Сон [Михайло Михайлович Коцюбинський] (fb2) читать постранично, страница - 2

блу­кав по ти­хих, ма­ло­люд­них ву­ли­цях мiс­та. Лип­ка i тем­на муть все осi­да­ла на сер­це, але з-пiд неї упер­то, як се час­то трап­ля­лось, щось до­бу­ва­лось та про­рос­та­ло. Мо­ло­де щось, свi­же, не за­топ­та­не ще, жа­до­ба но­во­го, якоїсь кра­си.

По до­ро­зi стрi­ча­лись дiв­ча­та, про­вiн­цi­альнi ко­зи, з блис­ком вог­ко­го ока, з свi­жим ова­лом об­лич­чя, елас­тич­ни­ми ру­ха­ми тi­ла. Щось ли­ша­лось од них в по­вiт­рi, як пiс­ля вес­ня­но­го гро­му, бу­ди­ло i ос­вi­жа­ло. Хо­тi­лось щось пе­ре­жи­ти, сильне i гар­не, мов морська бу­ря, по­дих вес­ни, но­ву каз­ку жит­тя. Вис­пi­вать не­дос­пi­ва­ну пiс­ню, що ле­жа­ла у гру­дях, згор­нув­ши кри­ла. Вiн знай­шов би но­вi сло­ва, не тi, що лис­тям осiн­нiм ше­лес­тi­ли по­пiд но­га­ми, а пов­нi, ба­га­тi й дзвiн­кi.

Але в осiн­нiй мря­цi усе зни­ка­ло, i вiн йшов да­лi по­пiд мок­рi пар­ка­ни, за яки­ми скуч­но дрi­ма­ли го­лi га­луз­ки.

Смеркалось. Ан­тiн в'яло ми­нав квар­тал за квар­та­лом. Ди­вив­ся, як по­во­лi де­ре­ва пiр­на­ли в си­зий ту­ман та ри­су­ва­лись на не­бi, як тем­нi жил­ки на пер­ла­мут­рi. В пе­ре­ри­вах квар­та­лiв - мо­лоч­на мла, за якою чу­лось да­ле­ке i без­ко­неч­не. З не­ба сi­яв дрiб­ненький до­щик i нiж­ним хо­лод­ком осi­дав йо­му на об­лич­чя. Свi­ти­ли вже свiт­ло. Тро­ту­ари бли­ща­ли, лов­ля­чи в се­бе ве­чiр­нi тi­нi де­рев. Ка­па­ло з стрiх. Все час­тi­ше крап­лi стi­ка­ли з да­хiв, з ринв, з стiн. Во­ни гра­ли, спi­ва­ли, дзве­нi­ли, мi­ня­ли темп, си­лу i го­лос. Не­за­ба­ром ву­ли­ця обер­ну­лась в сим­фо­нiю кра­пель. Не­по­мiт­но вип­ли­ва­ли з ту­ма­ну лiх­тар­ни­ки, роз­но­ся­чи свiт­ло. Ти­хи­ми ву­ли­ця­ми в ве­чiр­нiй мря­цi по всiх усю­дах роз­тек­ли­ся з лег­ким гой­дан­ням чер­во­нi вог­нi. Чор­нi­ли тiльки в лiх­тар­ни­ка но­ги, а над ни­ми гой­дав­ся вог­ник. Ожив­ля­лась му­зи­ка кра­пель, сум­них i ве­се­лих, лi­ни­вих i жва­вих, глу­хих та дзвiн­ких. Вда­ли­нi м'яко блим­ну­ли вiк­на, i чи­ясь не­ви­ди­ма ру­ка ти­хо зво­ди­ла по­ло­вин­ки вi­кон­ниць, на­че очi до сну сту­ля­ли по­вi­ки.

Потреба кра­си, що жи­ла в ду­шi Ан­то­на, вик­ли­ка­ла у нього пот­ре­бу скрiзь шу­ка­ти її, але дiй­снiсть да­ва­ла ма­ло. Прав­да, ко­лись вiн ба­чив да­ле­кi краї, де сон­це i мо­ре нав­пе­рей­ми на­ма­га­лись роз­гор­нуть пе­ред ним всi свої ди­ва, але то бу­ло дав­но, i бу­ден­не жит­тя ущерть за­нес­ло по­пе­лом згад­ки. Ча­сом, у снi тiльки, ожи­ва­ли ста мить, вик­ли­ка­ючи по­тiм пе­ку­чу три­во­гу. Вiн лю­бив сни. Ля­га­ючи спа­ти, на­че пус­каєшся плис­ти по мо­рю но­чi, не­вi­до­мо­му, чор­но­му. Якi при­го­ди там стрi­неш, що там по­ба­чиш, пе­ре­жи­веш, по­ки тем­нi хви­лi но­чi не ви­ки­нуть те­бе на яс­нi бе­ре­ги дня?..

Час був вер­та­тись до­до­му. Ан­тiн уже ба­чив кар­ти­ну, яку зас­та­не: усi кiм­на­ти спо­чи­ва­ють у пiтьмi, тiльки в сто­ло­вiй яс­но. Ки­пить са­мо­вар, дi­ти п'ють чай з мо­ло­ком, а жiн­ка пле­те щось га­чеч­ком. На нього вiй­ну­ло, як з гни­ло­го бо­ло­та улiт­ку, тим знай­омим теп­лом їдальнi, мо­ло­ка з чаєм, роз­па­ре­ним жiн­чи­ним тi­лом й ко­том, що вiч­но ва­лявсь на ка­на­пi. Ле­го­ви­щем лю­ди­ни, си­тим спо­коєм, який до впо­до­би був жiн­цi i дра­ту­вав Ан­то­на.

I справ­дi вiн все те по­ба­чив…

- Добре, що ти вже прий­шов…

Марта стрi­ла йо­го спо­кiй­но i дi­ло­ви­то, їй бу­ло душ­но од вiч­них тур­бот. Во­на роз­пус­ти­ла ле­геньку блу­зу, що поз­во­ля­ла ба­чить ши­ро­ку шию та го­лi ру­ки.

- Приходив тут скляр, по­ра вiк­на скли­ти, а я не знаю…

Вона нал­ля­ла Ан­то­но­вi чаю i при­су­ва­ла бул­ку.

Ах! Скiльки бу­ло тур­бот!

Дiжку кон­че тре­ба ку­пи­ти на огiр­ки… А мо­же, кра­ще за­мо­вить… Во­на хо­тi­ла по­ра­ди­тись з ним. Хоч бу­де до­рож­че, за­те на­дов­ше ста­не.

Вiн об­го­во­рю­вав з нею док­лад­но, що но­ву дiж­ку тре­ба ви­мо­чить доб­ре, щоб огiр­ки не пах­ли, що ка­пус­ти сей рiк тре­ба нак­ва­сить мен­ше, бо щось не їсться, що в теп­лi ковд­ри доб­ре б до­да­ти ва­ти…

Марта роз­чер­во­нi­лась, ро­зiм­лi­ла уся i па­шi­ла теп­лом че­рез одк­ри­тий ко­мiр та ши­ро­кi ру­ка­ви.

Вона пiш­ла за ним на­вiть в йо­го кiм­на­ту, i ко­ли вiн на­ги­нав­ся та зби­рав iз стiльцiв її спiд­ни­цi, що ще хо­ва­ли в со­бi пов­нi жiн­чи­нi фор­ми i теп­ло тi­ла, во­на ме­ха­нiч­но ки­да­ла вiч­не "ах, ви­ба­чай" та спо­кiй­но прий­ма­ла з рук чо­ло­вi­ка оде­жу.

Вона ще не скiн­чи­ла, їй хо­тi­лось по­ра­ди­тись доб­ре про ма­те­рi­ал i фа­со­ни ди­тя­чих кур­ток, про за­пас бу­ря­кiв, про ти­ся­чi вся­ких дрiб­ниць в ха­зяй­ст­вi. Вiн не­уваж­но слу­хав, див­ля­чи­ся, як м'яко драг­лi­ло за кож­ним сло­вом пiд­бо­рiд­дя у жiн­ки, i ду­мав: "Чи спо­дi­ва­ли­ся ми, що за два­над­цять лiт по шлю­бi не знай­де­мо iн­ших тем до роз­мо­ви, що мiж нас бу­дуть па­дать сло­ва, на­че гру­зи руїни на зе­ле­ну тра­ву?"

Навкруги бу­ло ти­хо, лам­па рiв­но го­рi­ла, i в мо­лоч­но­му