Жарт. Із життя психів [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично, страница - 49
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
Епілог
Коханий уважно дивиться на мене, наливає ще вина. Ми випиваємо. - А ти напиши про те, що вже було, - раптом пропонує він. - Автобіографію? - усміхаючись, запитаю я. - Ну… Не зовсім. Зроби з цього художній твір. Прикрась. Народ полюбляє прикраси. - Як, наприклад? - Напиши, що ти не просто дівчина, а дуже розумна дівчина… Або відьма… Або просто таке собі цікаве руде дівчисько… - Чому це одразу руде? - ображаюсь я. - А люблю я рудих, - хитро усміхається він. Отримує легенького стусана. - А ти? - питаю я. - Ти, може, будеш негром? І обов’язково психом. - Негром я не буду! Я буду янголом! - сміючись, виголошує він. - Теж мені янгол, - відмахуюся я. Проте щось уже тихесенько починає закручуватись у голові. - Добре, - погоджуюся раптом, - будеш янголом. Він здивовано піднімає брови. Питає: - Але? - він знає, що той жарт про мої руді коси так йому не минеться, що є якесь «але». - Але янголом-психом! - весело оголошую я вирок. - І ти тоді будеш психом. Шизофренічкою. Нехай друга «ти» теж сидить у лікарні. Щоб мені сумно не було. Сміємося. - А твого вчителя, що постійно до тебе залицявся, зробимо Вчителем, - він пише пальцем у повітрі останнє слово, вирізняючи велику «В». Я зі сміхом погоджуюся. Так-так, і матуся моя не буде самотньою. Зробимо їй такого собі кавалера… Коханий ще щось каже, та я його не слухаю. Часом, коли на мене находить, його можна не слухати, він усе розуміє і не ображається. Я біжу до кімнати, відчиняю скриньку. Знайшовши чистий листок, виводжу першу фразу: «Інка мила посуд і міркувала над черговим питанням світової ваги».
Київ Осінь - зима, 2003 - 2004
Последние комментарии
1 час 20 минут назад
10 часов 23 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 10 часов назад