Жарт. Із життя психів [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично, страница - 47

дуже, втомлених, злих, добрих, веселих, сумних… Зірки-душі блимають навколо дедалі швидше. Нарешті, зливаються в одну замкнену навколо тебе лінію, в одну по вінця наповнену нескінченність. І ти - в ній, природна її частина, що так довго існувала десь на узбіччі, що зрозуміла, наскільки важко і порожньо бути сотою, тисячною часткою цієї нескінченності, самого себе. І настає мить супокою, мить найвищої втіхи простим спокоєм, простотою Всесвіту, розумінням.

А потім знову летиш. Летиш, бо мусиш поділитися своїм щастям. Принести комусь шматочок цього щастя, аби знову було що набувати під час польоту. Повільніше, ще повільніше. І знову бачиш нескінченність, переділену на частки. До речі, якщо поділити нескінченність на N, то вийде N нескінченностей. Треба обов’язково сказати це людині, своїй людині, з якою зараз збираєшся ділитися, яка чекає на тебе, хоча сама ще цього не знає.

Янгол зайшов у круте піке, швидко пірнув під хмари. Перевернувся сторч головою. Це був не ритуал, це був звичайний людський прояв радощів. Часом янголи можуть собі це дозволити. Коли їх ніхто не бачить. Але тільки часом, бо що вдієш - імідж. Він повернувся до тями після чергової мертвої петлі, посерйознішав. Під ним був звичайний тихий маленький двір, у дворі стояв гараж. На його даху плакала маленька руда дівчинка. Щось знайоме, навіть рідне відчув Янгол у ній. Він знав це відчуття. Воно з’являється в янголів, коли вони знаходять Свою, саме ту, людину. Янгол обережно опустився на дах за її спиною. Тихо покликав:

- Гей! - і простягнув їй кошеня.

- Ти - янгол? - спитала вона. Так, це була саме Його людина, та, яку янголи мають знайти, але можуть шукати нескінченно довго. Та, яка розуміє, та, якій потрібне твоє янгольство, без якої ти - порожнє місце.

Він підійшов ближче, присів поруч.

- Хочеш про щось запитати?

- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний? - майже несамохіть спитала Інка. Янгол дістав із кишені пожмаканий листочок і коротенький олівець. Намалював на листочку крапку, обвів її колом. О ні, подумала Інка. Невже знову гіпотези? Хіба янголи не повинні знати, як збудовано Всесвіт? А хіба вони взагалі щось комусь повинні?

- Ні, це не те, - знову швидко посміхнувся він, - дивись: оця крапка - ти, все, що всередині кола - твій світогляд, світорозуміння. Тобто, кількість твоїх знань, запхана у модель мислення. А ось це, - він обвів малюнок ще одним великим колом, - це - Всесвіт. Отже, його не побачиш. Навіть, якщо крапка разом зі своїм розумінням буде рухатися, повністю охопити його не можливо. Ти занадто загнана у рамки.

- А можна цього якось позбутися? - спитала Інка.

- Дуже просто, - посміхнувся він, - простісінько.

Нахилився до неї і почав тихесенько говорити. Не пояснювати щось, як роблять це вчителі, навіть Борис Едуардович, а просто розповідати. Не як маленькій дурній людинці - як рівному, як другові. Інка розуміла і без пояснень. І з кожним його словом її охоплював дедалі більший захват, вона вище й вище здіймалася у сяйливу безодню розуміння, з кожним його словом їй перехоплювало подих, часом брала злість на себе: якою ж нетямакою вона була! Та що дужче вона поринала у Всесвіт, то менше залишалося часу й бажання на сторонні думки - час, простір, існування розгорталися, зростали і кружляли довкола, такі зрозумілі й нескінченно великі… Нарешті з очей покотилися сльози, вперше в житті неконтрольовані, закалатало серце, що немовби зупинилося на початку розмови, не просто закалатало, засіпалося, заскакало, гупаючи по ребрах, запаморочилася голова. Стало так добре, так гарно від цього величезного розуміння. І нарешті все, що наростало в ній, зненацька вибухнуло, засяяло новою, величезною, лише їй одній відомою зорею…

Янгол замовк. Він хотів поділитися лише шматочком, та вийшло все. Він віддав рудій дівчинці все, що мав. І вона взяла його з вдячністю, з розумінням. І ця вдячність, це розуміння по вінця заповнили ту порожнечу, що утворилася в ньому, коли він перестав говорити. Якусь хвилю обоє мовчали.

- Ти ж не полетиш? - нарешті спитала вона. - Ти ж залишишся зі мною?

Він хотів сказати щось інше, проте чомусь лише коротко усміхнувся у відповідь і сказав:

- Так.

Вона теж усміхнулася. Її усмішка змінилася, вона вся змінилася за ці декілька миттєвостей (секунд, хвилин, годин, вона не знала) розмови. І тепер стала дуже схожа на нього, часом палахка і трохи ірреальна.

Монологічний діалог

із дзеркальцем (4)

То в чому щастя, дзеркальце? Повинне ж бути щастя - моє, власне, не поділене на двох, як кохання, а малесеньке, особисте. Знаю-знаю. Запитання без відповідей, загадки без відгадок… А все якраз навпаки. Відповіді без запитань. Нам дано такі-то відповіді, а запитання ми вигадаємо самі. Навіщо? Не знаю. Проте вигадуємо. Це, здається, найкраще в нас, людей, виходить. Вигадуємо багато чого. Дещо з цього навіть виникає після вигадування, більшість же залишається десь у думках, мріях, як у камері схову. Або зберігання?