До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
моєї душі. Мати, бабуся розповідали казки, читали Шевченка. Якось я почув незнайомий вірш: «Звезды меркнут и гаснут. В огне облака…». Був зачарований красою, відбитою в слові. Почав писати власні поезії.
Саме в День Перемоги, 9-го травня, вбили мого батька під чехословацьким містом Брно — там блукали рештки фашистських частин. У матері нас залишилося четверо — я найстарший. Повоєнні роки — тяжкі. Особливо важкими були вони для тих, хто зостався без батька… Писав про те, що відчував, що бачив довкіл: про радість і горе. Кілька віршів надіслав до газети «Зірка» — про те, як важко в селі живеться. Літпрацівник відповів, що мені буде прикро, якщо мої шкільні друзі довідаються про те, що я пишу таку неправду. І порадив писати про щасливе дитинство під сонцем Сталінської Конституції. Так я тоді й зробив… І було це в голодному 1947-му.
Мої геніально-брехливі вірші надрукувала районна газета «Ленінська правда». Один з них звався «Щастя народам дав Сталін».
Згодом на лекціях з фольклору в Кіровоградському педінституті цей вірш наводили як зразок народної творчості… Втім, я швидко подорослішав і вже ніколи не писав панегіриків на честь вождів.
У поемі «Гармошка» я розповів про початок свого літературного шляху… Щоб побачити улюбленого поета Володимира Миколайовича Сосюру та показати йому свої вірші, я продав гармошку і на виручені гроші поїхав до столиці. Сосюру побачив, але не наважився до нього підійти. Вже пізніше, через роки, він мені надіслав листа, в якому схвально відгукнувся про мою юнацьку поему.
— У вас багато книг про війну. Це ваша улюблена тема?
— Просто у мене з війною ще й особисті рахунки… Мого рідного дядька Григорія Остащенка вбили на війні із білофіннами; батько загинув теж, двоюрідного брата — підпільника Правду — замордувало гестапо; дідусь, старий більшовик Лука Матвійович Остащенко, один з організаторів колгоспу, згодом голова сільради, завідуючий райземвідділом, воював ще в першу світову і розповідав жахливі речі про газові атаки десь у Галичині, про те, як мучилися люди од газів, шрапнелі й куль.
… Наше село Володимирівку спалили гітлерівці. На початку січня 1944 року воно багато разів переходило з рук у руки. Бої були жахливі. В степах стояли десятки підбитих танків.
Спаливши нашу оселю, фашисти вигнали нас у сусіднє село Балєєве. Ми опинилися в епіцентрі бою.
У третьому номері журналу «Знамя» за 1988 рік надруковано щоденник Інни Фунт, дівчини-москвички, яка добровільно пішла на фронт і працювала на аеродромах. Там є такий запис: «14.1.44 р. Ми перетнули Дніпро і сьогодні прибули до Кіровограда… Зараз чергую на КП. Щойно після бою повернулися наші пілоти. Ось вони заходять: спітнілі, в унтах… Знімають шлемофони і доповідають своєму командирові про виконане завдання. Потім їхні розповіді: «Горять фрици, горять! Дали ми їм прочуханки! Адже від їхніх танків темно було і як вони дружно загорілися! Що діється у них там, на землі! Цього в жодній газеті, в жодній книжці ніколи не описати!»
Ось під цими бомбами й опинилися ми в селі Балєєве. Тому я знаю, що це таке. Давно те було, а й досі інколи приходить уві сні…
На початку 60-х років я круто змінив своє життя: залишив столичну редакцію й подався до моря, на Далекий Схід.
Коли я працював матросом суховантажного судна «Острогожск», ми возили потрібні в'єтнамському народові вантажі (тоді американці у В'єтнамі вели війну). Ми стояли у Хайфоні й під бомбами вивантажувалися… Не забудуться руїни, спалені напалмом села та кокосові гаї.
У Нагасакі бачив сліди атомного бомбардування. Двічі бував на архіпелазі Чагос (острів Дієго-Гарсія), відвідав американський атомний полігон на острові Різдва (Центральні Полінезійські Споради), кілька разів на «Ю. Шокальському» і на «Витязі» довелося бувати в районі Маршаллових островів — там, де атоли Еніветок та Бікіні. До речі, всі ці дороги часом перетинаються з дорогами моїх літературних героїв, зокрема Василя Гайового, хоч ототожнювати мене з ним не треба: я оповідав про життя інших, а не своє.
Писав я й про військово-морську базу на далекому острові в Індійському океані — трилогія «Експедиція «Гондвана». Про Курильські острови розповідає повість «Останній рейс «Сінтоку-мару», про Бікіні — «Смерть в океані». Є в мене й повість — «Відгомін Чорного лісу» — про кіровоградське молодіжне підпілля років тимчасової фашистської окупації міста. Всі ці твори — про збереження миру на землі.
— Ви пишете тільки про те, що побачили самі?
— Можна сказати, мій девіз — слова, сказані колись морським офіцером Тимофієм Будріним: «Пишемо, що спостерігаємо, а чого не спостерігаємо, того не пишемо». Звичайно, ці слова не слід сприймати буквально — у творчості свої вимоги.
… А знаєте, чому деякі молоді літератори кинулись у жанр фантастики? Гадаю, не лише тому, що цей жанр популярний. Насамперед — ці молодики забули стару істину: треба йти в літературу від життя, знати життя, а вже тоді писати про нього.
— Я бачу у вашому
Последние комментарии
2 дней 11 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 12 часов назад
2 дней 14 часов назад
2 дней 14 часов назад