Жарт. Із життя психів [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично, страница - 3

після занять? - здивувалася подруга.

- До Бориса Едуардовича.

Борис Едуардович викладав фізику та був єдиною людиною, яка серйозно відповідала на Інчині питання.

- Слухай, - з підозрою примружилася Елка, - а у тебе з ним не того… не роман?

Елка, як і всі дівчата її віку, трохи схибнулася на статевих стосунках.

- Не того, - ображено відповіла Інка. Як таке взагалі можна подумати? Хіба їй, Інці, зараз до роману? Зараз, коли потихесеньку, крок за кроком відкриває вона для себе величезний Всесвіт?

Позаду почулося чиєсь напружене сопіння.

- Хімік лізе, - не обертаючись, повідомила Елка. Та це було ясно і без неї.

Так на гараж залазив лише він. Хімік, худорлявий хлопчина в окулярах, який мешкав у сусідньому будинку, теж був із тих, кого доводилося терпіти. Щоправда, його терпіти було трішечки легше, ніж інших. Він цікавився хімією, тому спільних тем для розмов із ним було достатньо, часом він міг навіть пояснити щось незрозуміле. Хімік був закоханий в Елку, нерідко навіть намагався освідчитися їй звичайним для його віку насмішкуватим, грубувато-обережним способом. За що постійно заробляв по мармизі. Теж стандартна ситуація - це означало, що й він їй подобається. Чудні діти! Хіба не можна просто сказати про це одне одному? Ні, не можна. Буде нецікаво жити. Підлітки!… Інка вкотре вже зловила себе на трохи зверхньому ставленні до однолітків. Так дорослі дивляться на бешкетування малої дитини.

- Хіміку, а куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- У нескінченність, - безапеляційно відповів той.

- У яку нескінченність, якщо він там уже є? - спробувала розтлумачити своє запитання Інка. Хімік замислено глянув у небо. Це означало, що точної відповіді він не знає. А якщо Хімік не знав точної відповіді, то вважав за краще взагалі не відповідати. І хутко намагався звернути розмову на інше.

- О, ти, пацанко, теж сюди приперлася? - здивувався він, мовби щойно угледівши Елку.

- Не приперлася, а майже злетіла. А ти, дохлику, з півгодини залізти не міг, - білозубо сяйнула вона у відповідь.

- Дохлик? - образився Хімік. - Зате розумний, а ти - дурепа.

- Зате гарна, а ти - бридкий…

Інка вернулася до конспекту. Її вже дістали ці двоє, вкрай дістали. Зараз вона особливо гостро відчувала, як дістали її всі - ерастовичі, Елка, Хімік і навіть Айнштайн зі своєю теорією. Хотілося самоти, більше того, хотілося самотності. І ще не хотілося разом із ось цими марнувати свій час. Хотілося чогось розумнішого, яскравішого від них, від себе, від Айнштайна, від життя. Все наше життя ми фактично марнуємо час. А що таке час? Він до нас прив’язаний? Чи існує самостійно? Та й чи існує він узагалі?

- Хіміку, що таке час?

- Міра зміни стану простору, - завчено буркнув той, не покидаючи гиркатися з Елкою.

- Ми його вигадали? Його не існує? - спробувала викликати на розмову.

Марно. Хлопець геть поринув у словесні баталії з подругою. Інка позіхнула. Просто любовний трикутник якийсь. І все одно, навіть якщо час і несамостійна величина, то марнувати його не хотілося. Інка рішуче застебнула порожню сумку, притиснула до грудей конспект і стрибнула з гаража. Зазвичай злазила вона з нього дуже обережно, майже як Хімік. Аж захотілося показати Елці, що не лише вона така крута. Боляче забила п’яти, та загалом приземлилася вдало. З такої висоти можна і вбитися, якщо постараєшся. Інка подумки вилаяла себе. Вона ще каже про їхній вік! На себе глянула б!

- Гей, руде, ти куди?!

Над дахом вигулькнула Елчина, а потім і Хімікова голова.

- Піду прогуляюся, - відказала Інка.

- Ти чого? Образилася, чи що? - гукнули їй навздогін. Не обертаючись, вона відмахнулася.

Янгол (1)

Пацієнт розсівся на м’якому диванчику, очі його сяяли, срібна сережка у вусі зухвало виблискувала. Василь Анатолійович сидів навпроти, з ро-зумінням дивився на нього і думав, що геть не розуміє цього хлопчину. До буйних він не належав, проте всі знали, що без сталевих ґрат на вікні йому не можна, бо все намагався полетіти. Він був знаним літуном - про його польоти знала вся лікарня. Одного разу він зумів стрибнути з другого поверху (тоді в лікарні ще не тямили, наскільки серйозний його стан). Слава Богові, то був усього лиш другий поверх. Після цього невдалого польоту пацієнта охопила тяжка депресія, з якої він вийшов лише декілька тижнів тому.

- Як справи, Янголе? - спитав Василь Анатолійович. Особу пацієнта встановлювали майже рік. І все дарма. Ні прізвища, ні місця проживання, ані взагалі якихось відомостей про нього знайти не змогли. Тому називали його Янголом, як сам себе він і відрекомендував.

- Поки що нічого не змінилося, - коротко всміхнувся Янгол.

Усміхався він рідко і якось дуже скупо, усмішка на його обличчі була мов спалах, було в ній щось таке… А що саме, роздивитися не встигали - вона миттю згасала.

- Ти чекаєш на зміни?

- Я не чекаю, - він швидко зиркнув на вікно, та Василь Анатолійович помітив цей миттєвий погляд.

- Янголе…

- Угу?