

Прокіп. Де узяв? Зять дав.

Одарка. Зять? Бач, який доб­рий! Ще й нi­чо­го, а вже i гро­шi дає. Зос­та­ло­ся ж в те­бе? Та ну-бо, про­чу­няй­ся швид­че (лас­ка­ясь к не­му) та при­бе­рись лю­бенько: умий­ся, щоб хмiль прой­шов, та пiд­пе­ре­жись гар­ненько. Та ке ли­шень гро­шi сю­ди, я схо­ваю, а пiс­ля то­бi i вiд­дам. Або ке по­яс сю­ди, я те­бе пiд­пе­ре­жу, як змо­ло­ду пiд­пе­рi­зу­ва­ла. Ти був тог­дi та­кий бра­вий! Чи впам'ятку то­бi, як ко­лись раз, ще ти па­руб­ком був…

Прокіп (слу­шая ее, раз­не­жил­ся). Ге! як на то­ку? - знаю, знаю. Зга­дав! (В большом ду­хе). Що то тог­дi гар­но бу­ло!

Iще то­го не за­був,

Як я па­руб­ком був.

З дiв­ча­та­ми же­ни­хав­ся,

Цо ву­ли­цям усе я щляв­ся.

А те­пер уже не так;

Вже не той у ме­не смак.

Цур йо­му вже же­ни­ха­тись.

От на вольну швидч заб­ра­тись.

Ой жiн­ки ви, цо­ко­ту­хи!

Не смаш­нiш ви вiд си­ву­хи!

Хоч як хо­чеш, так цi­луй;

А смаш­нiш. як: буль, буль, буль!

Одарка.

Давай же по­яс сю­ди, мер­щiй…

ДУЭТ

Одарка (лас­ко­во).

Ке лиш по­яс сю­ди, моє сер­денько!

Прокіп (не­жась).

Озьми по­яс, пiдв'яжи, та ле­ге­сенько.

Одарка (с большою лас­кою).

Давай, да­вай, го­луб­чи­ку, да­вай по­яс сю­ди.

Прокіп.

А що ж? ска­жу: го­лу­боч­ко! Не­ма по­яса в ме­не.

Одарка.

Адже ти в ши­нок хо­див ви­ку­па­ти йо­го?

Прокіп.

Коли ж гро­шей не бу­ло, знов зас­та­вив йо­го.

Одарка.

Бодай те­бе зас­тав­ля­ла ли­хая го­ди­на!

Прокіп.

А чим би я пох­ме­ливсь? Тут ли­ха го­ди­на!

Одарка (за­су­чи­вая ру­ка­ва).

Та хоч грiх, хоч i два, поб'ю, я п'яню­гу.

Ох, був ко­лись чо­ло­вiк, те­пер спив­ся з кру­гу!

Одарка.

Поб'ю то­бi мор­ду всю,

(Вместе).

Хоч я то­бi й жiн­ка,

Бодай луч­ше iс­ка­зивсь!

Ох, бiд­на я жiн­ка!

Прокіп.

Та чим би я пох­ме­ливсь,

Якби не го­рiл­ка?

Та чим же я ви­ну­ват,

Дорога го­рiл­ка.

Одарка (в большом серд­це). Так оце у те­бе i гро­шей не­ма? О, гас­пидський чо­ло­вiк! Щас­тя твоє, що не та­кий час, я б те­бе так при­та­су­ва­ла, що б те­бе i чорт не пiз­нав! Та ще, мо­же, не ско­ро ста­рос­ти прий­дуть, а то опiс­ля сер­це вi­дiй­де. (Бро­са­ясь к не­му с ку­ла­ка­ми). Я то­бi, ста­ра со­ба­ко!.. Я то­бi си­вi пат­ли по­об­ри­ваю!.. (Стук в дверь). Ох, ме­нi ли­хо… Сi­дай швид­ше… Цур то­бi! не­хай опiс­ля… (Са­дит­ся с му­жем и от­ды­ха­ет).

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Те же и Олек­сий вхо­дит с по­кой­ным ду­хом.

Одарка. Е! се Олек­сiй.

Олексій. Дай бо­же ве­чiр доб­рий! По­ма­гай­бi вам на усе доб­ре!

Прокіп (очень важ­но). Спа­си­бi.

Одарка. Про­си­мо до гос­по­ди. Сi­дай, Олек­сiю, щоб, як ка­жуть, ста­рос­ти сi­да­ли. Ти та­ки прий­шов до нас?

Олексій. Прий­шов, тiт­ко, ко­ли не ви­же­не­те. Знаєте, що я вам ска­жу: хо­див со­бi по ву­ли­цi та ось що змо­ро­ко­вав. Не вiд­даєте Уля­ни? так i бить, бог з ва­ми! Дядько ка­же: не тi­ль­ки свi­та, що у вiк­нi, не во гнiв вам сеє сло­во. Є дiв­чат по усьому свi­ту; зап­лю­щив­шись, де­ся­ток на­гар­баю. Нев­да­ха же­ни­тись на Уля­нi - най­ду со­бi дру­гу. А ме­нi по­доз­во­льте по­ди­ви­тись, як лю­ди сва­та­ються; пов­чусь i со­бi.

Одарка. Доб­ре се ти, Олек­сiю, ви­га­дав, що по­ки­нув за Уля­ною вби­ва­тись, а те­пе­реч­ки i во­на, по­ба­чив­ши твоє ро­з­дум'я, i са­ма сха­ме­неться i по­лю­бить Стецька. По­сидь же з на­ми; ка­за­ли дiв­ча­та -прий­дуть на сва­тан­ня, i му­зи­ку дос­та­не­мо, от i ти з ни­ми по­тан­цюєш i Уля­нi роз­ва­диш.

Олексій. А де во­на? Я б з нею по­го­во­рив i на­вiв би її на ро­зум.

Одарка. От там у кiм­на­тi уби­рається. - Уля­но! Уля­но! А хо­ди вже сю­ди! (Сту­чит три ра­за креп­ко в дверь). Ох, ме­нi ли­хо! Оце вже ста­рос­ти! (Су­етит­ся). Ти, Олек­сiю, сядь тут ок­ро­ме бi­ля две­рей; а ми, ста­рий, з то­бою, як го­луб з го­луб­кою. Еге! (Са­дит­ся с Про­ко­пом на пе­ред­них лав­ках под­ле сто­ла). Уля­но, Уля­но! Iди пiч ко­лу­пай; ста­рос­ти вже прий­шли. (Опять тот же стук). Та iди-бо; що ти не йдеш? (Бе­жит за нею и вы­во­дит Уля­ну, за­ли­ва­ющу­юся сле­за­ми, и ста­вит ее у пе­чи). От тут стiй, та со­ром­ся, та по­чер­во­нiй-бо; бач, яка блiд­на, та нi на ко­го не ди­вись, усе ко­лу­пай.

Уляна (с горьки­ми сле­за­ми). Ох, бо­же мiй - i Олек­сiй тут!

Олексій (по­дой­дя к ней, го­во­рит ти­хо). Мов­чи та диш. Да­вай пев­но руш­ни­ки, а з хуст­кою пi­дож­ди, по­ки дядько-сал­дат нав­чить. (Идет к сво­ему мес­ту и са­дит­ся).

(Опять так же сту­чат за дверью)

Одарка (усев­шись с му­жем). Ну, те­пер зов­сiм. По­чи­най, ста­рий!

Прокіп (гром­ко и важ­но). Ко­ли доб­рi лю­ди, та з доб­рим сло­вом, то про­си­мо до гос­по­ди; а ко­ли так со­бi, то ви­ба­ча­й­те.

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ

Скорик и Ты­миш вхо­дят с пал­ка­ми; у пер­во­го под­мыш­кой ржа­ной хлеб. Стецько в но­вой сви­те и очень больших са­по­гах, фран­тит и все охо­ра­ши­ва­ет­ся, не сни­мая но­вой вы­со­кой шап­ки.

Скорик (ти­хо Ты­ми­шу). Ти ж, то­ва­ри­шу, как у па­хо­дах не бу­вал, све­та не ви­дал и не­ча­во не знаєш, так у ре­чах не суй­ся за умi­ли­ми, а ожи­дай ко­ман­ди, та только под­та­куй. Вот i увесь па­роль. (Стецьку ти­хо). Та снi­ми ж шап­ку, но­во­б­ра­нець! У пер­вый раз во фрун­те. (Опра­вив­шись, под­хо­дят).

Прокіп (очень важ­но). А що ви за лю­ди, i вiд­кi­ля бог при­нiс?

Скорик (так же важ­но). Преж­де усєво поз­вольте во фрунт стать i без тем­пов вам честь от­дать, а прос­то пок­ла­нит­ца и доб­рым сло­вом прис­лу­жит­ца. Преж­де пас­лу­шай­те нас, а пос­ле уж бу­дет от вас при­каз. Каг­да бу­дет теє, так ми i онеє; ког­да ж на­ше сло­во не в прий­ом, так ми ад­ре­ти­ру­є­мо­ся i проч пай­дьом. А што ми не де­зертьори, i не ма­ра­дьо­ри, i без ху­дої на­уки, так вот вам хлеб свя­той у ру­ки. (По­да­ет хлеб). По­жа­луй­те.

Тиміш (кла­ня­ясь). Так-та­ки, так.

Прокіп (при­няв хлеб, це­лу­ет и кла­дет под­ле сво­его). Хлiб свя­тий приньмаємо, а вас пос­лу­хаємо; ко­ли ж ва­ша рiч не до дi­ла, то не тре­ба i вас, i ва­шо­го хлi­ба. Сi­дай­те, лю­ди доб­рi; мо­же, зда­ле­ка iде­те? (Ста­рос­ты са­дят­ся на­са­жи­ва­ют Стецька под­ле се­бя). А вiд­кi­ля ви, па­но­ве, з якої зем­лi?

Скорик. Ми з зем­лi дальної. Ка­ли сли­ха­ли, аж з Фран­цiї.

Стецько. Вже й вид­но - мос­каль, за­раз i збре­хав. Ми при­ть­мом з-за Хар­ко­ва (Ты­миш его удер­жи­ва­ет).

Прокіп. Що ж то за зем­ля? Чи да­ле­ко во­на вiд­сi­ля?

Скорик. Не близько. Iщо аж за Моск­вою бу­дет верс­тов сто.

Тиміш. Так-та­ки, так.

Прокіп. Крий бо­же, як да­ле­ко! Ма­буть, на кiн­цi свi­та! Ту­ди во­рон на­шої кос­тi не за­не­се! - Хо­ро­ша ж сто­ро­на?

Скорик. Ста­ра­на важ­ная! Ту­да i за всєво свєту гос­подст­во з'єзжаєца па­жить, па­гу­лять…

Прокіп. Чи там же ка­ба­ки, чи вольна?

Скорик. Там об ка­ба­ках i не слиш­но; усе п'ють без за­ка­зу.

Прокіп. А го­рiл­ка де­ше­ва?

Скорик. Нi­по­чо­му. Там го­рiльча­нi ка­ла­дi­зя.

Прокіп. От сто­ро­на, так-так! Ще луч­че Ко­со­ла­пiв­ки. Тим-то i гос­подст­во ту­ди уна­жа. Е, як­би нам, жiн­ко, ту­ди на сло­бо­ду пе­рей­ти, та хоч би раз у та­ких ко­ло­дя­зях ску­па­тись! Ви ж в нас пос­тоєм, чи що?

Скорик (го­во­рит ско­ро). Нет, ми пра­ха­дя­ща, пар­тий­он­на ка­ман­да. А вот з на­ми ка­кая гис­то­рiя, про­си­мо пас­лу­хать. Раз у прош­лом у го­дi бу­ли ми у па­хо­дi, у ди­ком на­ро­дi. Сємде­сят го­ро­дов ра­зо­ри­ли, трид­цять по­ло­ни­ли, а один тран­ше­ями оса­ди­ли. А У ев­том го­ро­дi как раз си­дел вот ев­тот (ука­зав на Стецька) ди­кой князь. Вой­ско ево штур­му­ет, а он знай се­бе бун­ту­ет, пад­нi­ма­ет уго­ру пле­чi i га­во­рит та­кiїре­чi: з го­ро­дом вам ат­дам­ся завсєм, толькi патєште менє тем, од­дай­те мi­не алi пти­цю, алi чор­ную ку­ни­цю, алi крас­ную дi­ви­цу, ка­кую у вас iз­бе­ру i до се­бя при­ве­ду. Ге­не­рал нас приз­вал, та­киї ре­чi i ска­зал: ти, Осип Ско­рик, па все­му све­ту па­бу­вал, усю Ту­реч­чи­ну iз­ха­дил i в Рассєю за­ха­дил, ти з ним пай­ди i в Нi­ме­цiю зай­ди, iщi­те та­ко­во ди­ва, шу­кай­те, i как най­дьош, ему ад­да­вай­те. Вот ми как паш­ли, трид­цать го­су­дарств праш­ли, а та­ко­ва ди­ва не наш­ли. Я бу­ло у ре­ти­ра­ду ас­тал­ся, так наш ди­кой князь за­тял­ся; усьо iш­ли, iш­ли, i учо­ра у єтот го­род, - как завьотца, не знаєм, - приш­ли; тут ра­зом па­ла нам па­ро­ша…

Стецько (все слу­шал со вни­ма­ни­ем). Бов, бов, бов! То по мос­ка­ле­вiй брех­нi дзво­нють. Яка лi­том по­ро­ша?

Скорик (к не­му с большим серд­цем). Мал­чи, шпий­он! Не дасть за­ко­ну спол­нить.

Стецько (ти­хо). Дар­ма, бре­ши, бре­ши; до чо­го-то во­но дiй­деться.

Скорик. Вот как па­ла па­ро­ша, i на па­ро­шi след уви­да­ли i слi­дiть ста­ли. Наш ди­кой князь тат­час па сле­ду взнал i как апе­че­ной зак­ри­чал: вот мая нi пти­ця, нi чор­ная ку­ни­ця, а крас­на дi­ви­ця! Пай­дьом єйо ськать i на нєйо па­роль узять. Вот ми па сле­ду и пай­шли i да ва­шо­во до­му приш­ли. Те­пер ми се­бе роз­суж­да­ем: пев­но, на­ша нi пти­ця, нi ку­ни­ця, а крас­ная дi­ви­ця, у вас у ха­тi, тут єйо i па­лу­чить же­ла­ем. А па євтой мо­вi будьте усе зда­ро­ви. На­шо­му сло­ву ка­нець, а ви дай­те де­лу вi­нець.

Тиміш (все про­дол­жа­ет). Так-та­ки, так.

Стецько. Бач, ку­ди кар­люч­ка за­канд­зю­би­лась! Не з чор­та хит­рий i мос­каль!

Прокіп (все с важ­ностью). Що се за на­пасть та­ка? Вiд­кi­ля се ви, па­но­ве хран­цу­зи, та­ку бi­ду на нас нак­ли­каєте? I яко­го нам ди­ко­го кня­зя пос­тав­ляєте? Що во­но та­ке є, ка­жiть? Щоб нам на­шо­го не вто­пить.

Скорик. Е, хоч наш князь i ди­кой, од­на­че он шту­кар вел­лкой! Как на свет ро­дил­ся, то iщо з са­бою не бил­ся; каг­да ж ля­жет спать, так ат нєво i сло­ва не слы­хать; i та­ки з ху­до­би кой-што маєт, i каг­да абе­даєт, зу­бов не по­зи­чаєт, а собст­вен­ни­ми своїми ку­саєт; ат ва­ди нi ра­зу п'ян не би­вал, i нi­каг­да у се­бя гро­шей не крал; у кам­па­ниї зна­ет честь, свi­чей i са­ла не ест; ум i ра­зум за ним ведьотця, он на сте­ну не дерьотця. Те­пер ви де­лом роз­миш­ляй­те, а нам от­вет да­вай­те.

Одарка (Уля­не, ко­то­рая сто­ит не­под­виж­но). Ко­лу­пай швид­ше пiч, ко­лу­пай!

Прокіп (по­ду­мав, важ­но). Ось що ми зро­би­мо: хлiб свя­тий приньмаємо, доб­ро­го сло­ва не цу­раємось; а щоб ви нас не по­ро­чи­ли, бу­цiм­то ми пе­ре­дер­жуємо ку­ни­цi або крас­нi дi­ви­цi, так ми вас пов'яже­мо. Чи так, жiн­ко?

Одарка (ве­се­ло и лас­ко­во). Ро­би як знаєш. Ти батько i нам усiм го­ло­ва; як ска­жеш, так i бу­де.

Прокіп. Еге! Доч­ко, а го­дi пiч ко­лу­па­ти, да­вай чим оцих хран­цу­зiв пов'яза­ти.

Стецько (испу­гав­шись). Ану, ну; до чо­го дiй­деться, то я i нав­тi­ка­ча.

Одарка (по­дой­дя к Уля­пе, ве­се­ло). Iди ж, iди. Чуєш, що ба­тько ве­лить? Мо­же, нi­чо­го не прид­ба­ла та вже i со­ро­ми­ться. Не вмi­ла ма­те­рi слу­ха­ти, не вчи­ла­ся пряс­ти, не за­ро­би­ла руш­ни­кiв, в'яжи ж хоч ва­лом. А ке ли­шень, що в те­бе там є? (Та­щит ее про­тив во­ли). Та iди-бо; ще й опи­нається.

Скорик (по­дой­дя, удер­жи­ва­ет Одар­ку). Пас­той! - Де­лаїш тем­пи, без флi­гельман­та. Каг­да не зна­ете по­ряд­ку, спра­шу­й­те бу­ва­лих. Преж­де на­доб­но спол­нить за­кон. Ми усьо зна­ем: ви­да­ли, как єто де­ла­ет­ся i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чинє, i у Рассєї. Во­та што: са­дись, мать. А ти, дев­ка, пак­ла­ни­ся ба­тюсьцi i ма­тусьцi на-троєча, дя­куй за хлєб, i соль, i за на­уку, i пра­си бла­гас­ла­ве­ния на доб­рой­о де­ло. Вот как усю­да де­лаєтця. (Си­дит­ся).

Тиміш (все пов­то­ря­ет кста­ти и не кста­ти). Так-та­ки, так.

Скорик. (Уля­пе). Кла­няй­ся ж у но­ги, без тем­пов, по сло­ву. (Уля­на, за­ли­ва­ясь сле­за­ми, кла­ня­ет­ся в но­ги три ра­за, а Ско­рик при­го­ва­ри­ва­ет). Раз, у дру­гой, у третьой. Пол­но.

Прокіп (ког­да она ему кла­ня­ет­ся). Та бу­де ж, бу­де; та го­дi ж, го­дi. Да­вай щвид­че по чар­цi.

Скорик. Ну, те­пер ма­тусьцi: раз, у дру­гой, у третьей. Пол­но.

Уляна (пок­ло­нясь в тре­тий раз, ос­та­ет­ся пе­ред ма­терью на ко­ле­нях и горько пла­чет, дер­жа ее за ру­ку). Не­неч­ка моя рiд­не­сенька! Ле­бi­доч­ко… пе­ре­пi­лоч­ко! У ос­тан­нiй раз про­шу те­бе: не то­пи сво­го ди­тя­ти!.. Дай ме­нi на свi­тi по­жи­ти!..

(Олексий сто­ит в сто­ро­не и, тро­ну­тый, ути­ра­ет сле­зы).

Одарка (сквозь сле­зы). Го­дi ж, Уля­сю, го­дi, до­ненько! Ус­тань же, ка­жу то­бi. Сього вже не бу­де. Да­вай там, що є. (Ви­дя, что Уля­на не вста­ет, на­чи­на­ет сер­диться). Та ка­жу ж то­бi, що да­вай. От тiльки не ви­не­сеш, то я те­бе зро­ду не би­ла, а тут за пат­ли по­тяг­ну.

Тиміш. Так-та­ки, так.

Уляна (в от­ча­янии). Бо­же мiй ми­ло­серд­ний! (Идет и, об­ра­ща­ясь к Олек­сию). Те­пер, Олек­сiю, про­щай на вi­ки вiч­нi! (Ухо­дит, за­ли­ва­ясь сле­за­ми).

Одарка. Дур­на, дур­на! Так i я не хо­тi­ла за сво­го Про­ко­па, на стi­ну лiз­ла; а да­лi - й нi­чо­гi­сiнько.

Стецько. Еге! Во­но так: спер­шу не хо­че, а да­лi i са­ма за­хо­че.

(Уляна вы­но­сит на де­ре­вян­ной та­рел­ке два ши­тых руш­ни­ка, крест-нак­рест по­ло­жен­ные, и под­но­сит преж­де к Ско­ри­ку и кла­ня­ет­ся. Ког­да он возьмет, она дру­гой под­но­сит Ты­ми­шу и, ото­шед к сто­ро­не, пла­чет).

Скорик (взяв руш­ник, вста­ет и кла­ня­ет­ся, дер­жа его в ру­ках). Спа­сi­ба ба­тюсьцi i ма­тусьцi, што свай­о ди­тя ра­но бу­ди­ли i доб­ро­му де­лу учи­ли. Спа­сi­ба i ма­ла­дой, што ра­но ус­та­ва­ла, тон­ко пря­ла i ха­ро­шеньки руш­нич­ки прид­ба­ла!

Тиміш. Так-та­ки, так.

Скорик (Ты­ми­шу). Ану, то­ва­ри­шу, зав'яжи мне, а я та­бе. (Друг дру­гу за­вя­зы­ва­ют руш­ни­ки че­рез пле­чо). Вот так: штоб не зво­ди­ли на лю­дей нап­рас­ли­ни. Уперьод на­ука. За­в­сем - ска­чи, ко­зак. (Са­дят­ся на сво­их мес­тах). А што ж? Де­лай­те де­ло з кан­цом. Ми при­ведьонние, ми не стак вi­но­ва­тi, зв'яжi­те i ко­лон­но­во­жа­та­во.

Стецько. А кня­зя i за­бу­ли? Хоч би то­бi на смiх чим-не­будь оп­лу­та­ли.

Одарка. Да­вай же, Уля­сю, хуст­ку мо­ло­до­му.

Прокіп. Ну-бо, ну-бо, мер­щiй; по­ра час­ту­ва­ти.

Уляна (ло­мая ру­ки). Вже ж, ма­тiн­ко, що хоч ро­би зо мною: лай, бий, хоч до смер­тi вбий, а не дам не­лю­бу хуст­ки!..

Одарка (вско­чив к ней). Та що се ти, Уля­но? Чи на те­бе бiс на­пав, чи що? Кiн­чай дi­ло, ка­жу то­бi!

Уляна. З мiс­ця не пi­ду, хоч вбий!

Стецько. Та чо­го ти їй у пи­ку ди­виш­ся? За пат­ли та в по­ти­ли­цю!

Тиміш. Так-та­ки, так.

Одарка (рас­сер­дясъ). Та що се ти за­ду­ма­ла? Як се мож­на хуст­ки не да­ва­ти? За яко­го ж ти гас­пи­да руш­ни­ки по­да­ва­ла? Та я з те­бе дух виб'ю!.. Та я не по­див­люсь, що ти мо­ло­да…

Скорик (по­дой­дя, раз­во­дит их). Пас­той, мать, ста не про­с­то. (Пос­мот­рев Уля­не в гла­за). Нас­ла­но, я вам га­ва­рю, што нас­ла­но; та не по­баїмся на­сип­ки, уме­ем i атас­лать. Ми бу­ва­ли по све­ту: бу­ва­ли i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чи­нi, i у Рассєї, ви­да­ли ви­ди i знаєм, што к че­му. У ме­ня не дол­го: ска­жу фран­цузс­кой­о сло­во, так пра­женьом хоч ка­кую на­сил­ку. Пай­дьом сю­да, у ку­ток. Не смей нiх­то пад­ха­дить к нам. (От­во­дит Уля­ну в сто­ро­ну и го­во­рит с нею. Она де­ла­ет­ся ве­се­лее. Меж­ду тем…)

Одарка. Нас­ла­но! Ох, ме­нi ли­хо! А хто б то i нас­лав? Чи не вра­го­ва Со­сюр­чи­ха? Так i є. Ко­лись на ба­за­рi по­ла­ялись з нею, так i пох­ва­ли­лась: я то­бi, ка­же, вiд­дя­чу. А учо­ра я i ба­чи­ла, що усе ок­руг дво­ра сно­ва­ла, чи зби­ра­ла що, чи пiдк­ла­да­ла, а я й бай­ду­же! От же та­ки i вiд­дя­чи­ла!

Стецько (гром­ко зе­ва­ет и по­тя­ги­ва­ет­ся). Цур йо­му, сьо­му сва­тан­ню: яке дов­ге! Ко­ли б швид­ше спа­ти!

Уляна (выс­лу­шав все от Ско­ри­ка, в большой, ра­дос­ти убе­га­ет). За­раз, дядьку, за­раз.

Скорик (под­хо­дит к мес­ту и са­дит­ся). Как ру­кой знял. Ви­б­ри­ку­ючи пабєгла i за­раз усьо при­несьот. Ета хто-то i нас­лал, та не уме­ючи. Уж с ета­ким не спра­вiт­ця-та! I паг­раз­ней по­па­да­лись i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чи­нi, i у Рассєї, i где ми па па­хо­дам ха­ди­ли, та i тих за по­яс за­ти­ка­ли. Да нас же при­ха­ди­ли вчит­ця-та.

Одарка. А що, па­не ста­рос­то, як­би я вас поп­ро­си­ла: чи не мож­на що по­дi­яти мо­му Про­ко­по­вi? П'є неп­ро­си­пу­ще! Я б вам спа­си­бi ска­за­ла.

Скорик (под­хо­дит и дол­го смот­рит ему в гла­за. Да­но, зра­зу ви­жу, што да­но; та ста хто-то з умом i дав. Мно­го минє бу­дет ма­ро­ки. Во­та, ка­би его у служ­бу, та до на­ша­во хвельтхве­бе­ля, так тот би ату­чил. (Хо­хо­чет). Тот би без на­га­во­ров, а прос­то, па­лоч­ка­ми; так би i гля­деть на си­ву­ху не стал. Тот-то служ­ба свя­тая. (По­ет).

Ми, как в служ­бу пос­ту­па­ем,

Всю на­ту­ру ос­тав­ля­ем.

Бил ти п'янi­ца i мот, -

В служ­бе бу­деш ти не тот.

Палка! де­ло ти свя­тое;

Ум i ра­зум нам дай­ош.

Бррсиш, брат, ти всьо пус­тое,

Как к фельдфе­бе­лю по­падьош!

Ах, фельдфе­бель, друг лю­без­ной!

Вместо крьостна­во от­ца.

Полтораста ти уле­пиш

И поп­ра­виш ма­лад­ца!

Адначе не бой­ся, ста­рой, не бой­ся; я па­шу­тiл. (Са­дит­ся). Спра­вим­ся i без па­ло­чок. Не­да­ром ха­ди­ли па Фран­цiї, па Ту­реч­чинє, да у Рассєю за­вер­та­ли-ста: што-не­будь да зна­ем. А вот што сде­ла­ем: даждьом ма­ла­ди­ка, так на­да-те бу­дет єво, как яст­ре­ба, три-де­вять за­рей ви­во­дить, та кае-што па-фран­цузськи га­варй­ть, што зна­ем, а там пад­ку­рим та на­поїм. (Ты­ми­шу). Юк, мусье?

Тиміш. Так-та­ки, так.

Скорик. Ну, ха­ра­шо, ког­да так; бу­деш дя­ко­вать.

(Уляна, ве­се­лая, ру­мя­ная, вы­но­сит при­го­тов­лен­ное ею и пок­ры­тое сло­жен­ным шел­ко­вым плат­ком, под­но­сит к Сте­цьку и кла­ня­ет­ся).

Стецько (в пол­ной ра­дос­ти вста­ет, за­су­чи­ва­ет ру­ка­ва и, не взяв еще, об­ра­тясь к от­цу и ма­те­ри, кла­ня­ет­ся и го­во­рит, пре­ры­вая сме­хом). Спа­си­бi ма­те­рi… що вчи­ла батька спа­ти… та бу­ди­ла… пряс­ти…

(Пока он го­во­рил, Олек­сий взял из-за не­го под­но­си­мый пла­ток и про­вор­но за­це­пил его за по­яс. А Стецько, про­го­во­рив, схва­ты­ва­ет, не смот­ря, большую тык­ву. Сто­ит в изу­м­ле­нии, ра­зи­нув рот, и дер­жит ее пе­ред со­бой. Уляна бро­са­ет­ся к спе­ша­ще­му к ней Олек­сию).

(Вместе).

Олексій

Тепер ти моя на вi­ки вiш­нi!

Уляна.

Не по­ки­ну те­бе до смер­ти!

Одарка (не ви­дав­шая, что слу­чи­лось с Стецьком, а ви­дя об­ни­ма­ющих­ся Олек­сия и Уля­пу, вска­ки­ва­ет с серд­цем). Що се, що се та­ке? Що се?

Стецько (зас­ло­нив Олек­сия и Уля­ну, под­но­сит ей близ­ко к ли­цу тык­ву). Гар­буз! Хi­ба по­ви­ла­зи­ло? Ось бач; хоч по­куш­туй!

Одарка (вне се­бя от удив­ле­ния, сто­ит с под­ня­ты­ми ру­ка­ми). Що се та­ке? Та се нас об­мо­ро­че­но!

Олексій (бро­са­ясь к ней). Нi, ма­ту­сенько, се не мо­ро­ка, се прав­да свя­тая, хоч пе­рех­рес­тись. Та­ке моє щас­тя: ме­нi дос­та­ла­ся хуст­ка, а ура­гу мо­му - гар­буз.

Стецько. Так по­мi­няй­мось же.

Уляна (так­же бро­са­ясь к ма­те­ри). Ма­ту­сенько, моя рiд­не­сенька! Бо­жая во­ля на те, щоб я по­жи­ла ще на свi­тi. Бла­гос­ло­ви ж ме­не i мо­го Олек­сiя!

Стецько. Поб­ла­гос­ло­ви їх оцим гар­бу­зом по по­ти­ли­цi.

Одарка (в большом гне­ве). Щоб я вас бла­гос­ло­ви­ла? Не­хай вас сей та той бла­гос­ло­вить. Не бу­де сього, не бу­де…

Тимiш. Так-та­ки, так.

Прокіп. Та ну-бо швид­ше бла­гос­лов­ляй; по­ра по чар­цi.

Одарка (ско­ро и кри­чит). I ти, п'яни­ця, ту­ди ж? Знай свою вольну, а у моє дi­ло не мi­шай­ся; те­бе не дов­го то й би­ти­му. А вас от як бла­гос­лов­ляю: те­бе, прок­ля­тий ха­ла­ху­ре, во­ло­цю­го, поб­ла­гос­лов­лю тiєю чап­лiєю, що ме­нi на ли­хо ску­вав. Усю на то­бi пот­ро­щу, та у при­да­чу тряс­ця­ми, та бо­ляч­ка­ми, та сто­над­цять куп ли­хо­ра­док. А то­бi увесь гар­буз роз­тов­чу об го­ло­ву, усi пат­ли то­бi по­об­ри­ваю, ко­си твої вир­ву, та та­ки з Стецьком i об­вiн­чаю, об­вiн­чаю, та­ки об­вiн­чаю! А ти, прой­дис­вi­те, вон з моєї ха­ти! По­дай ли­шень хуст­ку сю­ди; по­дай, по­дай, по­дай… (За­ды­ха­ет­ся от гне­ва и хо­чет от­нять пла­ток у Олек­сия).

Скорик. Трррр! трррр! трррр! нас­то­ящий ба­тальной огонь. Те­пер пай­дьом у си­курс на шти­ки. (Ста­но­вит­ся ме­ж­ду Одар­кою и Олек­си­ем). Пос­лу­шай, паньмат­ка, ме­ня, бу­ва­ла­во…

Одарка. Не хо­чу, не хо­чу нi­чо­го слу­ха­ти…

Скорик. Та пас­лу­шай…

Одарка. Не­хай вiд­дасть хуст­ку Канд­зю­бен­ку, а сам вiє­ться з ха­ти i щоб мо­го дво­ра йе знав!

Скорик (при­топ­нув но­гою). Так цить же, ка­жу-га­ва­рю та­бе. За­раз ка­би­лою ста­неш, вот только ска­жу фран­цузс­кое сло­во.

Одарка (испу­гав­шись, за­жи­ма­ет рот). Ох, ме­нi ж ли­хо! не бу­ду ж, не бу­ду!

Стецько (в большой ра­дос­ти). Ану, ну: зро­би її ко­би­лою; я ще не ба­чив, як чо­ло­вiк звi­ря­кою пе­ре­ки­дається. Так ко­ли б ще зар­жа­ла; то-то б смi­ху бу­ло.

Скорик (Стецьку). Мал­чи i слу­шай ка­манд­них слов. Не бi­сись, Одар­ко, i поб­ла­гос­ло­ви своїх дєту­шок.

Одарка. Як со­бi хо­че­те; бi­си­тись не бу­ду i бла­гос­лов­ля­ти не хо­чу. Не­хай вiд­дасть хуст­ку. Я в нього з гор­ла ви­де­ру…

Скорик. Не шу­меть! Пас­лу­шай тол­ком. Вот сколько я зе­мель нi пра­ха­дил, бил у Фран­цiї, у Нi­ме­цiї, у Рассєї i у Ту­реч­чи­нi, та вот i до вас прий­шол…

Стецько. А за Хар­ко­вом що був, так i не ка­жеш?

Скорик (гро­зит ему). Смир­но! - Ну, так во всех зем­лях та­кой за­кон: ка­му да­на хуст­ка, тот i же­них, ка­му пад­не­суть гар­буз, вот как би на­ше­му Канд­зю­бен­ку, тот сту­пай вон. Єта ужо спа­конвєку так, i за­ко­ну пе­ре­ме­нiть не мож­но. А хто ад єта­во за­ко­ну адс­ту­питься, та­му грех смер­тельной и на ска­ти­ну падьож бу­дет.

Одарка. Та у нас нi во­ли­ка, нi ко­ров­ки. Усе мiй ста­рий поп­ро­пи­вав, нi­чо­му i зди­ха­ти.

Скорик. А ми­ру хрестьянска­во не жа­леєш? А што тог­да ска­жеш, как у всьом све­тi по­виз­ди­хаєт ска­ти­на? Так што та­бе таг­да бу­дет? За­раз те­бя на аб­вах­ту та пад ваєнной суд.

Прокіп. А пiд суд як пiд­ло­жуть, так там i по-по­во­ру­ши­тись не мож­на.

Стецько. Ану, ну; до чо­го-то во­но дiй­деться?

Скорик. Єто пер­вое де­ло. А дру­гую речь па­га­ва­ря: за­чим ти не хо­чеш ад­дать доч­ки за Алек­сiя? Па­рень важ­ной, ра­зум­ной, ре­мес­ной, да iщо ж i пле­мен­ник мой.

Одарка. Так кре­пак…

Скорик. Ех! Што мне з та­бой как з рек­ру­том га­ва­рить! Ти воєнна­во ар­ти­ку­ла не знаєш i усьо здор по­реш. Пас­лу­шай ме­ня, я при­сяж­най ча­ла­век: я не ма­жу неп­рав­ди га­ва­рить. У казьонних му­жич­ков на­чальни­ки, а у под­да­них па­ме­щи­ки ка­мандєри, а усєм га­ла­ва ба­тюш­ка га­су­дарь. Ат єво ми­лас­ти при­ка­за­но усєм нi­ка­во не абiж­дать. У Алек­сеєва ба­ри­на лю­дям житьйо слав­най­о, i у них усе­во до­вольно.

Прокіп. А в них у се­лi чи ка­ба­ки, чи вольна?

Скорик. Вольная, брат, вольная. На де­сять верс­тов кру­гом ка­бац­ка­во ду­ха i не сли­хать.

Прокіп. От сто­ро­на! Так чо­го тут i ду­ма­ти? Не дро­чись, Одар­ко!

Одарка. Але три­вай ли­шень!.. Так бач, па­не ста­рос­то, у Канд­зю­бен­ка ху­до­ба… Сер­це бо­лить, як зга­даю!..

Скорик. Ага! Так ста уж не прос­то. Ха­ра­шо; ми уме­ем, как i з єтiм спра­вiт­ця-та. А пос­тав­те сю­да ос­лон­чик. (Испол­ня­ют). Так. Те­пер азьми мис­ку, єти­ма че­тир­мя пальца­ми, i при­не­си сю­да. Та смат­ри, iмен­но єти­ма пальца­ми.

Одарка. Ох, ме­нi ли­хо! Чи не бу­де­те во­ро­жи­ти?

Скорик. Нi­ча­во, не пу­гай­ся; ето не во­рож­ка, а снять з те­бя на­да-тє на­сип­ку. Ми не да­ром па усем мєстам ха­ди­ли. Знi­му, штоб ти ад неї не за­чах­ла.

Одарка (низ­ко кла­ня­ясь). Ох, ба­теч­ку, го­дуб­чи­ку! ро­бiть швид­ше, що знаєте; так i чую, як ме­не з-за пле­чей бе­ре. Так мис­ку вам по­да­ти?

Скорик. Мис­ку, та вот еф­ти­ми пальца­ми. (Она при­но­сит, и он ста­вит ее на ска­мей­ку и, сняв свой руш­ник, от­да­ет Ты­ми­шу). На, та­ва­ри­шу; па­держ па­чот­ной знак. У еф­та­ком дєлi не сле­ду­ет пра­пус­кать нi­ка­кой ево­лю­цiї. Дер­жи ж ево, вот так, по-на­шо­му. ваєнно­му: пад ку­рок. Да здєлай друж­бу, не зва­ра­чи­вай єво, а то штоб ли­бо ме­ня, ли­бо те­бя у три по­ги­бе­лi не звер­ну­ло. Те­пер, ста­ра, азьми во­дян­чик з во­дою i дер­жи ту­те­ча, а я кой-шта па­ла­жу. (Вы­ни­ма­ет из кар­ма­на бу­маж­ку и дос­та­ет ве­щи). Вот из фран­цузс­ка­ва ка­ра­вая ве­сiльная шиш­ка; ми єйо па­ло­жим у мис­ку. Так. Те­пер усе атай­дiть на аван­пос­ти, у ку­ток, i нiх­то нi па­ри з уст. А ти з руш­ни­ком стань тут. (Ста­вит Ты­ми­ша под­ле се­бя.) Те­пер, Ода­рiє, лий у мис­ку во­ду та при­го­во­рюй фран­цузс­кое сло­во го­лос­но: плюх, плюх, плюх! (Одар­ка сде­ла­ла, при­го­ва­ри­вая). Те­пер на, з ту­рец­кой церк­ви све­чич­ка; зас­вя­ти єйо; не­си сю­да, та не по­га­си, а то только те­бе i на све­тi жить. (За­су­чи­ва­ет ру­ка­ва; Одар­ка, вся тре­пе­щу­щая, при­но­сит заж­жен­ный вос­ко­вой ога­рок). Дай сю­да. (При­леп­ли­ва­ет его к мис­ке). Те­пе­ри­ча усе заж­мур­тесь i не ма­ги нiх­то ше­вельнут­ца. Ну… на­чи­нається на­шеє де­ло… Гу!.. а са­ма­во так ли­хо­рад­ка и бйот. Єто умi­ючи нас­ла­но; та нi­ча­во, не па­си­луєш. Ода­рiє, рож­ден­ная, мо­лит­вен­ная, кре­щен­ная, вi­н­чан­ная, пок­ри­тая!.. ска­жи… как те­бя: чи iз пле­чей берьот, iлi у очах ря­бiєт?

Одарка (дро­жа.) Та… iз-за…пле­чей… i у очах…

Скорик. Фран­цузс­кая, па усьому ви­жу, што фран­цузс­кая на­сил­ка; у нас, у ваєнних, єто не ди­ко­ви­на. Злая на­сил­ка! Ад­на­че спра­вим­ся-та. (По­ет).

Тара, ба­ра, ма­ра, дєлар­жан!

Пуру, бу­ру, ту­ру, акер­ман!

Бендер, кар­даш,

Дюпень, мар'яж,

Йок пшик, йок пшик.

(Топит свеч­ку в во­де).

Банжур, ма­дам Ода­рiє, сня­то! Ат ка­во прий­шло, на та­во най­шло. Пазд­рав­ляю, ма­дам Ода­рiє! не ря­бей! Во­та, смат­рiтє усе у во­ду смєла­во: хоч би те­бе ад­на ска­тин­ка, али ко­ров­ка, али што-не­будь iз Канд­зю­би­ной ху­до­би. Нi­ча­во нет; усьо паш­ло геть. Смат­рiт, смат­рiт!

Прокiп (под­хо­дит и с бо­язнью заг­ля­ды­ва­ет в мис­ку). Але i справ­дi! Хоч би то­бi во­ло­вий хвiст, не­ма нi­чо­го.

Стецько (вни­ма­тельно гля­дя в мис­ку). Хоч би то­бi од­на ско­ти­на; тiльки са­ма моя пи­ка зос­та­ла­ся.

Тиміш (так­же смот­рит). Так-та­ки, так.

Одарка (при­хо­дя в се­бя). Чо­му ж там i зос­та­ти­ся, ко­ли я са­ма ба­чи­ла, як усе по­вип­ли­гу­ва­ло геть!

Скорик. От так же, Ода­рiє, по­вип­ли­гуєт i уся ху­до­ба Кан­д­зю­би­на з тваєй пам'яти, как ти еф­тую во­ду вип'єш, п'ючи єйо каж­до­ден­но по напьорстку, на­то­ща­ка. Как во­ду кон­чиш, так i жал­ко­вать пе­рес­та­неш. А на­шi мо­ло­диї, как бу­дут лю­бит­ця та, друж­но жить, та не лi­ну­ючись ра­бо­тать, так i збе­рут iщо па­болш, чим у Стецька. Да вот i я: хо­дил па Ту­реч­чинє па Фран­цiї, па Рассєї да i саб­рал п'ятьде­сят цел­ко­вих; так па смер­ти маєй усьо за­павєдаю Алек­сею; он ме­ня i па­ха­ваєт…

Стецько. Як­би ме­нi гро­шi вiд­дав, я б те­бе, ура­го­во­го мос­ка­ля, сього дня б у до­мо­ви­ну. Вже я ба­чу, до чо­го во­но iде.

Одарка (на­ко­нец, от­дох­нув). О, спа­си­бi ж то­бi, па­не ста­рос­то! Та­ки як ру­ка­ми зняв. Те­пер ме­нi не тiльки що Сте­ць­ка, та i усiї йо­го ху­до­би нi­чо­гi­сiнько не жал­ко. А Олек­сiя вже по­лю­би­ла, мов рiд­не­сенько­го си­на. Хо­дi­те ж, дi­точ­ки, сю­ди. (Обни­ма­ет Олек­сия и Уля­ну.) Будьте ж здо­ро­вi, як во­да, а ба­га­тi, як зем­ля, а кра­си­вi, як вес­на!

Скорик (вскри­ки­ва­ет). Ура! на­ша взя­ла!

Стецько (за­ду­мав­ший­ся, ис­пу­гал­ся от его кри­ка). Тю на твою го­ло­ву. Ще й ве­сiл­ля не бу­ло, а вiн вже i гу­ка. От­та­ка-то мос­ковська вi­ра!

Скорик. Те­пер, та­ва­ри­шу, па­да­вай знак сю­да. (На­вя­зы­ва­ет руш­ник). Спа­сi­ба ж вам, да­но­ве-сва­то­ве, за ва­ше пас­лу­ша­нiє i лю­бов. Те­пер на­да-тє спол­нить за­кон i кан­чать де­ло. Сi­дай­те ж ви тут. (Уса­жи­ва­ет ста­ри­ков на их мес­та). А ми, та­ва­ри­шу, тут. А ма­ла­диї пас­той­те.

Стецько (са­дясь под­ле ста­рост). А князь осьдеч­ки ся­де.

Скорик (сво­дит его). I нет, брат; уж не зди­вуй. Ми­ну­лось твай­о кня­жест­во! Али сядь се­бе, али вон пай­ди. Ну­те ж, ска­жем за­кон­ной­о сло­во: па­но­ве сва­то­ве!

Прокіп i Одарка (вмес­те). А ми ра­дi слу­ха­ти.

Скорик. Што ви жа­ла­ли, то ми здєла­ли. А за сiї ре­чи дай­те нам го­рiл­ки гре­чи.

Одарка Про­си­мо на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня!

Скорик. Вот те­пер на­да-тє са­да­вит­ца по за­ко­ну. Мо­ло­диї! Про­си­мо на по­сад. (Уса­жи­ва­ет Олек­сия и Уля­ну на бо­ль­шом мес­те: от­ца и мать - под­ле Уля­ны). Тут ба­тюш­ка, а ма­­туш­ка зде­ся, штоб близько по­ра­тись. А ми, то­ва­ри­шу, здесь. (Са­дит­ся с Ты­ми­шем под­ле Олек­сия).

Прокiп. Та мер­щiй да­вай­те от­ра­ву; по­ра по чар­цi.

Стецько. Бач, як по­па­ру­ва­лись! Я вже ба­чу, до чо­го во­но дiй­деться.

Одарка. Та сi­дай, Сте­цю, з на­ми, та й по­ве­че­ряєш. А от ско­ро i дру­жеч­ки прий­дуть, то й по­тан­цю­вав би з ни­ми.

Стецько (по­ет).

Бодай не дож­да­ли,

Щоб я з ва­ми їв!

А ось що ска­жу

Оттут вам усiм:

Мати, iс­ка­зи­ся,

Батько, по­да­вись,

Жених, про­ва­ли­ся,

Москаль, уто­пись.

Тепер же ти, Уля­но,

Аж ось ме­не пос­лу­хай:

Ой, плач те­пер, не­бо­го,

Потилицю чу­хай.

Жених твiй кре­пак

(Нехай йо­му бо­ляч­ка!),

Через нього i ти ста­ла

Не хто, як кре­пач­ка.

Крепачка, кре­пач­ка,

Крепачка, кре­пач­ка,

Крепачка…

(Собирает шап­ку и тык­ву, пря­чет ее и вы­хо­дит, все про­дол­жая петь: кре­пач­ка! Зат­во­рив дверь, опять выг­ля­ды­ва­ет и кри­чит: кре­пач­ка! и опять по вре­ме­нам выг­ля­ды­ва­ет и то же кри­чит).

(Между тем Одар­ка вы­но­сит та­рел­ки и дру­гие при­над­ле­ж­нос­ти; рас­ста­вив все по по­ряд­ку, по­да­ет на стол мис­ку и проч.).

Скорик (меж­ду тем на­ре­зал хле­ба). Вот те­пер па тру­дах мож­но i пор­цiю по­да­вать.

Прокіп. На­си­лу за увесь ве­чiр ро­зум­не сло­во ска­за­ли. (На­ли­ва­ет вод­ку и под­но­сит к Ско­ри­ку). По­жа­луй­те, па­не ста­рос­то!

Скорик (ти­хо от­во­дит его ру­ку). По­жа­луй­те, па­не сва­те, ви вперьод ви­ку­шай­те. Мо­жет, на­мi­ша­ли фран­цузької бур­ди, што i на сте­ну на­дерьомся. Да i у Ту­реч­чи­нi зав­сiг­да при­го­во­рю­ють: у ка­во у ру­ках, у та­во i в ус­тах.

Прокіп. Будьте ж здо­ро­вi! (Вы­пи­ва­ет пос­пеш­но). А!.. ка­бацька!.. роз­ве­де­на! Що б то на вольнiй узя­ти! (Пот­чи­ва­ет Ско­ри­ка).

Скорик (взяв рюм­ку, го­во­рит ско­ро). Єщо п'ю за здравьє, вам ска­жу ка­кое: ча­роч­ка моя круг­ленька, на­ли­та з кра­ями ров­ненько; тим, тим ти мне ми­ла, што очен­но пол­на. Каг­да втоп­лю в те­бя свої ус­та, так вам ска­жу: мно­гая ле­та! Не бойсь, чар­ка, я те­бя не стру­шу, лей­ся в гор­ло, воз­ве­се­ли сал­дац­кую ду­шу; а штоб мне не су­хо пить, так при чар­ке вот што ста­ну га­ва­рить: здравст­вуй, батька с мат­кой, ве­се­лi­те­ся своєю ди­тят­кой; ра­дость ва­шу ве­ли­чай­те i нас не за­бу­вай­те. Здравст­вуй, князь с кня­ги­нею, з мо­ло­дою гос­по­ди­нею. Лю­бi­тесь, пий­те, гу­ляй­те i чо­ловєчест­во розп­ло­жай­те. А, на­ко­нец, вот мой па­роль: зда­ров'я всей кам­па­ниї чес­ной! (Вы­пи­ва­ет и брыз­жет вверх). Штоб так на­шi ма­ла­диї виб­ри­ки­ва­ли!

Одарка. Ку­шай­те ж стра­ву, про­си­мо. От же i дру­жеч­ки iдуть. (Прокип пот­чу­ет вод­кою при­шед­ших де­вок; они не пьют, он все вы­пи­ва­ет).

Хор дєвок (на­чи­на­ют петь за ку­ли­са­ми).

Та ти, ду­шеч­ко, на­ша Улян­ко!

Обмiтайте дво­ри,

Обмiтайте дво­ри,

Застилайте сто­ли,

Кладiте ло­жеч­ки,

Срiбнi блю­деч­ки,

Золотиї ми­соч­ки,

От iдуть дру­жеч­ки!

1-я дєвка (кла­няяь, и все за нею). Дай бо­же ве­чiр доб­рий! По­ма­гай­бi вам на усе доб­ре. (Олек­сий и Уля­на, привс­тав, кла­ня­ют­ся).

Одарка. Спа­си­бi, дру­жеч­ки! Про­си­мо на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня. Сi­дай­те сю­ди, дiв­ча­та. (Уса­жи­ва­ет их под­ле Уля­ны). От же вам i ло­жеч­ки; бру­суй­те, дру­женьки, бру­суй­те…

Скорик (про­дол­жая есть). Вот едак i у Фран­цiї: спер­ва по­ку­ша­ют стра­ву, а там i яло­ви­чи­ну пок­ришать.

2-я дєвка. Та нам же при лю­дях їсти не по­до­ба!

3-я дєвка. Луч­че ми вам зас­пi­ваємо та ва­ших мо­ло­дих воз­ве­ли­чаємо.

Скорик (оста­вив есть). Ех, де­вуш­ки! па­теш­те нас, па­теш­те пi­сенька­ми.

Хор дєвок

Ой чо­му, чо­му

В сiм но­вiм до­му

Так ра­но зас­вi­че­но?

Улянка ра­но вста­ва­ла,

Русу ко­су че­са­ла,

Матiнку пи­та­ла.

Одарка (во все вре­мя сей пес­ни пла­ка­ла). Ох, дру­жеч­ки, си­зi го­лу­боч­ки! Не роз­ри­вай­те мо­го сер­денька жа­лоб­ни­ми пi­сенька­ми. Як зду­маю та зга­даю, як ме­нi без Уля­ни зос­та­ва­тись, так за слi­зонька­ми свi­та не ба­чу! Зос­та­ну­ся з п'яни­цею, i вже доб­ра не жда­ти.

Скорик. Нєче­во пла­кать; вот тут-то i пай­дьот те­бе даб­ро.

Одарка. Де вже доб­ра ська­ти!

Прокіп. Доб­ра? Осьде доб­ро.

ВОДЕВИЛЬ

Прокіп.

Хто доб­ре п'є, той знай все спить;

А хто все спить, той не грi­шить.

Чого ж нам тут ве­ре­ду­ва­ти?

Приньмiмось ли­шень ку­ли­ка­ти,

То й вро­диться доб­ро той час.

Не бу­ло свар­ки,

Не бу­де лай­ки,

Горiлочка зу­пи­нить нас.

Як нап'ємось та по­ля­гаєм,

Прокинувшись, да­вай знов пи­ти;

Та так со­бi i про­гу­ляєм.

А що, Ти­мi­ше, як?

Тиміш.

Так-таки, так.

Прокіп.

Коли ж тут ла­ятись i би­тись?

З го­рiл­кою доб­ро нам жи­ти!

(Вместе).

Прокіп.

Коли ж тут ла­ятись i би­тись?

З го­рiл­кою доб­ро нам жить!

Всі.

От тут-то ла­ятись i би­тись!

З го­рiл­кою нам ли­хо жи­ти!

Одарка.

Як жiн­ка ста­не му­жи­ка

Товкти i вчи­ти, час­то би­ти,

Тогдi нам доб­ре бу­де жи­ти.

Тепер же прав­да в нас яка?

Куди нi по­вер­нись, стар­шi во­ни.

Мужик ду­рiє,

На все вiн смiє,

Не слу­хає нi в чiм жо­ни.

Ось ну­те ли­шень нам пiд­дай­тесь,

Пiд на­шу дуд­ку го­па­ка

Скачiть, мов­чiть i не бри­кай­тесь.

А що, Ти­мi­ше, як?

Тиміш.

Так-таки, так.

Одарка.

Нехай вчить жiн­ка му­жи­ка!

То й прав­да бу­де не та­ка.

(Вместе).

Одарка.

Нехай вчить жiн­ка му­жи­ка!

То й прав­да бу­де не та­ка.

Всі.

Не вчи­ти жiн­цi му­жи­ка;

На свi­тi прав­да не та­ка.

Олексій i Уляна.

Тогдi на свi­тi прав­да ста­не,

Тогдi доб­ро меж нас прог­ля­не,

Як щи­ра бу­де в нас лю­бов,

Не бу­де лай­ки, нi роз­мов,

А що, Ти­мi­ше, як?

Тиміш.

Так-таки, так.

Олексій i Уляна.

Як ста­не­мо усi лю­би­тись,

За що нам бу­де вже сва­ри­тись?

Всі.

Як ста­не­мо усi лю­би­тись,

За що нам бу­де вже сва­ри­тись?

Скорик.

В па­хо­дах всю­ди па­бу­вав,

Каких зе­мель не па­ви­дав!

Так знаю всьо, i вот по­ра­да:

Вперьод всєво так тре­ба-на­да

Увесь на­род ва фрунт пас­та­вiть,

Меня фельдфе­бе­лем нас­та­вiть.

"Муницу бе­ре­жи

Аль пряж­ку падв'яжи".

Кагда ж судьям тут брать взят­ки?

I лєка­рям на­род мо­рить?

Кагда ма­тать нам без аг­ляд­ки?

На зло не бу­дет ча­су, вiр­но.

Чуть што не так, ка­ман­да "смiр­но"!

I фук­тель па­ка­зал їм бра­вой,

I "с мес­та марш все: ле­вой, пра­вой!"

I в но­гу бу­дуть все ха­дiть,

Кагда ж тут есе­ри за­ва­дiть?

А што, та­ва­риш, как?

Тиміш.

Так-таки, так.

Скорик.

Ах, ма­туш­ка воєнна служ­ба!

В те­бе ад­ной лю­бов i друж­ба!

Всі.

Ах, ма­туш­ка воєнна служ­ба!

В те­бе ад­ной лю­бов i друж­ба!

Стецько (пе­ред тем возв­ра­тив­ший­ся).

Ось i я до вас вер­нув­ся,

Ось i я вже сха­ме­нув­ся;

I же­ни­ти­ся не бу­ду

Нi до вi­ку, нi до су­ду.

Своїм дi­тям за­ка­жу:

Не же­нi­тесь, не ка­зi­тесь,

Так i батько­вi ска­жу:

А чо­му вiн оже­нив­ся?

Я б без нього на­ро­див­ся.

Всяк про щас­тя все пи­тає,

А то­го нiх­то не знає,

Що тог­дi б прий­шло доб­ро,

Якби не же­нивсь нiх­то.

А що, Ти­мi­ше, як?

Тиміш.

Так-таки, так.

Стецько.

От тог­дi б прий­шло доб­ро,

Якби не же­нивсь нiх­то.

Всі.

От i зги­ну­ло б доб­ро,

Якби не же­нивсь нiх­то.

Тиміш.

Гай, гай, тов­куєте об чiм!

Тогдi доб­ро ми бу­дем зна­ти,

Як що-не­будь не так зов­сiм, -

А нам не спо­рить, а ка­за­ти:

Та так-та­ки, так.

Хоч луп­лять во­лость пи­са­рi;

Жiнки у греч­ку знай все ска­чуть;

В го­рiл­ку во­ду шин­ка­рi

Знай ллють; та що ро­бить? всi ка­жуть;

Та так-та­ки, так.

Багатий дметься, мов шку­рат,

I ча­сом бре­ше, пальцi зна­ти!

Сам ба­чиш? - вiн чор­тя­цi брат,

Не тре­ба спо­рить, а ка­за­ти:

Та так-та­ки, так.

(К зри­те­лям).

А що, чи мож­на вас спи­тать?

Чи сва­тан­ням вам не ос­ти­ли?

Як нi­чо­го про те ска­зать, -

Плеснiть, па­но­ве мої ми­лi!

От-так, от-так!

ФИНАЛ

Всі.

Поки доб­ра на свi­тi жда­ти,

Так нам от­тут хi­ба дрi­ма­ти?

Ану! поч­нем ли­шень гу­ля­ти!

Горiлка є, му­зи­ка гра.

Дiвчата! Ну­те тан­цю­ва­ти!

Трара-рара, тра­ра-ра­ра.

(Общие тан­цы).

Оглавление

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИ­ЦА:

ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ

ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ

ДЕЙСТВИЕ ТРЕТЬЕ