Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.
Бабин Яр. 26.09.1943. Аерофотозйомка Люфтваффе.
Після розгляду знімків можна сміливо сказати, що за час німецької окупації природу в Бабиному Яру в районі жидівського кладовища не було порушено. Аналіз аерофотознімків за час окупації Києва відкинув версію щодо навіть малих поховань у ярках поряд жидівського кладовища. Проте привертає увагу таке. Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували (тепер терен військового цвинтаря), наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того наказали вбратися і повели на станцію «Лук'янівка-Товарна» вздовж східного муру православного цвинтаря та поміж будовами військових складів. На станції стояли підготовлені вагони, якими їх вивезли, мабуть, до ближніх колгоспів або спустошеного Мінська. Якщо пересічний читач може розпізнати на аерофотознімках яму та поодиноку людину, то як можна було не побачити могили на 100 тис. людей?
Під час Другої світової війни німці вважали вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні 1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в кожному великому місті України. У Львові німці зробили для жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві, де створення таких гето не планували.
Перше завдання українських істориків — віднайти місця, куди німці вивезли з Києва жидівських жителів, дослідити їхню подальшу долю та, можливо, місце знищення. Цього нам не вдасться дізнатися від «уцілілих» з Бабиного Яру — насправді вислужників НКВД. Вони, як і колись, поширюють казку Соломона Лозовського, Іллі Еренбурга та їхнього Совінформбюро. Навіть у похилому віці не припиняють відстоювати свою більшовицьку брехню ветерани ЧК, НКВД і КГБ.
Сподіватися віднайти правду можна лише у гітлерівських картотеках поодиноких есесманів, які донині зберігаються у контрольованому донедавна американцями Berlin Documentation Center (сховище документів у Берліні). Там їх зібрано понад мільйон. У цих картках записано про рідню, платню, медалі й покарання, виконані й невиконані військові завдання кожного есесмана. Не важко довідатися, хто з них був у Києві у вересні — жовтні 1941 року.
Другий спосіб дослідження долі депортованих юдеїв — пошук у банкових книгах головного банку Третього Райху у Берліні. У них, безсумнівно, записано кількість золота і коштовностей, відібраних у київських жидів.
В Американському національному архіві зберігається близько ста тонн гітлерівських документів, що їх досі ніхто не переглядав. Мабуть, удвічі більше документів у архівах колишнього Радянського Союзу. У них напевно ховається відповідь на київську «загадку в загадці».
ДВІ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ЖЕРТВ ГИТЛЕРИЗМУ ПОХОВАНО НА ТЕРЕНІ КИЇВСЬКОЇ ТЕЛЕВЕЖІ
Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета» першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної обсервації терену встановлено місце поховання більшості українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання, хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині ростуть дві великі липи, які видно малими деревцями на фотознімках часів війни. Перевірка на місці в листопаді 1993 року виявила: невеликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді, що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на південь від дерев’яного хреста.
Для голови Єврейської ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці». Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті «Нерозгадані таємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские вести» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких він ніяк не може пояснити. Тому й назвав
Последние комментарии
1 день 7 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 10 часов назад