Жарт другий. Квіт папороті. [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично, страница - 5

кудись убік. У тумані майже всі намагаються відходити вбік. Навіть якщо це не люди. Нечистій силі теж не хочеться заробити срібну кулю, осиковий кілок у серце чи й просто кувалдою по голові.

До баби Галі дійшли спокійно, без пригод.

Навколо її старезної маленької хатки туман здавався набагато густішим. Він зібрався біля ґанку, геть розчинив у собі нижню частину хати й повз угору, клубочучись у повітрі. Раптом мені здалося (лише на секунду здалося), що ця хата і є джерелом нашого дивного туману. Ось тут, під ґанком, він народжується. Ось повільно струмує вгору. А ось розповзається довкруги, намагаючись охопити все і всіх, пролізти у вікна, двері, шпарини, схопити і розчинити в собі. Я хитнула головою, відганяючи мару. Зайшла на ґанок. Постукала.

Одразу ж за хатою починався ліс. Темний, густий, вогкий ліс. Інколи я підходила до нього, часом бувала у ньому. Та зараз здалося, що він аж надто близько. Мабуть, через те, що двері не відчиняли. Я постукала ще раз. І знову надовго запала тиша. Елвіс м’яко плигнув з мого плеча. Сів на землі так, аби наглядати за тим, що відбувається у мене за спиною. І знов тиша. Я постукала втретє — цього разу спеціальним стуком, якого колись навчила мене баба Галя.

Двері нарешті відчинили. Домовик.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт, — сказав Елвіс, — а де бабця?

Домовик насупився. Взагалі-то він завжди був насуплений. Це давня традиція домовиків — ходити насупленими. Мабуть, вони вважають: що більш сердитий домовик, то легше йому охороняти хату — відлякувати відвідувачів.

— Баба Галя у лісі, — офіційним тоном повідомив він, — буде за півгодини. Якщо хочете, — можете почекати всередині.

— Із задоволенням, — відповів Елвіс і пропустив мене вперед.

Ми увійшли. Хата баби Галі скидалася на інший світ. Точніше: коли я потрапляла до неї, то здавалося, ніби все навколо, крім цієї хати (вкупі з туманом і маревом сірого лісу за вікном), — інший світ. А цей світ — рідний, свій. Може, через те, що в цій хаті збігло все моє дитинство. І батьківською домівкою була не квартира на сьомому поверсі стандартного міського будинку за декілька кварталів од лісу, а це невеличке приміщення, затоплене напівтемрявою, оповите дивовижними пахощами сухого зілля, що висить попід стелею.

Ми сіли на жорстку старезну тахту.

— Чаю? — неохоче спитав домовик. Він використав тон типу «ви все одно винні». Хочете чаю — винні у тому, що йому доведеться цей чай робити, не хочете — винні, що не поважає те його гостинність і його самого.

— Ні, дякую.

— Так, дякую, — відказав Елвіс одночасно зі мною.

Домовик замислився. Потім, вочевидь, чомусь вирішив, що головний у нашій тусовці — Елвіс, ображено зиркнув на нього й поліз на горище — там у баби Галі було багато цікавого, зокрема вже змішані у певній консистенції сухі трави, з яких заварювалися напої, котрі навіть не снилися найкращим виробникам чаю в усьому світі.

Мені було трошки шкода домовика. Він був маленький на зріст — насилу сягав мене до пояса. І він був старенький: виконувати роль хатньої робітниці, а заразом вартового було вже йому важкенько. Завжди хотілося йому допомогти. Сказати: «Посидь, маленький, відпочинь, я допоможу». Та сказати таке — означало принизити його, образити його гідність. А гідність, якщо хочете знати, для домовиків — святе. Особливо коли це стосується якості їхньої роботи.

Ми пили найсмачніший і найдивніший у світі чай, грали з Елвісом на бажання у карти, сперечалися з домовиком щодо творчості Михайла Булгакова (я доводила, що деякі з його творів написані досить сіро й нецікаво, домовик стверджував, що генії сірих творів писати не здатні, Елвіс, який не читав нічого, крім жовтої преси, якої теж не читав, але вимагав від мене, щоб я читала йому, чомусь намагався довести, що життя на інших планетах існує й робив не зовсім логічні висновки, що Булгаков — марсіянин), їли варення з вовчих ягід (баба Галя була справжнісінькою майстринею — робила вовчі ягоди і смачними, й корисними), навіть співали народних пісень.

Коли нарешті все було випито, з‘їдено й сказано, повернулася з лісу баба Галя.

Маленька, нижча навіть від мене, з тонкими, часом хижими рисами обличчя, у сірому вогкому (щойно з лісу, щойно з туману) одязі. Її очі сьогодні були непрозорі, чорні. Очима справжньої відьми. Краще за мене ніхто, мабуть, не знав, які можуть бути ці очі — жовто-зелені та коричневі, світлі й теплі. Сьогодні ж вони були непрозорими. Що ж, і таке буває. Це не означає, що баба Галя чимось засмучена чи на когось сердита, нітрохи не означає, що вона хоче сховати в очах те, що робиться в неї на душі, просто вони стали такими через вплив якихось зовнішніх факторів. Багато чого могла вона контролювати, але тільки не колір своїх очей.

Зараз вона видалася мені схожою на мишеня. Асоціацію з ним викликав сірий одяг і ці чорні очиці. Хоча деколи вона була схожа й на лісового бога, і на стару королеву… В неї було багато образів і сторін. І всі, як на мене, личили їй.

— Доброго ранку, —