Жарт. Із життя психів [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично, страница - 48

Дзеркальце, навіщо зберігати старі й давно вже, мабуть, спорохнявілі мрії? До них же навіть доторкнутися вже не можна - розсиплються… А зберігають чомусь. Точнісінько так, як я свої ідеї у скриньці, як загадки-відгадки, потрібні й непотрібні… Стоп, хто це тут говорить про потрібність і непотрібність? А хто взагалі повинен судити про це? Не митець, звичайно ж. І не поодинокий користувач. Але й не маса в цілому, не сіре суспільство, яке постійно резонує.

Я не знаю, що таке щастя, дзеркальце, проте шукаю його. Треба ж мені бодай що-небудь шукати. Я йду до нього, повільно, навмання, малесенькими кроками, проте йду. Я вже знаю, як треба існувати поруч із ним. Просто. До самого «що бачу, те співаю». Я навіть знаю відповідь на запитання, чому вода мокра. Тому що вона - вода. Бачиш, як просто. Отже, бути поруч із ним я вже можу. Залишилось тепер лише приручити.

Дзвінок у двері повторюється голосніше й довше. Я чула його, проте за своїми думками не звернула уваги. Таке зі мною часто трапляється. Я з дитинства така, трохи неуважна, загублена десь у собі. Я відчиняю коханому. Він посміхається, він стомлений, але дуже задоволений. Мабуть, сьогодні в нього був гарний день. Він розпускає волосся, знімає крила, кладе їх до шафи, поруч із моєю скринькою. Я ще раз тихенько радію, що немає Грема. Крила дуже тендітні й ламкі, це лише на перший погляд вони величезно-сяйливо-всемогутні. Насправді ж до них не можна й доторкнутися. І, знаючи мій талант ламати все довкола, коханий не дозволяє мені їх брати. Наша шафка перетворилася на заповідник: його крила, які недоступні мені, мій простір, згорнутий в ідеї, недоступний йому… Він іде на кухню, я - за ним. Нічого не можу з собою вдіяти, коли він удома - постійно ходжу за ним хвостиком, мабуть, десь підсвідомо боюся, що він полетить.

- Сумуєш? - питає він.

- Трохи, - відповідаю я.

- Тоді порозмовляймо.

І він дістає пляшку червоного вина. Я підозріливо дивлюся на неї. Я завжди дивлюся на пляшки підозріливо, було у мене в житті декілька неприємних моментів, пов’язаних із вином. Проте він усміхається, й мені одразу ж стає легше. Від його усмішки завжди легшає.

- Що мені робити? - питаю я, коли ми випиваємо по першій чарці. - Моє існування обмежене обсягом мого мозку?

- Ти вже все знаєш? - питає він. - Все, що хотіла?

Я знову підозріло дивлюся. Цього разу на нього. Одна із звичних наших розмов звертає в незвичний бік.

- Здається, знаю, - обережно відповідаю Янголові.

- Значить, ти вже Бог?

- Можливо, - кажу ще обережніше.

- А для чого в нас існує Бог? - питає він.

- Щоби творити?

- То вперед, - він киває на стіну, маючи на увазі кімнату й шафу в ній, - можливо, зараз ти вже готова.

- Я боюся, - признаюся я, - а якщо станеться щось лихе?

- Вовків боятися… - починає він.

- … все одно два рази бігати, - закінчую я і вклоняюся, як Чонг. Ми сміємося.

Потім він ненадовго замислюється.

- Чому боїшся? - питає він.

- Пам’ятаєш, що минулого разу наробила?

- Тоді ти ще не була готова…

- До чого?

- До Нього, до Неї: до Бога, до Творчості.

- А тепер готова?

- Спробуй, - спалахує він посмішкою, завжди такою раптовою й такою бажаною, - дізнаєшся.

- Я боюся… А якщо збудеться? Якщо від цього комусь, нехай у моєму власному світі, але комусь живому й справжньому стане зле?

Він замислюється. Я вже знаю, зараз він щось запропонує. Може, саме те, що так довго я шукаю.

Василь Анатолійович (3)

Він стояв на порозі й дивився, як Милка з п’ятнадцятої прощається з Дмитром. Китаєць від хлопця нарешті відчепився, кудись просто зник. Пройшовши всі тести, Дмитро тепер офіційно був нормальною людиною й міг іти. Милка прощалася з ним, та була певна, що це прощання ненадовго. Вона вже потроху приходила до тями. Мабуть, завдяки тому рукописові, який нещодавно надійшов їй поштою.

- Це від Янгола! - зраділа вона тоді, і знову почала писати.

Це було дуже важливо. Так вона усувала причину хвороби. Тож невдовзі повинні були зникнути і наслідки. Тепер вона охоче спілкувалася з лікарем. І він розумів, чому дівчина мовчала раніше. Вона хотіла подолати хворобу не з чиєюсь допомогою, вона хотіла зробити це самостійно. І робила це зараз, і в неї виходило. А Василь Анатолійович постійно був десь поруч, щоб у крайньому разі підтримати, підхопити, щоби знову не зірвалася. Та крайнього разу поки що не передбачалося. Людмила була розумниця, навіть давала лікареві дещо прочитати, і йому це дуже подобалося. Він був певен, що з неї буде гарна письменниця, нехай-но вона вийде з лікарні.

Дмитрові теж надіслали пакунок. Теж Янгол. Та він виявився вже непотрібним. Янгол знав про це, та не міг не виконати своєї обіцянки. Янголи завжди виконують свої обіцянки.

Потроху все ставало на свої місця. З лікарні йшли найважчі, ті, які, здавалося, ніколи не вилікуються. Василь Анатолійович ще раз позирнув на Дмитра і Милу та пішов до свого кабінету. Потрібно було працювати. На нього чекали легші випадки, але вони так само