Слід веде до моря [Володимир Кирилович Малик] (fb2) читать постранично, страница - 2

зустріччю.

Незнайомець сидів на торішньому сіні, застеленому байковою ковдрою, і напружено, пронизливо вдивлявся в хлопця. Він був без сорочки. На м'язистих грудях витатуйовано фіолетового орла з широко розпластаними крилами, який тримає у пазурах змію. Густе розпатлане волосся спадає кошлатими пасмами на м'ясистий зморшкуватий лоб.

Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного. Згодом незнайомець ворухнувся, приклав палець до рота.

— Тс-с-с! — А потім додав: — Як тебе звати?

— Юрком.

— Ну, от що, Юрку, я з міліції і виконую одне дуже важливе завдання, про яке, зрозуміло, не можу тобі нічого сказати!.. Нікому не кажи, що бачив мене тут! А якщо розпатякаєш, то матимеш справу зі мною! А я не люблю жартувати! Зрозумів?

— Зрозумів, — видихнув переляканий Юрко.

— Та, я думаю, до цього не дійде, — пом'якшив голос незнайомець. — Ти ж, мабуть, піонер і сам знаєш, які іноді секретні завдання одержують співробітники карного розшуку… Про них не повинна знати жодна людина в світі! А то все піде нанівець! Отже, домовились? Могила?

— Домовились, — сказав Юрко і швидко сковзнув по драбині вниз.

Він справді не сказав нікому ні слова і пішов зразу до школи, забувши навіть про ракету. На уроках був неуважний, відмовився грати в баскетбол, здивувавши цим товаришів, які знали його як запеклого баскетболіста. З голови не йшов незнайомець. Хто він? Що робив на чужому горищі? Чи знав про нього Онуфрій Іванович? А якщо знав, то чому вчора ввечері був такий схвильований?

Ледве дочекавшись останнього дзвінка, Юрко помчав додому. Онуфрія Івановича ще не було з роботи. Тітка Ганна поралася на кухні.

Драбина стояла на тому ж місці, біля віконця, де він залишив її вранці. Він швидко видерся нагору, заглянув на горище. Ані незнайомця, ані плаща. Лише прим'яте в кутку сіно свідчило, що тут недавно хтось ночував.

І чому він гадав, що незнайомець чекатиме на нього? Адже у міліції є свої справи, свої турботи, і йому нема чого сушити над ними голову!

Юрко пообідав, переодягнувся і сів за уроки. Мати після нічного чергування у лікарні спала.

Трохи згодом повернувся з роботи Онуфрій Іванович.

Як тільки він зайшов на подвір'я, Юрко відклав набік підручника, обережно виглянув з вікна.

Не заходячи до хати, Онуфрій Іванович рушив до сарая, вийняв з кишені в'язку ключів і відімкнув замок. Зайшовши всередину, квапливо причинив за собою двері.

Тепер Юрко не сумнівався, що господар знав про незнайомця. Але навіщо його було переховувати на горищі? І чому той незнайомець назвався міліціонером? Чи, може, він і справді міліціонер? Але щось не схожий. Дивно…

Тим часом Онуфрій Іванович вийшов на подвір'я, зупинився перед драбиною. Щось довго роздумував, потім гукнув:

— Юрку!

Юрко вибіг надвір.

— Скільки разів я казав тобі: щось береш — став на місце! Чому тут драбина стоїть? Ти лазив на горище?

— Ні, не лазив, — схитрував Юрко. — Вона стояла там ще вранці…

— Ти не брешеш? Дивись мені! А то вилетиш з матір'ю з квартири! Зрозумів?

Онуфрій Іванович часто лякав його цим.

— Зрозумів, — похнюпився хлопець, якому набридли повсякденні прискіпування господаря. — Я попрацюю трохи в майстерні.

— Про мене, — буркнув Онуфрій Іванович і пішов до хати.

Юрко шмигнув до сарая. На верстаті, виблискуючи гладенькими алюмінієвими боками, лежала срібляста ракета з червоною зіркою і написом: «Старт-1». Це була Юркова гордість. Він матиме що подати на шкільну виставку! А там, чого доброго, відберуть і на міську. Ракета — це не іграшка! Не якийсь там паровий котел чи електричний дзвінок!..

Ракета мала один ступінь і невеличку кабіну для мишей. Кабіна могла автоматично відокремлюватись від корпусу і спускатися на саморобному парашуті. Було Юркові мороки з тим парашутом! Ніяк не хотів розкриватись. Та все ж він домігся свого.

От тільки жаль, що сьогодні не взяв її в школу, — учитель так хотів випробувати!.. А втім, він і сам це може зробити. Зараз. У саду.

Юрко заклав вибухівку, припасував парашута і поніс ракету в сад.

ВИБУХ

По обіді Онуфрій Іванович, витерши рушником спітнілу лисину і червону товсту потилицю, приліг спочити. Худа, мовчазна, з примерхлими очима дружина тихо прибирала зі столу посуд і навшпиньки, щоб не потурбувати господаря, відносила в кухню.

Онуфрія Івановича зразу потягло на сон. По тілі розіллялася п'янка млість, склеплювала набряклі повіки. Непокоїла лише згадка про вчорашню зустріч. Але ситий обід і добра чарка горілки подіяли заспокійливо, і він одмахнувся від тривожних думок, як від настирливих мух. Засинаючи, слухав заколисливе гудіння бджіл, що вилися роєм у білому морі цвіту.

Та раптом здригнувся: в саду, мов грім, пролунав гучний вибух. На веранді, біля столу, злякано скрикнула дружина.

Ошелешений Онуфрій Іванович миттю схопився і помчав босоніж у сад, кинувши на ходу:

— Це знову прокляті витівки Юрка!

Перестрибнувши