Напередодні Армагедону [Олег Євгенович Авраменко] (fb2) читать постранично, страница - 2
- Напередодні Армагедону 753 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Олег Євгенович Авраменко - Валентин Євгенович Авраменко
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (85) »
схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і швидко огледівся навкруги в пошуках жартівника, проте ні в під'їзді, ні на сходах нікого не було.
Тим часом спустився ліфт, його двері відчинилися. Кіт перший забіг в кабіну.
— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним. — Поїхали.
Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, я пропустив кота до своєї квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефона в марному сподіванні почути в ній гудок. Проте в житті див не трапляється — у відповідь я почув лише тишу. Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим більш безглуздо, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп'ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією. Та хоч там як, а мовчання телефона стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, вкрай невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не покращило мого настрою; і, нарешті, мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала мені, що я досі позбавлений доступу до Інтернет... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів, що справи кепські. Я притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків. Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, заспокоюючись, і не намагався нагадати про свою присутність. Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене пойняла соннота. Долаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини... — Друже, — промовив я, позіхаючи. — Влаштовуйся, де тобі зручніше, почувайся, як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Щойно тільки дев'ята, а я вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ, ні зоря, зруйную свій графік... Розумієш, котику, — став пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, і бере ж таки. Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним. — Не сумуй, — сказав, я витлумачивши цей погляд по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно. У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, і тому спокійно продовжив готуватися до сну. Аж це за хвилину до кімнати повернувся кіт. — Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком. — Ти, часом, не забув повечеряти? Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув. — Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову. — Це ліки задурили тобі голову, — зробив уточнення кіт. — Ну, хіба можна обходитися так з гостями? Ні поїсти не запропонував, ні попити. А я, до твого відома, зрання риски в рота не брав. — Не "риски", а "ріски", — машинально уточнив я. — І, швидше, "в роті не мав". "В рота не брав" звучить якось... двозначно, чи що. Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом в кухню. Десь у глибині моєї істоти зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що ж саме стривожило мене. На кухні я зазирнув до холодильника. — Мушу тебе засмутити, — сказав я. — "Віскасу" в мене немає. — Терпіти не можу "Віскас"! — гидливо промовив кіт. — Я теж. А як щодо сосисок? — Яких? — Франкфуртських. Він облизнувся: — Давай дві. Варити не треба. Я видобув з холодильника пакета з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і тут ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття чогось неладного врешті (і з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме негаразд. Кіт говорив! Людською мовою... Не знаю, скільки часу я простояв би отак непорушно, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння. — Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай! Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом. — Не дуже чемно, — зауважив той.
Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, я пропустив кота до своєї квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефона в марному сподіванні почути в ній гудок. Проте в житті див не трапляється — у відповідь я почув лише тишу. Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим більш безглуздо, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп'ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією. Та хоч там як, а мовчання телефона стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, вкрай невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не покращило мого настрою; і, нарешті, мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала мені, що я досі позбавлений доступу до Інтернет... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів, що справи кепські. Я притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків. Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, заспокоюючись, і не намагався нагадати про свою присутність. Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене пойняла соннота. Долаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини... — Друже, — промовив я, позіхаючи. — Влаштовуйся, де тобі зручніше, почувайся, як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Щойно тільки дев'ята, а я вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ, ні зоря, зруйную свій графік... Розумієш, котику, — став пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, і бере ж таки. Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним. — Не сумуй, — сказав, я витлумачивши цей погляд по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно. У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, і тому спокійно продовжив готуватися до сну. Аж це за хвилину до кімнати повернувся кіт. — Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком. — Ти, часом, не забув повечеряти? Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув. — Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову. — Це ліки задурили тобі голову, — зробив уточнення кіт. — Ну, хіба можна обходитися так з гостями? Ні поїсти не запропонував, ні попити. А я, до твого відома, зрання риски в рота не брав. — Не "риски", а "ріски", — машинально уточнив я. — І, швидше, "в роті не мав". "В рота не брав" звучить якось... двозначно, чи що. Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом в кухню. Десь у глибині моєї істоти зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що ж саме стривожило мене. На кухні я зазирнув до холодильника. — Мушу тебе засмутити, — сказав я. — "Віскасу" в мене немає. — Терпіти не можу "Віскас"! — гидливо промовив кіт. — Я теж. А як щодо сосисок? — Яких? — Франкфуртських. Він облизнувся: — Давай дві. Варити не треба. Я видобув з холодильника пакета з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і тут ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття чогось неладного врешті (і з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме негаразд. Кіт говорив! Людською мовою... Не знаю, скільки часу я простояв би отак непорушно, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння. — Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай! Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом. — Не дуже чемно, — зауважив той.
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (85) »
Последние комментарии
22 минут 44 секунд назад
1 день 9 часов назад
1 день 20 часов назад
2 дней 8 часов назад
2 дней 15 часов назад
2 дней 17 часов назад