Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
Постарайтеся зійти на ту гору.
Друзі після цього жартома почали називати Горбатюка «Шерлок Горбс». І Стьопа Горбатюк на це прізвисько не ображався навіть тоді, коли став уже Степаном Івановичем.
Капітан Попенко вчився з Горбатюком в одному класі, а потім в одній групі на юридичному факультеті. Були друзями дитинства. Завзятими любителями пригод і таємниць. Тому й подалися у юристи, у слідчі. Тільки один потрапив у карний розшук, а другий в ОБХСС — так уже склалося.
— Ну що таке? Замість того, щоб давно закидати вудочки на річці, ти… — гучно вигукнув капітан Попенко, штовхаючи двері кабінету.
— Вибачай, друже, не до риболовлі. Справа.
— У нас з тобою без кінця справи. Одна закінчується, друга починається. Сьогодні ж неділя. Тобі відпочинок потрібен? Що таке?
— Хлопець один зник. П'ятикласник.
— Ну-у… Скільки тих п'ятикласників щодня зникає і з'являється! Чи то ми з тобою не зникали? Згадай, як самі у ліс гайнули й заблудилися, аж на другий день повернулися. Забув? У мене досі, як згадаю, вухо болить, яке тато крутив.
— То інша справа. Тут хлопець зайшов у туалет шкільний, на третьому поверсі. І не вийшов. Наче у повітрі розтанув.
— Хто це бачив?
— Друг його, однокласник.
— І більше ніхто?
— Ніхто.
— Вигадує той друг-однокласник. Фантазує.
— Я сам спершу так думав. Але потім повірив. Дуже щиро хлопець каже. І професійна інтуїція мені підказує, що так воно й було.
— Як? Розчинився у повітрі?
— Ні. Але що зайшов і не вийшов…
— А де ж він дівся?
— Оце мене й мучить… Ти ж знаєш, що таке інтуїція у нашій справі.
Капітан Попенко зітхнув:
— Знаю. Незбагненна річ. Але без неї… Ану, розкажи трохи детальніше.
І капітан Горбатюк почав розказувати те, що ви вже знаєте.
— Він вийшов! — переконано сказав капітан Попенко, вислухавши все до кінця.
— Як?
— Дуже просто. Ногами.
— Але Женя Кисіль не зводив погляду з дверей. Я йому вірю. Він дуже хотів помиритися, чекав. А коли людина чекає, не хоче пропустити…
— От не зводив погляду, а на якусь мить, мабуть, щось його увагу відвернуло і в цей час… Всі ж фокуси ілюзіоністів на цьому побудовані.
Телефон задзвонив так несподівано, що обидва капітани мимохіть здригнулися.
— Капітан Горбатюк слухає.
— Товаришу капітан! Він тільки що дзвонив! — Жіночий голос тремтів і зривався.
— Хто?
— Вітасик… Тобто… — Вона замовкла.
— Дзвонив? От бачите! Я ж вам говорив, що знайдеться! — Капітан Горбатюк від збудження не помітив, що він перебив її і кричить, потім враз опам'ятався:
— Пробачте! Пробачте! Я вас перебив. — І, прикривши трубку рукою, тихо сказав другові:
— Це мати хлопчика. Він дзвонив.
— От бачиш! Даремно зірвав рибалку! Бармалей! — Капітан Попепко посварився на нього кулаком.
— Але то був не він, — тихо сказала на тому кінці дроту жінка. — Я так хвилююсь… — в голосі її бриніли сльози.
— Що?! Як — не він?! — здивовано спитав Горбатюк.
— Не він, не він. Голос був не його.
— Ну, заспокойтесь. По телефону іноді так змінюється голос.
— Що ж я — голосу свого сина не можу впізнати? Що він — не говорив зі мною по телефону? То був не він. — Вона заплакала.
— Стривайте, стривайте. Не хвилюйтесь. Давайте по порядку. Перекажіть все як було. Постарайтеся згадати все до найменших дрібниць.
— Ну… Раптом дзвінок… І, знаєте, серце у мене чогось… я наче відчула… ще не беручи трубки… Але дзвінок міжміський… вони ж відрізняються … довші й наче настирливіші… Я схопила, до вуха і — аж закам'яніла вся: «Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все в порядку! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але ти не хвилюйся. Все буде добре!» Та голос абсолютно чужий, не його… «Хто це?» — питаю, ледь не вмліваючи. «Та я ж, Вітасик!» — «А чого в тебе такий голос… не твій?» — «Правильно! Не мій! — каже. — Але все одно це я». — «Де ти?» — «Потім все розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощай! Не хви…» — і перервалося. І такий короткий гудок — пі! — як після міжміської розмови. Що це означає?.. Боже мій! Я так хвилююся!
— Ну, по-перше, тепер підстав хвилюватися менше, ніж було. Син ваш живий. Це ясно. І це головне. А щодо голосу — телефон, та ще міжміський, як ви кажете, може так спотворити голос, що його й рідна мама не впізнає. Що в даному разі й відбулося.
— Ви думаєте? А чого він сказав «Не мій голос»? Що це означає?
— Ну… може, хотів сказати, що застудився, захрип…
— Ні. Ніякої хрипоти. Голос дзвінкий… Але не його. Не його. Що це може бути? Може… може, його викрали?..
— Хто?
— Якісь… мафіозі. Зараз же пишуть, що і в нас…
— Наскільки мені відомо, ви не підпільні мільйонери, ніякими аферами не займаєтесь, отже, викрадати вашого сина нікому немає жодного сенсу. А просто так дітей не викрадають.
— Але що ж тоді думати? Що? — майже істерично вигукнула мати.
— Заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Ми постараємося зробити все, щоб знайти вашого сина.
— Я вас благаю! Я вас прошу!.. Пробачте…
Последние комментарии
1 день 5 часов назад
1 день 13 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 8 часов назад
2 дней 8 часов назад
2 дней 8 часов назад